12 серпня 1990 р за ініціативи Володимира Маняка поблизу Лубен неподалік від Мгарського Спасо-Преображенського монастиря на Зажур-горі почали насипати пагорб Скорботи. Землю для нього привозили з усіх регіонів України, з кожного району Полтавщини, з кожного села Лубенщини. Так постав перший і найбільший пам`ятник жертвам голодомору 1932-1933 рр.
На цій горі, на пагорбі печалі,
Де все болить: від квітки до хреста,
Ідуть дощі вдовиними плачами,
На цій горі, на пагорбі печалі.
Борис Олійник "Біля Мгарського монастиря"
Побачив світ Володимир Маняк у с. Криштопівка на Хмельниччині. У 1941 р. батька забрали командиром партизанського загону. І Володя щодня ходив на залізницю, стояв до вечора, очікуючи тата. У 1943 р. прийшло повідомлення, що батько загинув і похований у братській могилі на березі річки Уборть.
Сільський хлопчина, напівсирота Володя закінчив сільську школу продовжив навчання на факультеті журналістики Львівського університету. Амбітний, їжакуватий любитель стьобу – невтомний журналіст встигав писати до газет і творити поезії; навіть видав збірочку "Повноліття". Та писати за радянськими вимогами він зміг, це було не його.
Вирішив перейти до прози, але писати тільки про те, що сам відчув на собі. Іронічний інтелектуал пішов заробляти кошти на сім’ю (мав дружину журналістку Лідію Коваленко та сина Антона) в шахті, на заводі. За цей час Маняк-прозаїк створив 8 повістей, 6 романів.
За власні кошти Володимир Антонович здійснив багато поїздок, бо збирав свідчення про українські села, які згоріли разом із людьми у полум’ї каральних акцій Другої світової, свідчення про партизан. Він видав книгу-меморіал "Вінок безсмертя".
Високий красень не дуже переймався тим, чи комфортно з ним колегам, часом шукав істину у вині. Прискіпливо Володимир збирав документальний матеріал – і у 1991 р. разом із дружиною він видав чорну книгу-меморіал "33-ій: голод". Твір став енциклопедією горя та смутку, а 47-річний Володимир Маняк став незручним владі.
15 червня 1992 р. сім’я була на відкритті меморіалу жертвам голодомору у с. Тимошівка Маньківського району. Поверталися рейсовим автобусом, поспішали додому, бо цього дня син Антон захищав диплом. Доля підготувала для них ДТП біля м. Глевахи: Володимир Маняк загинув.
Його дружина Лідія Борисівна Коваленко була травмована. Вона спробувала продовжити справу чоловіка, провела з’їзд асоціації дослідників голодомору, але через півроку померла – тромб зробив фатальну справу. Коли прийшов час вручення Національної Шевченківської премії 1993 року за книгу "33-й: голод", отримувати було нікому.
Якщо вас зацікавила ця стаття, радимо вам також почитати:
Народився на світ я людиною, а, на жаль, помираю борцем
Олена Теліга: поетеса, патріотка, жінка
Лауреат премії Нобеля з України
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
