Василь Шкляр. Елементал. Частина 2

Частина друга 

1

Скажи-но, дядечку, адже не дарма Москва, спалена пожежею, віддана французам? Так, були люди, були часи…

Я сидів у ресторані готелю «Росія», де призначив Ібрагімові «стрілку», і з вікна десятого поверху було видно шмат Красної площі із собором Василя Блаженного, схожим на редьку хвостом догори, і навіть Спаську вежу Кремля, яка нагадувала здоровенного кілка, що його хтось забив тупим кінцем униз. Дивлячись по той бік масивної кремлівської стіни, я чомусь згадував троюрідного брата батькового дядька й уявляв, як цей чорт-козі-дядько стоїть за шторою одного з тих вікон, коли Сталін стріляє Блюхерові в лице. Мені б тепер такого родича. Але немає Сталіна і немає вже троюрідного брата батькового дядька.

Так, були люди… А тепер (якщо глянути з висоти цього московського хмарочоса) внизу повзають якісь непідковані блохи — ні тобі гусарів, ні уланів, ні драгунів, ні гармат, ні штиків. Хіба ось цей офіціант у червоній чумарці (ряжений), що підтюпцем подає мені горілку «Русская тройка» (ну який же новий руський не любить швидкої їзди? — а я серед них найновіший, щойно отримав громадянство), підносить оладки з чорною ікрою, осетриновий шашлик, ну, а далі побачимо. Може, ще дійдемо і до бичачих яєць.

Це я вдруге у своєму житті в Москві, уперше сюди нас привіз дядечко Толя чи не того ж року, як востаннє вийшов із Лук’янівської тюрми, коли проголосили Акт незалежности, й аятолла вирішив справдити свою давню мрію — вистрелити з гармати на Красній площі. Друзі відлили йому козацьку гармату у Львові, і ми, зодягнувши шаровари та вишиванки, подалися зі своїм Сагайдачним на Москву. Найцікавіше те, що нас ніхто ніде не зупинив, ні в поїзді, ні в метро, і навіть на Красній площі, коли ми розпакували гармату, всі показували на нас пальцями й гукали: «Ряжаниє, ряжаниє!» Дядечко Толя підніс сірника, гармата шмальнула дай Боже, і якби була набита не газетами «Незборима нація», а чимось серйозним, то не знаю, чим би усе скінчилося. А так тільки збіглися каґебісти й міліціонери: «Что такоє, кто ви такіє?» — і дядечко Толя їм пояснив, що це делеґація з Києва прибула привітати російських старших братів із Днем їхньої незалежности. «Молодци хахли»,— сказав тоді один симпатичний каґебіст-демократ і навіть допоміг нам донести гармату до метро.

А свої ні, свої нам ще довго вибивали ребра й зуби, поки я одного разу також не витримав, перевірив себе на вгодованому беркові38, що мав якраз таке підборіддя, як обцас мого черевика. І коли я зробив йому цю примірку, то берка списали з міліції за інвалідністю, а мене вибракували з університету за участь у незаконному військовому формуванні, дарма що такого формування фактично не було, а була тільки погрозлива назва «Холодний Яр» і, звісно ж, найстрашніше українське гасло «І повіє новий огонь з Холодного Яру». Щоправда, цього гасла вже ніхто не боявся, окрім самих українців, які увічнили його лише в назві горілки і пили переважно за те, щоб ніколи не було війни.

Але я одного разу запитав Асю цілком серйозно,— та чого тут правду ховати, запитав після того, як ми вперше з нею зляглися у яблуневому садочку біля університетських гуртожитків на вулиці Ломоносова, яку ми називали Лупиніс-авеню,— так от, я тоді запитав Асю, котра потемки шукала в траві свої колготки, чи піде вона зі мною до Холодного Яру сестрою-жалібницею (сестра, сестра…), і вона як майбутній професійний медик сказала «піду», ще й процитувала Пісню над піснями із Біблії, яка тоді в нас тільки входила в моду: «О, коли б ти мені був за брата, що перса ссав в нені моєї, коли б стріла тебе я на вулиці, цілувала б тебе,— і ніхто мені не докоряв би». І то вже майже дійшло до інцесту, коли після другої цитати: «Мій коханий простяг свою руку крізь отвір,— і нутро моє схвилювалось»…— я роздер на ній щойно зодягнуті колготки і споживав свого стільника разом із медом своїм.

А потім лежачи навзнак і дивлячись, згідно з усіма правилами кохання, в зоряне небо, спитав прозаїчно: «А ти знаєш, як загинув отаман Холодного Яру Василь Чучупак. Ні? Його наздоганяла червона кіннота, й ось коли вже отаман, що також мчав верхи, був у безпеці, його кобила англо-арабка Зірка раптом зірвалася за жеребцями, розвернулася й побігла прямо на кінноту. Потрапивши в оточення, Чучупак вистріляв усі набої із «Люйса», а потім і сам застрелився. Тому й тепер місцеві селяни кажуть: «Василь загинув через кобилу».

Ось так, почали з Пісні над піснями, а закінчили пророцтвом, що справдилось,— може, тому мене іноді переслідують сугестії кентавра, як оті, що напосіли були в прізоні.

Я запалюю вже третю товсту сиґарету «Gitanes». Ібрагім запізнюється. Він, як і Муса, ревнує мене до привілейованої ролі у цьому завданні, ревнує до Хеди, і цим запізненням хоче показати, що я тільки виконавець, а керівник операції — він. Я його ще не бачив увіч, тільки розмовляв телефоном, однак і на відстані відчув цей уражений гонор, зверхній смішок, коли я сказав, що чекатиму на нього в ресторані готелю «Росія» — не найкращому місці, звісно ж, для конспіративних зустрічей, але я не знав Москви і повівся, як наївний провінціал-азіят, котрого насамперед тягне до лобного місця на Красній площі.

Нарешті на вході, який я пантрував боковим зором, з’явилася особа, що явно представляла непредставлену націю, тому я прибрав позу, гідну, щонайменше, доктора Майкла Ван Прааґа. Проте й особа справляла враження: худий, сухожилий, він так упевнено, безпомильно рушив до мене, що якби від нього падала тінь, то вона перекидала б столи, повз які він проходив, разом з клієнтами.

Даремно я набундючився.

— Вас чекають унизу,— сказав неп і так само залізно пішов у зворотному напрямку.

Мені нічого не лишалося, як і собі не поспішати: розрахувавшись з офіціантом, я допалив сиґарету, тоді повагом, перевальцем пішов до ліфта. Тут мене терпляче очікував неп, і ми спустилися вниз, туди, де на слизькій бруківці ковзалися непідковані блохи.

Недалечко від того місця, де колись американець-чудопал Руст посадив свого літачка, безперешкодно подолавши всі кордони, стояв антрацитовий джип-могила, і тільки тут неп чемно, але з гідністю відчинив мені задні дверцята.

Я сів поруч із вишукано костюмованим джентльменом, розуміючи, що це, нарешті, і є Ібрагім, а неп скочив на переднє сидіння, де за кермом сидів його цілковитий аналог, точнісінька копія, що дозволило мені відразу охрестити цих близнюків Смітом і Вессоном.

— Поговоримо тут, коротше,— сказав Ібрагім,— тут, коротше, найнадійніше місце, коротше, а готелі, та ще такі, як «Росія», коротше, завжди були кублами фіскалів.— Заледве не після кожного слова він встромляв оте «коротше», хоч від того виходило вдвічі довше. Та я був згоден із ним, що розмовляти в «могилі» набагато безпечніше.

Вессон розвернувся убік Москви-ріки, викермував на набережну, з його лінькуватих рухів було видно, що він просто катається. І хоч до північної столиці майже докотилося літо, на ньому, як і на Смітові, полискувала лайкова бобочка. Я їх розумів: самому доводиться іноді зодягатися не до сезону, коли, кров з носа, потрібні кишені.

— Коротше,— вів далі Ібрагім,— ми тобі підібрали хазу, коротше, квартиру, бо в готелі добре тільки баб трахати. Але й на хазі ти не засидишся. Бо ми вже, коротше, багато знаємо. Якщо Путята не водить за носа Руслана, то ми…— Він раптом затнувся, зайшовши далеко зі своїм «коротше», і заткнув рот сигаретою.

Мені хотілося підказати йому, що для зручности найліпше було б називати цих людей Смітом і Вессоном чи, оскільки ці імена вже роздано,— Мініним і Пожарським. Або ще краще Путятою і Вишатою. Але Ібрагім був далекий від цих харків-макогоників.

— Коротше,— сказав він,— ми знаємо, де той об’єкт. Ху… Поганий, коротше, об’єкт. П’ять чоловік охорони, коротше, зі стволами, а нам, ти знаєш, стволів не можна. Добре тільки те, що об’єкт далеко за містом.

— Що ж тут доброго? — спитав я.

— Дещо,— дражливо сказав він.

— Потрібен детальний план об’єкта.

— Е-е-е,— він уже геть роздратовано глянув на мене.— Ти хочеш, щоб я тобі зараз усе описав лівою рукою і по-французькому.

Від останнього слова я трошки напружився, але Ібрагім нагадав:

— Це так, коротше, Штірліц робив. А план буде. Коротше, все буде, окрім стволів.

Попри всю напускну потаємність, Ібрагім був невеликим конспіратором, бо раптом і Сміт встромив свого носа:

— Слухай, Іб, а на фіґа їм ця дівчина? Вона що, вбила когось чи зарізала?

— Думаю, що це ниточка,— багатозначно сказав Іб.

— Яка ниточка? — не зрозумів Вессон.

— Слід.

— «Слід-інвест»? — спитав тупий Сміт.

— Слід-пезд! — роздратовано сказав Іб.— Ниточка може привести до того, кого вони не бачили мертвим.

— Ниточка — це і є слід,— пояснив Вессон.— Слухай, Іб, а вони там цю ниточку не той?..

— Ні… Ні, коротше.

— А довше? — спитав тупий Сміт.

— Заткніть свої піддувайла! — сказав Іб.— Ви бачите, що я розмовляю? Вам як кудись іти без стволів, то ви просто казитеся.

— Ти не про те подумав,— огризнувся Вессон.— Я мав на увазі, чи вони її не… чи не відокремлять душу від тіла.

— Вона їм не потрібна мертва,— сказав Ібрагім.— Коротше, єдине, за що можна не боятися, то це за її життя.

— До певного часу,— додав Сміт.

— А те, про що подумав ти, Іб,— знов озвався Вессон,— цілком може бути. Душа — то одне, а тіло зовсім інше.

— Ти тут не мулла,— сказав Ібрагім.— Давай жени на хазу. І мовчки.

Вессон погнав авто так безстрашно, наче він і народився вперед ногами.

Проїхали ми чимало, поки, нарешті, зупинилися біля станції метро «Сокіл». Ібрагім простягнув мені ключі з круглим зеленим брелоком і назвав адресу.

— Це поруч,— сказав він.— Далі підеш сам. Квартира абсолютно чиста, тут не треба нікому світитися. Коротше, звикай, обнюхуйся, ми тебе знайдемо.— Його червонясті зіниці були десь на дні очей і світились похмурим вогнем.

Джип поїхав далі «уперед ногами», а я подивився на круглий плескатий брелок: на зеленому тлі був зображений самотній вовк — національний символ чеченців. Мабуть, для Ібрагіма існували речі, які він ставив вище за будь-яку конспірацію.

Я «обнюхався» у ближньому кварталі і знайшов своє лігво. Лігво самотнього вовка. Це була однокімнатна квартира на четвертому поверсі висотного будинку: більш-менш умебльована, з телевізором, холодильником і, звичайно ж, телефоном — єдиним живим створінням, з яким іноді доводиться миритися навіть заклятим самітникам. Я не здивувався, коли невдовзі він задзвонив.

— Все нормально?

— Так.

— Тоді відпочивай. І ввімкни холодильник.

Дякую, Іб, сон — це моє друге життя. Я знаю йому ціну. Це моя тінь, мій двійник. Я люблю слухати, як він наближається, люблю вловлювати саме ту мить, коли він хапає мене за сонну артерію. Віднедавна мені це вдається, хоч та мить набагато коротша за постріл із «Шерідана», коротша за 0,6 секунди, які відводять тобі під час тренування для того, щоб ти влучив у терориста. На кіноекрані — натовп людей, жінки з дітьми, а серед них терорист, котрого ти мусиш зліквідувати, і куля точно лягає в ціль. Потім розвертаєшся і стріляєш уже в живих людей, об яких розбиваються кулі-капсули з червоною рідиною. Уві сні все набагато справжніше…

Я відчинив холодильник. Навіщо його вмикати, коли він порожній? На металевій ґратці — лише експлуатаційна інструкція. Я її розгорнув і швидко знайшов те, що мене цікавило. Тут був не лише план об’єкта, а й карта місцевості, де він знаходився. Зробив це, безперечно, профі: що-що, а карту я вмів читати, цьому в Леґіоні надавали більшого значення, ніж таким дурницям, як карате, не кажучи вже про допотопне дзюдо. Якийсь Путята (чи Вишата) також був тут мастаком, шкода тільки, що він не зробив карту рельєфною, скажімо, у вигляді торту, яку після ретельного вивчення можна було б з’їсти. А так доведеться спалити.

Я не без утіхи завважив блакитну пляму, що тулилася до самісінького об’єкта,— вода була моєю слабкістю. Вода була моєю стихією, а тому я з великим задоволенням зняв із себе разом з одягом людську подобу і став під холодний душ.

2

— Скільки тобі потрібно людей? — спитав Ібрагім.

Ми знов їхали в антрацитовій «могилі», яка підібрала мене біля станції метро «Сокіл». Попереду сиділи Сміт і Вессон.

— Ніскільки,— сказав я.

— Їх там п’ятеро, ти не забув?

— То й що?

— Коротше, давай без понтів. Тут усі круті,— ображено сказав він.— Я можу дати тобі бриґаду.

— Тракторну? — спитав я.— Дуже багато буде шуму.

Тупий Сміт пирснув у кулак.

— Ні, комбайнерів,— не розгубився Іб.— Які косять і молотять відразу.

Тепер заіржали обоє — і Сміт, і Вессон.

— Коротше,— сказав Іб.— Скільки?

— Там, де багато людей, завжди знаходиться довгий язик.

Іб розумів мою впертість по-своєму.

— Довгі язики ми давно вирізали,— насподі його очей знов засвітився похмурий вогонь.— У нас усі свої.

— Якби серед своїх не було чужих, то ми б тут з тобою не балакали,— сказав я.— Але вся штука в тому, що коли мені знадобляться люди, то якраз чужі.

— Давай без ребусів, коротше.

— Коротше,— і я вже заразився його слівцем-паразитом,— якщо ти гориш бажанням дати когось на підмогу, то мені достатньо буде Вессона.

— Кого-о-о ?

Я хотів сказати, що на жаргоні представлених народів це означає «класного водія», але щоб і далі не збивати Ібрагіма з пантелику, пояснив:

— Мені потрібен хіба ось такий комбайнер, як у тебе. Тільки не на цьому «Джондірі», звичайно. Достатньо непримітної машини, яку в разі потреби не шкода й спалити.

— Ці хлопці не ходять на жнива нарізно,— кивнув він на Сміта і Вессона.— Це в мене сіамські близнюки. Одному прищикнеш хвоста, а другий верещить.

— Гаразд,— погодився я.— Вони можуть бути удвох.

— Всього лиш удвох — і без стволів? — озвався Сміт.

— Це такі хлопці, що в одного машина без гальм, а в другого пістолет без запобіжника,— пояснив Іб.— І що цікаво, при цьому вони не підводять.

— Побачимо,— сказав я.

Вони озирнулися водночас: Сміт глянув через ліве плече (щоправда, не сплюнув), а Вессон через праве: ти ще сумніваєшся?

— Може, вам туди спершу так під’їхати? — спитав Іб.— Коротше, в розвідку.

— Ні,— сказав я.— Немає часу на репетиції. Сьогодні все зробимо.

— Сьогодні?

— Так, опівночі треба вже бути там. Ти встигнеш з машиною? До вечора ще далеко.

— Що з мене ще? Окрім сіамських близнюків? Може, панцир, гроші?..

— До речі,— сказав я.— Де тут можна перекусити? Так, щоб зі столиком на двох? І швидко.

Він зрозумів. Вессон зупинив «могилу» біля першого-ліпшого ресторанчика, назву якому придумав абсолютно глухий чоловік — «Кака-ду». Ми з Ібрагімом зайшли до майже порожньої зали, тільки в кутку сиділа гамірна чоловіча компанія і мочила носи у пиві.

Ми примостились подалі.

— Ти щось будеш? — спитав Іб.— Бо я не голодний.

— Я теж.

— Тоді лише для годиться візьмемо пива з креветками. Ти взагалі п’єш?

До нас підійшла кобилка з білою гривою і, подавши меню, поцокотіла геть.

— Скільки? — спитав він.

— Три штуки. Поки що.

Ібрагім, не кліпнувши, дістав із спідньої кишені піджака портмоне, відрахував гроші і, поклавши їх між палітурки меню, підсунув до мене.

— Поки що,— повторив він.

Зігнувши вдвоє тридцять стодоларових купюр, я недбало запхнув їх у джинси.

Прицокотіла кобилка, Ібрагім замовив пива з креветками й одразу розрахувався, однак ні до чого не доторкнувся.

— Я питав, чи ти взагалі п’єш?

— П’ю,— сказав я.— Сп’яніння — це різновид сну. А ти ні?

— Я людина віруюча. Тому вибач, давай, коротше, до діла.— Іб досі не міг змиритися зі своєю другою скрипкою у цій великій грі.— Мені ще треба дещо організувати. Ми нічого не забули?

— Начебто ні. Ти можеш їхати. Я чекаю машину рівно об одинадцятій вечора. Там само.

— Що ти мав на увазі, коли говорив про чужих людей? — спитав він.

— А, варіант відпадає. Думав найняти ось таких лохів,— показав я очима на п’яну компанію,— аби вони десь там недалечко затіяли між собою гучну бійку. Дуже добре спрацьовує як відволікаючий момент. Бо який же росіянин не любить швидкої їзди і п’яних вуличних бійок? — я хруснув креветкою, як жаба комахою, і потяг відразу півкухля.

Він дивився на мене червонястими зіницями.

— Може, все-таки візьмеш бронежилет?

— Ні,— сказав я.— Сьогодні душно. Мабуть, припарює на дощ. Та й ми ж домовилися — працюємо без зброї. Хіба ні? Ти йди, а я ще трошки подрімаю.

Він так імпозантно пішов до виходу, що його провела очима навіть п’яна компанія. Лукава, треба сказати, шарага, бо звернула на мене увагу тільки тоді, коли я залишився сам.

— А цей начебто не чорносракий! — сказав стрижений під «нулівку» валах.

— Зніми йому штани, то й побачиш,— пирхнув ще один «шайба» з мокро-червоним од пива ротом.

— Дядечку,— попросив я,— не чіпай мене, я більше не буду.

 «Шайба» підійшов до мого столу, смокнув мокрим ротом цигарку і вкинув недопалок у мій кухоль.

— Що ти не будеш?

— Пісять у твою попільничку,— сказав я.

— І-й-йа-а-а!!! — вереснув він, як ішак, щоб завдати мені жаху, і крутнувся довкола своєї осі, але обертався так довго, що за той час я міг щонайменше тричі вгатити його по макітрі. Було б просто примітивним виставляти йому блок чи вдаватися до вишуканих прийомів, а тому я терпляче почекав, поки він застигне на обох ногах після викрутасу, і просто, по-нашому дзизнув його кулаком у маківку. Так забивають цвяхи у дошку, і, думаю, ось так по-простому гатив по голові змія Котигорошко, не витрачаючи сил ні на «і-й-йа», ні на зайві рухи. Якби цвях, тобто «шайба», був залізний, то він би вгруз у підлогу принаймні по коліна, а так, бідака, зламався навпіл і впав до моїх ніг мертвий. Придурився, звичайно, як та лисиця,— згадав я ще одну казку,— і поки стрижений під «нулівку» валах, підбігши до мене, розвертав свою долоню «в ребро», я міг би розповісти всю казку про лисицю, яка прикинулася мертвою, щоб вкрасти у діда-лоха рибу, але в мене було вже мало часу, я ще мав купу справ до одинадцятої вечора, і тому без будь-яких фокусів заломив ту руку назад і викинув угору своє коліно. Руця хруснула легко, як єдиний прутик, витягнутий із віника. А всього віника зламати важко, цю казочку засвоїли навіть івани-придурки, й вони сипнули на мене гуртом, але, якщо серйозно, серед них не виявилося жодного путнього спаринґ-партнера для мене, щоб зробити нормальну розминку перед вирішальним поєдинком. Тому на прощання я взяв кухоль, у якому плавав рудий недопалок, і так, як Іван-побиван витискав юшку із каменя, вичавив з нього коричневу водичку на того, що притворився мертвим.

Тепер уже на моєму шляху стояв тільки штатний охоронець цього «Кака-ду», стояв із ґумовим кийком, яким колись вибивали мені ребра мої землячки (удар приблизно = 70 кг на один квадратний см), щоб я не махав прапором, але це був не землячок, це був дуже розумний москаль-чарівник, який навіть не доторкнувся до тієї ґумової палиці і чемно дав мені дорогу.

А дорога та, певна річ, розгалужувалася, як завжди, іще на три шляхи: праворуч підеш — коня втратиш, ліворуч підеш — без голови зостанешся, а вирушиш прямо — назад не повернешся.

І я пішов прямо.

3

Дебіли! Замість того, щоб узяти простенького «Жигуля», вони прикотили на сірому «Опелі-манта». Але мені могло пощастити в іншому — це чуже підсоння, ця московська погода поволі-поволі приставали на мій бік: цілий день припарювало на грозу, і тільки тепер блідо-рожеве (від нічних вогнів міста) небо швидко темніло й погуркувало глухим, уже обважнілим громом.

— Простішої тачки не було? — спитав я у сіамських близнюків, коли сів позад них у машину.

— Де тепер візьмеш простішу? — озирнувся через ліве плече Сміт.— Хіба що в якогось інваліда.

Тут його була правда. Хоча вчора я все-таки впіймав «Жигуля» і, випереджаючи пропозицію Ібрагіма, трохи обнюхався біля об’єкта згідно з інструкцією для експлуатації холодильника «Snaige».

— Туди я дорогу знаю,— сказав Вессон.— А там?

— Поїдемо борозною, яку проклав змій,— я все ще грався у казочки.— А там біля його двору ви мене почекаєте. Я покажу де.

— Якою ще борозною? — спитав тупий Сміт.

— Працюєш у тракторній бриґаді і не знаєш, що таке борозна?

— Ниточка,— сказав Вессон.— Слід веде на сьоме…

— Давай про діло,— перебив його Сміт.— Бо зараз почнеться така гроза, що й не побалакаємо.

— Це добре, нехай починається,— сказав я.

— Тобі добре, а їхати не дуже,— поскаржився Вессон, у якого машина без гальм.

— Зате вам не треба виходити під дощ. Сидітимете в машині, поки я прийду. А якщо не повернуся через годину — дзвоніть по мобільному Ібу.

— Як ти сказав? — пирснув тупий Сміт.

— І-бу,— повторив за мене Вессон.— Іб його мать.

Ні, мені таки подобалися ці сіамці. І коли я, перебираючи варіанти, запропоновані ще Русланбеком, хитався між кримінальною владою і чистим криміналом, то недаремно схилився до других. У цих і слово твердіше, і телефони не такі зіпсовані.

— Дзвоніть по мобільному, нехай мерщій шукає того Путяту чи Вишату, аби виручав.

— А пам’ять у тебе непогана,— завважив тупий Сміт.— Може, ти ще й Русланові накажеш дзвонити?

— Та хоч і чортові,— сказав я.— Дзвоніть хоч і самому Борисові, бо це…

І тут вдарила така блискавка, що я відразу схаменувся: не можна згадувати чорта в грозу. Якщо не хочеш, щоб тебе побив грім,— про чорта ні слова.

На виїзді з Moskau ми поминули «капепе», і я подумав, що по дорозі назад саме тут можуть виникнути найбільші проблеми. Якщо добре спрацює зв’язок. Коли я попередив про це сіамців, Вессон знизав плечима:

— Ти ж сам просив машину, яку не шкода спалити. Оце якраз і є та машина.

Дорогу, яка вела  п р я м о, добре висвічували фари «Опеля», а коли спалахувала блискавка, то темрява розсувалася навсібіч, і було добре видно березові гаї, розкішні листяні переліски, озерця… Не знаю, за що так дехто не любить Московію. Чудова країна, замилуєшся. Особливо ці берези… Я б сказав, країна березового ситцю… липового штапелю і соснового вельвету.

І щоб геть не розм’якнути від цієї ідилії, я згадував інший ліс, згадував фіолетовий присмерк у горах і фіолетову кров…

 Коли ми повернули праворуч, я подумав про коня, а коли ліворуч — про голову. І попросив Вессона вимкнути фари, хоча до того найідилійнішого куточка було ще далеченько. Саме тоді стіною упав дощ; якби не блискавка, ми без фар не просунулися б і десяти кроків.

Отак, майже навпомацки, заїхали з тильного боку об’єкта, але машину я зупинив метрів за двісті від його металевої огорожі. Та й то ми під’їхали так близько тільки тому, що нас заступав не лише сосновий бір, а й щільна дощова пелена.

— Розвернешся і стій тут,— сказав я Вессонові. — Годину можете не ворушитися. Але я буду швидше.

Він кивнув, а Сміт сказав:

— Ні пуху!

— Пішов ти,— послав я його, не називаючи рогатого, бо справжня гроза ще тільки починалася.

Однак це була моя стихія, це був той особливий стан, вищий за grenuill, коли твої бронхи перетворюються на зябра, а легені стають плавальним міхуром, який до всього ще є резонатором і з неймовірною чутливістю вловлює найменші звукові порухи. Я вже не кажу про нюх, що взагалі не має порога, адже сприймає запахи навіть крізь товщу води.

Дощ пробивав верховіття сосон, пронизував їхні крони, прошивав усе до землі, і я пірнув у його глибину, ніби вилупився з того «Опеля», як із яйця-ікрини, і поплив поміж дерев уперед,    п р я м о,    п р я м о,  а коли переді мною виросла висока дротяна мережа, я напнув плавальний міхур, натужив плавники і сягнув угору, долаючи цю перешкоду без особливих зусиль, адже весь простір був наповнений щедрим дощем, водою, життям. Це ж не мертва пустеля, куди наш секціон вивозили на тренування і тримали там без води при температурі майже п’ятдесят градусів за Цельсієм, вивертали кишені, щоб ти часом не приховав десь вітаміни чи якусь мізерну цукерочку, і ось на такій спекоті ми цілими днями навчалися виносити з поля бою мертвих і поранених до гелікоптерів, а коли вночі переходили гори (тридцять кілограмів спорядження на тобі, плюс штурмовий карабін), то дехто ламав ноги, і тоді ми несли поранених уже навсправжки; останнім же етапом у нас, жаб, завжди було подолання річки — то для мене завиграшки, хоч траплялись річки, де не второпаєш, чи коріння хапає тебе за ноги, чи крокодил, але мусиш пропливти під водою без акваланґа щонайменше п’ятдесят метрів, аби тебе не вибракували, бо в спину постійно хекав дублер, чию тінь ти чув на собі, як чужу личину…

А тут падає дощ, і за дротяною мережею починається озерце шириною метрів із двісті. Я ще вчора все, що зміг, роздивився: там, по той бік озера, над самісінькою водою стоїть спальний корпус чи то якогось міні-санаторію, чи дачної бази; праворуч від нього одноповерховий фліґель і ще прибудова з високим комином — чи не кочегарня; а далі просторе подвір’я з квітниками, доріжками, кущами руж та жасмину і, звичайно ж, нестриженими ґазонами. З того боку, від в’їзду, огорожа не дротяна — суцільний штахет заввишки у півтора людських зрости оточує цю територію з парадного боку, і лише ворота зварені з листового металу.

А тут… моє ти любе озерце, я тільки знімаю мешти і заходжу в тебе, не роздягаючись, бо на мені вже давно немає сухого рубця, ти приймаєш мене в своє лоно, як любляча жінка, я дістаю твого дна і пливу    п р я м о,    п р я м о,  мені лиш кілька разів доведеться виринути на поверхню, щоб набрати повітря й окинути оком, що там попереду. Вчора світилися вікна на другому поверсі, у фліґелі також світилося і на всій території, тепер же — тільки надворі, бо вже пізня пора, уже далеко за північ, з цього боку, від озера, горить настінний плафон, та коли спалахує блискавка, його світло губиться в сліпучому сяйві.

Я пірнаю востаннє, руками ловлю глибину і дякую цьому озерові, що воно не міліє до самого берега, дякую будівничим, які вимурували цей берег із ґраніту аж до глибини, щоб можна було закидати вудки чи й стрибати сторч головою, кому заманеться, і висовую голову біля човна, припнутого до крутого берега кроків за п’ять од цієї універсальної будівлі, що може правити за санаторій, базу відпочинку, шале44 для мисливців та рибалок, а може бути й сучасною катівнею.

Ні, це таки рибальське шале, бо ген трохи далі від човна стримлять у березі три спінінґових вудлища, на кінчиках яких безгомінно звисають дзвіночки. У вікнах темно, тільки на стіні горить жовтий плафон, кидає бліде світло на чорну, подзьобану дощем воду і зовсім не дістає балкону, що тягнеться уздовж першого поверху над високим підмурівком. Але там, на цьому балконі, раптом блимає вогник сиґарети…

Ще один спалах блискавки — і я виразно бачу фіскала, який комфортно розсівся у плетеному кріслі й, мабуть, чатує на велику рибину, що полюбляє гуляти в грозу. Раз, два, три, чотири, п’ять — вийшов зайчик…— згадую дитячу лічилочку, бо таких рибалок тут має бути п’ятеро, і я переконаний, що сьогодні клюватиме непогано. Та для цього мені знов доводиться пірнати, і я обережно намацую натягнуту під водою жилку, зовсім близько від берега, там, де вона ще не лягає на дно, і різко смикаю за неї раз і вдруге, а потім знов вистромляю голову за човном.

Фіскал уже добіг до спінінґа, на якому досі малиново озивається дзвіночок, ніхто, окрім мене, більш не бачить його азарту, і саме тоді, коли він, підсікнувши, чекає на опір великої рибини, я не сильно, але дуже точно б’ю його трохи вище потилиці, якраз у мізочок, що керує нашими рухами, і, щоб він не впав у воду і не втопився, я з неабиякою турботою ловлю його за ноги і вихоплюю на берег, дуже шкодуючи, що він при цьому ще й б’ється лобом об ґранітну каменюку. Це вже зайве, таких два удари в черепну коробку не кожен і витримає,— щиро співчуваю я і, щоб згладити прикрість, знову згадую лічилочку: один, два, три, чотири… тири-пири, тепер не виходить у риму.

Еге, братан, та ти ще й мисливець,— намацую кобуру на його паскові і дістаю звідти «макара»,— ти, мій старший братан, ставиш мене в незручне становище — примушуєш порушити обіцянку працювати без ствола, хоча мова була тільки про те, щоб не брати його з собою. А коли так, то навіть не знаю… хіба що на пострах.

Я вже на балконі і міг би перепочити з чистим сумлінням. Та мені немає коли розсідатися в плетеному кріслі. Звідси двері прочинені до кімнати, і нюх підказує, що в ній нікого немає. Так і є. Той, хто жив у цій кімнаті, пішов ловити рибу, його братан Митька юшки просить.

А це вхідні двері, що ведуть сюди з коридору чи з холу, чи що там у них передбачено, в таких-от затишних шале? Я припав вухом до щілинки між дверима й одвірком, але нюх був у мене гостріший, тому я прочинив двері до того… таки холу з обов’язковими фікусами по кутках, кріслами і диваном, на якому,— я ще не бачив такого нахабства,— розвалився справжнісінький кнур. Довкола гримить і блискає, а воно спить без задніх ніг, причому спить на найважливішому посту, бо саме звідси розгалужуються дороги праворуч, ліворуч і прямо. Слабе чи що?

Егей, Митьку, вставай, незручно бити лежачого, подумав я, і приставив йому до носа того, що пасе телят. Він залупав червоними поросячими очицями, розтулив рило, але не кувікнув. Слабий, юшки хочеш, еге? Я взяв кнура за шкірки, впер «макара» в його найслабкіше місце, себто в сонну артерію, і, щоб він не вештався під ногами, вивів його в ту ж кімнату з балконом. Потім перкуцією долоні врізав по тій же сонній артерії, але так, легенько, зовсім делікатно, можна сказати, врізав, щоб голова не відлетіла, ще й дбайливо поклав його на ліжко, аби, я ж кажу, не плутався під ногами. Ні-ні, тепер він спатиме довго, не менше за старшого братана, котрий пішов наловити йому риби, а тут лисичка-сестричка, та, що діда-лоха обдурила, чи то пак, він зустрів зайчика… Раз, два, три… коротка якась лічилочка, треба сказати.

Тепер у мене було вже два «макари» — кращих подарунків для Сміта і Вессона не придумаєш, прецінь вони просто казяться без стволів, а тут тобі на — грайтеся.

Так, куди ж тепер далі? За логікою начебто треба було йти прямо — через хол до парадного входу, де мав би хтось чергувати знадвору, але нюх підказував, що це не та братія, щоб мокнути під дощем, коли можна примоститися в теплі під фікусом.

Я знов вийшов у тьмяно освітлений хол і побачив на килимі великі мокрі ступаки, наче тут чалапав злий водяник. Це були мої сліди. Я вже й забув, що прийшов сюди мокрий як хлющ і босоніж. Вийшло трохи нечемно, але нічого, вибачення попрошу потім.

А поки що, Ґреную, згадай лісничівку… той фіолет… і слухай, звідки віє вітер. Тут можна було навіть не напружувати резонатор, я відразу почув, що вітер віє знизу: лусь-лусь, лусь-лусь… Це були дуже знайомі мені звуки — тільки телепень міг подумати, що тут усі сплять.

Тепер дорога вела униз, вела крутими сходами до підвалу, де, на моє розчарування, замість катівні були господарчі комори і — лусь-лусь — більярдна. Це дуже розумно — розміщувати більярдну в підвалі, щоб лункий перестук куль не долинав до спальних кімнат. Я подумки похвалив будівничих, одного «макара» встромив за пояс, а другого про всяк випадок, так, для постраху, підніс у правиці на рівень очей, зовсім не затискаючи його в обох руках, як це роблять у гівняних американських фільмах (хай вам там легенько гикнеться, пане Сіяк), і ногою відчинив двері.

Гра була в розпалі. Надзвичайно красивий тілистий хлоп, чорнявий, не зовсім схожий на московита, натирав крейдою шкірку на кінчику кия, а другий — абсолютна протилежність, схожа на бліду поганку,— саме зігнувся над зеленим сукном і прицілився в кулю, що майже висіла над лузою,— явна підстава. Власне, вони й грали примітивну «американку», і якби я мав час, то запропонував би їм зіграти щонайменше «піраміду», а так міг дозволити собі тільки одне:

— Бий,— сказав я блідій поганці, що, не розгинаючись, звела на мене білі очі і щось мізкувала своєю дрібною шапинкою.— Бий, я почекаю.

У красеня очі були великі і чорні, навіть вирячкуваті, як в одного російського співака, і він їх вибалушив на мене точнісінько так, як це робить той співак, коли з презирством гримає на українських російськомовних журналістів.

Я також дуже люблю російську мову і тому сказав без найменшого акценту:

— Хлопці, якщо ви ні разу не писнете, то ніхто тут не буде стріляти. Ми тільки замкнемо вас у цьому підвалі і…

— І-і-і-й-йа-а-а!!! — блідолиций замість того, щоб ударити по кулі, так крутонув тим києм, що він перетворився на вітряка, здатного перемолоти все на своєму шляху. Важкий комель зі свинцевою серцевиною зачепив «макара», і якби його тримала нормальна людина, то він би залетів хтозна-куди, а так я тільки вражено опустив руку й сказав:

— Ти ці штучки будеш показувати тоді, коли я з тебе зроблю японця. Блоха ти непідкована.

Він захекав-захукав, розкручуючи кия у млинок, що мерехтів то в один бік, то в другий, і саме за тієї миті, коли вітряк змінював напрям обертів, я в горизонтальному стрибку заліпив ногою якраз під шапину, в те місце, де в певних істот розміщені зябра. Це був, треба зізнатися, дуже підступний удар, після такого не кожен і вичухається, але що мені залишалося робити, як уже в польоті я помітив, що наш балухатий співачок замість школярської крейди тримав у руці пістолет і досі не вистрілив тільки тому, що боявся влучити у свого блідолицього брата. Він слушно чекав, поки той гепнеться об стіну, пустивши червону слину, і тоді перед ним зостанеться тільки гола мішень. Балухатому, видно, ще не доводилося стріляти в терористів, коли ті шугають у людському натовпі, де повно жінок і дітей, він тільки стріляв у конкретні мішені, виокремлені і живі, навіть якщо то були жінки. Та поки блідолиций сповзав по стіні, як ганчір’яна лялька, я вже був під більярдним столом і присоромлював себе, що закотився сюди, наче від Салманової «лимонки», хоча на столі лежали всього-на-всього більярдні кулі. Та враз цей стіл почали прошивати кулі свинцеві,— ох, присягаюся хлібом, як кажуть брати-чеченці, я не хотів цієї стрілянини, вона мені була зовсім ні до чого, ця стрекотня, бо… раз, два… так, їх уже тільки двоє, підказувала мені лічилочка, але ж невідомо, де він той другий, і що він тепер намислить.

Цей, перший, ось тут, я бачу його ноги в білих маратонках, бачу їх тільки до колін, на яких віддулися холоші, і вже без вагань стріляю саме туди; викочуюся з-під столу у мить його больового шоку і пускаю ще одну кулю в його праве плече, точнісінько в те місце, де колись зачепив мене «красавчик»: c’est la vie, c’est la guerre — сьогодні ти, взавтра я.

Спершу на підлогу падає пістолет, потім невідь-чому розлягається і сам красень — я ж його зовсім легенько підранив, тільки так, для постраху, а він, сучий син, придурився заледве не мертвим; тільки й того, що витріщив на мене лупаті очі, і я з великим співчуттям, що він не може ходити, узяв важкого, налитого свинцем більярдного кия і ткнув його в ложечку, в те місце, де в нормальних людей під грудною кліткою починається душа.

— Візьми,— сказав я.— Буде тобі замість ковіньки.

А до себе промовив лічилочку, що стала вже коротшою за комариний ніс: «Раз»… Де ж він, отой Раз, чому й досі не прибіг на постріли?

Я вийшов з більярдної, трохи соромлячись того, що тримаю пістолет у витягнутій правиці і різко воджу ним туди-сюди, наче в моїй руці якийсь флюґер, що сам чує, звідки повіває вітер.

А вітер повівав із тієї кімнатки, де я приглушив кнура, тому вважав її найбезпечнішою, і коли, піднявшись у хол і дивуючись його порожнечі, рушив до сходів, які вже вели на другий поверх, той вітер якраз і війнув з отієї кімнати прямісінько в мою спину.

— Кинь пістолет і підніми руки,— почув я спокійний голос. Такий спокійний і тихий, що не послухатись його було неможливо.

Невже ожив кабанюка? — не вірив я своїм вухам, але розслабив руку, і «макар» вдарився об підлогу.

— І того, що за поясом, також,— сказав він.— Без різких рухів.

Я витяг другого «макара», якого мав подарувати Вессонові, і теж кинув на підлогу.

— Тепер повернися лицем до мене.

Я знов-таки послухався цього спокійного голосу, повернувся й побачив, що належить він не кнурові. Це, безперечно, був той фіскал, що залишився в моїй кодовій лічилці під іменем Раз. Раз та гаразд, подумав я, тим більше, що тепер у мій бік дивився своєю потворною ніздрею короткий «калашник». Фіскал дивився набагато доброзичливіше, у нього було майже інтеліґентне обличчя, яке трішки псував тільки розтовчений ніс, та ще вуха були такі, наче по краях їх обгризли щури.

— Скільки вас? — спитав він.

— Я сам.

— Не бреши! Бо прикінчу.

— Якби нас було більше, ти б мене порішив одразу,— сказав я, вставляючи йому свій розум.— А так… за живого ти матимеш більшу віддяку, правда ж?

— Не твоє діло,— сказав він, однак ідея, яку я йому підкинув, уже знайшла своє місце в його черепній коробці. Тобто я виграв у нього коротенький тайм-аут. Але те, що сталося потім, убило мене наповал.

— Візьми наручники і спускайся вниз,— сказав він.

Мені спершу здалося, що це він до мене, та погляд його ковзнув на коротку мить угору, на східці, що вели до другого поверху, і я зрозумів, що там, над моєю головою, уже хтось стоїть.

Сто чортів у печінку! Та їх тут було не п’ятеро… Ти просто придурок зі своєю лічилкою, ти з нею здитинів, схибнувся, сто чортів у грозу і блискавку… Чи, може, це Хеда? Може, це її вже встигли зазомбувати? Хеда… Увесь цей час, відколи я вилупився з «Опеля» і пірнув у грозу, я зовсім про неї не думав. Зумисне не думав, щоб не наврочити, бо такі думки заважають, такі думки шкодять, вони часом просто смертельні. І ось тепер я, нарешті, мушу про неї згадати.

— Тільки ворухнешся — застрелю,— спокійно каже інтелігентний фіскал з обгризеними вухами.

Я вже чую пружні кроки на сходах і подзенькування бранзолеток. Не тих, звичайно, що носять жінки.

— Руки за спину й докупи зап’ястками,— каже інтелігент з увім’ятими щербатими ніздрями, а третя ніздря «калашника» бездоганно кругла.

Я слухняно заводжу руки за спину і під ту мить, коли до них торкається не метал, а тільки його холод, роблю один блискавичний рух. Та ні, це відбувається значно швидше, ніж спалахує блискавка, клацають бранзолетки чи натискується спускова скоба автомата; якщо ти не натренований стріляти в терориста у натовпі, а зараз не хочеш покласти разом зі мною свого братана, то опусти автомат, він тобі вже ні до чого, в такій ситуації немає гіршої зброї за «калашник», повір мені, братчику, якщо не хочеш випустити кишки з оцього чудового хлопця, який так необачно опинився в моєму «захваті попідсилки»; це вам, пане Сіяк, не карате і навіть не бойовий гопак, це страшний захват, коли одна рука обіймає ваш стан і її сталеві пальці входять глибоко у живіт, попід ребра, так, що захоплюють їх ізсередини, а друга рука п’ятірнею змикається на горлянці, як вовча паща. І що цікаво, цей прийом найкраще демонструвати на таких-от жилавих хлопцях, худих, сухорлявих, які беруть не силою й масою, а своєю неймовірною спритністю і вертлявістю. Я знаю цей тип, вони гнучкі і слизькі, як глистюки, вони не даються ні рук, ні ніг, ти перемолотиш сто тонн повітря, поки влучиш у його дрібну, зміїну голівку.

А цей, що так необачно потрапив мені до рук,— справжнісінький командос, це із тих спритників, що під час відбору диких гусей виб’є із конкурсу найдужчого моцара, воно витривале й живуче, як пес, ніби вже народилося псом війни, і страх як любить розмалювати перед боєм свою мармизу чи принаймні начепити якусь машкару. Знай наших. Цей макоцвітний блазень також начепив на себе чорну маску, наче зібрався грабувати банк, наче український змопівець, що йде до церкви мирити бабусь із різних конфесій, надів, пришелепок, ту маску, а тепер лупає очима крізь прорізи на свого інтеліґентного братана, як обісраний.

Той теж ні в сих, ні в тих, розгубився бідака і попер уперед, в атаку пішов, сцикопіхота нещасна, рукопашної захотів. Мені довелося зробити повний вертикальний шпаґат, щоб «калашник» залетів аж за фікус, але ж водночас я змушений був відпустити командоса, і тепер вони вдвох брали мене в лещата.

Для передиху я збільшив контактне поле, мимохідь загиливши обидва «макари» до фікуса, щоб увесь арсенал тримати на оці, а потім стиснув дистанцію, описав ногою перед сплюснутим носом облудне коло, а другою так затопив інтеліґентові в розум, що він загуркотів східцями аж до більярдної, метляючи руками уже як манекен. Якщо в тому підвалі водилися пацюки, то його знайдуть уже зовсім без вух.

Єдиний, хто був справжнім професіоналом серед цієї милої компи, то це, звичайно, командос. Він справді знав карате, і в його діях відчувалася не лише добра школа, а й виняткова краса. У спортивному костюмі «Puma» він рухався ґраційно, і справді як пума, його так і хотілося погладити по хребту. Наш бій міг би стати найкращим видовищем у цьому шале, але після того, як він побачив, що спіткало його друга, і залишився зі мною сам на сам, якось ураз зів’яв, змізернів, ним керував уже не хист, а тільки тваринна лють. Я завдав йому зовсім слабенького удару, так, щоб навіть не скалічити, тим більше, що командос сам приніс бранзолетки, якими я міг його надовго знешкодити.

Коли він упав навзнак і лежав нерухомо, як лисичка-сестричка, я лише підійшов і зірвав з нього чорну в’язану маску. Це була Ася.

4

Вона сиділа у ліжку, підтягнувши простистирадло до підборіддя, і на її обличчі не було вже ні страху, ні здивування, воно просто застигло в непроникній байдужості; навіть тоді, коли я ввімкнув світло, її очі не примружились бодай інстинктивно, як це завжди буває після темряви. Її не здивував навіть цей водяник, що невідь-звідки тут узявся в мокрім одіві і босий. Втім, на мені вже була легенька болоньєва куртка, яку я прихопив з чужого плеча не задля вдяганки, а тільки заради кишень — треба ж було кудись покласти подарунки для Сміта і Вессона.

— Хедо, я прийшов по тебе,— сказав я.

Бліде обличчя кольору молодого меду було незворушним.

— Хедо… Я той, хто мав забрати тебе ще на лісничівці. То не моя вина, що я запізнився.

Вона звела на мене сині очі, в яких стояла фіолетова відтінь.

— Зодягайся, у нас немає ані хвилини.

Я вийшов за двері, щоб вона мене не соромилася, однак з кімнати не долинуло жодного шурхоту, і тоді я знов ступив до її покою, відчинив шафу і, вхопивши якусь коротеньку трикотажну сукенку, натяг її на Хеду через голову. Я зодягав її, як сонну дитину, вона зовсім не пручалася, навпаки, моя безцеремонність трохи вивела Хеду з шоку, і коли я взяв її за руку, вона покірно пішла за мною.

Ми східцями спустилися вниз, перетнули хол, де, здавалося, під час грози билися навкулачки чорти, потім через темний саж, у якому міцно спав кнур, вийшли на балкон. Гроза була на замовлення: тепер вона вщухла, і тільки з даху ліниво спадали краплі. У небі де-не-де продзьобувалися зірки, поверхня озера ловила їх антрацитові відблиски.

Я стрибнув з низького балкона, простягнув руки назустріч Хеді, і на мить вона опинилася в моїх обіймах. Доторк її грудей до моїх долонь схвилював дужче, ніж там, у кімнаті, коли я похапцем натягував на неї сукенку. Звісно, те, чого не бачиш, завжди непокоїть гостріше.

Тепер, коли я опустив її на землю, Хеда сама вхопила мене за руку і так її стисла, що сумніву не було — вона також угледіла рибалку, що лежав долілиць на мокрому ґраніті. Дзвіночки на спінінґах висіли безгомінно, ніхто не тривожив його сну.

— Не бійся,— сказав я.— Сідай у човен.

Це був дуже завбачливий рибалка, він тримав човен напоготові з веслами, бо коли на гачок потрапляє дуже велика рибина, її краще брати з човна, а не підтягувати до берега, де вона швидше може зірватися.

Я не збрехав Андре Сіякові, коли сказав, що веслування і плавання у мене на першому місці. Кільканадцять помахів веслами вистачило для того, щоб цей зовсім неспортивний човник перетнув озеро, і коли він ткнувся носом у пісок, на тому боці, де стояло рибальське шале, видніла тільки жовта невиразна пляма.

А ось на пісочку і мої мешти, чекають свого господаря, як вірні пси. У чемності я перевершив самого себе: перед тим, як зайти в шале, роззувся.

Я подав Хеді руку, вона скочила із човна, і ми побігли до дротяної огорожі, яку моя дівчинка могла подолати лише в один спосіб — стати мені на плечі, потім ступити на вершечок металевого стовпа-рейки, до якого кріпилося полотно мережі, а вже звідти стрибнути на землю.

Коли я присів, вона мене зрозуміла. Це була дуже делікатна сцена: Хеда, щоб не впасти, стала на мої плечі навприсядки, і мене охопив той божевільний стан, коли після побоїщ особливо хочеться жити. Моя голова опинилася між її стегнами, я відчув дурманний аромат жіночого тіла, пах солодкої отрути, в стонадцять разів небезпечнішої за укус кобри; я тримав її за ступні на своїх плечах і поволі зводився на рівні, боячись похитнутися від запаморочення. Хеда також поволі випростовувалася, тримаючись за дротяні вічка, і коли стала у повен зріст, я напружено дивився на вершечок стовпа, куди вона мусила ступити впевнено і безпомильно, а бачив білу смужку трусиків між її ногами.

Я швидко, поки не заточився, відпустив її ступні, Хеда сягнула ногою на вузьке вістря стовпа, пружно відштовхнулася вгору й плигнула долу, але приземлилася зовсім невдало. Вона, як кішка, впала на чотири «лапки», та оскільки не була кішкою, розпростерлася на землі, коротка сукенка задерлася, оголивши її сідничку, і я вже не бачив Хеду в пітьмі, а тільки бачив білу плямину, бачив білу «серветку», що нею природа наділила диких козуль, розмістивши її вгорі між задніми ногами, трішечки нижче хвоста, для того, аби козулі, біжучи вночі, бачили одна одну за тією «серветкою».

То був маяк-оберіг, я думав, що ці маячки є тільки в диких козуль та ще, може, в оленів, й ось тепер така біла «серветка» кликала мене із пітьми, вказуючи дорогу.

Підтягнувшись на дротяній мережі, я за мить уже був біля Хеди, обережно її підвів.

— Ти не забилася?

— Ні,— вона всією собою прихилилась до мене.— Тільки здалося, що падаю в прірву. Зараз… зараз підемо.

Ще був час. Принаймні Сміт і Вессон повинні зберігати цілковитий спокій. Я впорався набагато швидше, ніж можна було сподіватися.

Після грози усе довкруж заніміло, але тиша у лісі здавалась живою,— можливо, тому, що із сосон ще падали важкі краплі. А туди далі було так темно, що я знов узяв Хеду за руку. Вона не запитувала, куди ми йдемо, і я їй теж нічого не пояснював. Це справді була мила прогулянка з гарною дівчиною, прогулянка, про яку я так мріяв, ще вирушаючи у цей вояж. Мені навіть стало шкода, що ми так швидко прийшли до машини.

Сміт і Вессон чекали на мене, як два вірні черевики, залишені на другому березі. Забачивши нас, Сміт навіть вискочив з «Опеля» і дбайливо відчинив задні дверцята.

— Все нормально?

— Ти ж бачиш,— сказав я, садовлячи Хеду на заднє сидіння, і вже хотів було сісти й собі поруч із нею, аж раптом Сміт різко хряснув дверцятами, і я побачив у його руці пістолет.

   Таки Ібрагімова була правда — ці хлопці без стволів не можуть дихнути, і якщо вірити Ібові до кінця, то ця штука ще й без запобіжника, а машина, яка вже завелася, без гальм. Помилка багатьох убивць полягає в тому, що, перш ніж спустити курок, вони вважають своїм святим обов’язком щось сказати жертві на прощання.

— Вибач, старий,— сказав Сміт,— наші плани трохи змінилися, і ти…

Куля з того «макара», якого я збирався подарувати Смітові, прошила ліву порожнину його грудної клітки раніше, ніж до нього докотився глухий постріл. Тупий Сміт навіть не завважив, що я вже в болоньєвій курточці і праву руку тримаю в кишені, а носа за вітром. Я вистрілив у нього, не виймаючи пістолет з кишені, і поки Вессон ще думав, що то вистрілив Сміт, моя ліва рука з подарунком для другого близнюка була спрямована в нього.

Прикро, що все це відбувалося на очах у Хеди, яка ще не оговталася від попереднього шоку, але що я міг удіяти? Єдине — це не вбивати Вессона в машині. Я виволік його із салону на свіже повітря, підвів до сосни і вгатив головою об стовбур — дощові краплі так і сипнули мені за комір.

— Хто вас намовив?

— Сучара,— прохрипів Вессон.— Ти за брата заплатиш.

Ні, він мені подобався: сам уже був на волосину від смерті, а думав про брата. Я знов постукав його головою у стовбур, поки не перестав сіятись дощик. Вессон давно б упав, якби я не тримав його за комір.

— Якщо скажеш, я не стрілятиму.

Щось таки зрушилось у його розтовченому лобі, можливо, звідти вилетіла остання клепка.

— Ібрагім,— сказав Вессон.— Це він…

— Навіщо?

— Викуп…

— Хто за ним стоїть?

— Ніхто. Він сам хотів узяти викуп. Сказати Русланбекові, що тебе вбили, її вкрали і вимагають викуп. Що ж тут не ясно?..

— Справді,— сказав я.— Ясніше не буває.

Але слова свого дотримав. Я не став стріляти у Вессона, тільки, щоб нікому не було образливо, ще раз угатив його головою у сосну. І коли відпустив комір, Вессон упав.

— Хлопці, я ж вас любив,— сказав я. Бо також іноді кортіло щось виголосити в таких ситуаціях, однак із тією істотною різницею, що я казав це не до того, а опісля. Все одно їм не доходило.

Я відчинив задні двері «Опеля», бо там на сидінні лежав пластиковий пакет із моїм сухим одягом.

— Вибач,— сказав я.— Ці люди зрадили нас.

Хеда мовчала.

Я перевдягнувся позаду машини, потім сів за кермо, увімкнув фари і так погнав «Опеля», що мені жаль стало Вессона,— тільки він міг оцінити таку їзду. Тупий Сміт навряд чи. Замість того, щоб відразу натиснути скобу, почав читати проповідь. Хоча шансів у нього практично не було в жодному разі.

Вони не здогадувалися, що я їм не довіряю, не знали, що в «Кака-ду» я побував у ролі Котигорошка, а в такому разі під час моїх московських пригод Ібрагімові випадала роль Вернигори, Смітові — Вернидуба, а Вессонові — Крутивуса. Усе в тому суворому порядку, як ці хлопці з’являються в казочці, а потім намагаються обвести Котигорошка довкола пальця.

Тепер пішли далі. Ібрагімові я не довіряв до кінця від самого початку хоча б тому, що в такому ділі сповна довіряти не можна нікому. А коли в «Кака-ду» він без жодних уточнень виклав три штуки і навіть не обумовив деталі, як же мені бути з Хедою після того, як я вихоплю її з об’єкта, то тут уже геть стало зрозумілим, що і цими грошима, і Хедою він після викрадення розпоряджатиметься по-своєму. І куди ж тоді подіти мене?

А казочка, вона ж мудра. Вона каже, що ці найвірніші друзяки вирішують убити Котигорошка відразу після того, як він визволить королівну. Тому я й повертався до них з королівною уже готовий до всього. Ось так, що може бути простішим?

Простішим може бути тільки те, що я зробив після розмови з Ібрагімом. Погравшись ще трошки в Котигорошка, я без особливих зусиль знайшов собі нове помешкання, бо в Москві, маючи добрі гроші, можна винайняти квартиру де хочеш — від Луб’янки до Кремля. Тож чудовий брелок із самотнім вовком мені довелося перевісити на інші ключі.

Потім я непогано заплатив одному водієві і сказав, що заплачу ще стільки ж, якщо він мене почекає цієї ночі там-то і там від першої години до третьої, а тоді відвезе мене з коханкою в інше місце…

Й ось так воно поки що все йшло за планом. Єдине, в чому я переплюнув Котигорошка і що зовсім не входило в мої плани, то це те, що у лігві змія я знайшов відразу і сестру Оленку, і королівну. Це, звичайно, було занадто. Сестра-жалібниця Холодного Яру стала аґентом московських спецслужб. Я її виховував, тренував, гартував, зламав їй целку, а вони прийшли, як завжди, на все готове. Що ж, буває. Кобила і та зривається за жеребцями і пре між ворожу кінноту. Сказ матки називається. Побігла за Бісланом у Знам’янське — столицю Надтеречного району, де всім заправляли фіскали, і там дослужилася до Москви. Чи не Бісланові я ото подарував ковіньку? Мабуть, йому, він один там був серед них чорненький. Жаль, що перед тим, як зробити небораці подарунок, я не поскородив йому ще й ребра. З кия виходить непоганий спис.

І ще в одному я був чомусь переконаний. Либонь, завдяки своєму ненормальному нутрові і тваринному нюхові, який тут уже споріднював мене не з Котигорошком, а з його суперником змієм. Той як тільки прилітав до хати, відразу: «Е, людським духом пахне»… Але я чув не взагалі людський дух, а запах конкретної людини. Принаймні тієї, з якою обмінювався тілом. І тепер я знав, що мене так непокоїло в Хединій кімнаті на лісничівці, яка стихія торкнула тоді мого нутра…

Ну, гаразд, змій, Вернигора, Вернидуб, Крутивус…

А що далі? Лихий дідок із бородою на сажень?

Я позирнув у дзеркальце на свою королівну і подумав, що, зрештою, всі ці казочки закінчуються весіллям, де п’ють мед-горілку, по вусах тече, а в рот не попадає. А мені про одруження нема чого й мріяти. Хіба що колись трапиться якась царівна-жаба.

— Хто були ці люди? — раптом озвалась Хеда.

— Сіамці,— сказав я.

— Мені здалося, що вони наші.

— Ні, німці. Тобто сіамці, але це все одно. Вони хотіли тебе продати. А мене вбити. Ти ж не хочеш, щоб мене вбили?

— Ні,— сказала вона.— Не хочу.

— А ці… що доглядали тут за тобою… Вони були там, у горах?

— Не всі. Я всіх не бачила. Дівчина була. Якби не вона, то…

— То що, Хедо?

— Їх би не підпустили до лісничівки. А так… думали, вона справді заблудилася. Наші не стріляють у жінок. А вони…

Хеда притихла. Я пошкодував, що був занадто делікатним у тому шале. Потім вона спитала:

— Куди ми їдемо?

— Там ти будеш у безпеці. Запам’ятай, віднині ти моя коханка.

— Хто-о-о?

— Коханка,— сказав я.— Не насправді, звичайно, а так. Про людське око.

Ох, ці берізки, наречені ви мої у ситцевих платтячках. Після грози ви ще кращі, умиті й причесані.

Я виїхав на трасу й увімкнув дальнє світло. Тепер до Moskau вела широка пряма дорога і, незважаючи на мокрий асфальт, «Опель» нормально почувався на швидкості сто шістдесят кілометрів. Палити таку машину не підніметься рука, тим більше, що вона ніколи не вкаже на французький слід… Слід, як завжди, буде чеченським… А з огляду на те, що я подарував Асі життя, він може виявитися й українським. Обидва варіанти мене цілком влаштовують.

Коли я Асю затяг до підвалу і прикував бранзолетками до труби завтовшки з ґранатомет, то не втримався, щоб не спитати:

— Ти пам’ятаєш кобилу отамана Чучупака?

— Жлоб,— сказала вона, не лишаючи мені шансу почути рідну мову.— Ты всегда был жлобом и таким остался.

— А ти, виявляється, завжди була сексотом.

— Зря я спасла тебе жизнь тогда, в Знаменском.

— Тепер я тобі дарую життя. Ми квити.

— Щоб ти здох!

— Я тебе люблю, Васю, — сказав я і, підморгнувши їй, пішов нагору.

5

А ось і він, той дідок з бородою на сажень.

Забачивши знак на зменшення швидкості, я зрозумів, що зараз буде «капе», перейшов на ближнє світло і скинув ґаз.

Так і є. Моя права смуга перекрита шлаґбаумом зі знаком «STOP», перед ним стоїть мент з паличкою, схожою на березову, а ще один лопух сидить у жовтенькому «жигулику» і длубається в носі.

Спершу я хотів попросити Хеду, щоб вона лягла на сидінні, не знав же, з якого дива вони тут не сплять, а потім усе-таки посоромився: не вистачає ще кланятися.

Я притишив хід, увімкнув правий поворот, показуючи, що зупиняюся, і справді поїхав майже прямо на того, що з паличкою, та в останній момент узяв різко ліворуч і, вискочивши на зустрічну смугу, куди не сягало крило шлаґбаума, притиснув акселератор до краю.

Ні, таки не варто палити цього прудкого «Опеля»: поки той бідний «жигулик» викривуляв з-поза шлаґбаума (я думав, що він ще прогріває двигун), ми вже були від нього за кілометр.

На нічній дорозі ніхто не плутався під колесами, хоч більше машин мені не зашкодило б, аби трохи затулитися ними, та я знав, що «жигулик» не суперник, загроза могла бути тільки попереду.

Та ген же він, той дідок із бородою на сажень, що хотів ухопити Котигорошка за чуба, та не вхопив, не вхопив… а тепер він летить назустріч на «мерсі», ввімкнув сирену, ще й цвенькає чорти-батька-зна-що в гучномовець. Ти, чоловіче, давай роби щось одне — або сирена, або балачки, бо так не второпаєш, чого тобі хочеться, і я знов змушений порушувати правила. Вихоплююсь на високий бордюр хідника, перелітаю через квітник і — о диво! — підстрижений ґазон, чую, як скрикує Хеда, і бачу, як мій подвиг повторює «мерс» кольору портвейну бордо, але при цьому він калічить свого глушника й починає ревіти, як трактор, тепер не треба уже й тієї сирени, складається враження, що за мною летить ціла тракторна бриґада.

Я беру все ближче до тих мальовничих куточків Москви, на яких мерія найбільше економить електроенерґію, а якщо по правді, то я вже зовсім недалеко від пункту призначення. У цьому рівнинному місті — ніде ні узвозу, ні пагорба, це якийсь полігон, а не місто, і я серед білого дня ледве знайшов оцю вуличку, що спускається вниз прямісінько до бензоколонки. Саме сюди я тепер завертаю, роблю це зовсім не спішно, щоб вайлуваті трактористи встигли закмітити, куди ж він крутнув, отой сірий «Опель», а потім зупиняюся відразу за рогом і наказую Хеді швидко виходити.

Вона ні жива, ні мертва, але дуже слухняна дівчинка, тільки довго намацує тремтячою рукою, де там воно відчиняється; тоді я нетерпляче перехиляюся через спинку сидіння, випускаю Хеду і водночас прихоплюю свій примітивний пластиковий пакет, у якому, крім сухого одягу, я припас собі ще літрову баночку бензину. Саме баночку, а не пляшку, з пляшки він довго ллється, а так раз-раз — і все готове.

Коли той дідок, що борода на сажень, ревів своїм трактором уже зовсім поруч, я тільки й устиг зняти «Опеля» з ручного гальма, щосили штовхнути його і вкинути до салону сірник (тепер у Парижі модно припалювати сірниками). Він покотився униз, як живий, навіть двигун працював на нейтральній передачі, і тепер я сам був упевнений на дев’яносто дев’ять відсотків, що за кермом того славного палаючого «Опеля» сидить камікадзе, який без вагань пішов на таран бензостанції…

Це був одчаяка, гідний слави Миколи Гастелло, котрий спрямував свій літак на німецькі цистерни і фактично першим започаткував цей зухвалий метод боротьби з ворогом. Метод, який потім використають усілякі пройдисвіти, навіть не згадавши свого великого попередника, і лише я подякував Миколі Францовичу Гастелло, пригадавши його тільки тому, що він народився в Москві, можливо, десь навіть на отому місці, де тепер стояла бензостанція, яку так вдало розмістили будівничі. Подякуємо ж і їм!

А тим часом, коли цей безстрашний камікадзе мчав згори до своєї цілі, а його вже ось-ось мав наздогнати «мерс» кольору портвейну бордо, ми з Хедою, узявшись за руки, зовсім не поспішаючи, щоб не привернути до себе увагу якогось несплюха, прошкували московськими задвірками теж до конкретного пункту призначення.

І хоч гроза вже давненько вщухла, нічну тишу раптом сколихнув такий грім, що я ледве не перехрестився. Потім там, унизу, пролунав ще страшніший вибух, від якого стряслася земля і небом поповзла красива, як салютовий феєрверк, заграва.

— Козли,— сказав я.— З вогнем граються. Таким тільки дай сірники, то вони й хату запалять.

Хеда мовчала. Її рука все дужче стискала мою, я чув, як у долоню вп’ялися її гострі нігтики.

Ми зайшли у геть незавидну вуличку, де я ще здалеку помітив такого ж незавидного «жигулика», щоправда, не жовтого, не міліцейського. Нарешті і я сів біля Хеди.

Водій вочевидь нам зрадів, хоча й запитав трохи злякано:

— Що це так шандарахнуло, ти не знаєш?

— Розборки,— сказав я.— Що ж іще! Давай, погнали.

— Ну, вони геть озвіріли. Скоро Кремль запалять.

— А тобі жалко Кремля? — спитав я.

Він глипнув на мене через праве плече, точнісінько, як покійний Вессон. І все зрозумів.

— Та мать його в йоб, той Кремль. Хай палять разом із Білим домом. Людей жалко. Наїхало цих чорножопих…

— Не матюкайся при дівчині,— сказав я.— Бо оштрафую. Не личить біложопим матюкатися.

Він ніяк не міг мені догодити й похнюпився. Потім, згадавши рятівну тему, сказав раденько:

— А наші сьогодні виграли, бачив?

— Ти не знаєш, де я був? — спитав я похмуро.

Він прокашлявся і зробив останню спробу — торкнувся погоди, про яку говорять усі нормальні люди, коли їм більше нема про що говорити.

— Гарненький сьогодні дощик пройшов.

— Гарненький,— сказав я.— Особливо стороною.

Тепер я слухав тільки присутність Хеди. Не її, а саму присутність. Я чув її не так, як жінку чи дівчину, не так, як доторк руки чи аромат тіла. Я чув її, як бритву, котра розтинала навпіл те, що сталося за ці кілька днів, і те, що буде потім. Я не знав, як воно буде, тільки знав, що його початок ось тут і зараз. Відлік уже пішов…

Водій, попри свою балакучість, головне завдання виконав бездоганно. Я попросив його зупинитися біля нічного ресторану, що за іронією долі називався «Білий папуга». Какаду, між іншим, також білий папуга, і виходило так, що ці білі папуги є найбільшими пияками.

Втім, я, звичайно, не збирався вести Хеду до нічного ресторану. Принаймні зараз. Це просто був дешевий хід конем перед водієм: нехай думає, що я гуляю собі з коханкою, і не знає, де ми притулимося в нетрях цього чужого міста. Ми ліпше пройдемо пару кварталів пішки.

Я дав йому п’ятдесят баксів і сказав примирливо:

— А дощик таки гарний пройшов, правда ж?

— Так,— сказав він.— Особливо стороною.

Будинок наш був майже у центрі міста. Наш. Досить пристойна сталінська будівля, яка зводилася, напевно, для таких людей, як троюрідний брат дядька мого батька. Котрі стояли за шторою.

Вхід до під’їзду був із кодовим замком, а вже на другому поверсі броньовані двері вели до нашої оселі, яка коштувала на добу стільки, як я щойно заплатив водієві. Це тому, що такі апартаменти знімаються на день-кілька. Зате ніхто не допитується, хто ти, звідки і з ким.

Я також не збирався тут довго затримуватися — так, перечасувати грозу. Перечекати дощик. І якщо чесно, то ще не знав, що робитиму після дощику. Бритва просто ґвалтовно відтяла те, що було, від того, що має бути. Дорога, якою я сюди прийшов, поки що не мала зворотного напрямку.

Праворуч підеш — коня втратиш, ліворуч підеш — без голови зостанешся, а вирушиш прямо — назад не вернешся. Вернусь, не вернусь — не знаю, тільки знаю, що я вже втратив коня. Він мав без особливих ускладнень домчати мене з аеропорту Махачкали до Марселя. Та, видно з усього, я його втратив, дарма що не зі своєї вини.

І хоч Хеда була вже поруч, я залишався самотнім вовком, як той сіроманець на зеленому тлі мого брелока-дармовиса.

Не знаю, чи вона помітила його, коли я встромив ключ у шпарину, чи просто завмерла перед чорною проймою дверей, за якими починалася така ж чорна невідомість. Якийсь час ми так і стояли перед порогом, не відаючи, хто туди має ступити першим,— хоробрий самець, у котрого більше сили й рішучости, чи тендітна самка, яка має білу «серветку», що вказує шлях у пітьмі.

(Далі буде)

Фрілансер Валерій Зміївський

PS

Василь Шкляр. Елементал. Частина 1

https://uamodna.com/articles/vasylj-shklyar-elemental-chastyna-1/

Василь Шкляр. Елементал. Частина 1 (продовження)

https://uamodna.com/articles/vasylj-shklyar-elemental-chastyna-1-prodovzhennya/

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

8 порад, як подбати про навколишнє середовище
У часи, коли в Україні війна, а у світі коїться казна-що, ми часто забуваємо про важливі речі. Сьогодні мова піде про одну з них — навколишнє середовище. Й ось дружнє нагадування, як ми можемо йому допомагати.
Читати більше
Добірка рецептів смачних літніх страв
​Літо — чудова пора, коли нашвидкоруч можна приготувати максимально корисні страви із сезонних овочів та фруктів за мінімум часу. Тому підготували для вас добірку легких рецептів прохолодних літніх страв від професійних шеф-кухарів.
Читати більше