Український кіч

14 лютого 2018
Oleksander Kyzyma

Минає епоха українського романтичного невігластва. Коли достатньо було підпустити матюків – і ти вже відомий письменник чи блоґер. Коли хвацька самозакоханість від повторювань про те, "які ми чудові", малювала картину всесвітнього мало не побожного схиляння перед диво-українцями. Тепер ясно, що ми – один з десятків і сотень народів, кожен зі своєю унікальністю й долею, і грати на цій сцені власну роль ще маємо навчитися. Попереду копітка й цікава робота. Ми дійсно багато на що здатні, але наше справжнє "я" криється значно глибше, ніж звичний для нас бодрий кіч.

Йдеться врешті-решт про те, щоб зрозуміти себе. І зрозуміння вже почалося. Поряд з дуже неприємними відкриттями, які воно приносить – про стан нашого культурного середовища, бажання думати і самостійно щось відкривати, зважати на світ та його потреби – маємо також позитив: відчуття того, що ніхто не може бути для нас зразком, що свій зразок поведінки ми повинні винайти самі. Ще десять років тому ми беззастережно воліли наслідувати Польщу, зачаровані затишком і привітністю цієї країни, але тепер вже ясно, що рецепт не спрацює, і до свого затишку нам доведеться подолати инакшу, неповторну дорогу. І хоча деякі наші екзальтовані дівчатка продовжують їздити до "рідної Варшави", одпочиваючи од брутальности й огортаючись жіночністю цього міста, що дуже їм імпонує, пересічний українець бачить Польщу радше як будівельний майданчик і заводський цех, де можна заробити не грубі, але надійні гроші. Стосовно инших наших сусідів, як от Угорщина чи Румунія, ми теж уже не в гіпнотично-пасивному стані, а відчуваємо, особливо у відповідь на їхні останні претензії, що маємо власний інтерес, і він нічим не гірший за інтереси їхні. У левенятка ростуть кігті й ріжуться зуби.

Лев – тварина благородна. Левові личить подбати про себе, про те, щоб жити у своїй хаті достойно. Це поки що зрозумів дуже малий відсоток українців, але раніше й того не було. А ті, хто зрозумів, бачать: найбільшим нашим внутрішнім ворогом є, знову ж таки, рідний, з молоком-кров'ю всотаний, злеліяний поколіннями, узятий загалом з усіма його відгалуженнями український кіч.

Чому він так глибоко пустив коріння й так буйно розрісся над головою?

Тут причини історичні. Благодатний наш край і щедра природа довгий час позбавляли нас необхідности зайвий раз думати головою. Не сказати, що українці не кмітливі – навпаки, вони талановитий розумово народ. Але життя не привчило їх застосовувати свій розум на практиці. Навіщо, коли мінімальні зусилля приносять бажаний результат і можна не турбуватися про завтрашній день? На жаль, це не спрацьовує в сфері міжнародних відносин. Перед світом українці лишилися з недовиробленим поняттям про себе, свої бажання і мету. "Якось буде", – думали вони.

За це "якось буде" вони заплатили мільйонами смертей, окупацією і відчуженням від себе самих. Отут і з'являється на сцені кіч – замінник усього справжнього і повноцінного. Він створює ілюзію у, як то казали раніше, "широких народних мас" доброти всіляких штампованих утворів, що видавалися за мистецтво, думку, досягнення і не вимагали, знову ж таки, розумової праці. За кількасот літ під впливом зі сходу Україна неабияк здичавіла. Але в основі все-таки лежить наша ментальна лінь. Без неї ми не дали б себе ліпити як пластилін чужоземцям, а самі ліпили б себе.

Сьогодні, наче прокидаючись од летаргічного сну, ми бачимо навколо спустошення й гидоту. Дикість: на українських дорогах щорічно гине 4000 чоловік. Дикість: в історичних центрах міст, заповідних зонах так звані "забудовники" нищать культурний простір. Дикість: непрозорість і обман людей, імітація діяльности різних установ, укриття інформації. Фальш. Це і є кіч.

Кіч руйнівний і небезпечний. Він атрофує душу і серце. І щоби позбутися його, треба збагнути історію нашого падіння.

Спокуса нічого не робити й чекати, що плід сам впаде до рота – це головна причина поразки наших інтелектуалів, а з ними й усього суспільства. Брак відповідальности за свій край, марення про якусь "просвітницьку місію" щодо тієї ж Московії без ґрунтовного й досконалого плану власного розвитку призвели до поневолення.

Тріюмф неподобства навколо – це наслідок нашого самоусунення зі сцени, на яку нас поставило Життя. Ми хотіли будувати, як правильно каже Оксана Забужко, свою долю чужими руками, а так не буває. Ми обманули самі себе.

Війна визначила межу, далі якої ми не пускаємо ворога. Це наша оселя, наша душа. Але земля, на якій живемо, нам не належить. Ми не маємо відчуття господаря на цій землі. Інформаційний простір також чужий, непридатний для дихання. Тут і там чути мову про внутрішню окупацію. Якісь клани, якісь аґенти "русского мира" контролюють наше життя. Проте що дозволяє їм так поводитися?

Наш рідний кіч. Рідний – тому що за довгі роки його панування ми встигли з ним зріднитися.

Підкорившись чужій владі, ми одразу відкинули себе назад і політично, і економічно, і культурно. Ми стали другосортним суспільством. Тільки окремі талановиті люди спромоглися бути на рівні часу. Але загалом як земля, як народ ми перетворилися на ринок вторинного продукту, ім'я якому – кіч. Инакше й не могло бути.

Ось таке пережоване, несвіже життя тривало й тривало, стаючи поступово "природнім", обрізаючи почуття, сенси, мрії й виліплюючи образ Вєркі Сердючки як еталонної представниці української нації. І ніхто вже не дивувався. Нечисленні "відлиги", спровоковані потрясіннями та революціями в Московській імперії, вивільняли на деякий час плеяди особистостей, здатних побороти кіч і добутися справжньої землі і справжнього неба, але їх швиденько викошували й зоставалося те саме, що і було.
tochka.net

Інерція болота, в якому ми живемо, величезна. Воно являє собою концентровану невіру – невіру у будь-що. Як могутній тягар, камінь на нозі, воно спонукає хапатися тільки за те що поруч і міцно його тримати, ненавидячи саму можливість руху й зросту. Тоталітарний режим копичив у людях саме це "багатство" – нехіть до дії та тьму, що вихлюпувалася із душ кожного разу, коли тиск окупантів трохи послаблювався перед тим як вони закручували гайки по-новому – останній такий виплеск був у 90-ті, після розвалу (на ділі – формального) Совєтского Союзу, до якого років із десять людей методично готували: у музиці, літературі, кінематографі кіч насаджувався все потужніше, і коли в результаті "пєрєстройкі" стара система впала, колосальний потік бруду, переважно навіть не усвідомленого, вирвався на волю. І він перебив ті паростки доброго, що теж намагалися дати собі раду.

Як здобуток "демократії", у книжках та кіні з'явилася матірщина. Разом із масивом загальної "чернухі" (зображенням насильства і ницости) вона виглядала начебто вже й не так шокуюче. І розповзалася далі. Тепер російські мати свобідно вживаються, наприклад, у польських фільмах. Велике досягнення! Чим це пояснити? Скидається, що інфантильністю польської публіки. Можливо, вона приймає толерування московської лайки за толерування московської культури, але це просто розповсюдження кічу у найбільш злісній, брутальній його формі. Европейська спільнота, свідома себе, мала б пліч-о-пліч стати на перешкоді цій заразі, натомість їй бракує навіть розуміння того, з чим вона має справу. Україна тут доросліша за инших европейців.




Треба додати ще кілька слів про постмодернізм.

Постмодерністичний умонастрій певний час був досить поширений у західних краях. Але парадоксальним чином реалізація постмодернізму на рівні грубої фактури й психології відбулася на совєтських теренах. Постмодерністичне явище – то явище, що втратило свою суть. Наприклад, совєтська забудова Київа – це постмодернізм. Втім, як і вся совєтська забудова будь-де. Окремі винятки не порушують правила. А оскільки кіч це якраз і є обгортка без суті, імітація чогось, чого насправді немає, ми досі живемо у кічевому морі, де лиш зрідка трапляються острівці смаку, смислу, краси. Тому така порожнеча і байдужість навколо. Якщо нам не ріжуть око засмічені хідники й травники, роздовбані вулиці, не болить занедбана пам'ятка, значить у нашій душі оселився кіч. Ми нездатні відчути життя.

Подивіться на Київ. Він являє собою мікс старих будинків, МАФів різного штибу і циклопічних шкляних споруд. Так, немов божевільний архітектор висипав усе це з рукава на галай-балай. В голові цього чудо-майстра засіла принципова ворожість до поняття гармонії і ансамблю, він настирливо хоче перетворити Київ на суміш Нью-Йорка і Хацапетівки. Даром що ані Нью-Йорком, ані Хацапетівкою Київ не є. Цей замір нагадує битву з природою, як-от поворот сибірських річок на південь, а отже цілком совєтський за духом.

Нічого не змінилося. Ми ще не зупинили совдепію в думках, почуттях і естетиці, вона побідно крокує по нашій землі й витикає її жахливими спорудами. Ці споруди формують світобачення прийдешніх поколінь. Люди звикають до огидного, це стає для них нормою. Душевне (а за ним і фізичне) нездоров'я – річчю самозрозумілою і фатальною, про яку навіть думки не виникає, що можна її покинути, вийти за межі тюрми.

Так, ми внутрішньо окуповані. Плиткість розуму, лінощі і нецікавість – ось головні окупанти. Мислевіруси ворога – то вже наступний крок.

Розпочинається внутрішній Майдан, Майдан в мистецтві, Майдан в культурі. Тиха революція. Зміст її в тому, щоби побачити цілком своє ганебне, рабське становище, в яке ми ввели себе самі. Побачити, де несвобода, щоб відсікти її. От для чого нам потрібна історія, література, мистецтво – вони відбивають це все. Лакмусовим папірцем буде кіч. Ми побачимо, як поступово він завойовував собі місце в душах, щоби потім вийти на вулиці й стати явним.

Точно кажучи, новий Хрещатик, до якого ми звикли – то теж кіч, сталінський кіч. Міста наші почали знищувати большевики, ледве прийшли до влади, спочатку фраґментарно, а потім у промислових маштабах, насаджуючи взамін органічних, історично вирослих кварталів "квадратово-гніздову" забудову, позбавлену душі, яка триває й дотепер. Постмодерністи-необольшевики вправно жонґлюють оболонками сенсів, знеособлюючи простір і прикриваючи це велінням бізнесу, "прагненням мас" або "висотою думки" архітектора. Витвори гібридного мистецтва на взір Театру на Подолі складаються у фальшиве, мертве середовище. Сам наш час стає гібридним, чужим собі, безплідним і ворожим до людини.

 
styler.rbc.ua

Ми все це побачимо, ми зрозуміємо як це виникло, як трансформувалося і чим загрожує. Це не означає, що ми маємо знов "зачищати" все до ноги, як робили большевики. Найперше, що нам треба – це зупинитися. Прибрати й демонтувати кричущо одіозне, ідеологічне, потворне і з'ясувати для себе власну позицію – естетичну, культурну, історичну, технічну, футурологічну. Відділити питомі пагони від уплетеного насильно. І тоді вже правити збої минулого і будувати прийдешнє.
 
Отже, головна революція в тому, щоб знати своє справжнє місце в світі. Точку середохрестя, де перетинаються усі наші помисли, точку серця. Як прожектор, серце висвітить той бруд, той естетичний, соціяльний, психологічний маразм, у якому ми перебуваємо.
 
І тоді наша зачухана країна, країна другого сорту, країна second hand перетвориться.
 
І тут є одна умова. Якщо ми дійсно хочемо здихатися вторинности, непробудного кічу, що вражає наше єство, одділити його врешті од себе, ми маємо лишитися на самоті з собою. Без жодної помочі й підказок зовні.
 
Народ – колективна особистість, і так само як окрема людина переживає дитинство і дорослішання. Нам пора. Самота – ось наше дзеркало і перепустка у вільний світ, де кожен собі голова.
 
Дорослішають тільки так.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Арт-галерея «Мануфактура» представить виставку «Антропогенез: витоки, предмет, тіло»
26 травня арт-галерея «Мануфактура» представляє персональну виставку чернігівського художника Євгена Шаповалова під назвою «Антропогенез: витоки, предмет, тіло». У контексті мистецтва та цієї виставки – це еволюція людства у проявах його стародавніх культур, творів, предметів та показ самих людей без зайвих прикрас.
Читати більше
ВИСТАВКА РОБІТ ХУДОЖНИКА ЗОЛТАНА ШОЛТЕСА В УГОРСЬКОМУ КОНСУЛЬСТВІ
Майже десяток експонованих робіт представлені з приватних фондів родини Золтана Шолтеса. Для виставки син майстра, Степан, підбирав ті роботи, які на його думку є найбільш вдалими, адже пам’ятає батькову науку: «Кожен художник має презентувати себе у кращому – це повага до глядача»
Читати більше