ЛИСТ ІЗ РІО
Вірі Вовк
З поштової скриньки – лист, чекаєш на котрий:
9 жовтня 2000-го року, Ріо…
За вікнами – клен, наче вмочений в жовту вохру,
на конверті наліпка «prioritario» – зліва.
У вестибюлі, внизу, – великий закурений фікус
і натовп рухливий, як військо царя Менелая,
дівчинка з білим пацюком, що не має віку,
і сонячна смуга, яка мармур підлоги крає.
Заслугою стає кожне мовлене слово,
що є птахом, каменем, ядром гармати,
зерном, звільненим од полови,
пострілом, який роблять солдати.
Так землемір здійснює давній намір –
і в землю пухку – встрягає чобіт.
Поле, що пам’ятає гамір
перших граків, – значно щиріше родить.
Із двох полюсів, із двох голосів – вагоме
переконання у мозку, сльози в очах – площина,
на котрій – колір вапна, калюжі, сукна, вагона,
питво для хворих із лікарні Блаженного Августина.
В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримські елегії», 2013.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
