Василь Шкляр. Елементал. Частина 1 (продовження)

Частина перша (продовження)

6

Хасав-Юрт лежав на краю Дагестану, однак тут жили переважно чеченці, і всі вони добре знали Лечо Гелісхана на прізвисько Ламбада, до якого мене й послав дядечко Толя, забезпечивши посвідкою кореспондента газети «Незборима нація», відряджувальним посвідченням та клопотанням до всіх органів влади на ксерокопії депутатського бланка.

Ламбаду так прозвали, напевно, за його веселу вдачу й моторність, хоч важко було зрозуміти, звідкіля бралася та веселість у чоловіка, який не мав лівої руки і правого ока, а до того ж їздив, вважай, на катафалку, тобто їздив на машині швидкої допомоги, яку приватизував ще до війни і називав не інакше як «таблеткою». Але це таки був і катафалк, бо Ламбада часто перевозив у ньому мертвих, перевозив загиблих до їхніх домівок, і то вже стало сумною професією цього веселого чоловіка, який, щойно почувши, звідкіля і від кого я приїхав, спитав:

— А ти знаєш, як чеченці кажуть на сірники? Ні? А так, як і українці — сір-ни-ки! — вигукнув він і зареготав на радощах, що в нас так багато спільного, і частував мене галушками, які, щоправда, чеченці готують не з салом, а з м’ясом, і казав, що він мене може перевезти на своїй «таблетці» навіть у Туреччину, бо його знають на всіх блокпостах.

— Ти можеш довго не дихати? — спитав Ламбада.

— Як… не дихати?

— Ну, тобі доведеться їхати в труні.

— І цілу дорогу не дихати?

— Та ні,— сказав Ламбада.— Якщо відкриють віко. Лице я тобі трохи підмалюю, але треба буде не дихати. І не сміятися. Бо це дуже смішно, повір мені, це дуже смішно — живому лежати в труні й не дихати.— Ламбада засміявся, наче показував, як це воно буває смішно, і його порожня очниця також сміялася.

— У дитинстві,— сказав я,— коли ми з хлопцями купалися в річці, то пірнали на вожака. Хто найдовше пробуде під водою, той і ставав вожаком.

— І що?

— Вожаком завжди ставав я. Уже тоді я міг не дихати дві хвилини.

— Ну то можна вирушати,— сказав Ламбада.— Тільки не розумію, що тобі робити в Надтеречному районі. Там же ця банда. Давай краще я тебе здам Радуєву.

— У мене там пропала сестра,— сказав я.

— Сестра? Вах! — зумівся Ламбада.— Як же вона там опинилася?

— Приїхав до Києва якийсь Біслан, сказав, що їм потрібні медики, вона повірила в казку про Робін Гуда…

— Ай, погано, погано,— похитав головою Ламбада.— Там часто пропадають люди. Там гуляють ті, кого Росія спеціально випустила з тюрем. Лабазанов, який називає себе Робін Гудом, колись тримав у руках все узбережжя Абхазії. Усі повії там були його.

— А що,— спитав я обережно,— у вас теж можуть бути будинки розпусти?

— Я чув тільки про один,— сказав Ламбада.— Але то в Грозному. Де кафе «Татабанья», біля Зеленого базару. Ні, тобі треба до Салмана Радуєва, сам ти нічого не зробиш. Може, Салман щось підкаже. А так ти можеш позбутися голови, і твоїй сестрі вже ніхто не допоможе.

Це справді було смішно — я лежав у труні з трохи відсунутим убік віком, яке за сиґналом Ламбади мав щільно прикрити над собою, лежав і не бачив, куди мене везуть, не бачив дороги, тільки відчував своїми кістками її глибокі вибоїни, залишені бронемашинами. Труна пахла живицею, пахла сосною і таки відгонила смертю, недарма із живиці роблять ладан, яким обкурюють небіжчиків, і я вже трохи перейнявся цією роллю, особливо після того, як Ламбада припудрив мене якоюсь гидотою, і думав, що коли нас зупинять і розпізнають цю хитрість, то мене так і закопають живцем у землю.

Ото вже сміху буде! Але мені стало непереливки, коли Ламбада вигукнув «Кришка!» і зменшив швидкість, бо хоч то був сиґнал причинити віко, проте «кришка!» прозвучала для мене як «амба!» чи навіть «амінь!» Я щільно притяг на себе віко, склав руки на грудях і, заплющивши очі, нагострив вуха.

«Таблетка» зупинилася. Ламбада вийшов з машини і про щось гомонів із солдатами (думаю, що в них теж був якийсь інтерес до Ламбади, наприклад, стосовно «травички»), аж раптом відчинилися задні двері «таблетки» і хтось запитав:

— Чоловік чи жінка?

— Мужик,— сказав Ламбада.— Росіянин.

— Ану відкрий!

Я затамував подих.

— Ні, я боюся покійників. А раптом він оживе,— сказав Ламбада і голосно засміявся.— Краще відкривай уже сам.

Потім він розповів, що копар справді потягся рукою до віка, але в останній момент передумав. Адже, якби покійник виявився живим, то міг би сипнути автоматною чергою.

— Навіщо йому зайві клопоти, правда ж? — сміявся до мене Ламбада, а я за всю дорогу вперше попросив у нього дозволу закурити в труні. І це теж було чорті-й-що: лежить собі в домовині покійничок, посмоктує цигарку, тільки й того, що не попльовує в стелю.

— Може, кави? — спитав Ламбада.

— Я не проти.

— А бабу хочеш?

— Це взагалі був би клас.

— Таку, знаєш, кістляву, з косою,— сказав Ламбада.— Оту, яка ще нікому не відмовила.

Я чекав, що він зарегоче, проте Ламбада примовк і мовчав доти, поки, нарешті, дозволив мені вилізти з домовини.

— Це вже наша територія,— сказав він.— Виходь, розімни кістки.

Ми стояли в неглибокій ущелині серед невисоких гір, укритих мішаним лісом. Дерева вже прихопила перша легенька зелень, і їй голосно раділи пташки. А туди далі перед нами тяглася смарагдова, трохи хвиляста долина, яку перетинала навпіл рівнесенька смужка сухого очерету. Очевидно, він поріс уздовж арика.

Це перше весняне пробудження Ламбада розумів по-своєму.

— Копарі відійшли, і повернулися птахи,— сказав він.

Коли ми рушили далі, я вже сидів поруч з Ламбадою. Грунтова дорога через долину привела нас до покинутої ферми, неподалік якої над ариком вився димок.

— Бензин женуть, шайтани! — сказав Ламбада.

— Як… женуть? — не зрозумів я.

— А так, як горілку. Тільки не з браги, а з нафти. Первак — дев’яносто п’ятий, потім цідять сімдесят шостий, а рештки — солярка.

Назустріч нам виїхав чоловік на коні у смушевій папасі.

— Це лісник,— сказав Ламбада. Він зупинив «таблетку» — салам алейкум! — а далі я не зрозумів, про що вони говорили.

— Тебе запрошують на хліб-сіль,— сказав Ламбада.— А потім відведуть до Салмана.

— А може…

— Негарно відмовлятися. Вони якраз насмажили… е-е-е… не знаю, як по-російському.

Ми ще трохи під’їхали «таблеткою», потім разом із лісником спустилися вглиб арика, на споді якого жебоніла вода. Довкола багаття сидів гурт чоловіків, серед яких були й підлітки,— хто в камуфляжі, а хто й так, просто, аби затулити душу. Неподалік упоперек арика на колодах стояла велика цистерна — невже й справді женуть бензин?

— Вибачай, брате, горілки немає. Магомет не дозволяє,— сказав здоровенний хлопчина із наївно-синіми очима й пшеничною бородою. Лише важкий клинцюватий ніс і видовжені, приплюснуті до голови вуха виказували в ньому кавказця. Це й був Султан Арж, Султан Чорний із села Гухой, як він себе називав, очевидно, пишаючись приналежністю до чинхойського тейпу. Вигляд у нього був, звичайно, такий, що справляв враження, а якщо світлий чоловік має прізвисько Чорний, то й поготів.

Ми їли баранину, смажену впереміш із якимось лапатим зіллям, що нагадувало листя конвалії, і, відчувши смак молодого часнику, я здогадався, якого слова не знав Ламбада: «черемша». Вона була напрочуд смачною, ця смажена черемша, просякнута соком і лоєм ситого валаха.

Потім ми попрощалися з Ламбадою, він подав мені свою єдину руку й сказав:

— А ти збрехав мені, правда ж?

— Коли?

— Будеш одружуватися на своїй сестрі — поклич на весілля.

Однак я не збирався ні з ким одружуватися. Я тільки хотів знати правду і тому залишився в Радуєва. Це бажання, мов куля, застрягло у грудях й не гоїлось, воно жило в мені окремим життям, незалежним уже ні від Асі, ні від мене,— мета, за якою не було нічого, окрім гордині.

А Салман теж із своїми причудами. Темні окуляри, чорна коротка борода, чорний берет — викапаний тобі Че Гевара, який     п о в е р н у в с я      з     т о г о     с в і т у     і зустрів мене в холодній печері, посадив за ще холодніший стіл, голий, обшитий якоюсь бляхою, сам сів навпроти і дивиться крізь темні скельця.

— Мені потрібні хоробрі хлопці,— каже.— А ти хоробрий?

— Не знаю,— кажу.

— Перевіримо?

— Давай.

Він знімає з паска «лимонку», висмикує з неї чеку і кладе серед столу.

Якийсь час ми дивимось один на одного, а потім разом в одну мить опиняємося під столом, стукаючись там, як барани, лобами. Над нашими головами лунає такий вибух, що закладає у вухах, але я ще годен почути його голос:

— Ти нам підходиш. Якби відразу кинувся тікати до виходу, то, хлібом клянусь, не взяв би.

7

Уже майже смеркло, коли біля хасав’юртівської автостанції я розпрощався з водієм, його «шісткою» та машкарою мосьє Дюшана і, кинувши на плече саквояж, перетворився на такого собі батяра, котрому море по коліна. Я рушив до найгамірнішої тут місцини, знайомої мені ще з перших відвідин цього містечка,— «Хінкальної», яка тулилася у напівпідвальному приміщенні непримітного готелю. Щоправда, цього разу вона виявилася не такою вже й гамірною, бо з дешевої забігайлівки вирядилася в ресторан. Колись тут стояли голі пластикові столи із замацаними жиром пляшками від кефіру, ті пляшки були наповнені перцем, бо дрібна посудина аж ніяк не годилася для приправи, яку чоловічі компанії поглинали разом з хінкалі жменями.

Тепер ці столи накрили зеленими скатерками, за ними сиділо кілька чоловік, серед яких були і жінки, дві дівки висіли на високих дзиґлях біля стойки бару, й, окинувши все це оком, я зрозумів, що не дуже тут вирізнятимусь: джинсовий шарм давно докотився до всіх кишлаків і аулів. А те, що одна з яскраво нафарбованих дівок уже відверто дивилась на мене, так то, можливо, її професія.

Я підійшов до шинквасу і вмостився поруч із другою, яка теж пахла, як нічна красуня Перу.

— Я вас уважно слухаю,— справді уважно дивився на мене бармен, у якого підголені над губою вусики нагадували третю брову.

— Яка у вас найчистіша горілка?

— «Абсолют»! — не вагаючись, сказав він.— Двадцять п’ять тисяч «сотка».

— Двісті грамів «абсолюту» і потрійну порцію хінкалі. Але… Ти можеш розміняти сотню?

— Без проблем.

Я дав йому сто доларів, він помацав їх, смикнув на розрив і відлічив на стойку цілу купу дерев’яних російських рублів.

— Сідай за стіл,— сказав.— Я все принесу.

— Шампанським не пригостиш? — спитала «нічна красуня» Перу.

— А що, є нагода?

— За ближче знайомство.

— Боюсь зіпсувати твою ходу,— сказав я.— Якщо ми ближче познайомимося, то ти кульгатимеш.

— Це вже цікаво.

— Цікаво? Тоді відкоркуй їм пляшку шампанського,— сказав я барменові і пішов до вільного столу під стіною.

Він приніс карафку з «абсолютом» і сам налив мені чарку.

— Хінкалі будуть через десять хвилин. Уже вкинули у воду. Може, чогось закусити?

— Ні. Пізніше принесеш каву.

— Даремно ти,— сказав він.— Нормальні телиці. Можна з готелем.

— Я поспішаю. Якби ти мені організував колеса, то це було б щось.

— Куди їхати?

— В Осетію. Скажімо, до Моздока, можеш?

З-під його третьої брови під носом вирвався свист.

— Це ж довкола всієї Чечні.

— Не всієї. Тут кілометрів триста. Я плачу.

— Скільки?

— Дві сотні.

— Треба подумать. Подзвоню, спитаю.

Він пішов на кухню, а я випив, і треба сказати, горілка була непогана, хоча, звичайно, не «абсолют».

Та, що пропонувала ближче знайомство, здалеку підняла до мене келих із шампанським, я кивнув і теж підніс свою чарку.

Зате хінкалі були перфектні — тісто тонке й ніде не прорвалося, фарш пустив смаковиту юшку, яка приємно обпікала в роті. Переді мною стояла така величезна тареля цих кавказьких «вареників», що вже не тільки дівчата, а й решта відвідувачів з цікавістю поглядали в мій бік.

— Смачного!

Я підвів голову і побачив міцного хлопця з глибоким червоним шрамом упоперек лоба — дивно, як його голова не розкололася навпіл. Він сів за мій стіл навпроти і також кутуляв щелепами, але не хінкалі, а жуйку, на його вузлуватому вказівному пальці подзенькували ключі, і я здогадався, що це так швидко прибув водій, який не проти заробити цієї ночі двісті баксів.

— То куди їдемо? — спитав він.

— В Моздок.

— Прямо зараз?

— Ні, після того, як вип’ємо кави.— Я акуратно складав на край тарелі скручені з тіста «пуп’янки», в яких не було м’яса, і коли їх там лежало вже три десятки, витер серветкою губи.

— У тебе з документами все нормально? — спитав він.

— Не хвилюйся. Нормальніше не буває.

Знов підійшов бармен, який встигав тут і за кельнера, поставив переді мною пиндюрку густої, як дьоготь, кави, подав рахунок.

— Домовилися? — спитав він.

— Так,— я відлічив йому дерев’яними вп’ятеро більше, ніж було в рахунку, і він пішов задоволений.

Я смачно закурив під каву товсту коротку сиґарету «Gitanes», яка зовні нагадувала «примак» дядечка Толі, але начинена була тютюном, а не кізяками.

— Тебе як звуть? — спитав я.

— Там.

— Що — там?

— Мене звуть Там.

— А мене — Тут,— сказав я.— Ти не схожий на прибалта.

— Мене звуть Тамерлан. Або Там.

Ну от, ще не вистачало тільки «голих онучат». А я хіба що казав? Чурек і сакля — все твоє.

— Ти ось що, Таме, постережи мою торбу, а я схожу помию руки. Після хінкалі, знаєш…

Краще вже відразу випробувати його на вошивість, ніж потім мати клопіт у дорозі.

Я вийшов до вбиральні і, поки мив руки, поглядав у дзеркало на свого неголеного, à la Miкi Рурк, писка, поки не вгледів у тому дзеркалі ще двох гицлів. Клацнула засувка вхідних дверей (навіщо її тут приліпили, якщо в туалеті були окремі кабіни?), в одного з них вигулькнув у руці невеличкий револьвер, добре, що не мій «Сміт і Вессон», бо я вже подумав було, що почали трусити саквояжа, і той, з револьвером, став біля дверей, а другий рушив до мене.

— Гей, чувак, вивертай кишені!

Я знав, що чувак — це зовсім не чурек, зате ці сміливці не знали однієї давньої кавказької мудрости: якщо запрягаєш вола, то заходь іззаду, щоб він не буцнув тебе рогами, а коли запрягаєш коня, то тримайся попереду, щоб він не хвицнув тебе ногою. Й оскільки я був усе-таки швидше конем, ніж волом, хоча вже й вийшов з тієї ролі, яку навіяв собі у прізоні, то пружно відштовхнувся обома руками від стіни і, не повертаючись, так угатив копитом цього чувачка, щоб він, як більярдна куля, влучив у другого, а той уже як там вийде — чи в борт, чи в лузу. Для його довбешки чудовою лузою був пісуар, якраз за його розміром, ці пісуари ніби спеціально виготовляють десь п’ятдесятого розміру, і поки той, що не знав кавказької мудрости, осувався на кахляну підлогу, я його приятеля погладив по голівці також ногою, а потім узяв за тім’я і заплішив його макітру в той-таки пісуар, мабуть, забитий, бо насподі стояла руда сеча, в якій плавали недопалки. Коли він почав захлинатися, я підняв за чуба його голову і спитав:

— Хто вас послав?

— Ніхто. Ти сам засвітив бабки,— відпльовуючись, сказав він.

Я знову ткнув його хлебталом у пісуар, але тут загупали в двері:

— Відчиніть, міліція!

Відпустивши небораку і витираючи об штани долоню, до якої налипло волосся із його «скальпа», я відчинив двері. Там справді стояв міліціонер і ще двоє в цивільному.

— Що за шум?

— Та ось хлопці тут амури крутять,— сказав я з бездоганним французьким акцентом і показав на вмитого сечею «підера» та його партнера, що прибрав лежачу, але не зовсім зручну позу.— Не знали, що я в кабіні, і давай…

Всі троє отетеріло дивились на цю пікантну картинку і вдавали, що не помічають револьвера, який залетів аж під рукомийник.

— Документи! — попросив міліціонер, узяв мою посвідку, покрутив у руках і передав одному з тих, що були в цивільному.

— Ясно,— сказав той.— Ви зупинилися в Хасав-Юрті?

— Ні, я тут проїздом.

— Куди?

— Поки що в Моздок.

— Допомога потрібна?

— Ні, дякую.

— Ви вільні. А з оцими ми розберемося.

І тут я заледве не остовпів: «Твою мать, та вони ж ведуть мене! Ведуть, як останнього лоха, від самісінького аеропорту. Пелен… Цей сучий алкоголік… Як же я повернуся?»

А ти, Тамерлане, також із ними? Можливо. Хоча сидиш і, як вірний пес, стережеш саквояж свого «голого онука». Але це ще нічого не означає. Це ще нічого не означає, мій золотий дідусю.

Я зробив йому жест — момент! — підійшов до бару і замовив ще сто «абсолюту». Мені, професійному коневі, у теперішньому стані було б просто гріх не випити «на коня».

Дві нічні квіточки Перу і далі висіли на круглих дзиґлях.

— Я вас люблю,— сказав я.

Вони так зраділи моїй появі, що одна з них пирснула і мовила щиро:

— Я хочу кульгати.

— Кульгай, хто тобі не дає,— сказав я, перехилив свою чарку і пішов до дідуся Тамерлана, пішов до свого вірного могола, який колись розгромив Золоту орду, а тепер мав доправити мене до Моздока.

Його висока «Нива» викликала довіру на цих розбитих дорогах, і я відстібнув йому комплімент:

— У тебе тачка, як у Дудаєва.

— Знущаєшся? У Джохара тільки зверху була «Нива», а всередині… атомний криголам.

Однак і його машина була надійною, часом навіть це викликало підозру — як упевнено ми долаємо гірські заломи, як без особливих труднощів перетинаємо блокпости, і тільки в одному місці, десь уже перед самим Моздоком, у груди мені вперся автомат п’яного сержанта, коли я хотів підійти до бетонної балки, обліпленої фотознімками людей, примітивними ксерозображеннями, що їх побачиш біля кожного відділку міліції, але й при тьмяному світлі я впізнав те фото, яке в набагато виразнішому вигляді так пильно вивчав перед тим, як вирушити в ці краї. Я впізнав його ще зоддалік і хотів підійти ближче, але в груди мені вперлося дуло «акаема», і саме там, перед Моздоком, ляснули майже всі мої запаси «смирновки» разом із блоком «Gitanes». Мені до дідька подобалось те фото, я його вже встиг облюбувати, присвоїти, окупувати, я його вже увібрав у себе, бо не міг узяти в дорогу, а тут якесь п’яне рило, мабуть, дрочить біля нього ночами, бо кинулося з автоматом, як сказяне, навіть Тамерлан, коли ми вже рушили далі, здивувався: «Чого це він?» Та в мене вже і те здивування викликало підозру, я нічого не став пояснювати і сам ні про що не розпитував Тамерлана, хоч, може, він був нормальним хлопцем, який чесно відробляв свої двісті баксів і міг би мені розповісти багато чого цікавого, наприклад, про того ж Лечо Гелісхана, авжеж, про Ламбаду, якого знав увесь Хасав-Юрт і який обіцявся погуляти на моєму весіллі, коли я одружуватимусь із «сестричкою».

Але інцесту не вийшло, свою кров я змішував лише з мужиками, і вперше це сталось тоді, коли Салман повів нас на Первомайськ. Про той похід Радуєва верещав увесь світ (ах, ах, захопили лікарню!), насправді ж ми захопили в полон півсотні копарів та дванадцять дагестанських омонівців, але саме біля лікарні дурна куля чи не з того ж «красавчика», якого я так полюбив ще в армії, зачепила моє плече, і права рука повисла, як ганчір’яна. Болить зараза, ще й теліпається, хоч одірви і викинь, бо ж за кожним «теліп» темніє в очах. Тоді в лікарняній їдальні я взяв круглу чорну хлібину, підмостив її під пахву, і мені стало набагато легше, бо рука вже не гойдалася. Так із тією хлібиною і повертався назад через гори, а коли зупинилися на привал, побачив, що той буханець уже мокрий від крови, він убирав мою крівцю, як губка. Я поклав його на камінь сушитися, а сам, уже з перев’язаним плечем, заснув. Прокинувся, глядь — немає моєї хлібини, тільки хлопці посміхаються в бороди й вуса.

— Ми її з’їли,— сказав Мосар, справжній шайтан, який на ходу міг зняти акумулятор з «бетеера».— На ось мою папаху, підклади.

Саме з Мосаром і Султаном Чорним ми поїхали в гості до Лабазанова, який називав себе Робін Гудом. Він тоді стояв в одному буарі в Урус-Мартанівському районі, і ми спершу хотіли зробити туди нічну вилазку, але Радуєв нас відрадив.

— На хера такі ландиші,— сказав Салман, який колись навчався в інституті народного господарства в Ростові і там набрався грамоти.— Ви що, теж хочете погратися в середньовічних героїв? Я не збираюся шукати вас на тому світі. Домовлюся по телефону з Русланом, і ви поїдете до нього на білому кабріолеті.

Білим кабріолетом був допотопний ГАЗ-69 з одірваним верхом. На ньому ще за радянської влади їздив, щонайменше, голова колгоспу, а в бездоріжжя, можливо, навіть секретар райкому. Ми запакували його повним БК і, самі теж при параді, подалися втрьох у буар. Мосар ще сказав, що коли накладемо головами, то з нас виліплять трьох дурнів і поставлять у Ножай-Юрті.

— А чому в Ножай-Юрті? — спитав я.

— Бо там народився Салман.

Однак Робін Гуд зустрів наш білий кабріолет не в буарі, а за селом на шосейній розвилці, з охороною, як і годиться, чи, може, ліпше сказати, зі свитою, і це, треба зізнатися, був справжнісінький шайба, не менший за Султана Чорного. Під два метри зростом, тугий, накачаний, а глибоко запалі очі так близько поставлені одне до одного, що нагадували дуло двостволки. На ньому було стільки військової амуніції, що треба мати здоров’я, аби все те носити: автомат з підшивним до ствола ґранатометом, два пістолети Стєчкіна із запасними обоймами, рація, ніж, «лимонка»… Цікаво, що при цьому в нього були вільні руки, і Робін Гуд ще вхитрявся однією перебирати чотки.

— А чотки тобі навіщо? — спитав наївний Султан Чорний.

— Кидаю курити. Допомагає,— відповів Робін Гуд, і голос у нього теж був такий, що можна присмирити не тільки дівчат абхазького узбережжя.

Взагалі-то Султан добре знав Лабазанова, той також колись був в охороні Дудаєва, підкотився до нього ще в серпні дев’яносто першого, коли під час ґекачепістського шарварку втік із слідчого ізолятора разом із своєю бандою, ось ми, Джохаре, які борці зі старим режимом. Тоді ще всяк, хто виходив з тюрми, був героєм, і Джохар розчулився, пригрів їх коло себе, а потім усе й почалося. Почалося і закінчилося тим, що Лабазанов учинив заколот проти президента, дійшло навіть до стрілянини, під час якої загинув Русланів брат, і сухумський мафіозо втік у Надтеречний район, контрольований росіянами, втік із жадобою кровної помсти.

Пригрів Джохар гадюку на грудях, думав тепер Султан Чорний, бо чотки в руках Лабазанова, які він перебирав так незграбно, нагадували дохлу гадину. Вах, як не пощастило чеченцям із цими Русланами, думав Султан Чорний,— Руслан Лабазанов, Руслан Хасбулатов…

— То про що буде базар? — запитує Робін Гуд, намотуючи «дохлу гадину» на великий палець, а Мосар на мене киває, тут ось питаннячко в нашого друга до тебе, делікатне дуже питаннячко, не знаємо, з чого й почати, і я, щоб не сполохати його, почав з того, що пропала моя сестра, вдома усі хвилюються, а від неї ніякої звістки. Нам нічого не треба, нехай живе собі як хоче, тільки б знати, де вона і чи жива-здорова. Асею її звуть, Біслан приїхав до Києва, забрав…

— Не забрав він її,— сказав Робін Ґуд.— Сама побігла за ним, як сучка.— При слові «сучка» Султан із Мосаром поправили свої автомати на плечах, а мені, навпаки, полегшало.— Там усе по-чесному, я на цьому товарі розуміюся, повірте мені. Любов у них.

— А ти що — свічку тримав? — знов поправив автомат Мосар.

— Можна сказати, тримав, який мені інтерес брехати.

— То вони в тебе?

— Ні,— похитав він головою і прицмокнув язиком, як це роблять кавказці, коли кажуть «ні».— Біслан пішов до Умара, йому тісно у мене стало. Бісланові треба робити кар’єру, і він пішов у Знам’янське лизати озаддя Умарові. Звідти прямий шлях на Москву.

— То й вона там із ним у Знам’янському?

— Може, й там, а може, в Стамбулі чи ще десь,— сказав Робін Гуд.— Мені на все це начхати. Я тепер з Умаром не якшаюся. Ти можеш думати про мене що завгодно,— стрельнув він зі своєї «двостволки» в Султана Чорного,— але, хлібом клянусь, я ніколи не був проти нашої незалежности. Все?

Так, усе. Ти хотів знати правду — ти її знаєш.

Ми сіли в білий кабріолет і поїхали.

8

Здрастуй, Моздок! Ти мене, мабуть, уже забув, а я тебе не забуду ніколи, особливо підвали фільтраційного табору, окрім яких, я, власне, нічого тут і не бачив. А тому вибач, старий, я за тобою зовсім не скучив і йду ва-банк, умовляю свого дідуся Тамерлана відвезти мене в Назрань — це вже зовсім недалеко, якихось кілометрів шістдесят, якщо без викрутасів і пригод, це вже кинь палицею і влучиш у те місце, де на мене чекають, і, мабуть, не варто пересідати на інше авто, бо якщо мене     в е д у т ь,     то все одно впадуть на хвіст.

Тамерлан з підозрою поглядає на свого пасажира, але хіба йому що, йому аби гроші, цьому славному хлопцеві Тамові, бензин, слава Аллаху, продають прямо на трасі з каністр — де вони тільки його наливають у ті каністри, мабуть, женуть як самогон, і Там заправляє повен бак, і ми їдемо далі: вперед, Тамерлане, веди мене прямою дорогою, як каже перша сура Корану, дорогою тих, що перебувають під гнівом, та не заблудяться, веди мене, свого голого онука, котрий належить до тих, що досягнуть успіху, бо вірять у воскресіння мертвих, як каже друга сура Корану. Аллах Акбар! Немає нічого моторошнішого за це протяжне «Аллах Акбар» під час бою, особливо, коли воно перемежовується з добірним російським матом,— автоматна і кулеметна стрілянина — то просто сорочиний стрекіт порівняно з цим роздери-душу-криком: «Алла-а-а-ах-акба-а-ар!»

Так було і тоді, коли ми тримали міст Соїп-Мулли через Аргун, взагалі-то міленьку річку, яка після затяжних дощів так піднялася, що прийшла нам на поміч. Росіяни пішли на штурм мосту вдосвіта, ще й не розвиднилося, як раптом холодну тишу розірвали артилерійські снаряди, а небо спалахнуло від освітлювальних ракет. Так тривало кілька хвилин, потім усе враз затихло, і в надрах тієї сирої тиші вродилися звуки, від яких тілом пішов мороз. Здавалося, десь із-під самої землі пульсує мелодія пондура, підсилена перестуком бубона й сплеском долонь. То чеченці по цей бік мосту танцювали свій зікр — танець служіння Всевишньому.

Та ось уже забряжчали гусениці, сивину похмурого ранку прошили вогняні хвости кумулятивних снарядів. Ми з Мосаром сиділи неподалік мостових «биків», де я нагледів собі зручну місцину в широкій бетонній трубі, що правила за стічний тунель і своїм жерлом сягала аж до води. Це була непогана вогнева точка для ґранатомета, хоч, може, й не ідеальна, оскільки сама могла стати помітною ціллю, та для початку — кращої не знайдеш. По той бік мосту здіймалось узвишшя, і поки копарі його не перейшли, можна спокійно лупити в усе, що на тому узвишші ворушиться. А саме там якраз і вимальовувалася цікава картинка: два танки Т-80 на швидкості вискакували на пагорб, робили по одному пострілу і так само спішно відкочувались назад, щезаючи з поля зору.

Але ґранатомет, либонь, найнадійніша зброя. Уже за третім разом я підловив один із танків, і він так спалахнув, що на узвишші відразу розвиднилося. Та мій постріл, здавалося, струсонув усю їхню лаву, бо там, за горою, хтось відпустив стиснуту пружину, й до мосту вже поповзла панцерна армада, за нею посунула розгорнута в ланцюг піхота, і зчинилася така какофонія, що я не чув співу Мосарового «красавчика». Кулемет танцював у його руках, але ввижалося, що Мосар без пострілів лише теліпає «красавчиком», щоб витрясти з нього душу.

Ми відбили першу атаку, другу, а вони лізли, як таргани. Потім на якусь часину настало затишшя, і ми почули далекий гул «вертушок».

— Зараз у бій підуть підери — сказав Мосар, й чекати довелося недовго: перегрупувавши свої лави, росіяни знову пішли до мосту і знову спеклися — під завісою димових шашок вони волокли з поля бою убитих й поранених, відтягували підбиту техніку. Та не було їм числа того дня, і коли вдарили міномети, нам надійшов наказ відійти.

— Відходим! Відходим! — кричав Мосар, теліпаючи «красавчиком», мені тільки пізніше дійшло, що це ж він так гукає до мене, а я, бач, оглух, тоді Мосар, аби показати мені, що треба робити, повернувся й побіг під укіс від мосту, а коли озирнувся, від труби, в якій я сидів, не лишилося й сліду, вона розлетілася на порох, ота бетонна стічна труба, і від ґранатомета не зосталося й рурочки, бо керований кумулятивний снаряд влучив прямісінько в мою вогневу точку, це було бездоганне пряме влучання, якого я побоювався ще тоді, коли облюбував цю місцину. Мені треба було раніше її покинути, та я не зробив цього, й ось тепер від мене не лишилося й знаку, і Мосар, приголомшений таким несправедливим вознесінням, прошепотів не ім’я Аллаха, а слово, яке звучало майже так само, як і моєю мовою: «Маті»…

Що ж до мого власного імені, то Мосар із Султаном Чорним напишуть його на камені-валунові, якого викотять на берег Аргуну біля мосту Соїп-Мулли, а потім це скромне ім’я за поданням Салмана Радуєва та Указом президента ЧРІ Джохара Дудаєва занесуть серед інших до Мехкан КІентийн Жайна — Списку Синів Вітчизни, який «увічнює пам’ять особистостей, у тому числі й громадян інших держав, що виявили жертовність, мужність, відвагу та героїзм у боротьбі за волю народу і незалежність Вітчизни під час віроломного нападу російських аґресорів».

Чи не той напис на камені та ще публікація Указу Дудаєва в газетці «Ічкерія» (2750 примірників) про нагородження мене медаллю «Честь нації» (посмертно) послужили приводом для російської пропаґанди твердити, що в районі Урус-Мартана діяв загін українських найманців числом до п’ятдесяти чоловік, які пройшли підготовку в таборах Хаттаба і навчені методів бойових дій в умовах партизанської війни; що й на висоті Екі-Тюбе знайдено вбитого бандита-українця. І тут уже дійшло до абсурду, коли генерал Шпигун з хохляцьким акцентом заявив перед телекамерами, що в його кишені і зараз лежить фото мертвого найманця і всі, кому він його показував, кажуть, що це українець.

Ось так. І якщо, наприклад, вагабістів ще розрізняли за довгими бородами і поголеними вусами та підкоченими холошами, то я досі не можу збагнути, за чим же все-таки розпізнавали українців, котрі давно зреклися оселедців і шароварів. Це ж вам не сімнадцяте сторіччя, не 1645 рік, коли наші хлопці-найманці допомагали французам брати Дюнкерк, оскільки тоді ще не було французького іноземного леґіону і, тим більше, його спецсекціону «Жаби»; на воді і під водою тоді все було підвладне лише козакам, які з однаковим хистом користувалися що підводними човнами, що очеретяними дудочками в роті, і якщо мій безіменний пра-пра-пра-прадід десь упав смертю хоробрих біля отого Дюнкерка, то, звичайно, його ні з ким не могли сплутати.

А що каже Коран з цього приводу? А Коран каже, що ніщо з усього сущого не буває без особливого знаку, тільки треба його побачити.

9

А мій золотий Тамерлан каже, що ми вже в’їжджаємо в Назрань, ще зовсім недавно провінційне містечко, яке тепер стало столицею інґушів, котрі також мають свого президента і свій парламент. Тільки інґушам, на відміну від чеченців, пощастило з Русланами, вони обрали своїм президентом Руслана Аушева, вони до свого парламенту обрали кільканадцять Русланів, телефон одного із них тепер міцно сидить у моїй черепній коробці разом з адресою — зовсім легенький п’ятизначний номер, навіть коротший на одну цифру за те число, що становить суму моєї винагороди за цю мандрівку. В разі відмінного виконання, звичайно, хоча в нашій умові не було застережень щодо надійности Пелена, у нас взагалі не буває розмов про довгий язик, яким найчастіше цілуються зі смертю. Однак ще рано судити про Пелена, мені могли впасти на хвіст і без нього, не думаю, що ті, хто мене сюди послав, так необачно тут злегковажили. Та й невідомо, чи зараз мене пасуть, чи облишили, адже в саму Чечню я поки що не показував носа. Щось певне сказати тут важко, бо в цьому випадку не обов’язково сідати на хвіст, якщо є добрий зв’язок між блокпостами.

Я розпрощався з Тамерланом у центрі міста і, взявши схудлий за ніч саквояж, вирішив походити цією столицею, яка нахапалася від інших стольних градів хіба що рекламних фанаберій. А решта все було, як і має бути в провінційному містечку. Ген і стандартний п’ятиповерховий готель «Назрань», де, я був певен, зараз у мене почнуть вимагати паспорт, та все-таки вирішив ризикнути: по-перше, ніхто не стовбичив біля стійки адміністратора, а по-друге, за тією стойкою сиділа така здобна франзоля, що в мене потекла слина.

— Радий вас бачити,— сказав я.— Ви мене ще не забули?

— Вас?..— Її ротик так і лишився відкритим.

— Ми тоді з вами…— Я «розгубився» ще дужче за неї.— Жаль, я сподівався… Тут і переночувати всього одну ніч, а я десь посіяв паспорт.

— І більш ніякого документа? — спитала франзоля, дивлячись на мене двома родзинками.

— Та от… ніякого,— я порпався по кишенях, зумисне перекладаючи з одної в другу жмені м’ятої грошви, виміняної ще в хасав’юртівському барі.— Але я в боргу не залишуся. Всього одну ніч,— повторив я, ніби виторговував на ту одну ніч не кімнату, а саму франзолю.

— Взагалі так не можна… Але… одну ніч… У нас тепер порожньо.

— Люкс, якщо можна,— сказав я.

Франзоля не прогадала: поверх купи дерев’яних за номер я поклав їй ще двадцять баксів зверху, і вона так розрум’янилася, хоч відразу клади до рота. Та головне, я тепер знав, що вона нікому про мене не писне, хіба що з неї почнуть виколупувати киш-миш.

На мій подив, люкс тут на другому поверсі був не такий і поганий: передпокій, дві кімнати, телефон, телевізор, не було тільки, певна річ, гарячої води, але я залюбки заліз під душ і, як справжня жаба, став жадібно ловити його холодні струмені. Я, їй-право, скучав за водою, я таки був істотою води, з якої народився вдруге.

Через півгодини я вже сидів у фотелі свіжий, як з грядки, і дивився на телефон, від якого тепер так багато залежало. Але хай, поспішати не варто, нехай усе встоїться-вляжеться.

Та погляд мій постійно наштовхувався на телефон, я його так намагнітив, що він раптом задзвонив дзвінко й пронизливо. Напевно, хтось не туди потрапив.

— Алло!

По той бік дроту мовчали, там навіть не дихали, однак я добре відчував людину по той бік дроту.

Ти молодець, що не став одразу дзвонити, кажу сам собі, ти мудра жаба, яка знає, коли їй квакати, а коли заніміти, коли сидіти крячкою, а коли стрибати. Ти вже давно став жабою, ще до того, як прийшов у Леґіон і потрапив у цей елітний секціон «Жаби», крутіший за німецький «Губерт» і американську «Дельту». Ти був непоганим пуголовком ще в дитинстві, коли пересиджував під водою усіх хлопчаків і ставав вожаком на суші. А коли під час вступних випробувань до Леґіону сказали, що під водою треба протриматися не менше двох хвилин, тобі стало просто смішно, бо ти ще не знав, що це тільки початок, що потім вони розкладуть тебе на молекули, розпорошать на атоми, відтак усе це переберуть-перевіють і зроблять із тебе елементала. Уже після «ферми» ти зрозумієш, що перейшов в іншу стадію існування, особливо після «диявольського тижня», коли п’ять діб тобі не дозволяють стулити ока, ти підпираєш повіки, вставляючи в очниці сірники, і все одно спиш, як риба, з розплющеними очима.

Але жабою, погодься, ти став ще раніше, вже тоді, коли простір над Аргуном розтинав кумулятивний снаряд, спрямований у твою вогневу точку, скерований точнісінько в жерло стічної труби, яка підпалила вже третій танк, і той снаряд не свистів у повітрі, не тяг за собою вогняного хвоста, його звук був тихіший від комариного писку, але ти відчув його, ти вгадав його, вичислив сьомим чуттям, і коли Мосар побіг під укіс від мосту, ти, мов жаба, стрибнув у річку, стрибнув у руду холодну воду, перемішану з брудом і сміттям. Аргун був зовсім мілкий, це він, може, уперше набрався дощової води, що міг заховати людину, та коли вибухова хвиля дістала тебе під водою і притисла до дна, тобі здавалося, що ти провалився на той світ, з якого вже не треба вертатися, однак течія підхопила тебе й понесла, понесла, аж поки не викинула, як сміття, на мілину. Ти лежав там контужений, доведений до стану гіпотермії, такого звичного для командос із «Губерта», «Дельти» і «Жаб», про які ти тоді нічого не чув, хоча вже носив жаб’ячо-зелене хабе, схоже на їхнє. Ти лишень чув про підерів, обрів, котрі тебе підібрали на тій мілині і не добили тільки тому, що мали замовлення на живий товар слов’янської зовнішности. Ось так неждано-негадано ти потрапив у «вимріяне» селище Знам’янське, що також мало свого президента і свій уряд під назвою Тимчасова Рада, яка містилася в приміщенні колишнього райкому партії Надтеречного району і мала свою армію, сформовану з карних злочинців, убивць, ґвалтівників, злодіїв, російських інструкторів та іншої шушвалі, голінної до свіжої крови. Твоє екіпірування, не задавнений шрам на плечі, місце полону не залишили жодних надій на леґенду, тим більше, що при тобі не було навіть липових папірців, виданих дядечком Толею.

У підвалі смерділо бензином, бо в наповнену ним залізну бочку посадили одного старого чеченця, якого впіймали на тому, що він, торгуючи пальним, за так віддавав його дудаєвським бойовикам, а їм, таким же чеченцям, не захотів відпустити й за гроші. Голова старого впала на груди, і тільки з того, як у бочці опускався і піднімався рівень бензину, було видно, що він ще дихав.

Другий бранець, як і я, мав обличчя не кавказької національности, проте, відколи мене кинули до підвалу, він не обмовився жодним словом: або йому відрізали язика, або вже впав у таку прострацію, що не знав, на якому він світі. І навіть тоді, коли нас двох, перевдягнувши в російську солдатську форму, вивезли за село і там, за чагарником жимолости, поклали на землю, я не міг зрозуміти, навіщо і його зв’язали, якщо сердега не тримався на ногах, а через нервову кволість на його обличчі не здригнулася жодна жилочка, коли йому до горла піднесли ніж.

— Підожди! — зупинив жилавого бороданя той, що стояв з кінокамерою.— Підожди, я зайду з того боку, так буде краще.

Ніж був довгий і широкий, як коса, він розмашисто пройшов по горлянці, легко долаючи хрящі, і з хрускотом застряг у стовбурі шийного хребта; кров цвиркнула бороданеві аж у лице, та він не став її витирати, а вперся однією рукою в колодку ножа, а другою щосили притис край леза і так гойднувся всім тілом на тесакові, що геть відчленував голову, яка тепер, уже без тулуба, здавалася набагато живішою, ніж до цього, її давно згаслі очі дивилися тепер на світ як живі.

І коли бородань, навіть не витерши кров із лиця, нагнувся наді мною з отим ножем, я дивився не на нього, а на того красивого гада, що знімав усе це на камеру, такого красивого, що мене раптом осяяло якесь чорне світло уже з того світу, і, маючи один шанс із тисячі, я звернувся до нього:

— Біслан!!! Єдине прошу — не показуй цю плівку Асі.

Він жестом зупинив бороданя, опустив камеру.

— Якій Асі?

Я назвав її прізвище.

— Звідки ти її знаєш?

— Приїхав до неї. Я її брат.

— Я не Біслан,— похитав головою красивий гад — аж непристойно красивий як для чоловіка.— А чому ти відразу не сказав, що приїхав до неї?

— Мене ніхто не питав.

— Тебе ж узяли в Радуєва.

— Я журналіст. Мене могли взяти так само і в Лабазанова, і в кого завгодно.

— Ти був і в Лабазанова? — здивувався він.

— Спершу мені сказали, що Біслан у Робін Гуда.

— Так воно і було,— погодився непристойно красивий гад і, повагавшись, махнув бороданеві: — Розв’яжи!

Той невдоволено глипнув на нього, потім перевів погляд на гицлів, що стояли осторонь.

— Я сказав розв’язати! — гримнув красюк.— Ви перевели мені плівку! Ви все зіпсували.

Бородань тим же ножем розрізав линву, якою примоцували мої руки до тулуба від пліч аж до пояса, і знов подивився на красюка, чи той не передумав. Але красюк сказав:

— Біжи вмийся. А цього закопайте.

Тоді одвів мене вбік і спитав:

— Чому ти подумав, що я Біслан?

— Не знаю.

— Хіба ти його ніколи не бачив?

— Ні,— сказав я.

— Асі тут зараз немає. І Біслана також, вони далеко. Але ми все перевіримо, я зв’яжуся з ними по телефону. А поки що вибач, дорогий, я не можу тебе відпустити.

Мене відвезли у той же підвал, де вже не було й старого чеченця, тільки бочка з бензином стояла, а наступного ранку зайшов сам красюк і сказав:

— Я думав, що ти збрехав, але ні: Асі підтвердила, що має такого брата. Вона попросила, щоб тебе відпустили. Тільки вибач, дорогий, над нами тут є ще начальство. Тобі доведеться пройти деякі формальності на фільтраційному пункті.

— Вона нічого мені не переказувала?

— Нічого.— На його до відрази красивому обличчі застигла співчутлива усмішечка.

10

Я набрав п’ятизначний номер, і чоловічий голос відгукнувся одразу.

— Вас турбують із Комітету біженців,— сказав я.— Чи можна Русланбека Ахметовича?

— Його немає. Щось передати?

— Та ні, я все перешлю поштою в Комісію Народних зборів.

— Спробуйте передзвонити через півгодини.

— Добре, дякую.

Я спустився в хол і запитав у франзолі, де в них можна гарно повечеряти.

— У ресторані «Рояль»,— сказала вона.

Ну от, ще один атрибут європейської столиці.

— Там що, грають на роялі? — спитав я.

Вона дуже мило мені всміхнулася, розказала, як знайти королівський ресторан, та я, звичайно, пішов до пошти, де мене мали зустріти через півгодини після телефонної розмови.

Скромна зелена «сімка» із затемненим склом зупинилася навпроти пошти секунда в секунду, я сів на заднє сидіння, і водій, крім якого в салоні не було більш нікого, відразу рушив.

За всю дорогу він не обмовився жодним словом, хоч їхали ми хвилин сорок, і я також мовчав, позираючи то в бокове, то в заднє вікно, як той кіт, що його везуть невідомо куди. Ми виїхали за місто, де починалися гори, я помітив, що від нас не відстає ще одне авто, але з того, як мій водій спокійно позирав у дзеркальце заднього огляду, зрозумів, що то свої.

Ми в’їхали в дачну зону, поминувши «цеглину» дорожнього знака, й завернули на самшитову алею, яка вела вже прямо до такої розкішної хоромини, що сумніву не лишалося: це була вілла одного із Русланів. Обіч в’їзної брами стояла буда-вартівня, черговий пропустив нас на подвір’я, де біля входу в хоромину стовбичив ще один кам’янолиций джигіт. Він і провів мене до господаря — літнього сивого чоловіка, який, вітаючись, на знак особливої поваги простяг обидві руки.

— Як доїхали?

— Доїхав,— сказав я.

Ми сіли у затишній віталенці біля такого столу, до якого не доскочив би жоден «Royal», але Русланбек Ахметович ні до чого не доторкнувся.

— Ви не зважайте на мене,— сказав він.— Я, чесно зізнаюся, трохи хвилююся. Ця дівчинка дуже дорога для нас.

Ще б пак, подумав я, тільки мені одному обіцяно півмільйона франків.

— Це треба було зробити давно,— він дивився на мене так, ніби просив вибачення.— Не знаю, про що вони думали раніше. Ви… Як мені краще вас називати?

— Ґренуй,— сказав я.

— Як?

— Ґре—нуй!

— Гарно. Дуже милозвучне ім’я. Так от, пане Гренуй, не знаю, як можна було таку дитину досі тримати… там.

— Дитину? — повів я бровою.

— Так, їй дев’ятнадцять років, але вона ще зовсім дитина. Я навіть боюся… гм… як це краще сказати. Я хочу, щоб вона трохи звикла до вас, перш ніж вирушати в такий світ. Хеда вразлива дівчинка…

— Хеда? Її звуть Хеда?

— Хіба ви не знали? — здивувався він.

— Для мене це не має ніякого значення,— сказав я.— Для мене головне, щоб з її голівки не впала жодна волосина. Де вона зараз?

— Ви туди поїдете, пане Ґренуй. Ви поїдете з нашими людьми прямо зараз. Місце надійне. Я хочу, щоб ви там побули, поки… Ви вже знаєте, коли буде літак?

— Днями,— сказав я.

— Чудово! Хеда трохи звикне до вас. Вона про все знає. А я триматиму з вами зв’язок через Мусу.

Він знов простягнув мені обидві руки: ох, ця східна солодкава чемність.

Мусою виявився той кам’янолиций хлоп, що зустрів мене біля входу. Я сів на заднє сидіння «сімки», а він поруч із водієм, і вони якось чудно перезирнулися. Я був певен, що обидва ревнують мене. Не до Хеди, звичайно, а до того завдання, яке випало мені, а не їм. «Муса… Муса,— подумав я.— Нещасливе твоє ім’я».

Мусою звали й охоронця Джохара Дудаєва, котрий після трагедії біля села Рошни-Чу супроводжував дружину генерала під час її спроби пробратися до Туреччини.

Тим часом шеф ФСК Михаїл Барсуков продовжував щодня термосувати Опергрупу контррозвідки в Чечні:

— Козли! Довбойоби! За весь час ви зловили одного тракториста, та й той виявився п’ятиюрідним братом! Де Алла Дудаєва? Де Овлур? Де все їхнє кодло? Без них ми ніколи ні про що не дізнаємося! Розжену всіх к йобаній матері!

Нарешті, удача. Аллу Дудаєву з Мусою вистежили в Нальчику і там схопили. Мусу спровадили в Лефортово, а дружину генерала сховали в підмосковному особняку під вартою. В Росії готувалися чергові президентські вибори і нові сенсаційні заяви.

Проте сталася зовсім непередбачувана подія: група невідомих викрала Аллу Дудаєву і вивезла в невідомому напрямку. Після того один із відділів ФСК було розігнано, а слід генералової дружини втрачено назавжди.

Щоправда, в Чеченії згодом з’явилася відеокасета, яку навіть показали по телебаченню,— на ній Алла Федорівна звернулася до народу з проханням поставитися з розумінням до того, що вона зустріла людину, дуже схожу на Джохара, і хоче вийти заміж. Однак хто цьому повірить у час цифрових війн та касетних містифікацій?

Сонце вже потонуло за щербаті гори, коли наша «сімка» звернула в лісову прогалину і зупинилася. Далі треба було йти пішки.

Ми перетнули неглибоку ущелину, потім зіп’ялися на схил гори, порослий горішником, і нарешті у фіолетовому присмерку побачили лісничівку: двоповерховий дерев’яний будинок з невеличкими прибудовами, порожня загорода для овець.

Муса неголосно свиснув, сказав:

— Вони що там — поснули всі?

Ми наддали кроку, та раптом повгрузали в землю. На стежці лежав великий чорний собацюра, який і вухом не повів у наш бік. Він був мертвий.

Муса побіг. Ми з водієм кинулися вслід за ним. Я здогадався, що сталося, але ще не хотілося вірити. Муса на ходу вихопив десь із пазухи «пса», і ногою відчинив вхідні двері. Тепер можна було не поспішати: уже трохи далі від порога навзнак лежав молодий хлопчина із здивованим обличчям, а калюжа крови під ним у присмерку теж видавалася фіолетовою.

Ще один труп звисав головою із крутих сходів, що вели на другий поверх. Тільки щетина на його щоках, мабуть, іще жила й продовжувала рости.

Поки Муса дивився на нього, я перескочив труп і вже був нагорі. У темному коридорчику між двома горішніми кімнатами долілиць лежала жінка в чорній жалобній хустині, наче оплакувала мертвих. Я вже без жодних пересторог відчинив двері до однієї кімнати, потім до другої. Ні там, ні там не було нікого. Крізь пройми дверей до коридорчика впливло фіолетове світло, я нахилився над жінкою і перевернув її обличчям догори. Тіло її ще не ствердло, але вже захололо.

Це, звичайно, була не Хеда. Я звів погляд на Мусу, який уже стояв поруч,— він так зціпив зуби, що ворухнулися його кам’яні вилиці.

Я відразу впізнав Хедину кімнату. Тут ще лишилося її дихання, запах її тіла, я ловив його ніздрями, як пес, що має взяти слід. Але щось мені заважало. Щось чаїлося в цьому повітрі геть невловиме, стихія, яка доторкнулася тільки до мого нутра.

— Саїде,— звернувся Муса до того, що лежав горілиць здивований.— Що я скажу твоїй матері?

Моєю втіхою було тільки те, що не я навів їх на Хеду. Її схопили до моєї появи на лісничівці, хоч, можливо, мій приїзд примусив когось поспішати.

— Не розумію… Нічого не розумію,— уже вкотре повторював Русланбек Гулієв після того, як ми повернулись на дачу і Муса забив йому памороки страшною звісткою.— Це справа рук фіскалів. Але ж навіщо така жорстокість? Боже…

— Не знаю, чиїх рук це справа, але без своїх тут також не обійшлося,— сказав Муса.

— Кого це — своїх? — скинувся Русланбек.— Кого ти маєш на увазі?

— Чеченців, не нас же із вами.

— Я думаю, що це зробили кацапчі. Чеченці викрали б її без крові,— сказав Русланбек.— І тоді ще можна було б сподіватись на викуп. А так…— Він знову схилив голову.— Нічого не розумію. Як вони могли дізнатися, де її шукати?

— Тому я й кажу, що тут замішані свої,— стояв на своєму Муса.— За гроші дехто піде на все.

— Ми маємо справу з людьми чинхойського тейпу,— сказав Русланбек.— Це неможливо.

— Можливо,— вперся Муса.— Справа тільки в сумі.

— Ти що, справді не віриш чинхойцям?

— Я вірю тільки Аллаху… І ще вам.

— Ну, годі,— не сприйняв Русланбек його лестощів.— Залиш нас удвох, поговоримо потім.

Муса ледь помітно вклонився і вийшов.

— Нічого не розумію…— Русланбек подивився на мене.— Ви щось можете сказати з цього приводу?

— Тільки те, що Хеду треба знайти.

— Де? — зробив він рачині очі.— У Таїланді чи в Москві?

— Не має значення,— сказав я.— Земля маленька.

— І що ви пропонуєте?

— Поки що я чекаю ваших пропозицій.

— Боюсь, що вам доведеться повернутися самому. Прикро, але що зробиш? Обставини змінилися.— І раптом він затулив долонею очі і майже схлипнув.— Хедо, дівчинко наша, що я скажу її…

— Не бійтеся. Я сам не поїду.

— На що ви сподіваєтеся?

— На вас. Мені сказали, що на вас можна покластися. Хіба ні?

Русланбек знітився. Потім сказав:

— Ви стороння людина, пане… пане…

— Ґренуй,— підказав я.

— Пане Ґренуй… І багато чого не розумієте, що тут відбувається. Після… після Джохара все буде інакше. Навіть війна ця буде не такою. Люди змінюють не тільки свої обличчя пластичними операціями, але й міняють душі, імена, віру, переконання. Ви думаєте, я сам не знаю того, що казав тут Муса? Але…

— Але з того й почнемо,— сказав я.

— З чого?

— Ви зробите мені паспорт.

— Який паспорт?

— Громадянина Росії. Інґушетія ж, здається, поки що входить до складу Росії? Взавтра я сфотографуюся, а решту вам буде зробити нескладно, правда ж, Русланбек Ахметович?

— І що далі?

— Думаю, тим часом хоч щось та з’ясується. Якщо ви дуже захочете — дуже-дуже, то дещо ми знатимемо вже взавтра. Я передам через водія своє фото, і ви зробите мені «липу». Домовились?

— Ви шайтан, пане Ґренуй,— сказав він.— Але я вам теж не який-небудь шахрай, щоб займатися підробкою документів. Ви отримаєте справдешній паспорт зі справжньою печаткою Республіки Інґушетія. Виданий у паспортному столі.

— Я в цьому не сумнівався. А тепер нехай ваш водій підкине мене до ресторану «Рояль».

Ресторан уже зачинявся — було близько одинадцятої вечора, але я й не думав там розсідатися. Мені принесли з буфету шмат печеної яловичини, пляшку «Ахтамару», того-сього, все це гарненько запакували, і я прийшов до готелю, коли двері там також уже взяли на скобу.

— Ну ви й вечеряєте, — сказала франзоля. — Я думала, що вас затримали без документів.

— А що, у вас комендантська година?

— Майже. — Вона знов накинула на дверні ручки скобу.

— Не хвилюйтеся. Я подзвонив із пошти, і мені передадуть документи. А вечеряти… без вас я не міг. Зайдете? — я показав на пакунок.

— Ну що ви, я ж на роботі.

— Думаєте, хтось приб’ється вночі?

— Не думаю, але я тут не сама.

— Рито, — сказав я, зчитуючи її ім’я з беджика-візитівки на схвильованих грудях. — Так ви ніколи не дізнаєтеся, де ми з вами зустрічалися.

— Облиште, — сказала вона. — Цього ніколи не було.

Біля кутиків її очей зібралися «гусячі лапки» — Рита була старшою, ніж видалася мені спочатку.

— Я чекатиму на вас, — сказав я і пішов у свій номер.

У «люксі» все було на місці, сюди не заходила навіть прибиральниця. «Сміт і Вессон» спочивав у боковій кишені саквояжа.

Я сполоснув під краном готельну склянку і налив собі коньяку. Будь здоровий, пане Ґренуй, живи, поки живеться. Минуло трохи більше доби, як ти вилузався з літака в аеропорту Махачкали, а здається — місяць. І після всього, що ти побачив, пане Ґренуй, тебе ще тягне на жінок?

Так, саме після того… Саме після того, як я надивлюся на кров і розбризканий мозок, на білі кістки, що стирчать з понівечених трупів, мені хочеться жити. Не так, щоб дуже, але я не проти. Жінки — це все-таки найкращі і найвідкритіші істоти, в чиє єство ти можеш проникнути найглибше, в чиї груди ти й сам можеш підкинути своє зозулине яйце. І найстрашніше, що я бачив у цьому житті,— це коли в Конґо біля Мвенґи повстанці закопали живцем десятьох повій. Решта все дрібниці. Я люблю повій і якби був жінкою, то теж, либонь, став би повією. Але я чоловік і люблю воювати, бо це справжня чоловіча робота, за яку, крім усього, непогано платять. Це єдине місце, де я потрібний. Там я був ніким.

Коли вирвався з фільтраційного табору і дістався додому, то застав свого батька з мітлою в руках, він так само замітав подвір’я, і наша хата від того осіла в ще глибшу яму. Люди й далі не отримували зарплатні і ходили на роботу, а вечорами їм вимикали світло, щоб вони не могли читати, писати й малювати, щоб не дивилися телевізор і рано лягали спати, аби виспані йшли на роботу. І тільки я один цілими днями лежав у ліжку з котиком Барсиком і дивився у стелю, вслухався у Барсикове тепло, коли він калачиком скручувався у мене на грудях, і з жахом розумів, що це єдина істота, яку я люблю й поважаю і за образу якої можу вбити без’язикого смерда.

А вечорами я сидів потемки біля вікна, дивився, як батько мучиться з мітлою, що вже стерлася на дряпача, і чув на собі материні очі, чув, як вона безгучно плаче. Коли батько уже в темряві заходив у хату, казав:

— Нема на них Сталіна.

— Нема, — погоджувався я.

— Ти знаєш, що троюрідний брат мого дядька був охоронцем у Сталіна?

— Знаю, — казав я, бо чув про це сотні разів.

— Так от, коли Сталін вистрелив Блюхерові прямо в лице, брат мого дядька, твій дід, Віктор Іванович стояв у Сталіна в кабінеті за шторою. А ти…

А я одного разу сказав:

— Поїду.

Мати дістала з глибини шафи вилинялого носовичка, в кутик якого була зав’язана у вузлик золота монета — миколаївська десятка, єдине, що в неї ще не встигли відібрати, і подала мені. Я знав, що вона довго заощаджувала на ту монету, поки купила її у циганів ще за тих часів, бо все життя мріяла вставити зуби, але знав я і те, що вона вже ніколи їх не вставить, і тому взяв ту монету разом з хустинкою, як ото в наших піснях зразкові дітки беруть у дорогу рушничка або вишиванку.

І як зразкова дитина, я знов пішов у світ незнаними шляхами, але перед тим зупинився у хвіртці й озирнувся. Батько дивився мені услід, обіпершись на мітлу, материними щоками текли безгучні сльози, і тільки Барсик, який сидів поміж них, дивився десь угору на горобців: плював я на тебе з високого неба! пішов ти, — і я повернувся, підняв його за передні лапи і поцілував у вологий писок.

Рік випуску тієї монети якимось дивом виявився колекційним, вона була настільки рідкісною, що за виручені гроші в Одесі мене взяли нелеґально на пароплав, який вирушав до Марселя. Затрамбували в контейнер, де я не задихнувся тільки тому, що мав міцну грудну клітку і волячі легені.

А вже на приймальному пункті Леґіону, коли проходив санвузол, я подумав, що потрапив у космос, бо не вмів тут ні душ увімкнути, ні спустити в унітазі воду. Зате від першого дня ти на всьому готовому, хоч і не знаєш, чи ще візьмуть тебе, чи ні, а двадцять п’ять баксів на добу вже крапає.

Мене взяли: я був добрим плавцем і вмів відповідати на дурні запитання:

— Чого більше у році — днів чи ночей?

— Скільки буде — двічі по два?

— Ви впевнені, що чотири?

— Як звати коханку вашого батька?

Якби я був зовсім із ними щирим, то сказав би Мітла, і вони повірили б. Але в батька мого не було коханок ніколи.

Тож надолужуй, пане Ґренуй! Вона вже йде до тебе, вона беззахисна перед твоїми флюїдами, ти ними майже вселився у неї, в її породисте тіло, яке ти розгорнеш ось на цьому ліжку й увійдеш у нього, як у тісні ворота, що ведуть до життя; я хочу, Ґреную, щоб ти ще пожив, щоб ти ще потішився травневим теплом і цією тишею за вікном, такою глибокою, яка буває тільки вночі,— тому так голосно відлунюють у ній кроки конвою.

А в коридорі кроки майже не чутні, і в двері також ніби миша шкрябнула. Я відчиняю їх, беру її обличчя в долоні, цілую в рот, який відкривається, наче мушля. Ми не гаємо часу на зайві балачки, але й поспіх нам ні до чого: я роздягаю її поволі, вдихаючи запах білизни, а вона заплющує очі, ніби соромиться того, що її трусики зовсім мокрі. Насправді ж вона радіє цьому, як і все живе, що виділяє вологу, радіє, що її ще одна стулена мушля готова задовольнити спрагу. Я беру в рот її налитий сосок, чую, як із нього струмує у мене молоко її бажання, і те молоко напуває у моїй грудній клітці мертвий мінерал, який ось-ось оживе.

— Тільки не в мене… — шепоче Рита, але я вже зраджую її, у моїх обіймах вже зовсім інша, та, що останнім часом не йде з моїх думок, хоч я її ніколи не бачив увіч. Хеда. Це дивне ім’я вміщує в собі незбагненний код, я ним зазомбований, цим ім’ям, я ним заворожений і заклятий.

Все. Я вже за інерцією злегенька цілую її у губи. Як приємно після цього запалити товсту сиґарету «Gitanes» і, вслухаючись у смак тютюну, ні про що не думати.

— Ну?.. — Її голос просочується у моє бездум’я. — І коли ж ми з тобою зустрічалися?

— Ти не згадала?

— Я хочу це почути від тебе.

— У попередньому житті,— кажу я. — Тоді я тебе дуже любив. Ми з тобою жили в Брюсселі. Вечорами ти пекла мені дуже смачні французькі булочки.

Цього їй достатньо, щоб трохи помовчати.

Хеда. Там, у її кімнаті на лісничівці, у тому повітрі, яким вона ще недавно дихала, я також відчув щось таке невиразно-далеке, що могло зринути тільки десь із попереднього життя. Це таке відчуття, яке іноді прокидається в тобі у незнайомій місцині і нашіптує, що ти колись уже був тут, хоч знаєш: ніколи. Це як запах кавуна у морозному повітрі… як німий подзвін у непроникній тиші…

Але я думаю, що якщо ми й мали попередні життя, то в іншій личині. Я міг бути, приміром, тобою, Рито, а ти — мною. Тому нам так легко обмінюватися тілами, цими недовговічними оболонками, які є вмістилищами вічних стихій. Не душ, Рито, не духу, як кажуть Коран і Біблія, а саме стихій, що ширяють світом у пошуках своєї оболонки, підстерігають її навіть в оцьому ліжку, сподіваючись, що наші з тобою, Рито, клітини з’єднаються і дадуть котрійсь із них життя.

— Хто ти? — раптом питає вона.

— Твій друг, — кажу я.

Соски на її грудях посвітлішали і змаліли, але від того не менш зворушливі. Дві родзинки з пришерхлого винограду.

— Якщо тобі треба, ти можеш іще залишитися. Вранці моя зміна закінчується, але я все влаштую.

— Тільки заради тебе, Рито.

Вона підводиться і схиляється наді мною так, що її грона лоскочуть мої груди.

— Не обманюй, будь ласка. Бо я тобі зараз його відкушу.

— Кого? — запитую я.

— Брехунця, — каже Рита.

І дві виноградинки скочуються вниз моїм животом.

11

— Радий бачити вас, пане… пане…

— Ґренуй, — підказую я.

— Ні,— похитав він головою, — не Ґренуй.

Ми знов сидимо у його віталенці на другому поверсі хоромини, до якої мене прикотила та сама зелена «сімка».

— Не Ґренуй, — каже Русланбек, дивлячись на мене тим поглядом, у якому є все: проникливість, улесливість, засторога, холодне… тепло.

Я знизав плечима: ні — то й ні.

— Ви тепер громадянин Інґушетії, — він підводиться і врочисто вручає мені палітурки. — А в нас є всякі імена — від турецьких до корейських, тільки Ґренуїв немає…

Я розгортаю паспорт, дивлюся на фото, яке мені вранці зробили за десять хвилин, і змушений погодитись із Русланбеком: це не Ґренуй. Але мушу в дечому й заперечити.

— Ну, не зовсім громадянин Інґушетії, і ніякий я тут не ґалґай[35].

— Не кривіть душею, — він доброзичливо посварився на мене пальцем. — Ви хотіли мати паспорт Російської Федерації — ви його маєте. Але я одного не розумію…

Він затнувся. Вчора ви нічого не розуміли, пане Русланбек, а сьогодні тільки одного?

— Звідки ви знали? — він глянув мені у самі зіниці.

— Що?

— Що її відвезуть до Росії.

— Хеду?

— Не придурюйтеся, пане… пане Скотєлов. Хіба не тому ви попросили цей паспорт?

— Я тільки припускав такий варіант. Ви, до речі, також говорили про фіскалів. Про кацапчі.

— Тепер ви теж кацапчі, пане Скотєлов. Вибачте, на інґуша ви не схожий.

— Можете називати мене скорочено — Скот. Думаю, вам це більше сподобається. Майже по-англійському.

Справді, мені чомусь це й на думку не спало, — усміхнувся Русланбек, але очі його не сміялися. — Про фіскалів я говорив тому, що цього не могли зробити чинхойці. Вони ніколи не вбили б людей, які охороняли дівчину їхнього тейпу. Ніколи! Аллах свідок.

— Я з вами згоден, тому й попросив цей паспорт. А що, вже є якась інформація?

— Є,— сказав він. — Хеда в Москві. Ці придурки і її завезли в Москву. Вони самі провокують війну на своїй території. Те, про що колись казав Джохар, уже почалося.

— Про що він казав? — спитав я, хоч добре це пам’ятав.

— Що справжня війна згодом перекинеться в саму Росію. Але вони самі її почали. У них здали нерви, і вони стали у себе підривати будинки і влаштовувати криваві теракти. Клин клином… Буде ще вам клин, ох, і буде. Заб’ють його в Москві так, що вилізе по той бік планети. Аж в Америці вилізе вам цей клин, у самісінькому Вашинґтоні.

— Чому саме в Америці? — спитав я.

— Бо Росія не пуп землі. Є такі, що стоять і над нею, пане Скот…тєлов, — він усе-таки не міг називати мене Скотом, а може, вже сам себе переконав у тому, що перед ним справдешній кацапчі, котрого треба втокмачити носом у лайно. — Тепер слухайте мене уважно, пане Скотєлов, дуже уважно мене слухайте. Бунтівний, як вони кажуть, генерал їздить на «Ниві», а не в якомусь броньованому суперджипі, як усі думають. Ті ж усі розповідають казки про його недоступний бункер, облаштований у підземеллях Ведено. Ви знаєте, чия резиденція була у Ведено?

— Шаміля, — сказав я. — Імама Шаміля.

— Того Шаміля, якого 1859 року росіяни взяли в полон. Того Шаміля, що начебто похований у Саудівській Аравії, у Медіні. Як ви гадаєте, пане Скотєлов, — призвичаював він мене до нового прізвища. — Як ви гадаєте — чи в Медіні спочиває прах Шаміля?

Я нічого не відповів, але Русланбекові й не потрібна була моя відповідь. Він просто поринув у пишномовність, за якою не швидко збагнеш, про що йдеться, як каже шеф відділу міжнародних кризових ситуацій. Той був набагато лаконічніший — обвів те Ведено червоним кружечком-нуликом, і до побачення. Мені такий стиль розмови більш до вподоби, інакше я теж міг розповісти, що в Суботові, де начебто похований «п’яний Богдан», також нема його праху, і не тому, що його викинули з могили поляки, а тому, що його ніколи там не ховали. Однак кацапчі Скотєлов не міг цього знати і мовчки лупав на Русланбека баранячими очима.

— Джип, бункер, охорона зі смертників, — вів той далі,— а тим часом генерал їздить на «Ниві» і сидить в халабуді-врем’янці, яка тільки й того, що обвішана зсередини килимами. І ходить, загримований, в охороні Масхадова у гості до росіян, начебто на переговори. Цікаво, правда ж? І його не можуть ніяк вполювати. Вибухає одна машина, друга, всі дороги встелені вибухівками, потім завербований фіскалами шакал потрапляє до генерала навіть у кухарі, а йому хоч би що.

Згадавши кухню, Русланбек підсідає до столика і наливає мені коньяку. Перфектна річ — і натяку на підробку. Тут усе справдешнє: якщо вже коньяк — то коньяк, якщо паспорт — то паспорт. Про фальсифікат і мови нема.

— Більше того, — каже він, — генерал навіть виїздить за кордон, виступає там перед публікою. І тут починаються збіги обставин. Дуже дрібненькі збіги, яких ніхто не помічає. Вони дуже тонкі,— Русланбек так приплющує очі, наче тими щілинками показує, які тонкі ці збіги обставин. — Американці поплескують по плечу генерала і дарують йому супутниковий телефон «Інмарсат». Потім через якийсь час Клінтон, цей симпатичний демократ з незнищенною усмішкою, на весь світ заявляє, що в Чечні ллється марна кров… що там усе можна владнати… дуже малою кров’ю.

— Фігуральний вислів, — вставляю і я словечко, розслабившись після коньяку, який вступає у кров, починаючи ще з язика. Мені хочеться навіть додати, що в цьому світі немає особливих мудреців, котрі б знали істину, і змагання між ними тільки й полягає у фігуральності вислову. Інакше не може й бути у світі, де всі пристають з однаковою готовністю і до думки, що слово — Бог, і до тієї, що слово — полова.

— Ні, це не фігуральний вислів, — каже Русланбек. — Це те, що дало підстави генеральному прокуророві Ічкерії подати на Клінтона в суд. Він звернувся до Міжнародного суду ООН у Гаазі із звинуваченням Клінтона у підбурюванні росіян до кровопролитних дій. Бо скажіть мені, пане Скотєлов, може, ви знаєте: яка це кров маленька, а яка велика? Це що — коньяк, який можна налити у більшу і меншу чарку?

— І якою ж була відповідь із Гааґи? — спитав я, смакуючи разом з коньяком цим чарівним словечком «Гааґа», від якого я просто балдів. Я взагалі дурію від таких назв, як Брюссель, Женева, Ґенуя, де печуть, як франзолі, всілякі міжнародні конвенції, а що вже казати про Гааґу — Га-а-ґу, слово, що само роззявляє тобі рот аж до вух, Гааґу, де, окрім Міжнародного суду ООН, розмістилася ще й Організація непредставлених народів (UNPO) на чолі з найсимпатичнішим мені чоловіком — доктором Майклом ван Вальтом ван Прааґом, генеральним секретарем цієї UNPO — Організації упосліджених націй, одну з яких представляв мій земляк, що супроводжував тушонку до Махачкали, й одну із них представляєте ви, воша[36] Русланбек, — націю, яку не хочуть мати за рівню представлені нації і дивляться на неї з висоти своїх хмарочосів справді наче на вошу.

— Якою була відповідь із Гааґи? — перепитує Русланбек. — Та ніякої. Ото тільки ракетний удар дістав генералову «Ниву».

Він одійшов до вікна, довго мовчав. Він був збіса мудрий, цей Русланбек, член парламенту непредставленого народу. Його напружена спина видавала зрозуміле мені вагання.

— Ви знаєте, де її тримають? — спитав я.

— Ні. Але думаю, що наші люди дізнаються.

— Як мені краще вилетіти до Москви?

— Ви твердо вирішили?

— Я нічого не вирішував. У мене є завдання. Або я його виконую, або заробляю поцілунок смерти.

— З одного боку, це добре, що ви не є особою, як вони кажуть, кавказької національности. А з другого…

— Другого боку немає,— сказав я.

— Є. Вчора ви самі могли пересвідчитися. Там, у горах… Одна річ зробити те, про що було домовлено раніше, і зовсім інша — стромляти голову шайтанові в зуби. Ви хочете спокусити долю?

— Це моя професія. Я поїду туди, навіть якщо ви мені забороните.

Він повернувся до мене обличчям.

— Тут справа така: або ви, або хтось. І мені треба знати напевно. Ваша перевага в тому, що в її закордонному паспорті стоїть французька віза. Але, як ви самі розумієте, все ще можна змінити.

Він вийшов до сусідньої кімнати і повернувся з іще одним паспортом, який також подав мені.

Я розгорнув палітурки. На мене дивилося знайоме обличчя, яке я давно вже носив у собі.

— Вона тут також особа не кавказької національности, — сказав я. — І зовсім не Хеда.

— А вона не дуже й схожа на чеченку. Мати ж у неї… Тобто батько…

Він простяг руку, щоб забрати паспорт, але я сказав:

— Ні, він мій, бо тут наша віза. А якщо ви захочете все переграти, то вам все одно знадобиться інший. То як мені краще вилетіти?

— Це не проблема. Можна із Нальчика, можна із Слєпцовська. Але ви мусите тримати контакт із нами. І там також. Я вам запишу телефони.

— Я їх запам’ятаю.

Він недовірливо схилив набік голову.

— Там довгі номери мобільників, чужі для вас імена…

— Це моє хобі,— сказав я. — Довгі номери і чужі імена.

— Непередбачувані витрати ми, звичайно, візьмемо на себе. І ще одне велике прохання. Потрібна абсолютно чиста робота. Без трупів, без крови… Ви мене розумієте?

— Ще б пак.

Ну хто його тут міг зрозуміти краще за мене?

— Дозвольте вам зробити скромний подарунок, пане Русланбек.

Я шурхнув рукою у праву кишеню, потім простягнув йому за східним звичаєм обидві долоні, складені одна до одної. А коли їх розтулив, у його руці опинився мій «Сміт і Вессон».

— Що це?

— Сувенір, — сказав я і майже по-панібратському йому підморгнув.

(Далі буде)

Фрілансер Валерій Зміївський

PS

Василь Шкляр. Елементал. Частина 1

https://uamodna.com/articles/vasylj-shklyar-elemental-chastyna-1/

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

8 порад, як подбати про навколишнє середовище
У часи, коли в Україні війна, а у світі коїться казна-що, ми часто забуваємо про важливі речі. Сьогодні мова піде про одну з них — навколишнє середовище. Й ось дружнє нагадування, як ми можемо йому допомагати.
Читати більше
Добірка рецептів смачних літніх страв
​Літо — чудова пора, коли нашвидкоруч можна приготувати максимально корисні страви із сезонних овочів та фруктів за мінімум часу. Тому підготували для вас добірку легких рецептів прохолодних літніх страв від професійних шеф-кухарів.
Читати більше