Трагіфарскомедія Лугандонії. Володимир Рафеєнко "Довгота днів"

Володимир Рафеєнко. Довгота днів.
 
Я взагалі здивований, що ця книжка робить серед номінованих на Шевченківську премію. Якщо проаналізувати всі попередні лауреатства й нагородження, то авторові абсолютно нічого не світить. Хіба би Шевченківський комітет почав новий відлік часу в своїй історії й перестав вшановувати за вислугу років і попередні досягнення. Але швидше рак на горі свисне. Принаймні журі Книги року ВВС оминули цю книгу своєю увагою, як і "Трощу" Василя Шкляра. Втім, а судді хто і чи справді вони мають хоч якусь належність до української літератури?

Мабуть, письменник міг би зі своїм романом претендувати і на престижні європейські премії. Однак і тут є обмежене коло українських авторів, яких допускають до святая святих. Вони періодично і за чергою виборюють те чи інше лауреатство.

Як не крути, Рафеєнко не вписується ні в український, ні в європейський літературні простори. Парадоксально, але його сила як художника – в слабкості, а слабкість – у силі. Російськомовний письменник із Донецька, який втік від російських фашистів до Києва, намагається наставити на путь істинний тих, хто хоче захистити себе й інших від бандерівців. Інколи здоровий глузд перемагає – й автор услід за своїми літературними героями стверджує, що лише ядерний вибух може отямити сепаратистів і окупантів.

Про дурдом "Веселка", чи Лугандонію по-іншому, можна писати лише так, як це робить Рафеєнко. Головне при цьому самому не зійти з розуму, намагаючись вникнути у сутність "русского міра". Тому й маємо велетенських колорадських жуків, у яких, очевидно, трапився збій на генному рівні, бо вони знищують російських фашистів і тих, хто їх кликав у Донбас; бездонні криниці бані, якою керує колишній професор-філософ і де безслідно зникають спецназівці-відпускники з Росії. Але навряд чи їм і подібним до них допоможе втриматися від вбивств перспектива бути бобрами у наступні вісімсот років десь у середній смузі Росії.

Лугадонці живуть у Радянському Союзі, якого нема. Виїхати до Росії можна – але лише мертвому. Ці дві парадигми не вкладаються у голові лугандонця, але він продовжує жити у вимріяному ним паралельному світі. Вибратися з нього неможливо, як побачити Радянський Союз без спогадів.

Безперечно, це проукраїнська та антиросійська книжка – в значенні не лише проти Путіна, а й росіян як етносу, так що не слід очікувати від неї виховного ефекту по той бік барикад. Та й в Україні не слід сподіватися на її приязне сприйняття, бо автор іде маргінальним шляхом, коли, на його думку, слід почути Донбас – нехай і український. За жертовність, власне уявлення українськості – не на ментальному рівні, коли вважаєш себе більшим патріотом у лігві окупантів, ніж бандерівець у Львові, – не треба очікувати не те що пошанування, а навіть подяки. Російськомовний автор усе одно дивиться в бік Москви, бо в цьому його ординська сутність, – ось від подібних вироків ніхто не застрахує.



Гіперболізація, до якої вдається Рафеєнко, – лише засіб вираження простих речей. Інколи перебільшення наростає з космічною швидкістю у геометричній прогресії й просто розчиняється у геніальному задумі, стає недоступним пересічному читачеві – тому сподіватися на масовість сприйняття і бурхливі оплески при цьому теж не доводиться.

У романі бачимо стримане ставлення до української влади з боку тих, хто залишився в окупації. Воно може бути виправданим з художньої точки зору – лише якщо порівнювати з владою московською, що панує на Донбасі. Проте реалії зовсім інші, й українці із Лугандонії знають, що українська влада теж долучилася до їхнього рабства. Втім, якби письменник був послідовним у своїх дослідженнях внутрішнього світу зображуваних ним літературних героїв, яких, безперечно, брав із життя, а не лише нафантазував у своїй голові, то, мабуть, навряд чи претендував би взагалі на Шевченківську премію. І якщо її йому таки вручать, то це буде чисто кон'юнктурний хід (аякже, почули український Донбас!), а не розуміння масштабності твору.

"Довгота днів" Володимира Рафеєнка стоїть осібно в сучасній українській літературі. Можна шукати аналоги чи прямі співпадіння з Єрофеєвим чи Сорокіним, казати, що російське за ментальністю все ж ближче автору, а ще вишукати, що його друкували тепер ворожі нам російські видавництва, які множать бєсєдіних і пєлєвіних. Навіть тексти – російською й українською – це різні субстанції, які живуть самі собою, не перетинаючись.

Рафеєнку вдалося зсередини показати те, про існування чого ми могли лише здогадуватися. Читацька трагедія полягає в тому, що яким би геніальним не був письменник, нам не вдасться до кінця осягнути те, що насправді відбувається на Донбасі. Так і залишимося заручниками московської чи київської пропаганди – в залежності від того, по який бік барикад знаходимось.

Чимало літературних героїв Рафеєнка є занадто дидактично мудрими. Вони в сконцентрованому вигляді видають готові сентенції, тож читачеві й думати особливо не треба. Здається, він уже знав це, але хтось інший усе сформулював своїми словами. Коли читач не думає, а вслід за автором іде протореними стежками, – просвітлення може і не настати.

Безперечно, "Довгота днів" Володимира Рафеєнка – явище в сучасній українській літературі. Авторові слід бути готовим до того, що його за це належним чином не вшанують. Залишається одне: не образитись, не замкнутись у собі, а творити далі, долаючи вершину за вершиною. Принаймні я цього щиро бажаю Володимирові Рафеєнку.
 
Анатолій ВЛАСЮК
29 грудня 2017 року
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

8 занедбаних місць на планеті, від яких стає моторошно
У світі багато занедбаних місць, і кожне з них має свою історію. Якісь місця вселяють страх, якісь – почуття захоплення. У статті ми зібрали для вас наймоторошніші місця на Землі, від яких перехоплює подих.
Читати більше
XVII СТ. : ПОЛОНІЗАЦІЯ, ВІДРОДЖЕННЯ, ПОЧАТОК РУСИФІКАЦІЇ
Особлива важливість цієї епохи для долі українства та його питомої мови не підлягає жодним сумнівам, хоча в різні її періоди в різних куточках української ойкумени відбувалися відмінні навзаєм, не раз "протилежні за знаком" процеси.
Читати більше
Як слов'янки прикраси носили
Яскравим та виразним наповненням до українського народного одягу виступали прикраси. Вони виконували захисну функцію амулетів, талісманів, оберегів, які супроводжували людей упродовж життя. Основним призначенням ювелірних виробів було доповнення до костюма. Звідси і їхня художня виразність, багатство форм і технічних прийомів, які збереглися і зараз.
Читати більше