"В Україні", а не "на"

Є й досі люди, які вживають «на». І є люди, які вишукують усілякі приводи, аби звинуватити окремих: мовляв, із цим не визначаться ніяк. Визначились! Якраз «праві» визначились, однак не визнають «ліві»: ті, кому байдуже, в якій країні живуть, чий хліб жують і як ту країну називають. То що тут говорити про прийменник!..
А говорити є що. І саме на захист отого «в» у цій формі. Адже говоримо: у Польщі, в Канаді, у США, в Англії, в Індії, то, отже, і в Україні, бо вона теж держава. І вже цього одного аргументу достатньо. Проте достатньо тільки для тих, хто вважає її державою, – для всього світу, крім Московії та її прислужників в Україні...

Хай у Московії звикли вживати "на Україні", віками вважаючи Україну просто краєм, окраїною, як Волинь, Поділля, тобто частиною Росії, вважаючи нас колонією. А чому ж доморощені поневолювачі так затято і принципово вживають цей прийметник "на", до того ж, лише з назвою держави Україна? Кажуть, аби лікувати хворобу, треба передусім знайти причину її. Пошукаємо разом?

Можливо, окремі громадяни стають на захист прийменника "на", аргументуючи це тим, що в літературі та у фольклорі вживаються обидві форми? Мовляв, сам Тарас Шевченко вживав і "в", і "на". Вони не знають, що "в (у)" вживався з назвою держав, а прийменник "на" у місцевому відмінку – з географічними назвами, котрі є лише складовою частиною якоїсь держави.

На захист прийменника "в (у)" зі словом "Україна" ставав ще Іван Огієнко (митрополит Іларіон), знавець української мови, рішуче виступивши проти вживання в українській літературній мові традиційної форми "на Україні" і визнавши державною форму "в Україні" і недержавною – "на Україні" (Іларіон (проф. Ів. Огієнко) Українська літературна мова. – Саскатун, (Канада), 1951. – Т. 1. – С. 147, 256, 257). Цьому питанню він присвячував своє глибоке дослідження, зокрема, статтю "В Україні, а не на Україні", сама назва якої переконливіша від усяких моїх доводів.

Форму "на Україні" вживали поляки і московити, тим самим підкреслюючи, що це ознака колишнього поневолення. Хоча... стара Україна (нині – переважно Київщина), як і Волинь, Поділля, Галичина, була частиною Руси (Малоросії, як її іменували в імперських документах). То, звісно, тоді було виправданим уживання прийметника "на". Як зазначає І. Огієнко, "це бачимо в 17-18 сторіччях, напр., в універсалах Богдана Великого або в літописі Величка. Україна мислилась тоді частиною цілого народу, Руси, а тому вираз "на Україні" був нормальним на ті часи".

Послуговуюсь цією цитатою, думкою великого вченого, для більшої переконливости. Зауважмо: Іван Огієнко ставав на захист прийменника "в (у)" в роки, коли Україна не була самостійною країною. Як, до речі, Білорусь, Естонія, Молдова, – в середині ХХ віку, проте з назвами інших союзних республік тоді вживався прийменник "у (в)". Лише Україна була позбавлена цього права. Навіть цього!.. Так, традиційний погляд, що Україна – це частина другої держави, несвідомо захоплював і впливав навіть наТ. Шевченка, чому й він нерідко писав, "на Україні"... І не лише Шевченко.

Але! "Вживання в мові Т.Шевченка-поета кожного з п’ятьох словосполучень (на Україні, на Вкраїні, на Украйні, в Україні, в Украйні) зумовлювалося вимогами ритму, віршового розміру, наголосу, милозвучности вірша, а також залежало від стилістичних фігур, словесних і звукових анафор, звукових повторів та інших поетичних засобів. Українські письменники ХІХ і ХХ ст. завжди писали "на Україні" або "на Вкраїні" (для милозвучности) (Петро Одарченко, "Про культуру української мови". Збірник статей. – К.: Смолоскип, 1997. – с. 243).

Зараз ми можемо міркувати будь-як про те, чим керувались автори в минулому, пишучи "на Україні". Їх ми вже не спитаємо. Проте єдиною відповіддю є той факт, що Україна не була окремою країною, а лише частиною держави. Тому і, як частина країни, вживається з прийменником "на". Багатовікова звичка закріпилася не лише у писемних джерелах, а й в усному мовленні. 

"Форма з прийменником «в» вживається тоді, коли перед іменником "Україна" є прийменник, напр.: в самостійній Україні, в західній Україні" (П. Одарченко, "Про культуру української мови". Збірник статей. – К.: Смолоскип, 1997. – С. 251).
 
Вважати форму "на Україні" нормою лише тому, що нею послуговувались у минулі часи, повторювати і переносити неправильну фому у віки прийдешні, – це просто безглуздо. Ті, хто захищає стару форму, насправді стає на захист власних статей, книжок і творів, де вони вживали цю форму. Це – малодушність???

Мусимо змінити стару граматичну форму й уживати тільки "в Україні", викинувши остаточно з нашого вжитку граматичну ознаку нашого колишнього поневолення".

Таким чином, єдино правильною формою, і розмовною, й офіційною, повинно бути не "на (Україні)", не "на (Україну), а "В УКРАЇНІ", "В УКРАЇНУ". 

Безперечно, літературні і фольклорні твори, у яких вживається вислів «на Україні» через історичні причини, розкриті вище, виправляти ніхто не збирається. Написане таким і залишиться. Хоча... на жаль, і воно має вплив на сучасне вживання цієї форми. Але завжди треба міркувати самому. І ще – мати гідність. Бо Україна – не окраїна, не край, а країна! Отож повертаймось – в Україну! І любімо, живімо, процвітаймо – в Україні!  

(Любов СЕРДУНИЧ)