Український кіч

Минає епоха українського романтичного невігластва. Коли достатньо було підпустити матюків – і ти вже відомий письменник чи блоґер. Коли хвацька самозакоханість від повторювань про те, "які ми чудові", малювала картину всесвітнього мало не побожного схиляння перед диво-українцями. Тепер ясно, що ми – один з десятків і сотень народів, кожен зі своєю унікальністю й долею, і грати на цій сцені власну роль ще маємо навчитися. Попереду копітка й цікава робота. Ми дійсно багато на що здатні, але наше справжнє "я" криється значно глибше, ніж звичний для нас бодрий кіч.

Йдеться врешті-решт про те, щоб зрозуміти себе. І зрозуміння вже почалося. Поряд з дуже неприємними відкриттями, які воно приносить – про стан нашого культурного середовища, бажання думати і самостійно щось відкривати, зважати на світ та його потреби – маємо також позитив: відчуття того, що ніхто не може бути для нас зразком, що свій зразок поведінки ми повинні винайти самі. Ще десять років тому ми беззастережно воліли наслідувати Польщу, зачаровані затишком і привітністю цієї країни, але тепер вже ясно, що рецепт не спрацює, і до свого затишку нам доведеться подолати инакшу, неповторну дорогу. І хоча деякі наші екзальтовані дівчатка продовжують їздити до "рідної Варшави", одпочиваючи од брутальности й огортаючись жіночністю цього міста, що дуже їм імпонує, пересічний українець бачить Польщу радше як будівельний майданчик і заводський цех, де можна заробити не грубі, але надійні гроші. Стосовно инших наших сусідів, як от Угорщина чи Румунія, ми теж уже не в гіпнотично-пасивному стані, а відчуваємо, особливо у відповідь на їхні останні претензії, що маємо власний інтерес, і він нічим не гірший за інтереси їхні. У левенятка ростуть кігті й ріжуться зуби.

Лев – тварина благородна. Левові личить подбати про себе, про те, щоб жити у своїй хаті достойно. Це поки що зрозумів дуже малий відсоток українців, але раніше й того не було. А ті, хто зрозумів, бачать: найбільшим нашим внутрішнім ворогом є, знову ж таки, рідний, з молоком-кров'ю всотаний, злеліяний поколіннями, узятий загалом з усіма його відгалуженнями український кіч.

Чому він так глибоко пустив коріння й так буйно розрісся над головою?

Тут причини історичні. Благодатний наш край і щедра природа довгий час позбавляли нас необхідности зайвий раз думати головою. Не сказати, що українці не кмітливі – навпаки, вони талановитий розумово народ. Але життя не привчило їх застосовувати свій розум на практиці. Навіщо, коли мінімальні зусилля приносять бажаний результат і можна не турбуватися про завтрашній день? На жаль, це не спрацьовує в сфері міжнародних відносин. Перед світом українці лишилися з недовиробленим поняттям про себе, свої бажання і мету. "Якось буде", – думали вони.

За це "якось буде" вони заплатили мільйонами смертей, окупацією і відчуженням від себе самих. Отут і з'являється на сцені кіч – замінник усього справжнього і повноцінного. Він створює ілюзію у, як то казали раніше, "широких народних мас" доброти всіляких штампованих утворів, що видавалися за мистецтво, думку, досягнення і не вимагали, знову ж таки, розумової праці. За кількасот літ під впливом зі сходу Україна неабияк здичавіла. Але в основі все-таки лежить наша ментальна лінь. Без неї ми не дали б себе ліпити як пластилін чужоземцям, а самі ліпили б себе.

Сьогодні, наче прокидаючись од летаргічного сну, ми бачимо навколо спустошення й гидоту. Дикість: на українських дорогах щорічно гине 4000 чоловік. Дикість: в історичних центрах міст, заповідних зонах так звані "забудовники" нищать культурний простір. Дикість: непрозорість і обман людей, імітація діяльности різних установ, укриття інформації. Фальш. Це і є кіч.

Кіч руйнівний і небезпечний. Він атрофує душу і серце. І щоби позбутися його, треба збагнути історію нашого падіння.

Спокуса нічого не робити й чекати, що плід сам впаде до рота – це головна причина поразки наших інтелектуалів, а з ними й усього суспільства. Брак відповідальности за свій край, марення про якусь "просвітницьку місію" щодо тієї ж Московії без ґрунтовного й досконалого плану власного розвитку призвели до поневолення.

Тріюмф неподобства навколо – це наслідок нашого самоусунення зі сцени, на яку нас поставило Життя. Ми хотіли будувати, як правильно каже Оксана Забужко, свою долю чужими руками, а так не буває. Ми обманули самі себе.

Війна визначила межу, далі якої ми не пускаємо ворога. Це наша оселя, наша душа. Але земля, на якій живемо, нам не належить. Ми не маємо відчуття господаря на цій землі. Інформаційний простір також чужий, непридатний для дихання. Тут і там чути мову про внутрішню окупацію. Якісь клани, якісь аґенти "русского мира" контролюють наше життя. Проте що дозволяє їм так поводитися?

Наш рідний кіч. Рідний – тому що за довгі роки його панування ми встигли з ним зріднитися.

Підкорившись чужій владі, ми одразу відкинули себе назад і політично, і економічно, і культурно. Ми стали другосортним суспільством. Тільки окремі талановиті люди спромоглися бути на рівні часу. Але загалом як земля, як народ ми перетворилися на ринок вторинного продукту, ім'я якому – кіч. Инакше й не могло бути.

Ось таке пережоване, несвіже життя тривало й тривало, стаючи поступово "природнім", обрізаючи почуття, сенси, мрії й виліплюючи образ Вєркі Сердючки як еталонної представниці української нації. І ніхто вже не дивувався. Нечисленні "відлиги", спровоковані потрясіннями та революціями в Московській імперії, вивільняли на деякий час плеяди особистостей, здатних побороти кіч і добутися справжньої землі і справжнього неба, але їх швиденько викошували й зоставалося те саме, що і було.

Інерція болота, в якому ми живемо, величезна. Воно являє собою концентровану невіру – невіру у будь-що. Як могутній тягар, камінь на нозі, воно спонукає хапатися тільки за те що поруч і міцно його тримати, ненавидячи саму можливість руху й зросту. Тоталітарний режим копичив у людях саме це "багатство" – нехіть до дії та тьму, що вихлюпувалася із душ кожного разу, коли тиск окупантів трохи послаблювався перед тим як вони закручували гайки по-новому – останній такий виплеск був у 90-ті, після розвалу (на ділі – формального) Совєтского Союзу, до якого років із десять людей методично готували: у музиці, літературі, кінематографі кіч насаджувався все потужніше, і коли в результаті "пєрєстройкі" стара система впала, колосальний потік бруду, переважно навіть не усвідомленого, вирвався на волю. І він перебив ті паростки доброго, що теж намагалися дати собі раду.

Як здобуток "демократії", у книжках та кіні з'явилася матірщина. Разом із масивом загальної "чернухі" (зображенням насильства і ницости) вона виглядала начебто вже й не так шокуюче. І розповзалася далі. Тепер російські мати свобідно вживаються, наприклад, у польських фільмах. Велике досягнення! Чим це пояснити? Скидається, що інфантильністю польської публіки. Можливо, вона приймає толерування московської лайки за толерування московської культури, але це просто розповсюдження кічу у найбільш злісній, брутальній його формі. Европейська спільнота, свідома себе, мала б пліч-о-пліч стати на перешкоді цій заразі, натомість їй бракує навіть розуміння того, з чим вона має справу. Україна тут доросліша за инших европейців.