Там, де зникає відчуття часу...

4 грудня 2017
Іванна
Буша – це невеличке село у Вінницькій області, що приховує безліч таємничих і захоплюючих історій, щоб розповісти які й тижня не вистачить. Але є три, які торкають усі струни душі та пробуджують досі не знані емоції. Перша – це історія героїчна – історія подвигу жінки, яка проявила нечувану сміливість під час нападу ворога. Інша історія – древня – історія культури, роду і традиції. А третя історія – божественна, засипана пісками минувшини, таємнича, не розгадана досі науковцями та релігієзнавцями.

Мабуть, варто розпочати мандрівку Бушею з історії найбільш сучасної – з героїчної історії юної дівчини, яка своїм подвигом знищила більше ворогів, ніж козацьке військо у відкритому бою. Йшла осінь 1654 року, часи Хмельниччини (на фоні історичної ретроспективи Буші – це справді дуже недалеке минуле). Польські війська на чолі зі Станіславом "Реверою" Потоцьким і Стефаном Чернецьким беруть в облогу фортецю – нещадна помста прикордонному тоді ще місту за втрату 3-тисячного війська півроку тому в його околицях. Поки козацькі захисники відбивають атаки у відкритому бою і здійснюють маневри, у місті залишаються лише жінки та діти.
 
Поляки, скориставшись ситуацією, тобто відсутністю в місті боєздатних чоловіків, оточують Бушанський замок. Але вони не підозрюють, наскільки сильним є дух відваги у тутешніх жінок. Мабуть, сила матері-Берегині, захисниці роду і дому дала сили їм відбивати атаки ворогів, вправляючись косами і серпами не гірше, аніж чоловіки мечами. І як би не дорожили своїм життям бушанки – честь і недоторканість рідної землі були понад усе. Поляками залишалось лише з острахом спостерігати, як вони закривались у своїх домівках з дітьми і старими та… підпалювали власні обійстя – лиш би не дістатись ворогу.
 
Але ворог чисельно переважав. Коли ситуація уже здавалась безвихідною, коли було зрозуміло, що ніхто не допоможе і зовсім скоро їхні землі та життя опиняться під владою поляків – останній акорд у цій смертельній симфонії зіграла юна Мар'яна Завісна. Дівчина років двадцяти – за різними даними чи то дочка, чи то вдова страченого козацького сотника. Вона зібрала мешканців міста і вони вчинили спільну раду. Усі розуміли, що мають лише два варіанти: або здатись і бути поневоленими, або зберегти честь і славу своєї землі. Міщани за власною волею зійшлись у порохову вежу, дозволили ворогові підійти до самих мурів і тоді Мар'яна, спустившись з палаючим факелом у підвал, де зберігались усі запаси пороху, підпалила бочки. Ударна хвиля від вибуху прокотилась усім селом, не залишивши в живих нікого – разом з собою сміливі та відчайдушні бушанці забрали на той світ усе вороже військо, що зосередилось під стінами замку, в надії заволодіти нарешті одвічно священною українською землею…
 
Почувши цю історію на замковій вежі, яка нині є єдиним свідком тієї битви, бо дивом уціліла від вибуху, спускаємось поклонитись символічній могилі Мар'яни, прогулюємось серед безлічі скульптур, якими щорічно збагачується село завдяки мистецьким пленерам, і йдемо до невеличкої хати, табличка на якій каже, що то музей Трипілля. Стіни його розмальовані знайомими оку орнаментами і фігурами тварин, а над дверима, як оберіг, оглядається довкола величезна голова бика з білою плямою на лобі. Цей символ має кілька значень, і то дуже суттєвих. Можна сказати, що в одному цьому зображені зашифрований код нашої нації. Адже бик був об'єктом поклоніння у наших предків – він символізував силу і добробут, бо ж з побутового погляду був головною сільськогосподарською твариною, яка допомагала обробляти землю та отримувати добрі врожаї (не забуваймо, що трипільці були землеробами).

З метафізичного погляду бик був уособленням чоловічого начала, захисником, а ще – символізував епоху, в яку жили наші далекі предки: тобто, епоху Тільця. Але не меншу роль відіграє і біла пляма на лобі тварини. Вона нагадує контурами силует трипільської жінки: матері-Берегині, захисниці домашнього вогнища, матері-землі, що дає життя. Можна сказати, що це зображення – очевидно, первинний символ поєднання чоловічого і жіночого. Не будемо казати інь і ян, бо його зображення трипільці наносили на свій посуд у дещо іншій модифікації, безліч підтверджень чого маємо на музейних експонатах. До речі, у китайців цей символ з'явився лише у 3 ст. н. е. Тобто, ми випередили їх, як мінімум, на три тисячі років. У наших предків він означав початок і кінець, тобто круговерть, циклічність життя.
 
Нині не тільки в Україні є багато музеїв, присвячених Трипіллю: з викопаним посудом, з поясненнями символіки та розшифруванням кодів. Але в невеликому селі Буша музей трішки відрізняється від решти. Його будівля зведена на місці… древнього трипільського помешкання! Після археологічних розкопок, вирішили не плюндрувати добре збережене місце древнього житла і просто обмурували його, перетворивши на музей.



Важко передати словами ті рої відчуттів, котрі виникають у голові, коли приходить усвідомлення того, що саме тут, на цьому місці жила сім'я. Зі своїми віруваннями, щоденними справами, з глибокою і досі не вивченою культурою. Тут ця сім'я виробляла свій посуд, готувала їжу, творила нове життя… І було це не вчора. Було це приблизно п'ять тисяч років тому! А під твоїми ногами досі зберігається фундамент їхнього житла, у центрі хати ніби щойно горіло вогнище… В середині стіни довкола прикрашає посуд, викопаний прямо тут, а на ньому добре збережені символи, які дарували сили і процвітання великій цивілізації!
 
Але ще більше здивування викликає те, у якому ідеальному стані через тисячі років до нас дійшов цей посуд. Фарба майже не втратила своїх кольорів. Візерунок настільки чіткий, ніби років десять тому мальований, міцність горщиків, які не постраждали від часу, просто вражає. А на одному з них зберігся відбиток пальця… Унікальний відбиток такого далекого і такого рідного предка… Але і це ще не все.

Якщо зануритись в історію, то ми пригадаємо, що трипільці жили на своїх територіях близько 70 років, а тоді спалювали поселення і йшли на нові землі. Такий ритуал із залученням вогню мав кілька функцій: щоб дім не дістався чужим; щоб земля відпочила і очистилась, бо ж з часом вона переставала давати добрий врожай; щоб душі предків піднялись у вись із димом, коли рід покидав дім і відпускав їх. До речі, своїх мертвих трипільці ховали під порогом хати, і ті ставали охоронцями житла – ймовірно, тому до нині й маємо прикмету не передавати нічого через поріг – бо то портал у потойбіччя.

Тепер повернемось до фундаменту, на якому стоїть музей. Тисячі років, піски забуття, руйнації і вандалізм історії, дощі, які розмиваюсь все довкола, спалення… А фундамент стоїть!!! А посуд, як новий! А вогнище сімейне досі гріє… І це місце, це відчуття, розуміння хоч якось підсвідомо, бо у голові все навіть не вкладається, створює саме той невидимий духовний зв'язок з минулим, без якого відчуваємо себе втраченими.
 
Виходячи з хати, не забудьмо загадати найбажаніше поміж двох брил, що мають назву Око Всесвіту. Серед різноманіття сучасних скульптур ці два камені ззовні нічим не привертають уваги. Хіба тим, що стоять тут з глибини віків й, опираючись на них, можна надіслати найпотаємніше далеко за хмари та попросити його здійснення. І воно обов'язково справдиться - кажу як людина, яка в Буші була двічі.

Поки намагаєшся розумом осягнути хоч частку щойно баченого, душа уже вливається у полотно часів, відчуваючи власну спорідненість з цим місцем, підтримку предків, гармонію з природою і потяг… Потяг поклонитись духам і богам Роду. Саме для цього виходимо на протоптану стежку, що в'ється вздовж річки Бушанка у зелений гай. Далі, поміж каміння і дерев піднімаємось кам'яними сходами і потрапляємо у… Храм. Це саме те місце, заради кількох хвилин перебування в якому люди готові долати сотні кілометрів з різних куточків країни.

Як описати відчуття, коли ти босими ногами стоїш на піску, а головою ніби впираєшся в небо? Як описати відчуття, коли наче весь світ зараз знаходиться у тобі, а ти всюди, але тут і зараз? Як описати відчуття, коли воєдино зливається час, простір, душа, дух, розум, свідомість і ти піднімаєшся над собою, над світом… Відчуваєш нереальну легкість. Зникають усі тривоги, люди довкола і думки. Є тільки ти і світ. Вовіки… І ти відчуваєш присутність їх – тисяч років історії і предків, які кристалізують розум і вселяють у душу те найсокровенніше, що можеш попросити у предвічного Дерева Життя. Саме це місце, цей Храм, заслуговує найбільшої уваги.
 
Отже, піднявшись сходами, ми опиняємося у Священному Місці. Не важливо, до якої релігії чи конфесії ви належите. Його сила, сила роду відкривається усім, варто лише прислухатись до себе і впустити її. Перед нами постає великий барельєф, вирізаний на шматку скелі. Скільки років цьому барельєфу, науковці досі не можуть визначити, адже він ЄДИНИЙ у світі! Жодних його аналогів ніде досі не знайдено. Дуже ймовірно, що це ще дослов'янські часи (фактично, те ж Трипілля).

Саме зображення вперше у наш час стало відомим завдяки шляхтичу Ромуальду Овсяному, який у 1824 році знайшов цю печеру і залишив на стіні свій автограф, який і включав відомості про ці розкопки та масонський знак – трикутник зі всевидячим оком. Але пан на століття засипав печеру, боячись, що територію з такою історичною пам'яткою у нього відберуть.

Та, вернімося до зображення. Отже, кам'яна брила, на якій бачимо таке зображення: дерево, перед яким у молитві на колінах стоїть постать, тримаючи щось в руках. За її спиною на підвищенні стоть олень, на вершечку дерева сидить півень. Що б воно означало? Звернімось до міфології наших предків і розгадаймо цей код. Сама молитовна поза постаті перед деревом означає, що це якесь містичне, особливе дерево. Єдиним універсальним знаком абсолютно у всіх світових культурах та релігіях досі (включно з християнством), а у слов'янських зокрема, є Дерево Життя або ж Світове Дерево. Корінням воно сягає у світ предків, а гіллям возвишається у світ богів. Стовбур знаходиться ж у нашому вимірі. Тобто, черпаючи сили (віру, науку) попередніх поколінь, ми – основа сьогодення – звертаємо свої молитви до вищого світу, просячи допомоги і підтримки у земних ділах, які укріплюють славу і віру в богів! Хто ж молиться перед цим деревом? Науковці, які намагалися розшифрувати барельєф, кажуть – волхв!

Але, придивімось уважніше! У постаті чітко видно обриси налитих грудей і живіт, який, очевидно, несе у собі нове життя. Також згадаймо, що саме жінка у наших предків відповідала за релігійні обряди, адже її саму вважали божественною, тою, хто дає життя, а отже і захищає та освячує його. Підняті в пошані руки показують і те, що ймовірно у них знаходиться чаша – жертовна чаша з підношенням, які робили під час молитви. Зауважимо, що трипільці приносили в жертву плоди своїх рук: зерно, молоко, фрукти-овочі. Ця жертва обов'язково була безкровною! Отож маємо перші штрихи до розшифрування зображення: вагітна жінка просить про захист і добробут свого роду, дитяти у підніжжі Дерева Життя, звертаючись тим самими до богів і предків, до природи і землі.

На верхівці Дерева сидить півень, який був символом як і нового дня (адже зустрічав світанок своїм співом), так, у вищому сенсі, й нового життя. Він наче благословляє на майбутнє, каже, що боги почули молитву і схильні до роду. А позаду стоїть олень, який був провідником душ, що вже покинули цей світ і перенеслися у світи інші. Він наче показує, що предки теж підтримують своїх рідних і завжди знаходяться поруч з ними, прикриваючи спину…

Не менше уваги заслуговує ще один елемент барельєфу: прямокутник, який знаходиться зверху, між деревом і оленем. Досконало рівні сторони і невідоме призначення. Колись там був вирізьблений напис, але до сьогодні він не зберігся. Можливо, це саме той портал, який відкриває нам доступ до сили предків, а наші бажання і молитви і нині надсилає до тих, хто почує і здійснить їх.

Буша… Місце сили, пам'яті, історії та Роду. Місце, куди хочеться повернутись ще до того, як ви його покинете. 

                                                                                                                             Підготувала Іванна Подольська
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Ольга Басараб
Ольга не могла без громадсько-політичної діяльності: працювала в "Жіночій громаді", "Просвіті", "Пласті"; була серед організаторів першої жіночої чоти Українських Січових Стрільців, яка складалась із 33 жінок і 300 чоловіків.
Читати більше