В ЯКИЙ СПОСІБ ТА В ЯКІЙ МІРІ БУЛО ПРИПИНЕНО УКРАЇНІЗАЦІЮ
 

17 грудня 2018
Влодко

В ЯКИЙ СПОСІБ ТА В ЯКІЙ МІРІ БУЛО ПРИПИНЕНО УКРАЇНІЗАЦІЮ

Хоча українізація здійснювалася «згори» й здебільшого адміністративними методами, її припинення не було оформлено спеціальним законом чи циркуляром. Прийнято вважати, що доба українізації завершилася на поч. 30-х рр. з відходом з посад та/або з життя чільних постатей цього процесу. При тому повного згортання українізації по суті так і не сталося – радше змінилися «колір часу», основні тренди тощо.

20-ті рр. були дивною епохою, коли в країні існувала однопартійна система, але всередині ВКП(б) ще були представлені відмінні навзаєм погляди та позиції, між прихильниками яких повсюдно, від студентського гуртожитку до Політбюро ЦК, точилися палкі суперечки. «Українське питання» було одним зі сталих подразників цієї полемічної активності й попервах саме через механізм дискусій носії «старшобратньої» ментальності намагалися впливати на найбільш «гарячі» українські голови – так, Й. Сталін особисто дискутував з О. Шумським, М. Хвильовим та іншими речниками «українізації».

Невдовзі однак в арсеналі режиму з’являється набагато потужніший засіб впливу у вигляді показових судових процесів над великими групами осіб, звинувачених у створенні антирадянських організацій. Позірно ці процеси виглядали зразковими судовими провадженнями, за винятком хіба однієї обставини – всі звинувачені визнавали свою провину в інкримінованих їм, нераз просто неймовірних злочинах і… славословили режим, який ще недавно «намагалися знищити». Зокрема, наробив галасу процес т. зв. «Спілки Визволення України» (1930), перед яким постали очільники українознавчих досліджень та інституцій. Низку інших українських діячів було скеровано на працю за межами України, ще інші, уникаючи розправ, полишили її терени «добровільно».

Наприкінці 1932 р. українство Совдепії зазнало нового потужного удару – спільною директивою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР було припинено будь-яку українську діяльність поза межами УСРР. Велетенська мережа українських інституцій від Бреста до Сахаліну зникла майже миттєво, немов Атлантида, поглинена океанськими хвилями. Одночасно всередині України почалося стрімке згортання, аж до тотальної ліквідації (як у випадку з приазовськими греками) організацій національних меншин. При тому єврейські, польські, німецькі та інші національні школи нераз перетворювалися на українські, що справляло в середовищі меншин гнітюче враження насильницької українізації.

Втім, на чорному тлі велетенського Голодомору 1932-33 рр. згадані події виглядали просто комариними укусами. Про «український Голокост» написано нині чимало, тому обмежимося констатацією лише низки проблемних питань цієї страшної теми.

Колективізація та пов’язана з нею експропріація селянського майна від початку вважалися різновидом «класової боротьби», яка передбачала непримиренність до ворогів і численні жертви. Некомпетентність та протиправні дії комуністичної влади, бюрократичне завзяття місцевих виконавців, наслідки світової економічної кризи та інші чинники гігантськи примножили число цих жертв. Проте наразі відсутні свідчення наявності плану свідомого знищення певної кількості або певного відсотка українського населення. Особливо проблемним є інкримінування організаторам Великого Голоду національних мотивів – тут опоненти наводять вагомі контраргументи, які годі ігнорувати.

Справді, під час Голодомору не існувало особливого антиукраїнського  законодавства, не провадилася антиукраїнська пропаганда, нема свідчень того, що за етнічною ознакою людей звільняли з праці, не допускали на посади тощо. Переслідувань і втрат не зазнали ті українці, які працювали в державних установах, на промислових підприємствах, служили у війську, мешкали у великих містах або за межами традиційних українських теренів (приміром у Москві чи в Закавказзі). З другого боку, нема надійних свідчень того, що особи неукраїнського походження мали полегшений доступ до продовольства, отримували особливу допомогу, що їх евакуювали із зон розгортання голоду абощо. У ході Голодомору не відбулася ліквідація української «державності», продовжували працювати її інститути; українською мовою велося викладання, виходили книжки, газети, кінофільми… Це все мало нагадує «класичні» практики Голокосту, геноциду вірмен в Османській імперії та ін.  

З іншого боку, чи можемо ми, приміром, не вважати вбивство вбивством, якщо акт позбавлення людини життя здійснено в спосіб, нетиповий та незвичний для такого роду злочинів?.. Незалежно від намірів компартійної верхівки та «техніки» його організації, Голодомор de facto став геноцидом, зменшивши число українців на кілька мільйонів осіб, і то в переважній більшості – саме носіїв української мови, ментальності, культури.

Останнім часом у текстах про Голодомор часто згадуються масові переселення етнічних росіян у спорожнілі після Великого Голоду села. Поширеність такої практики викликає поважні сумніви, адже зі статистики добре відомо, що майже повсюди в межах України сільське населення було й дотепер лишається однорідно-українським, з чого випливає, що для загоєння завданих Голодом втрат українське село мусило покладатися переважно на власну демографічну активність. Масові ж переселення росіян в Україну радше були пов’язані з індустріалізацією, урбанізацією, мілітаризацією тощо, ніж зі спробами поновного залюднення сільської місцевості. 

Окрема велика тема – ментальні наслідки Голодомору. Передовсім він ґрунтовно підірвав волелюбний дух українців, їхню готовність до опору та плекання власної самобутності. Покірливість, націленість на індивідуальне виживання, подвійна мораль стали невитравними рисами масової свідомості. Свого роду успішно складеним тестом недобитих рештків українства на готовність жити в системі накинутих їм цінностей та уявлень став панегірик чинному режимові «Партія веде!» - написаний великим національним поетом саме у розпал геноциду, він недаремно був надрукований у московській «Правді», й то в оригіналі. Втім, ще більшою мірою свідчила про «правильне» засвоєння українцями отриманого уроку їх масова, в розмаїті способи здійснювана втеча від свого національного коріння.

Голодомор супроводжувався погромом національної культури, її творців та інституцій. Було покладено край спробам утвердження мовної самобутності нації та взято курс на наближення її питомої мови до російських мовних стандартів*. Знищено, разом з усім духівництвом, Українську автокефальну православну церкву; майже всі особи, причетні до національних змагань революційної доби зазнали репресій або були змушені всіляко приховувати цю сторінку своєї минувшини. Прикметно, що Великий Терор 1937 р. в Україні майже не мав «національного обличчя» - для влади вже втратила колишню актуальність тема «націоналістичної контрреволюції».

Здавалося б, тепер режим без жодного опору міг ліквідувати бутафорію «національної державності» українства та офіційного статусу його мови, але… В 30-ті рр. комуністичні партії в багатьох країнах перетворилися на впливову силу й Москві, їхній натхненниці було важливо не демаскувати необережними кроками великодержавний характер своїх «інтернаціональних» амбіцій. Крім того, задовго до підписання пакту Молотова-Ріббентропа Кремль почав плекати плани територіального розширення «держави робітників та селян» до кордонів колишньої імперії, або й ще далі. Ліквідація «національних республік» могла ускладнити реалізацію такого сценарію – зокрема, «возз’єднання» з Московією українських та білоруських теренів цілий світ, включно з населенням цих теренів сприйняв би в такому разі як банальну завойовницьку акцію.

Відтак бутафорію було збережено і мову продовжували як-би-використовувати, але про обов’язковість її використання всерйоз уже не йшлося. Першими на цю зміну курсу відреагували великі промислові урбанати Півдня й Сходу, які стрімко повернулися до свого звичного (російсько)мовного статусу. Ще певний час українська залишалася там мовою шкільництва, зберігалися деякі статусно україномовні інституції (театри, газети тощо), поширювалися україномовні видання, висіли на установах двомовні таблички… але це майже нікого не вводило в оману відносно правдивого характеру політики партії, підтримуваної, треба сказати, широкими масами поспільства. Склався мовчазний консенсус щодо несприйняття згаданих атрибутів усерйоз і «толерування» живого українського слова лише в суржиковій формі, як ознаки низького соціального статусу мовців. Натомість освічена людина, який говорила українською одразу наражалася на холодний мур відчуження, цькування й, зрештою, ставала жертвою доносу про «антисоветское поведение», «националистические проявления» абощо. Така гнітюча українофобська атмосфера зберіглася неторканою нераз і дотепер…

Функція «стартапів русифікації» була до певної міри природною для українських міст тієї доби, оскільки етнічні українці не становили в них більшості населення, хоча їхній відсоток поступово зростав. Натомість росіяни, «валова» частка яких загалом все ще була незначною (на 1939 р. – 13, 49%) концентрувалися саме в містах, де нераз посідали керівні посади й мали можливість в різні способи впливати на загальну мовну ситуацію. «На підході» був також інший загін активних русифікаторів… Від чверті до половини, а подекуди й більшу частину населення тогочасних міст України становили євреї. Довший час, живучи окремими громадами, сповідуючи особливу релігію та розмовляючи на ідиш, вони являли таке собі нейтральне тло українських національних змагань, однак з кінця ХІХ ст. їхній «нейтралітет» почав давати щораз глибші тріщини.

Покидаючи містечка, полишаючи віру батьків, активно користаючись плодами емансипації та модернізації суспільства, представники єврейства повсюдно долучалися до панівної культури й ставали нераз більш завзятими її провідниками, ніж навіть питомі носії цієї культури**. Особливо «видатним» був внесок русифікованого єврейства в російщення містечок та регіонів «історичної України», де етнічних росіян довший час майже не було. Представники інших національних меншин в Україні (німці, поляки, вірмени тощо) теж здебільшого тяжіли до міського способу життя й приймали типову для міського середовища мовно-культурну орієнтацію.

Втім, урбано-русифікація українства дедалі набувала ознак автокаталітичного процесу. Гнані зі своїх сіл колективізацією, голодом та іншими негодами українці масово осідали в бараках, комуналках, на околицях великих міст, де мусили з тяжкою бідою вживатися в нове для себе середовище. Перехід до російськомовності був одним із моментів такого вживання*** (нераз не найбільш складним та болісним) і містяни першого покоління самі переконували своїх дітей бути «такими, як усі», говорити «нормальною мовою» й нічим не виділятися зі свого соціального довкілля. Й ось уже у «виховній» акції «Мочи хохлов!» де-небудь на шкільному подвір’ї розпашілі козацькі нащадки відрізнялися від своїх російських чи єврейських ровесників хіба особливим завзяттям у знущанні над україномовною дітлашнею. Відомо-бо, що фанатики кожної віри виходять здебільшого з числа її неофітів…

Коли ходить про визначення загального напрямку еволюції національно та мовно неоднорідної держави, дуже багато важить приклад її найбільш розвинутих міст та регіонів. Між тим традиція прискореного розвитку Півдня й Сходу України, який розпочався ще за царату, була потужно підхоплена більшовиками. На мапах ВСІХ радянських п’ятирічок чітко простежується пріоритетність для московського Держплану таких регіонів, як Донбас, Нижнє Подніпров’я, Причорномор’я та Приазов’я. Тут поставали та розширювалися шахти, копальні, металургійні та машинобудівні гіганти, порти, залізниці, а відповідно зростали міста, адмінустанови, виші, культурні та наукові заклади тощо, причому все це усталено відбувалося в російськомовному режимі. Натомість «історична Україна» залишалася продовольчим та демографічним придатком індустріального Сходу. Вона ще розмовляла переважно українською мовою, але про жодну її «експансію» не йшлося – навпаки, вона сама була об’єктом дедалі потужнішої експансії.

Схоже, кремлівський диктатор поволі схилився до думки про те, що така «стерилізована», перетворена «на справжню фортецю СРСР», з позірно національним обличчям і дедалі глибше русифікованим нутром Україна його в принципі влаштовує. Тим більше що в його оточенні час від часу давалося взнаки «проукраїнське лобі» (звичайно ж у суто імперському сенсі цього поняття) й що в багатьох відношеннях він мав підстави бути задоволеним цією багатою й безвідмовною республікою. «Ідилію», що було намітилася перервали спочатку «золотий вересень», а потім війна. Сталін мусив згадати, що українці бувають не тільки ввічливо-покірними й що їхня мова придатна не лише для складання панегіриків «дружбі народів» та йому особисто.

* Задля справедливості мусимо зауважити, що в попередній період «утвердження самобутності» почасти набувало штучного характеру; чимало запропонованих у 20-ті рр. новацій і без репресій мали небагато шансів прижитися в мові.

** «Мы сами здесь на юге так усердно и так наивно насаждали в городах обрусительные начала, наша печать столько хлопотала здесь о русском театре и распространении русской книги, что мы под конец совершенно потеряли из виду настоящую, осязательную, арифметическую действительность» - писав про це З. Жаботинський.

*** Процес вживання, можливо, не був аж геть одностороннім, про що свідчить відомий афоризм одного з «елітаріїв» олігархічної доби: «Ми всі вийшли з села, але село не вийшло з нас…» Проте якраз у царині мови не йшлося про жодну коеволюцію, жодну взаємність пристосування міста й нових його мешканців.

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Як вигідно придбати якісне взуття
З моменту впровадження інтерактивних систем онлайн-шопінг користується небувалим попитом. Адже ви економите багато часу, якого й так завжди не вистачає. Як вдало придбати речі, щоб не виникало проблем, — читайте далі.
Читати більше
Сторінка із життя в діаспорі: історія небайдужої українки
Діаспора досі залишається невід'ємною частиною України. У всьому світі живуть безліч людей, які за своєю і ні волею були змушені покинути домівки. При тому вони не перестали бути українцями, вірними синами й доньками своєї землі. Про одну з таких людей — далі.
Читати більше
Неймовірно точні висловлювання Фройда про людське існування
Погляди Фройда на природу людини були новаторськими для його часу, і протягом усього життя дослідника не припиняли викликати резонанс в науковому співтоваристві. Інтерес до теорій вченого не згасає і в наші дні.
Читати більше