5 листопада 1968 р. радянські танки трощать свободу Чехословаччини, але "на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує". Щоб збудити нації, живими смолоскипами стають чех Ян Палех і українець Василь Макух. Планета вжахнулася – і прокинулася. У Чехії Ян Палах – національний герой. А Василь Макух – вільний син невільного народу?
60-річний Ришард Сівець (пол. Ryszard Siwiec) за професією — філософ, працював бухгалтером. 8 вересня 1968 р. на знак протесту проти вторгнення військ країн Варшавського договору під проводом Радянського Союзу до Чехословаччини на "Стадіоні Десятиліття" після матчу, облив себе бензином та вчинив самоспалення.
У Чехії 20-річний студент філософського факультету Карлового університету Ян Палах 16 січня 1969 р. в Празі скоїв самоспалення. Планета вжахнулася – і прокинулася.
Учитель, народжений на Сокальщині, розвідник УПА. 1946 року важкопораненим потрапив до лабет НКВС і одержав 15 років концтаборів. На засланні Василь Макух познайомився з Лідією Запарою, родом із Дніпропетровська, теж засудженою за перебування на примусових роботах у Німеччині. Одружившись із нею, Василь переїхав до Дніпропетровська — повернутися в Західну Україну не мав права. У шлюбі народилося двоє дітей — дочка Ольга та син Володимир. Його діти не могли навчатися в українській школі, бо таких просто не існувало.
Не зміг сокіл жити серед щурів, кинув усе – і подався до столиці на прощу. І от… Київ, Хрещатик, 27 (біля Басарабського ринку). Палаючим смолоскипом мчить Василь до майдану Незалежності і кличе народ до волі, до боротьби проти русифікації. Його останні слова: "Геть окупантів!", "Хай живе вільна Україна!"
Вдова героя Лідія Макух за життя свідчила, що її чоловік був свідомо готовий до самопожертви в ім'я свого народу, а тому готувався до цього зриву багато років: "Він не хотів одружуватися зі мною. Постійно повторював: "У мене завдання. Я загину". Все ж таки через мою наполегливість ми одружилися. Коли стало відомо, що в нас народиться друга дитина, він зітхнув: "Як же тобі важко буде без мене". І дійсно, було так важко, що й уявити собі неможливо. Він постійно готувався до того, що я залишуся сама – вдовою. Будував хату, облаштовував житло й ніколи мені не говорив нічого про свої справи, бо знав, що після його смерті мене допитуватимуть і катуватимуть. Цим він мене й урятував, бо допитували мене безліч різні слідчі, але не катували, оскільки відразу кожному з них ставало зрозуміло, що я дійсно нічого не знаю. А сестру його рідну катували так, що вона померла від побоїв. За мною все одне стежили. З вікон сусідніх будинків фотографували – фіксували все, що в нас робиться у дворі. Поховання Василя теж фотографували. Домовину в хату не дозволили внести і кришку не дозволили відкрити. Так у закритій домовині й поховали. Тільки багато років потому, коли я вже могла відвідати рідне село Василя, я почала трохи розуміти, хто і що таке мій чоловік. Там до мене підійшов місцевий чолов'яга, спитав, хто я і звідкіля. За мене відповіли: "Та це ж вдова Василя Макуха". Чоловік став на коліно, поцілував край мого плаття і мою руку. Підвівся і сказав: "Василь – свята людина"!
Більше дізнатися про Василя Макуха - людину, що пройшла крізь вогонь - та про його подвиг ви можете
тут.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
