Трагіфарскомедія Лугандонії. Володимир Рафеєнко "Довгота днів"

Володимир Рафеєнко. Довгота днів.
 
Я взагалі здивований, що ця книжка робить серед номінованих на Шевченківську премію. Якщо проаналізувати всі попередні лауреатства й нагородження, то авторові абсолютно нічого не світить. Хіба би Шевченківський комітет почав новий відлік часу в своїй історії й перестав вшановувати за вислугу років і попередні досягнення. Але швидше рак на горі свисне. Принаймні журі Книги року ВВС оминули цю книгу своєю увагою, як і "Трощу" Василя Шкляра. Втім, а судді хто і чи справді вони мають хоч якусь належність до української літератури?

Мабуть, письменник міг би зі своїм романом претендувати і на престижні європейські премії. Однак і тут є обмежене коло українських авторів, яких допускають до святая святих. Вони періодично і за чергою виборюють те чи інше лауреатство.

Як не крути, Рафеєнко не вписується ні в український, ні в європейський літературні простори. Парадоксально, але його сила як художника – в слабкості, а слабкість – у силі. Російськомовний письменник із Донецька, який втік від російських фашистів до Києва, намагається наставити на путь істинний тих, хто хоче захистити себе й інших від бандерівців. Інколи здоровий глузд перемагає – й автор услід за своїми літературними героями стверджує, що лише ядерний вибух може отямити сепаратистів і окупантів.

Про дурдом "Веселка", чи Лугандонію по-іншому, можна писати лише так, як це робить Рафеєнко. Головне при цьому самому не зійти з розуму, намагаючись вникнути у сутність "русского міра". Тому й маємо велетенських колорадських жуків, у яких, очевидно, трапився збій на генному рівні, бо вони знищують російських фашистів і тих, хто їх кликав у Донбас; бездонні криниці бані, якою керує колишній професор-філософ і де безслідно зникають спецназівці-відпускники з Росії. Але навряд чи їм і подібним до них допоможе втриматися від вбивств перспектива бути бобрами у наступні вісімсот років десь у середній смузі Росії.

Лугадонці живуть у Радянському Союзі, якого нема. Виїхати до Росії можна – але лише мертвому. Ці дві парадигми не вкладаються у голові лугандонця, але він продовжує жити у вимріяному ним паралельному світі. Вибратися з нього неможливо, як побачити Радянський Союз без спогадів.

Безперечно, це проукраїнська та антиросійська книжка – в значенні не лише проти Путіна, а й росіян як етносу, так що не слід очікувати від неї виховного ефекту по той бік барикад. Та й в Україні не слід сподіватися на її приязне сприйняття, бо автор іде маргінальним шляхом, коли, на його думку, слід почути Донбас – нехай і український. За жертовність, власне уявлення українськості – не на ментальному рівні, коли вважаєш себе більшим патріотом у лігві окупантів, ніж бандерівець у Львові, – не треба очікувати не те що пошанування, а навіть подяки. Російськомовний автор усе одно дивиться в бік Москви, бо в цьому його ординська сутність, – ось від подібних вироків ніхто не застрахує.

Гіперболізація, до якої вдається Рафеєнко, – лише засіб вираження простих речей. Інколи перебільшення наростає з космічною швидкістю у геометричній прогресії й просто розчиняється у геніальному задумі, стає недоступним пересічному читачеві – тому сподіватися на масовість сприйняття і бурхливі оплески при цьому теж не доводиться.

У романі бачимо стримане ставлення до української влади з боку тих, хто залишився в окупації. Воно може бути виправданим з художньої точки зору – лише якщо порівнювати з владою московською, що панує на Донбасі. Проте реалії зовсім інші, й українці із Лугандонії знають, що українська влада теж долучилася до їхнього рабства. Втім, якби письменник був послідовним у своїх дослідженнях внутрішнього світу зображуваних ним літературних героїв, яких, безперечно, брав із життя, а не лише нафантазував у своїй голові, то, мабуть, навряд чи претендував би взагалі на Шевченківську премію. І якщо її йому таки вручать, то це буде чисто кон'юнктурний хід (аякже, почули український Донбас!), а не розуміння масштабності твору.

"Довгота днів" Володимира Рафеєнка стоїть осібно в сучасній українській літературі. Можна шукати аналоги чи прямі співпадіння з Єрофеєвим чи Сорокіним, казати, що російське за ментальністю все ж ближче автору, а ще вишукати, що його друкували тепер ворожі нам російські видавництва, які множать бєсєдіних і пєлєвіних. Навіть тексти – російською й українською – це різні субстанції, які живуть самі собою, не перетинаючись.

Рафеєнку вдалося зсередини показати те, про існування чого ми могли лише здогадуватися. Читацька трагедія полягає в тому, що яким би геніальним не був письменник, нам не вдасться до кінця осягнути те, що насправді відбувається на Донбасі. Так і залишимося заручниками московської чи київської пропаганди – в залежності від того, по який бік барикад знаходимось.

Чимало літературних героїв Рафеєнка є занадто дидактично мудрими. Вони в сконцентрованому вигляді видають готові сентенції, тож читачеві й думати особливо не треба. Здається, він уже знав це, але хтось інший усе сформулював своїми словами. Коли читач не думає, а вслід за автором іде протореними стежками, – просвітлення може і не настати.

Безперечно, "Довгота днів" Володимира Рафеєнка – явище в сучасній українській літературі. Авторові слід бути готовим до того, що його за це належним чином не вшанують. Залишається одне: не образитись, не замкнутись у собі, а творити далі, долаючи вершину за вершиною. Принаймні я цього щиро бажаю Володимирові Рафеєнку.
 
Анатолій ВЛАСЮК
29 грудня 2017 року