спадкоємець Королівства тіней (Розділ 62+)

ГЛАВА 62

Перебуваючи у місті Гелон, Смагл завжди зупинявся в кам’яниці мера — пана Анрі ДеОрше. В юності вони разом навчалися в Королівській Академії Мистецтв і стали добрими друзями. Якось, на щорічному балу, який організовувала мерія столиці Алмарон на честь Королеви Вірджини, Анрі познайомив його з чарівною молоденькою фрейліною. Вже під час першого танцю вона полонила серце Каспера. Лише трохи згодом він дізнався, що ця мила панночка — сестра його друга.

Під час зустрічей із нею він випадково дізнався про таємні забави Вірджини. Ця подія стала доленосною для Королеви та її найближчого оточення. Юна панночка разом із братом повернулась до родинного маєтку, а Каспер надовго втратив їх із поля зору.

Однак, заснувавши Гільдію, він написав другу листа з вибаченнями й пропозицією долучитись. Та відповіді не отримав.

Якось, прибувши на таємну зустріч у справах, призначену в Кварталі Розваг, він помітив серед куртизанок у салоні знайоме обличчя. Спочатку Каспер подумав, що йому примарилось, та вгледівшись — не зміг повірити своїм очам. Це була вона, його перше кохання і сестра втраченого друга. Моментом пізніше він дав собі обітницю зробити все, щоб виправити непередбачувані наслідки власних дій.

У внутрішньому дворику було ще доволі свіжо, хоча ласкаве ранкове сонце вже починало трохи пригрівати. В альтанці, за столиком, накритим до сніданку, сидів мер з дружиною та малолітнім сином у товаристві Смагла. Сніданок добігав кінця, тож дружина мера підвелася і, подякувавши за приємну компанію, разом із сином покинула альтанку.

— Кожного разу, коли проводжаю їх поглядом… трохи заздрю тобі, Анрі, — привітно усміхнувся Каспер.

— Я й сам собі інколи заздрю, — жартома відповів ДеОрше. — До речі, тобі лист від сестрички… — він дістав із кишені сюртука конверт і подав Смаглу. — Кур’єр на світанку доставив.

Каспер взяв листа, оглянув з обох боків і, розгорнувши, уважно пробіг очима:

«Любий Каспере. Ми зовсім недавно листувались, та я знову скучила. Мені й уві сні не могло наснитись, що наша мати надумає порадитись з нами щодо спадку покійного дядька. Охочих виявилось неочікувано багато. Думаю, з відповіддю баритись не варто — можуть початись небажані сварки.

Кохаю. Цілую. Твоя Містрі.»

Помітивши, як змінився вираз обличчя у Смагла, мер з неприхованою цікавістю спитав:

— Що ж таке там пише моя сестричка…?

Стурбовано хмикнувши, Каспер задумливо глянув на Анрі, а тоді, знову звернувшись до листа, прочитав уголос:

— …й уві сні не могло наснитись, що наша мати надумає порадитись з нами щодо спадку покійного дядька…

— Що!? — здивовано вигукнув ДеОрше, а за мить уже спокійніше додав: — Це на неї наче не схоже… Можливо, Вірджина задумала якусь хитру пастку?

— Це б пасувало їй значно більше…

— Думаєш, вона знає твою таємницю?

— Це малоймовірно, — переконано промовив Смагл.

— Але тобі зустрічатись із нею не варто… що не кажи, хоч і в іншому образі, проте ви знайомі, — занепокоєно глянув на нього ДеОрше.

— Авжеж, ти маєш рацію… Однак відмовитись від пропозиції буде помилкою.

— Я мав на увазі зовсім інше… Ти ж маєш чудового переговірника, який до того ж непогано знає Вірджину…

— О, ні… Тільки не Містрі… — збентежився Каспер.

— Ти даремно хвилюєшся. Вірджина бачила її ще зовсім юною… З того часу вона дуже змінилась.

— То й що?

— Послухай… з невеличким макіяжем я й сам її не впізнаю.

— А голос?

— З цим трохи складніше. Але й голос із тих часів змінився… Не думаю, що Вірджина його пам’ятає.

— Можливо, це й справді спрацює… Містрі напрочуд розумна, — неохоче погодився Каспер.

— От і я про це…

— І все ж, не хочу нею ризикувати… Я подумаю дорогою.

— Ти зібрався їхати в Алмарон? — розгублено спитав ДеОрше.

— Я маю поговорити з Містрі віч-на-віч, перш ніж дати згоду на щось таке.

— Що ж… гадаю, вона буде рада стати тобі в нагоді.

— Пробач, тоді я вже маю бути в дорозі, — мовив Смагл, підвівся, сховав листа до кишені, потис руку друга і, покинувши альтанку, увійшов до будинку. Вдягнувши дорожній костюм, він нашвидкуруч написав кілька коротких листів. Перекинув через плече плащ і попрямував до виходу. На сходах мерської кам’яниці зіткнувся з управляючим, зупинив його, вручив конверти й тихо мовив:

— Передай особисто. До рук. Нікому іншому. Це важливо.

Управляючий мовчки кивнув і заходився переглядати адресатів, а Каспер, не озираючись, рушив до конюшень.

Десь опівночі Смагл дістався штаб-квартири Гільдії в Галтарі. Там він подрімав до світанку, привів себе до ладу, перекинувся кількома словами з Сезаре, поснідав — і за годину потому вирушив до столиці.

Без жодних пригод він прибув до Кварталу Розваг. Потрапивши у внутрішній двір за елітним будинком насолод, постукав у двері умовним кодом. Цього разу покоївка впізнала Каспера без вагань, впустила його і провела до вітальні.

— Зачекайте трохи тут, добродію. Пані лягла після опівночі, тож, мабуть, ще не прокинулась… Я гляну, — мовила Селіна й залишила Смагла наодинці.

Він оглянувся, підійшов до диванчика й зручно вмостився, приготувавшись до тривалого очікування. Та не минуло й кількох хвилин, як двері розчинилися і, наче весняний вітер, у легкому мереживному халатику, до вітальні влетіла пані ДеОрше. Каспер підвівся їй назустріч, і вона просто з порога кинулася йому в обійми.

— Я так скучила за тобою, любий… — прошепотіла Містрі, пригортаючись. Їхні вуста злилися в пристрасному поцілунку. Коли перший порив ніжності минув, вона суворо глянула на нього:

— Цього разу ти не втечеш… навіть не сподівайся, — і почала розстібати гудзики його сюртука.

Знаючи характер коханої, він і не думав опиратись. Покінчивши із сюртуком, вона не зупинилась — за мить камзол і сорочка вже лежали поруч на підлозі.

— Я хочу тебе… — пристрасно мовила Містрі. Легким поштовхом усадила Каспера на диванчик і, опустившись на коліна, продовжила його роздягати. Коли з одягом було покінчено, почалась захоплива еротична гра. Вона підвелася, розв’язала пасок халатика і звабливо оголила плечі, потім повільно спустила його на підлогу. Далі все наче розчинилось у солодкому, гарячому мареві, зітканому з пристрасті й кохання.

За пів години трохи втомлені, проте щасливі, вони лежали в обіймах одне одного на розкішному, хоч і не надто зручному для таких утіх диванчику.

— То ти примчав сюди заради перемовин із Вірджиною?.. — Містрі глянула Касперу просто у вічі, з ледь помітною підозрою.

— Лише заради тебе, кохана… — лагідно мовив він і усміхнувся, тепло і щиро.

— Який же ти негідник… — розсміялась у відповідь пані ДеОрше, м’яко торкаючись його плеча. За мить її обличчя стало серйознішим:

— Зустріч із нею надто небезпечна для тебе… Дозволь це зробити мені.

— Гадаєш, вона тебе не впізнає? — задумливо промовив Смагл.

— Це було так давно, що вона й не згадає ту юну фрейліну…

— Гаразд. Обговоримо це за обідом, — погодився він і поцілував її в чоло. — А зараз… просто насолоджуймось миттю.

І Каспер ніжно пригорнув Містрі до грудей, зариваючись обличчям у її сплутане розпущене волосся, що пахло спогадами давно минулої юності.

ГЛАВА 63

Ранкове світло пробивалося крізь легкі шовкові фіранки, граючись на шкірі Кліо м’якими переливами.

Молодиця спала на боці, відкинувши голову й плечі на приховану під волоссям подушку, стиснувши коліна й злегка підігнувши ноги, ніби тінь якоїсь ледь відчутної тривоги ще не полишила її тіло.

Притримуючи простирадло, вона поклала долоню собі на стегно; пальці іншої руки ледь торкались талії. Плечі були розслаблені, а округлі груди м’яко здіймалися з кожним подихом.

У світанкових сутінках кімнати Кліо здавалася втіленням краси, гідної полотна великого мистця — жінкою уві сні, сповненою невинної спокуси.

Поруч із нею лежав Ерік. Він уже прокинувся і, вслухаючись у розмірене дихання молодиці, любувався звабливою гармонією її оголеного тіла. Вперше за довгий час йому хотілося бодай ще трохи залишитися в ліжку.

«Мабуть, саме так виглядає спокій, який мені ніколи й не снився», — подумав Ерік. У позі Кліо було щось зворушливо земне: трохи цнотливої спокуси й боязкої недовіри, яку вона уві сні не могла приховати від нього. Це змушувало його серце завмирати сильніше, ніж будь-який стогін насолоди чи пристрасний поцілунок. Він провів поглядом по напіврозпущеній косі, що, мов гірська річка, переплітаючись струмками, стікала подушкою вздовж плеча — по ключицях, по м’якій випуклості грудей — і далі, до лінії талії, яка граціозно вигиналась, не прикрита ковдрою. Ерік нахилився, щоб торкнутись її щоки губами — не з бажання чи спокуси, а через тихий, не до кінця збагненний страх: наче все це — лише марево, яке зникне, щойно він ворухнеться. Кліо ледь здригнулась і посміхнулася крізь сон.

— Мірі, люба, припини… дмухати мені у вухо — це лоскотно… дай ще хоч трохи подрімати… — промовила вона сонним голосом.

Відповіді не було. Лише звична ранкова тиша — і тепло, трохи інше, зовсім не те, до якого вона вже звикла. Її серце завмерло. Кліо повільно розплющила очі.

Замість усміхненого личка дівчинки вона побачила перед собою Еріка, що завмер над нею, наче очікуючи її реакції. Кліо несвідомо відштовхнула його і різко сіла, натягнувши ковдру до підборіддя. На мить між ними зависло напружене мовчання.

«Чому я тут?… Що взагалі я роблю?..» — блискавкою майнуло в її голові.

— Доброго ранку, — злегка спантеличено мовив Ерік.

— Що?… — розгублено глянула вона.

— Тобі щось наснилось? — спитав тихо, з ноткою тривоги.

Кліо глибоко зітхнула, перебираючи пальцями сплетене в косу волосся, намагаючись зібратися з думками.

— Все відбувається надто швидко… Ти… Мірі… Я зовсім заплуталась у своїх почуттях… пробач…

— Розумію…

— Краще… залишимось друзями, — додала вона ледь чутно.

Ерік замовк на мить, відвів погляд убік, а тоді з ноткою жалю сказав:

— Зрештою… нам обом потрібно трохи часу.

Кліо торкнулась долонею його обличчя. У її очах промайнула вдячність — і водночас тривога.

— Я зовсім… не хочу втрачати тебе. Навіть якщо це зовсім не те, чого ти очікував.

— Чого очікував?.. Я й сам ще не до кінця це усвідомив. Але ти вже стала частиною мого світу… як і Мірі.

Вони ще хвилину сиділи в тиші. Потім Кліо зітхнула і злегка стисла його руку — на знак подяки.

— А зараз відвернись… мені треба вдягнутись.

Ерік ліг, повернувшись до неї спиною, і, заплющивши очі, вслухався в шурхіт її одягу. Зненацька Кліо знову озвалась:

— Я так цілком і не зрозуміла, що то за документ передав мені управляючий мера ДеОрше… разом із листом Гільдмайстра.

— Я можу повернутись? — спитав, розплющуючи очі.

— А ще… може, спробуєш допомогти мені зашнурувати сукню? — іронічно мовила Кліо.

Ерік обернувся й окинув її поглядом: вона стояла спиною до ліжка. Він підвівся, обмотав простирадло навколо стегон і взявся за шнурівку.

— Це патент на право власності, оформлений на твоє ім’я.

— Зачекай… Якої ще власності?..

— Острів Тель-Мар.

— Якщо ти вирішив таким чином покепкувати з мене — то це невдалий жарт, — обурилась молодиця.

— Анітрохи, — спокійно відповів він.

— Ти зав’язав шнурки?..

— Так.

Кліо різко розвернулась і сердито глянула на ДеБоне.

— А тепер говори серйозно!

— Ну… там написано, що цей острів — твоя власність. Так само, як і корчма.

Вона розгублено закліпала очима, намагаючись збагнути почуте, і повільно присіла на ліжко.

— Починати розшнуровувати сукню? — іронічно усміхнувся Ерік.

— Що?… А, ні… Мені треба зібратись із думками, — спантеличено мовила Кліо. А потім, усвідомивши почуте, поблажливо глянула на нього й додала: — Інколи ти буваєш просто нестерпним.

Підвелась і рушила до дверей.

— Мірі вже, мабуть, прокинулась… Чекаю тебе за сніданком, — кинула вона на ходу.

***

ДеБоне постукав у двері вітальні пані ЛаБель. Отримавши дозвіл він увійшов і завмер від несподіванки.
Кліо разом із Мірі, нахилившись над сервірованим до сніданку столом, розглядали розгорнутий пергамент. Ерік привітався з дівчинкою, а тоді, звертаючись до молодиці, розгублено пожартував:

— Я думав, що запрошений на сніданок… А тут, схоже, військова нарада…

— Ти не надто поспішав… — не відриваючи погляду від пергаменту мовила Кліо. — Може, замість жартів допоможеш знайти мою власність? Ми з Мірі зовсім не тямимо в картах.

ДеБоне наблизився, глянув на пергамент і лукаво всміхнувся.

— Бачите он ту квітку з колючими пелюстками? — він вказав на «Розу Вітрів».

— Ага… — пожвавішала дівчинка. — І що далі?

— Розверніть карту так, щоб вона була у верхньому лівому куті від вас.

Кліо скоригувала положення пергаменту і нетерпляче зиркнула на Еріка.

— Ну?.. І що тепер?

— Велика розмальована пляма посередині — це земля. А навколо неї — океан…

— Океан?.. Це що? — почувши незнайоме слово, втрутилась Мірі.

— Я й сама не знаю, — лагідно усміхнулась дівчинці Кліо. — Кажуть, то велике, безкрає море.

— Щось таке… — погодився Ерік і продовжив:
— …поруч із великою плямою, внизу зліва, є кілька дрібніших — це острови.

— Ось вони! — ткнула пальцем у карту Мірі. — Бачите, пані Кліо?

— Авжеж, люба… — ствердно мовила молодиця і допитливо глянула на ДеБоне.

— Це архіпелаг Мар-Тіана, — зазначив він і звертаючись до дівчинки пояснив: — Архіпелаг — це кілька островів, які розташовані поряд, Мірі. Одним із них є Тель-Мар…

— Так, тепер уже бачу, — мовила Кліо, розглядаючи карту, і несподівано спитала:
— А ми де?

— Ось тут… — він вказав на маленьку крапку неподалік узбережжя.

— Майже зовсім поряд, — з легкою недовірою промовила вона. — Не думала, що океан так близько…

— На карті так виглядає, — усміхнувся Ерік, — а взагалі-то, до нього ще чималий шмат дороги.

— Як гадаєш, ми можемо туди поїхати?

— Думаю, так…

Мірі завмерла на мить, а потім, ніби остерігаючись злякати примарну мрію, прошепотіла:

— Ми поїдемо… на острів? Справді?

У її голосі бриніла надія й захват, наче перед ними лежала не карта, а магічний сувій, що відкриває двері в казку.

Кліо усміхнулась і злегка пригорнула дівчинку до себе.

— Якщо раптом нічого не стане на заваді — авжеж, поїдемо.

Вона згорнула пергамент і відклала його убік.

— Гаразд, давайте вже снідати. Все майже охололо…

***

Весь день ДеБоне займався нагальними справами: зустрівся з мером, відвідав суддю і завершив вечерею з комендантом, що затяглася до пізньої години. Повернувшись до корчми, втомлений і трохи напідпитку, він піднявся до своєї кімнати. Місячне світло лилось крізь вікно, кидаючи бліді тіні на підлогу. Ерік мовчки скинув сюртук і вже збирався повісити його на спинку крісла, коли почув стукіт у двері.
Він завмер, прислухаючись. Постукали ще раз. А за мить пролунав знайомий, спокійний, але трохи напружений голос:
— Не прикидайся, що вже заснув… Я бачила, як ти увійшов.
— Невже це ви, пані ЛаБель? — іронічно озвався ДеБоне, відчиняючи двері. — Від ранку щось змінилось?
Кліо не відповіла. Просто увійшла, м’яко відштовхнувши його рукою — з тією ж стриманою впевненістю, з якою торкалась і раніше. Ерік зачинив двері. Майже інстинктивно — наче прагнучи запевнити себе, що вона справді тут — торкнувся її плечей, обійнявши ззаду.
— Припини… — сказала пані ЛаБель. Її голос був тихий, але незвично твердий. — Я не за цим до тебе прийшла.
Звільнившись від його обіймів, вона не озирнулась, а просто зробила крок уперед.
— Гаразд… Пробач. Слухаю тебе. — ДеБоне винувато відступив і запропонував їй стілець.
Молодиця поволі присіла, обережно розправляючи поділ сукні.
— Не знаю, з чого й почати… — мовила вона невпевнено. — Словом… увесь день Мірі не відходила від мене, розпитувала про острови… про море… А я сама знаю про них лише з книжок і розповідей. Це чомусь збентежило мене більше, ніж я очікувала…
— Зрозуміло, — підсумував Ерік, не давши їй завершити. — Нагальні справи я владнав. Хоч завтра можемо збиратись у дорогу.
— Ти це серйозно? — з ноткою недовіри спитала Кліо. — Я гадала, тебе доведеться вмовляти.
— Все гаразд, люба Кліо, — усміхнувся в темряві ДеБоне. — Ми ж із тобою друзі… А що не зробиш заради друга.
— Ти зумисне дражниш мене? — несміливо обурилась вона.
— Ти про що? — вдав непорозуміння Ерік. Потім, ніби між іншим, додав: — У дворі за корчмою я бачив карету…
— Ми з чоловіком інколи користувались нею… Не знаю, в якому вона стані.
— Зранку я її огляну. А ви з Мірі готуйтесь до подорожі.
— Досі не вірю, що зважилась на таке… Але дякую. — Кліо без поспіху підвелась і рушила до виходу.
— Може, все ж залишишся? — кинув він з легкою надією їй услід.
— Може… Колись… — тихо пролунав голос з-за дверей.

ГЛАВА 64

Нарешті, останнім мазком пензля Маестро завершив картину. Він відступив на крок, окинув полотно поглядом і вдоволено хмикнув. Акуратно витер пензля об палітру, опустив його в баночку з лляною олією, і витягши ретельно протер ганчіркою. Потому, поклав інструмент до невеличкого дерев’яного футляра, зібрав фарби у скиньку й ще раз глянув на своє творіння, порівнюючи його з оригіналом.

— Картина готова, Ваша Величносте… — вклонився художник.

Вірджина злегка підвелась, притримуючи шовкове простирадло, що мимоволі спадало, оголюючи тіло, й оперлась на лікоть.

— Я от вагаюсь… — задумливо глянула вона на митця, — чи не відтяти вам язика, Маестро, щоб не патякали зайвого…

Художник зблід. Підбираючи слова, він налякано забелькотів:

— Як можна, Ваша Величносте… я й подумати таке не смів! Мовчатиму, як риба у ставку…

— Навіть не намагайтесь роззявляти рота.

— Авжеж, авжеж…

— Гаразд. А тепер — йдіть геть, — поблажливо мовила Вірджина. — Ви вже мені набридли.

Маестро вхопив футляр із пензлями, скриньку з фарбами, мовчки вклонився й хутко подався до дверей. Королева провела його поглядом і вдоволено усміхнулась.

— Мольберт вам доставлять разом з відповідною винагородою… — кинула вона навздогін. — І пришліть до мене Рарефлору.

Щойно художник причинив за собою двері, Вірджина відкинула простирадло і з грацією кішки підвелась з ліжка. Повільно підійшла до полотна, на мить затримала погляд — і без видимих емоцій рушила до великого дзеркала. Зупинилась за кілька кроків, вдивляючись у власне відображення, наче звіряючи кожну лінію, кожен відтінок тіла з образом на картині.

Вона навіть не зауважила, як увійшла Софі. Та, зупинившись посеред кімнати, розгублено завмерла й несміливо вклонилась.

— Пробачте, Ваша Величносте…

Королева відірвала погляд від дзеркала, кинула оком на Першу флорейліну й іронічно усміхнулась.

— Люба, припиніть… Наче вперше побачили моє тіло, — з легкою докорою мовила вона і, кивнувши в бік полотна, додала: — Краще скажіть, що думаєте про цей шедевр?

Софі підійшла ближче й кілька хвилин із неприхованою цікавістю вдивлялася в картину. А тоді, майже пошепки, з щирим захопленням промовила:

— Ви незрівнянні, моя Пані…

— Мабуть, саме це я й хотіла почути, — весело розсміялася Вірджина, підійшла до вішака біля дзеркала й накинула халат. — Подумую передати його в Галерею Королівської академії, як зразок сучасного мистецтва. Як гадаєш, мене впізнають?

— Навіть якщо ні… пліткувати все ж будуть.

Уже зав’язуючи пасок, вона, зненацька змінивши тему, запитала:

— То що там з Гільдією Смагла, Софі?

— О, так, Ваша Величносте… — флорейліна відірвала погляд від полотна, — гадаю, все гаразд. Сьогодні Гільдія в Кварталі Розваг влаштовує презентацію нової колекції спідньої білизни…

— До чого тут це, люба…? — нетерпляче урвала її Королева.

— …Вас, моя Пані, разом із усім Квітником запросили на вечірній показ. Думаю, не просто заради розваги.

— Оригінально… — Вірджина заінтриговано усміхнулась. — Цей Смагл ще той пройдисвіт…

— Тож Ви приймаєте запрошення, Ваша Величносте?

— Авжеж, люба, ще б пак… Такий підхід мені подобається. Треба підготуватись, — вона на мить замислилась, а тоді зосереджено додала: — Віддай необхідні розпорядження. А я поки що займуся паперами. Пришли до мене Королівського секретаря… але спершу — покоївок.

Рарефлора мовчки вклонилась і поспішно залишила спальню Королеви.

***

Зал тонув у м’якій напівтемряві, ніби намагався приховати в ній щось незвідано-таємниче. Повітря було насичене ароматом нічних квітів, екзотичних фруктів і топленого воску — пахощами, що, розбурхуючи уяву, породжували звабливі фантазії.

У самому центрі, мов вузький міст від реальності до ілюзії, простягався подіум продовгуватої форми. Вздовж його країв рівномірно горіли свічки. Їхнє полум’я тремтіло від кожного руху повітря, малюючи живі візерунки на оповитій пітьмою стелі. Подіум скидався на промінь світла, що врізається в темряву ночі.

По обидва боки стояли акуратні столики, вкриті бордовими скатертинами з сіро-золотистою вишивкою по краях. На кожному — один золочений підсвічник, світло якого гралося тінями на посуді з кришталю та срібла. Келихи, пляшки з напоями й блюда з фруктами — все було розставлено з естетичною вишуканістю.

Публіка збиралася поволі: офіцери в парадних сюртуках, флорейліни в елегантних накидках і капелюшках, прикрашених пір’ям екзотичних птахів. Вони вмощувалися по обидва боки, опускаючись у м’які крісла, і, перешіптуючись із ледь стриманою цікавістю, проводили поглядом уздовж подіуму.

З-за портьєр долинала легка музика, мов ніжний подих свіжого вітру. Лютня, флейта і щось надто схоже на бандуру створювали м’яку гармонію, що непомітно огортала залу, обіцяючи присутнім вражаючий вечір.

Напівшепіт завмер у повітрі, коли в глибині розчинилися парадні двері. Музика раптово змовкла й поступилася неочікуваній тиші.

За мить до залу увійшла Королева в супроводі Рарефлори, а за ними — капітан ДеВарре. На вході їх зустріла елегантно вбрана молодиця — господиня і водночас розпорядниця цього заходу.

— Вітаю, Ваша Королівська Високосте, — мовила вона й шанобливо вклонилася. — Рада Вашій присутності на показі нової колекції. Сподіваюся, Ви залишитесь задоволені.

Таке звертання анітрохи не зачепило гордість Вірджини, адже на неофіційних заходах шляхті дозволялося звертатися до Королівських Осіб за титулом, успадкованим по праву народження.

— Тож, мене ви знаєте, люба… — іронічно усміхнулася вона й привітно спитала: — А вас як величати?

— Дозвольте, Ваша Величносте… — втрутилася Софі й, вказавши на молодицю, додала: — Представляю Вам власницю цього Салону — пані Містін ЛаМор.

Містін усміхнулася і, притримуючи край сукні, манірно вклонилася Королеві.

— ЛаМор… ЛаМор… — на мить задумалась Вірджина. — Щось я не пригадую такого графства в моєму Королівстві…

— Цілком справедливо, Ваша Королівська Високосте, — погодилася молодиця й ледь помітно розвела руками.

— Що ж… можливо, я подумаю над цим, — мовила Королева, відпустила капітана і рушила в глиб залу.

Вона йшла повз столики вздовж подіуму з тією гордовитою грацією, яку неможливо вдавати — лише успадкувати з кров’ю предків. Її впевнений погляд не оминув жодного з гостей — і цього було достатньо: чоловіки відводили очі, а жінки відчували власну безпорадність.

Містін підвела Королеву та Першу флорейліну до зарезервованого столика. Дочекавшись, поки вони сядуть, запитала дозволу й, присівши поруч, подала сигнал.

Знову заграла музика — цього разу трохи жвавіше, з ноткою гри й виклику. Із-за шовкової завіси в кінці подіуму з’явилася перша модель. Вона крокувала повільно, в легкому серпанку тонкого шовку, що майже нічого не приховував. По залі знову прокотився і завис у повітрі багатоголосий шепіт.

Вірджина всміхнулася. Це — її вечір. Уся ця вистава — заради неї, і кожен гість підсвідомо це розумів.

— Містін, люба, — звернулася вона до пані ЛаМор, — наскільки я розумію, ви — представниця Гільдії пана Смагла?

— Так, Ваша Королівська Високосте, — підтвердила молодиця з усмішкою, — з усіма можливими повноваженнями.

— От і добре… І звертайтесь до мене — «моя Пані», люба Містін, — поблажливо мовила Королева. — Тож, займемось справами. Сподіваюсь, ви вже знайомі з проблемою?

— Авжеж, моя Пані…

— Та спершу скажіть: така… своєрідна смерть герцога — це справа Гільдії?

— Що?! Невже… — здивувалась пані ЛаМор. — Ми вважали, це…

— Годі, не продовжуйте, — поспішно обірвала її Вірджина і, задумавшись, додала: — Все стає значно заплутанішим… і цікавішим.

— У цій ситуації я цілком з Вами згодна, моя Пані.

— Тож, яка позиція Гільдії з цього питання?

— Гільдія готова піти на угоду і взяти під управління землі ДеНератіо… проте є одна умова.

— Яка саме? — Королева уважно глянула їй в очі.

— Графство ЛаБель, підступно привласнене покійним герцогом, повертається законному власнику…

По залі пробіг тихий гомін захоплення. Вірджина кинула погляд на подіум. Там крокувала засмагла миловидна дівчина, на якій, під прозорою сорочкою, був лише білосніжний пояс із підв’язками й такого ж кольору тонкі мереживні панчохи.

— Що скажете про це? — неочікувано спитала Королева, вказуючи на модель.

— Мереживні панчохи — новинка сезону, — без жодного натяку на збентеження відповіла Містін. — Навіть існують варіанти поєднання кількох кольорів.

— Чудово… — мовила Вірджина. — Проте, якщо я не помиляюсь, граф ЛаБель не залишив спадкоємців.

— Пробачте, моя Пані — залишилася його дружина.

— Так, так… пригадую. Дочка коваля, якщо пам’ять не зраджує…

— Саме так, моя Пані.

— Пропонуєш дарувати їй шляхетний титул… — Королева на мить задумалась, і зненацька додала: — Гаразд. Я згодна. Готуйте папери.

— Ось, моя Пані, — і Містін, вийнявши з рукава, розгорнула скручений у трубку документ.

— Я знала, що Смаг — пройдисвіт ще той, але це… — Вірджина не стрималась і зайшлася сміхом. — Несіть перо й чорнило… і дайте мені нарешті отримати насолоду від показу.

«Ці договори, ці панчохи… все виглядає так інтригуюче, що майже забуваєш про запах крові скритий під мереживом… Королева сміється — очевидно, не все ще втрачено», — подумала Софі, але, як і впродовж усієї розмови, не видала жодної емоції.

Пані ЛаМор подала знак, і за кілька хвилин з паперами було покінчено. Опісля вони разом із Софі поринули у звабливий світ жіночої білизни.

ГЛАВА 65

Містрі повернулась далеко за північ. Увійшовши до спальні, вона поставила ліхтар на трюмо і кинула погляд на ліжко, де, ледь прикритий простирадлом, спав Каспер. Поблажливо усміхнувшись, Містрі швидко позбулася одягу й, згасивши ліхтар, обережно — щоб не розбудити його — лягла поруч.

Зустріч із принцесою Вірджиною підняла з глибин її пам’яті спогади, яких Містрі воліла б ніколи не згадувати. Відголоски минулого розбурхали в ній двоякі почуття. Десь у глибині душі вона співчувала принцесі, але водночас — ненавиділа все, що було з нею пов’язане.

Її батько, маркіз ДеОрше, обіймав посаду Лорда-скарбничого королівства. Після скандалу з Вірджиною, брат короля — герцог ДеНератіо, який погряз у боргах і роками уникав сплати податків, звів наклеп: начебто маркіз фінансував із королівської скарбниці таємні розваги королеви. Цього вистачило, щоб добитись його арешту… а згодом — страти.

Все родинне майно, включно з маєтком, було конфісковано і передано герцогові. Дружина маркіза з дітьми потрапила під переслідування. Старший брат, Анрі, втік і подався в біги, а їх із матір’ю ДеНератіо таємно ув’язнив у своєму замку.

Довгий час герцог домагався прихильності колишньої маркізи ДеОрше, проте, не досягнувши бажаного, просто зґвалтував її — а потім віддав на поталу своїм найманцям. А Містрі, щоб зламати її волю, примусив на все це дивитись, допоки вона не втратила свідомість.

За кілька днів, від отриманих травм, мати померла.

Тоді цей нелюд узявся за неї. Розважався, ґвалтував… іноді по кілька разів на день. На щастя, це тривало недовго. Герцог виношував план одружитися з молодою графинею ЛаРуме, тож, прагнучи приховати свою збочену натуру, просто позбувся Містрі.

Знесилену й ледь живу, наче в знущання з її походження, він продав до одного з борделів столиці.

На диво, власниця закладу виявилась милосердною жінкою. Вона виходила нещасну — і саме там, випадково, її помітив Каспер. Відтоді все змінилося.

Його почуття заповнили спустошену душу молодиці, повернули їй силу жити далі… і забути минуле.

Та коли ці спогади знову зринули з глибин пам’яті, вони викликали невимовний жах, що наче лещатами стиснув їй груди, не даючи дихати. Вона заціпеніла, нездатна ворухнутися… але раптом почула тихий голос коханого — і невблаганний страх миттєво зник.

— Гарних снів, люба… — лагідно мовив Каспер. — Коли ти поряд, я засинаю щасливим…

— Пробач… — з полегшенням зітхнула Містрі. — Я гадала, ти спиш…

— Ти чимось стурбована, люба? — занепокоєно спитав він і, повернувшись, пригорнув її. — Мені здалося, ти тремтіла…

— Нічого такого… Просто ця зустріч навіяла спогади…

— Ти в мене така вразлива, кохана… — Каспер ніжно поцілував Містрі в щоку й, ніби читаючи її думки, додав: — Ти ж знаєш, це все лише витвір уяви… Цього ніколи не було… Повір мені.

— Так, любий… — з ледь чутним тремтінням у голосі погодилася вона.

Смагл упіймав себе на думці, що його вагання були небезпідставними. Усе склалося доволі передбачувано. Попри те, що Містрі лише зневажливо всміхнулась і полегшено зітхнула, дізнавшись про смерть свого справжнього кривдника, саме зустріч із Вірджиною здатна була розбурхати ті трагічні спогади, що ховались у глибинах пам’яті — незалежно від того, впізнає Королева в пані ЛаМор свою колишню флорейліну чи ні.
Він добре розумів: зараз їй не потрібні слова співчуття. Лише його тепло і неподільна увага.

— А знаєш… — за мить озвалась Містрі вже впевненішим голосом, — що б там у минулому не сталось, я вдячна Всевишньому за те, що зустріла тебе… Ти пам’ятаєш той вечір на балу?

— Той самий, коли, вперше запрошуючи тебе до танцю, я завмер, не в змозі відірвати погляду від твоїх очей? А ти не знала, куди подіти руки? — жартівливо перепитав Каспер.

— Авжеж, смійся… А мені тоді було страшенно ніяково, — з ноткою образи в голосі, грайливо мовила вона. — Хотілось крізь землю провалитись.

— Як добре, що цього не сталось… Бо я без вагань чкурнув би за тобою.

Містрі тихо засміялась і міцніше пригорнулась до нього. Якийсь час вони мовчали, вслухаючись у заспокійливий ритм своїх сердець. Зненацька Каспер прошепотів:

— Кохана, ти ще не спиш?

— Ще ні… Хочеш дізнатись, як пройшов показ? — лукаво спитала вона.

— Ти знаєш мене краще, ніж я сподівався…

— Здається, Вірджині сподобалось… Вона навіть замовила кілька комплектів мереживної білизни — для себе й свого Квітника.

— Це безумовний успіх, люба.

— Але ж тебе, мабуть, цікавить трохи інше..?

— Ти, як завжди, маєш рацію… і це не менш важливо.

— Не скажу, що без деяких вагань, проте вона погодилась на наші умови. Підписала всі угоди, включно з патентом на титул і графство ЛаБель.

— Хм… Схоже, у Вірджини й справді проблеми з Королівською Радою… Це нам на руку.

— Авжеж… — погодилась Містрі, а тоді лукаво примружилась: — Краще скажи, хто, до біса, тобі ця Кліо ЛаБель? Мені вже варто перейматись?

— Що?.. — розгубився Каспер. — Як ти могла про таке подумати…

— Ага! Ось і впіймався… — вона легко відштовхнула його руками. — Ти сам щойно це довів, хіба ні?

— Що це за дурня, люба Містрі? Наче ти мене не знаєш… Вона лише дружина мого покійного побратима.

— Отож-бо й воно — покійного… та ще й гарненька, мабуть.

— Містрі, люба, ти геть з глузду з’їхала? Чи просто кепкуєш з мене?

— Ти ж не євнух, правда… — обурилась молодиця. — Проте останнім часом буваєш у мене нечасто… І що я, по-твоєму, маю думати?

— Сама знаєш — у зв’язку з недавніми подіями з’явилось багато клопотів…

— Це схоже на відмовку…

— Здається, ти перенервувала, люба… Тобі зараз краще поспати. Продовжимо завтра, гаразд?

— Хай буде так… — неохоче погодилась Містрі, повернулась до Каспера спиною й додала: — Папери — в таємній кишені, під складками рукава моєї сукні. На добраніч.

Каспер піднявся й, обпершись на лікоть, мовчки вкрив кохану ковдрою. Прислухався до її розміреного дихання й задоволено опустився спиною на подушку. Якийсь час лежав нерухомо, обмірковуючи почуте, а потім, обережно, щоб не потривожити Містрі, підвівся з ліжка.
Без поспіху обстежив її сукню, відшукав документи й, підійшовши до трюмо, підкрутив ліхтаря. Кілька хвилин Смагл уважно вивчав папери, після чого сів на стілець, дістав із шухляди письмове приладдя й заходився писати термінові розпорядження для штаб-квартири у Галтарі. Плануючи відіслати їх із першим променем сонця — голубиною поштою Гільдії.

ГЛАВА 66

Всю ніч ішов дощ, але на світанку вщух. Перші промені сонця розігнали залишки хмар, тож ранок видався свіжим і погожим. Після сніданку флорейліни зібрались у вітальні Королеви. Очікуючи на її появу, вони щось жваво обговорювали. Час від часу кімнату наповнював дзвінкий, веселий сміх.

Коли двері покоїв відчинились, усе раптово стихло. Звідти, в гордій самотності, з’явилась Рарефлора. Панянки, не видавши й звуку, розгублено переглянулись. Софі неквапно рушила до них і, загадково усміхаючись, зупинилась за кілька кроків.

— Доброго ранку, любі панночки, — промовила вона, милуючись їхнім збентеженням. Витримавши паузу, щоб вислухати привітання, додала: — Мені шкода вас розчаровувати, але Її Величності з нами не буде… Сьогодні Королева зайнята справами державної ваги.
Зате є хороша звістка — ми вільні й можемо розважатись весь день.

Після останніх слів флорейліни одразу пожвавішали.

— Сьогодні такий чудовий ранок, — озвалась Арін ДеАнже. — Може, просто прогуляємось лабіринтами саду?

— І трохи попліткуємо, насолоджуючись ранковою свіжістю, — додала одна з флорейлін.

— А я прихоплю свою лютню, — весело плескаючи в долоні, втрутилась Ейлін ЛаФоре. — Може, трохи поспіваємо разом?

Якийсь час Рарефлора, лагідно усміхаючись, мовчки насолоджувалась спогляданням цих ще зовсім невинних юних панянок. Та врешті погодилась:

— Гаразд. Ходімо… свіже ранкове повітря нікому не зашкодить. А там побачимо.

Блукаючи вузькими алеями лабіринту, флорейліни поділились на пари й безтурботно проводили час, весело обговорюючи всілякі нісенітниці. Зовсім несподівано вони вийшли на садову галявину, посеред якої височіла альтанка з білого мармуру. Її колони обвивали кущі яскраво-рожевих плетистих троянд. У центрі стояв круглий стіл, оточений горіховими лавами, вкритими оксамитовими подушками для сидіння.

— Чудове місце, щоб трохи перепочити, — зраділа Рарефлора й рушила до альтанки. Та не встигла вона й кількох кроків ступити, як юні флорейліни, випередивши її, вже розсілися на лавах навколо столу.

«Безтурботна молодість… це було так давно», — промайнув приємний спогад у її думках.

Вона, ані трохи не поспішаючи, увійшла до альтанки й, присівши на лавку, поклала на стіл свою сумочку. Потім Софі розкрила її й вийняла звідти круглу порцелянову скриньку. Панянки принишкли, спостерігаючи за нею. Вона повільно посунула скриньку до середини столу.

— Пригощайтеся, любі дітки, — усміхаючись, пожартувала Рарефлора.

Флорейліни нерішуче переглянулись. Врешті наважилась лише Арін — вона підвелася, дотяглась до скриньки й обережно зняла кришечку. Її очі раптом широко розплющились.

— Марципани!? — радісно вигукнула вона і, вхопивши один, миттєво поклала до рота.

— А якщо вони отруєні?.. — зненацька вихопилось у когось із панянок.

Арін завмерла й налякано глянула на Софі.

— Все гаразд, люба… Це просто марципани. Я вже кілька з’їла і, як бачиш, ще жива.
Проте зауваження доречне… Не варто так довірливо ставитись до будь-яких ласощів чи їжі. Спершу їх мав би спробувати той, хто пригощає.

— Дякую Вам за слушну пораду, Пані, — полегшено зітхнула дівчина й ніяково усміхнулась.

Інші панянки теж потягнулись до скриньки — і вона вмить спорожніла. У повітрі завис тонкий, солодкий аромат мигдалю.

— А пахне все ж… наче якась отрута, не можу пригадати… — підсумувала Ейлін своїм співучим голосом і, раптово отямившись, збентежено опустила очі.

Рарефлора окинула флорейлін Її Величності іронічним поглядом і зітхнула:

— Виявляється, серед нас не лише чудова співачка, а й неабияка знавчиня трунків. Мабуть, уже варто починати остерігатись.

Вона лише тихо захихотіла, прикриваючи рот хустинкою. Навіть сама думка про щось таке була для неї неприпустимою.

— Може, краще зіграєш на лютні, люба Ейлін, — лагідно додала Софі.

Юні панянки зраділи, що Рарефлора майстерно обіграла ситуацію, перевівши все у невинний жарт і вчасно змінила тему розмови. Ейлін ЛаФоре вдячно глянула на неї, ніяково усміхнулась, узяла до рук інструмент і торкнулась струн. Всі навколо завмерли — й за мить безмовну тишу заповнив чарівний голос:

— Гей-й, там, де стоїть замок давній… сів на коня воїн славний… полишив він тут дівчину… летить сокіл на чужину…

Флорейліни зачаровано вслухались у кожне слово невідомої пісні. Приспів ледь чутно підхопила лише Софі:

— Гей-й, гей-й, гей, соколи… оминайте гори, ліси, доли… дзвін-н, дзвін-н, дзвін дзвіночку… степовий жайвороночку…

Коли пісня стихла, запала цілковита тиша — здавалося, навіть сама природа принишкла. Рарефлора приклала хустинку до очей, стримуючи сльози, що мимоволі наповнили їх.

— Пробачте, Пані… я не знала… — добираючи слів, промовила Ейлін.

— Нічого, нічого… все гаразд, люба. Звідки ти знаєш цей давно забутий марш Королівських Соколів?

— У дитинстві мені його часто співала бабуся… — зніяковіла дівчина.

— Справді… Пісня дуже гарна… і чуттєва, — зненацька невпевнено втрутилась Арін. — Здається, вона Вас зачепила, Пані…

— …Нагадала мою молодість… Нареченого, який склав голову… на тій клятій війні, — намагаючись опанувати себе, тихо промовила Софі.

— То ось чому?.. — озвалась одна з флорейлін і збентежено додала: — Пробачте…

— Що саме?.. — допитливо глянула на неї Рарефлора.

— …Чому така красива жінка — ще досі одна з нас?..

Зовсім неочікувано Софі весело розсміялась:

— Гадаю, справа трохи в іншому… Та це довга і не надто приємна історія.

— Розкажіть… Розкажіть! — забувши про будь-який етикет, панянки з сяючими від цікавості очима накинулись на неї.

— Ну… гаразд. Та лише поверхово… — неохоче погодилась вона. — Бо ця історія не оминає моїх взаємин з Її Королівською Величністю.

Флорейліни розуміюче закивали головами.

— Авжеж… Авжеж, Пані…

— Так от… — повела далі Софі. — Мабуть, усі з вас вже чули плітки, що оточують заслання Королеви Вірджини в монастир.

Панянки знову закивали, захоплені цікавістю.

— Почалось усе з банальної зради… Одна з флорейлін завагітніла від короля Едгарда… І кохання покотилося до біса. Тож Королева вирішила не відмовляти собі ні в чому… Вона заснувала так зване Сестринство Вдівиць. У ті часи, через війну, шляхетних пань, які втратили чоловіків, було чимало. Сестринство винайняло будинок для зустрічей за інтересами — розваги, чоловіки… і все інше.

Флорейліни слухали, затамувавши подих, навіть не кліпаючи.

— Оскільки ми з Вірджиною були подругами… Вона інколи брала мене з собою, — впіймавши палаючі погляди дівчат, Рарефлора вирішила трохи остудити їх: — Запевняю вас, чутки про те, що там відбувалося, значно перебільшені.

Панянки розчаровано зітхнули.

— Гадаю… я поки не розумію, до чого тут… — почала було Арін, але Софі жестом її зупинила й продовжила:

— …Отож, в один із таких днів хтось доніс про це до вух Короля, і нас усіх, як-то кажуть, упіймали на гарячому. Вся ця історія, разом з іменами учасників, набула широкого розголосу… Один з наслідків ви бачите просто перед собою. Ось так, — підсумувала вона й задумливо зітхнула.

— Зрозуміло… — мимоволі промовила Ейлін.

— Гаразд, досить патякати… вже час повертатися до палацу, — енергійно мовила Рарефлора і, підвівшись, покинула альтанку.

Флорейліни, мов курчата за квочкою, подались їй услід.

ГЛАВА 67

Карета-дормез, запряжена двома парами коней, плавно похитуючись, прямувала трактом крізь виноградники, що розкинулись уздовж пагорбів до самого південного узбережжя. Спереду й позаду їх супроводжували вершники, що час від часу мінялись місцями, зберігаючи пильність.
Поруч із кучером, на м’яких обтягнутих шкірою козлах, сиділа дівчинка в мисливському костюмі. Вона зосереджено слухала його настанови щодо керування упряжкою коней, час від часу ставлячи допитливі запитання. Усередині карети, на м’яких лавах, що радше скидалися на маленькі дорогі дивани, оббиті оксамитом з тонкою вишивкою, сиділа приваблива панянка. Навпроти — молодий чоловік, який, удаючи безтурботного, мовчки спостерігав за нею. Після вчорашніх квапливих приготувань до далекої подорожі й короткого сну, вона виглядала трохи стомленою. Заплющені очі й розслаблене обличчя надавали її природній красі особливого шарму. У цю мить вона здавалася беззахисною і водночас недосяжною — ніби десь за межею сну, куди його погляд уже не міг проникнути. Він спіймав себе на думці, що не хоче зруйнувати це крихке відчуття.

— Ще довго мовчатимеш? Ти ж знаєш, що я не сплю, — несподівано озвалась Кліо, не відкриваючи очей.

— Пробачте, пані ЛаБель… Просто я… надто захопився вашою… вродою, — підбираючи слова, відповів ДеБоне.

— Еріку, не починай… — зітхнула вона й нарешті розплющила очі. — Скажи краще: ти й справді впевнений, що Мірі — принцеса? Спадкоємиця Корони?

— Чому ти раптом про це спитала? — здивовано глянув на неї Ерік.

— Просто… за цей короткий час я надто прив’язалася до неї. І… страшенно боюсь втратити.

— Розумію. Мені вона теж припала до душі. Однак… останнім часом мене не полишає відчуття, що ми знаємо про неї набагато менше, ніж видається.

— Ти про що? — насторожено перепитала Кліо.

— Спробуй зрозуміти. Я ще не зовсім упевнений у своїх здогадках, але… здається, Мірі не просто спадкоємиця Корони.

— Ти мене лякаєш… — тихо мовила Кліо, тривожно глянувши йому в очі.

— Заспокойся, люба Кліо. Це лише припущення, яке я намагаюсь перевірити. До речі, саме воно частково й стало причиною цієї подорожі.

— Хм… Ось воно що… — Кліо м’яко усміхнулась. — Я підсвідомо відчувала, що це не лише заради мене…

— Помиляєшся, — тихо промовив Ерік. — Це радше… можливість поєднати приємне з загадковим, — додав він, торкаючись поглядом її очей.

— Гаразд… — неохоче погодилась вона. — Невже розгадка якось пов’язана з островом, що належить мені?

— …З островом, що поряд. Назва його - Міре-Тар.

— І що з ним не так?

— Гадаю, з самим островом усе гаразд…

— То в чому ж річ? Не тягни, — з ноткою нетерплячості мовила Кліо.

— На ньому знаходиться прадавня святиня… і один із найдивовижніших палаців Королеви Елавіанель.

— Матері Мірі?.. — перепитала вона, не приховуючи здивування.

— Саме так. І наразі — це єдине місце, що досі лишається поза контролем її сина, який підступно захопив трон.

— Чому ж він не прибрав до рук і цей острів?

— Не все так просто. За давньою угодою між королівствами, весь архіпелаг перебуває під протекторатом Всемогутньої Володарки Асскарі.

— Он як… — задумливо промовила Кліо.

— Так. А ще… там розташована резиденція одного дуже загадкового Ордена… Ельфійського.

— Ельфійський Орден?— з легкою недовірою перепитала вона.

— Саме так. Його заснували таємничі ельфійки-воїтельки. Кажуть, вони неймовірно вродиві…

— Хм… і прадавні. Проте у всіх чоловіків лише одне на думці, — хмикнула Кліо. В її голосі прозвучало не обурення, а радше іронія й ледь помітна грайливість.

— Авжеж, авжеж… — з усмішкою відповів Ерік. — Що кому, а курці — просо.

— Про курей… це безперечно дуже цікаво, — з легкою насмішкою підсумувала вона. — Та краще поясни, що таке цей протекторат…

— Якщо коротко… Асскарі забезпечують захист в обмін на ресурси: дерево, олію, харчі — і багато іншого.

— І чим саме розраховуються мої володіння?

— В основному… оливковою олією і продуктами виноградарства. Проте скоро сама все дізнаєшся.

— Що ж… тут ти маєш цілковиту рацію.

— Ця розмова нагнала мені апетит, — Ерік стурбовано глянув на Кліо. — Гадаю, варто десь зупинитись, щоб перекусити… А ще треба глянути, чим зайнята Мірі — щось її зовсім не чути…

Він посмикав стрічку, що звисала збоку дверцят. Карета уповільнила хід і за хвилину зупинилась. ДеБоне відчинив дверцята — щось глухо клацнуло, загуркотіло, і східці плавно опустилися до землі. Вийшовши назовні, він оглянувся довкола й подав руку пані ЛаБель. За мить до них приєдналася Мірі.

— Чому ми зупинилися? Щось трапилось? — з неприхованою цікавістю й безтурботністю запитала дівчинка.

— Авжеж... Зокрема, декому не завадить навідатись до кущиків, — жартома озвався Ерік. — Гадаю, виноградники від цього не надто постраждають.

— Я саме про це й подумала… — усміхнулась Кліо й, узявши Мірі за руку, додала: — Ходімо разом.

І вони зникли серед кущів винограду. ДеБоне провів їх поглядом і підійшов до кучера.

— Скільки до найближчого поселення? — спитав він, допитливо зиркнувши на візника.

— Десь за годину дороги — містечко Пелішар, Пане, — чемно відповів той.

— Зможемо рухатись трохи швидше?

— Тракт не надто розбитий… — задумливо мовив кучер. — Коні ще не втомились… Думаю, так.

— Гаразд, — кивнув Ерік і поцікавився: — Дівчинка не надто докучає?

— О, ця юна панночка така допитлива й цікава до всього… Якщо хочете їхати швидше — краще посадіть її в карету.

— Саме це я й збирався зробити, — усміхнувся він до візника. — Як сядемо — рушай.

Вершники супроводу спостерігали здалеку. ДеБоне подав їм знак, вони наблизились і зупинились поряд, чекаючи наказу.

— Попереду — містечко, — звернувся він до одного з них. — Скачи туди, замов обід у корчмі й повертайся.

— Слухаюсь, Магістре, — відповів той і, пришпоривши коня, помчав дорогою.

— А ти тримайся поряд, — додав Ерік, звертаючись до іншого.

— Так, мій Пане.

Тим часом, весело жартуючи одна з одної, з виноградників повернулись панянки.

— Бачу, у вас усе склалося вдало, — іронічно усміхнувся ДеБоне. — Тож продовжимо подорож…

— Тоді я пішла, — весело озвалась Мірі й попрямувала до візника.

— Е ні, не цього разу, юна панночко, — м’яко, але впевнено промовив Ерік, і зупинив її злегка впіймавши за рукав. — Їхати будемо швидко, тож заради безпеки ти поїдеш з нами в салоні.

— Ну… якщо це небезпечно — то гаразд, — неохоче погодилась дівчинка.

— Попереду ще довга дорога, люба… — усміхнулась Кліо й лагідно торкнулась її плеча. — Усе встигнеш, не хвилюйся… навіть може набриднути, мов те просо. — Глузливо глянула на Еріка.

— А що не так із тим просом? — пожвавішала Мірі. — І що воно таке?

— Це крупа. Пан Ерік нею курей годує.

Дівчинка кинула питливий погляд у бік ДеБоне, той лише розгублено знизав плечима.

— Ем… нічого не зрозуміла…

— Забудь, люба, забудь, — лагідно мовила Кліо й, ледь стримуючи сміх, додала: — Підіймайся, треба їхати.

Вони без поспіху розмістилися в кареті. ДеБоне зачинив дверцята, і дормез рушив з місця, поволі набираючи швидкість.

ГЛАВА 68

Відправивши листи для більшої певності відразу з трьома голубами, Смагл зробив кілька таємних візитів і незадовго до полудня повернувся у спальню своєї коханої. Містрі ще солодко спала, він швидко роздягнувся і, намагаючись не розбудити її, приліг поряд. Злегка обійняв за талію, нахилився й ніжно поцілував у щоку. Молодиця злегка посміхнулась уві сні, раптово розплющила очі й, обхопивши його шию руками, припала до вуст у довгому жагучому поцілунку. За мить вони злились воєдино в шаленому танку нездоланного бажання. Пристрасна ідилія тривала недовго. Вже за кілька хвилин щасливі коханці лежали безсило, розкинувши руки, втупившись бездумним поглядом у балдахін.

— Каспере… — зненацька тихо озвалась Містрі, — мене таки не полишає цікавість, чому ти зробив когось досі невідомого в шляхетному оточенні найбагатшою жінкою в Королівстві? Ти щось приховуєш від мене?

— Ем-м… можливо. Однак зовсім не те, чого ти, моя люба… собі нафантазувала.

— Коханий, звідки тобі знати про мої фантазії… Тож?

— Звичайно, я зробив це не за чарівну усмішку, пані ЛаБель… Ситуація в Королівстві зараз дуже непевна, нехай краще фінансова могутність мого друга дістанеться його дружині, ніж через неї почнеться справжня війна.

— Чому ти впевнений, що це колись не повернеться проти нас?

— Ніколи не можна бути впевненим цілковито. Проте ця жіночка має бездоганну репутацію серед свого оточення, дрібної місцевої шляхти і Королівського Суду… А головне — причарувала одного надто впливового парубка, з яким у мене важливі справи… Повір, вона безгрішніша за самого Верховного Отця.

— До речі, про цього самого Отця… — пожвавішала Містрі й повернулась до Каспера, опершись на лікоть. — Я, звичайно, не мала жодних ілюзій щодо святості духовників, але те, про що я дізналась днями… — вона зненацька змовкла, зробивши великі очі, наче побачила щось надто неймовірне.

— А це вже цікаво… — звівся на лікоть Каспер. — Продовжуй, люба...

— Зовсім недавно я випадково познайомилась із молодою монахинею… Вона збирає пожертви для монастиря Святенних Дів…

— Той що? — з удаваним розчаруванням зиркнув на неї коханий.

— Якщо будеш таким нетерплячим… нічого не скажу, — заграючи, показала язичок Містрі.

— Як скажеш, моя люба… — лукаво усміхнувся він.

— Так ось… Я, звісно, чула, що в жіночих монастирях посеред двору стоять Стовпи Ганьби. До них прив’язують оголених монахинь, що завинили, а інші, проходячи повз, кидають у них гнилими овочами…

— Побий мене грім, не розумію, до чого тут Верховний Отець… — стурбовано пробурмотів Каспер.

— Ну, ось ти знову… — образилась молодиця й відкинулась на подушку.

— Пробач, кохана, пробач… — він нахилився, поцілував Містрі у чоло й винувато промовив: — Але ти справді мене заплутала...

— Можеш дослухати до кінця? — обурено глянула вона.

— Авжеж, моя люба… — невинно усміхнувся у відповідь.

— На чому я зупинилась?..

— Щось там про голих монахинь і гнилі овочі…

— Ага… Та менше з тим. Днями я зустріла ту молоду монахиню дуже засмученою, тож запросила до себе…

— У Будинок Розваг?.. — зробив великі очі Каспер.

— Та ні… до свого помешкання. Знову перебиваєш…

— Не перебиваю, кохана, а з’ясовую подробиці…

— Тож… Пригостила її келихом вина. Захмелівши, вона розговорилась…

— Стає вже цікавіше…

— О Всевишній… — звела вгору очі молодиця. — Заткни цьому невиправному базіці пельку. — Вона красномовно глянула на свого коханця й продовжила:

— Верховний Отець двічі на тиждень особисто сповідає монахинь, вислуховує покаяння і накладає єпитимію. Кожного разу він обирає одну з молодих для особистих настанов…

— Зрозуміло… і що?

— Цього разу він обрав мою знайому. Для неї це було вперше, вона й гадки не мала, що на неї чекає…

— Тобто?..

— Нещасну привели у віддалену келію, закули на якомусь верстаті з колодками… Вона й отямитись не встигла, як прийшов Отець, задер їй хабіт і взяв у неприродний спосіб, примовляючи: «Чим гучніше стогнеш, тим більше бісів із тебе виходить…».

— Щоб мені провалитися… — тільки й вимовив Каспер, ошелешено зиркнувши на неї.

Містрі повільно провела пальцем по його губах, змусивши замовкнути, й майже пошепки додала:

— І повір, коханий… це ще далеко не найогидніше, що я почула того вечора. Вірджина у порівнянні з ним… виглядає Непорочною Дівою.

— На сьогодні, кохана, мені цього досить… — він лагідно притримав її за руку й, наче пригадавши щось важливе, замислився. — Стосовно Вірджини…

— Я зробила щось не так?.. — стурбовано спитала вона й розкрила широко очі.

— Ні-ні, моя люба… — заспокійливо глянув на неї Каспер, проте в його голосі промайнула нотка стурбованості, — Просто я отримав тривожну звістку: на південному узбережжі висадилась центурія Елітного Легіону Володарки Асскарі…

— Можливо, це всього лише навчання…

— Боюсь, це ознака чогось значно серйознішого…

— Що саме ти маєш на увазі? — стривожено зиркнула Містрі.

— Гадаю, на Вірджину чекають неочікувані випробування й непрості рішення… А оскільки ми підписали з нею угоди, це торкнеться й нас.

— Це мене лякає… Що будемо робити?

— Наразі… нічого, — він торкнувся пальцем її шиї й поволі ковзнув між грудей до пупка. — Спершу простежимо за діями умовного супротивника… — його палець продовжив свій рух, — а потому… спробуємо обернути його на союзника.

Коли він торкнувся лона, Містрі мимоволі затремтіла. Вона вправним рухом перехопила його руку, не даючи завершити задумане.

— Досить вже мене спокушати… — вдавано обурилась вона й лукаво всміхнулась. — Вже обід на носі, а ми ще й не снідали…

Каспер поцілував її в щоку, спритно, мов окрилений юнак, зіскочив із ліжка, накинув халат і хутко зник за дверима. Молодиця відкинулась на подушки, широко розкинувши руки. Вже вкотре, поряд із ним у цьому брутальному світі, вона почувалась щасливою.

Витаючи у хмарах, Містрі й не помітила, коли він повернувся. Лише гіркуватий аромат кави з запашною корицею та солодкі пахощі свіжої випічки з відтінком гречаного меду повернули її до реальності. Вона солодко потягнулась, повільно підвелась і, мружачись від яскравого сонячного світла, що зігрівало кімнату своїм теплом, присіла на край ліжка. Підняла руки до голови, збираючи до купи розсипане по плечах волосся, й скрутила його в тугий вузлик.

— Любий, подай мені шпильки, — простягнула руку, не розплющуючи очей.

Каспер поставив тацю з наїдками, узяв зі столика коштовні заколки й полоскотав ними розкриту, в очікуванні, долоню.

— Не дражни, коханий, я дуже зголодніла… — лагідно мовила з ноткою нетерплячості.

Він мовчки підкорився й завмер, зачаровано милуючись грацією її рухів і красою тіла, наче бачив уперше. У цю мить усе довкола кануло в небуття, залишивши його наодинці з коханою жінкою.

ГЛАВА 69

Під вечір погожого літнього дня карета-дормез із гербом графства ЛаБель на дверцятах в’їхала в Солван. Діставшись центральної площі, вона зупинилася навпроти єдиної в цьому місті корчми.
Щойно дормез завмер, на площі завирувало. Кілька хлопчаків підбігли ближче — один навіть простяг руку до герба, поки не почув оклик матері. Дівчатка, що гралися біля фонтану, скам’яніли, мов зачаровані, розглядаючи прибулих. Одна з них, злякавшись коней, хутко забігла до найближчої крамнички.
Пес, що досі ліниво дрімав під лавкою, заскавчав і подався геть, опустивши вуха. Люди не розходилися, не ховалися — навпаки, з цікавістю придивлялися.
З карети вийшов молодий шляхтич, допоміг двом панянкам ступити на бруківку — і вони разом рушили до будинку, де на порозі їх уже чекав корчмар. Той з повагою злегка вклонився шляхтичеві, а юна квітникарка, що стояла неподалік, привітно усміхнулася молодшій із панянок. Та попри добродушну атмосферу, ніхто й не подумав наближатись. Усе виглядало надто спокійно — як для міста, що стоїть на південному тракті. Міста, де чужинці з’являються нерідко, але не з проста.

— Ласкаво просимо до Солвану, — привітав їх корчмар. Схиливши голову, додав: — Завжди раді бачити Вас, графине ЛаБель.

Кліо збентежено глянула в бік ДеБоне. Той лише загадково усміхнувся й, ніяково знизавши плечима, жестом запросив увійти до корчми. Коли вони заходили всередину, Мірі смикнула корчмаря за рукав:

— Чого це ти назвав пані Кліо таким дивним словом? — гнівно прошепотіла вона.

— Пробачте, панночко, але... це шляхетний титул, — розгублено пояснив він.

— Шляхетний, кажеш?.. Ну гаразд. Я тебе не сваритиму, — лукаво усміхнулася дівчинка.

Вечеря вже добігала кінця, коли надворі несподівано пролунало рване ржання коней, тупіт численних копит і глухий гуркіт коліс. За хвилину двері розчинилися, і до залу увійшла офіцер центурії Асскарі у супроводі двох воїтельок. Корчмар поквапливо рушив їм назустріч. Після короткої розмови офіцер невдоволено оглянула зал. Помітивши за одним із столиків двох знатних панянок у компанії молодого чоловіка, вона подала воїтелькам знак залишатися на місці — й рушила до них. Саме в цей момент з-за столу підвелася Мірі — вона якраз збиралася піднятись нагору, до орендованих апартаментів.

— Це Ви графиня ЛаБель? — безцеремонно звернулася Асскарі до Кліо.

— Думаю, так… — не підводячись, стримано відповіла вона, оцінюючи офіцерку поглядом. — Чим зобов’язана?

— Корчмар сказав, що Ви зайняли найкращі кімнати…

— Можливо… — втрутився ДеБоне.

— Я Вас не питала, — холодно мовила офіцерка.

Мірі, що спостерігала збоку, раптом озвалась:

— Перепрошую, Пані… гадаю, вам спершу краще вмитися з дороги. Ви дуже забруднились.

На мить запала тиша. Потім Асскарі різко змахнула рукою, намагаючись вдарити дівчинку по обличчю. Та блискавично ухилилася — і в її руці блиснуло ельфійське лезо.

Офіцерка відступила, сподіваючись перехопити удар, але було вже пізно: холодна сталь розсікла її долоню. Вона зойкнула й схопилась за руку.

Усі завмерли від несподіванки. Ерік ледь не впустив кухоль з узваром собі на коліна.

У хаосі ніхто не помітив, як із вулиці до залу увійшла ще одна Асскарі. Вона разюче відрізнялася від інших — не лише кольором вбрання, що було темно-червоним на відміну від чорних мундирів звичайних воїтельок, а й витонченими рисами обличчя та світлішим відтінком шкіри.

— Негайно зупиніться, — гукнула вона спокійним, але владним голосом. — Що тут відбувається?

Почувши цей голос, офіцерка знітилася й відступила ще на кілька кроків від дівчинки, що стояла у войовничій позі, готова до наступного випаду.

— Дівчинко люба, опусти ножа… — майже пошепки мовила Кліо. Підвівшись із-за столу, вона рушила до Мірі. Та повільно випрямилась і вклала лезо в піхви на плечі.

Асскарі в червоному наблизилася й поблажливо глянула на свою офіцерку.

— Вона назвала мене брудною... натякаючи на колір шкіри, Наймудріша. Це образа.

— Зрозуміло. Однак тобі не спало на думку, що ця юна панночка… можливо, вперше в житті побачила наш народ?

— Пробачте, Наймудріша...

— Все гаразд. Але в майбутньому — спершу думай, а вже потім дій. Можеш іти. Хай оглянуть твою рану… Я вибачусь за тебе.

— Так, Наймудріша, — тихо промовила офіцерка й поспіхом приєдналася до своїх.

ДеБоне, що вже оговтався від шоку, викликаного неочікуваною спритністю дівчинки, і стояв поруч із нею, ступив крок назустріч Асскарі в червоному.

— Пробачте, Вельмишановна Пані… Не знаю, як вас величати, але дякую, що втрутилися. Мірі й справді ніколи не бачила Асскарі.

— Моє ім’я вам нічого не скаже. Це Ви пробачте — мої воїтельки бувають іноді надто гарячкуватими. А ваша донька гідна похвали.

— Дякую… Схоже, у ваших воїтельок виникли проблеми з наймом житла…

— Я здогадалась. Вони старалися для мене.

— У такому разі, якщо Вас це влаштує… ми поступимося однією зі своїх кімнат.

— Чудово. Буду вдячна. І ще одне… — раптом спохватилась вона. — Вибачтесь від мого імені за інцидент і передайте вітання своїй чарівній половинці.

— Неодмінно… хоча ми лише друзі.

— Он як… — Асскарі примружилася й лукаво усміхнулась. — Я була певна, що між вами щось значно більше. Хай там як… Мене це не стосується. А тепер, пробачте, маю ще кілька справ, — вона злегка кивнула й спокійно попрямувала до корчмаря.

ДеБоне провів її поглядом, пробуючи зібратися з думками, потім повернувся до своїх панянок.

— Ходімо… — він злегка обійняв Мірі за плечі й, глянувши на Кліо, розчаровано додав: — Мені знову доведеться ночувати на дивані.

Увійшовши до вітальні, дівчинка опустилася в м’яке крісло й завмерла, ніби щось обдумуючи. За мить вона винувато зиркнула на пані ЛаБель.

— Не розумію… — розгублено мовила Мірі, знизуючи плечима. — Чому ця дивна пані накинулась на мене? Що я такого сказала? Вона що, ніколи не милася?

— Не в цьому річ, люба, — лагідно озвалась Кліо. — Звісно, миється… просто в неї такий колір шкіри.

— Що, справді? — щиро здивувалась дівчинка й перевела погляд на ДеБоне.

Той загадково усміхнувся і похитав головою.

— Ти просто неперевершена, Мірі. Залишайся такою завжди.

— Ну… гаразд, — не вловивши легкої іронії, погодилася вона.

— Покажи-но, чим це ти скалічила офіцерку… — несподівано змінив тему Ерік.

Дівчинка, злегка вагаючись, дістала ножа з піхов, — наче боялася, що його не повернуть, — і подала ДеБоне. Той відразу впізнав лезо, обережно взяв його до рук і ретельно оглянув. Потім, ледь торкаючись, провів по ньому пальцями — і мовчки повернув назад.

— Мірі, люба… де ти роздобула таку унікальну зброю?

— О, це трохи дивна історія… — втрутилась пані ЛаБель, і панянки, доповнюючи одна одну, розповіли про пригоду з мандрівним крамарем.

Ерік мовчки вислухав, вловлюючи кожне слово, подякував за цікаву оповідь і беззаперечно завершив:

— Гаразд, мої любі. Але вам обом давно вже пора спати… Завтра знову чекає дорога.

Мірі неохоче підвелася й разом із пані ЛаБель зникла за дверима спальні. Не встиг ДеБоне зібратись з думками, як двері ледь прочинилися, із-за них визирнула Кліо. Вона глузливо усміхнулась, показала йому кінчик язика й зникла.

Ерік лише поблажливо похитав головою, зняв сюртук і взуття та вмостився на дивані.

«Он воно як… Моє марево потроху проясняється… Слова Аммі: „Знайдеш її — знайдеш мене“… здається, нарешті набувають змісту…»

З цими думками він і не помітив, як, зморений дорогою, поволі занурився в глибокий сон. Посеред ночі Еріку примарилося, що він палко кохається з чарівною незнайомкою. У тьмяному світлі свічок її обличчя здавалося містичним, рухи — заворожуючими, а відчуття — нереальними. Наче сам сон жартує із ним, даруючи близькість, якої не існує, та залишаючи по собі глибоке сум'яття.

Прокинувшись зранку, ДеБоне нашвидкуруч натягнув на себе сорочку і штани, гарячково намагаючись збагнути, коли саме він їх позбувся. Потім трохи вгамувавшись, повільно взув туфлі, одягнув сюртук, й залишивши своїх панянок чепуритися, спустився до залу, щоб замовити сніданок в апартаменти. Ще з пів години тому тут панувала якась метушня, але тепер усе вщухло.

Лише десь знадвору долинав затихаючий тупіт копит і уривчасте ржання коней. Корчмар за стійкою протирав мокрий посуд, а його помічник мовчки прибирав столики.

Помітивши молодого чоловіка, корчмар ретельно витер руки, щось узяв зі стійки — і поспіхом рушив йому назустріч.

— Доброго ранку, Пане, — привітався корчмар і простягнув ДеБоне невеликий тубус для паперу. — Це Вам просила передати офіцерка Асскарі… та, з якою у вашої доньки вчора виникло непорозуміння.

Ерік узяв тубус, але не встиг і оком змигнути, як корчмар продовжив:
— А це — для юної панночки. — Він подав невеликий оксамитовий мішечок.

— Дякую тобі. Вона ще щось сказала?

— Ні, Пане… це все.

— І ще одне… чому ти звертаєшся до пані — графине ЛаБель?

Корчмар здивовано глянув на молодого чоловіка, але вдав, ніби не почув нічого дивного, й спокійно відповів:

— Учора гінець Гільдії приніс звістку, що землі графства та шляхетний титул офіційно передано законній спадкоємиці — дружині покійного графа.

— Зрозуміло… Гаразд. Принеси, будь ласка, сніданок на трьох до апартаментів.

Корчмар мовчки вклонився і повернувся до своїх обов’язків.

ДеБоне поклав мішечок до кишені, з неприхованою цікавістю оглянув тубус, відкрив його й дістав згорнутий у трубку аркуш. Побіжно пробіг очима рядки:

«Пред’явник цього патента перебуває під захистом Всемогутньої Володарки народу Асскарі. Йому надається виключне право відвідати землі Асскарі в будь-який зручний для нього день. Верховна Радниця Тіссе Іннарі.»

Ерік здивовано кинув погляд у бік вхідних дверей, згорнув папір, поклав його назад у тубус і неквапливо піднявся сходами нагору.

Увійшовши до вітальні, Ерік зауважив Мірі, яка крутилася перед дзеркалом, водночас щось жваво обговорюючи з пані ЛаБель. Він постояв хвилину, сподіваючись, що його помітять, та швидко зрозумів марність своїх сподівань.

— Мірі, люба… ти можеш відірватися від дзеркала на хвилинку? — з легкою іронією, лагідно мовив ДеБоне.

Обидві панянки озирнулися й окинули його допитливим поглядом.

— Щось трапилось? — з помітною тривогою в голосі спитала Кліо.

— Пробачте, мої любі, що відірвав вас від надзвичайно важливих справ… — усміхнувся Ерік і витягнув з кишені оксамитовий мішечок. — Це тобі передала та дивна офіцерка, якій ти ледь не відтяла руку.

Він простягнув мішечок дівчинці. Мірі наблизилася, з обережною недовірою взяла його, і, впевнившись, що нічого підозрілого в ньому немає, розв’язала й заглянула всередину.

Спершу її обличчям промайнуло здивування, потім — розгубленість, і нарешті воно засвітилося захопленням. Вона перевернула мішечок, злегка потрясла — і на долоню випав невеликий кулон у формі оскаленої голови пантери, з двома камінцями цитрину замість очей.

— Воно таке вражаюче… аж трохи лячно! — захоплено вигукнула дівчинка. — Це що?

— Символ особистого Легіону Володарки Асскарі, — промовив ДеБоне, дивлячись на неї з легким збентеженням. — Схоже, вони визнали тебе однією зі своїх.

— Це добре… чи не дуже? — стурбовано глянула на нього Кліо.

В цей момент у двері постукали. Отримавши дозвіл, до вітальні ввійшов корчмар з помічником.

— Ваш сніданок, графине ЛаБель… Панночко… Пане, — обидва злегка вклонилися.

— Чудово, — мовила вона, дозволяючи сервірувати стіл. А потім звернувшись до Еріка, додала:
— Поговоримо в дорозі… часу буде вдосталь.

ГЛАВА 70

Вірджина стояла біля одного з вікон у залі Королівської Ради, торкаючись кінчиками пальців прохолодного скла. Поглядом вона блукала лабіринтом палацового саду, залитого полуденним світлом. Там, на галявині поруч із фонтаном, у затінку сріблястих акацій, флорейліни грали в «Сліпе Кошеня», бігаючи між лавами й стрункими колонами перголи. Королева мимоволі усміхалася, вслухаючись у безтурботний, дзвінкий сміх, який хвилями долинав до неї. Арін ДеАнже, із зав’язаними оксамитовою стрічкою очима, широко витягнувши руки перед собою, намагалася на слух упіймати одну з гравчинь. Вірджина спостерігала, як тендітні фігурки, сміючись, кружляли довкола неї, уникаючи її обіймів. Особистість саме цієї флорейліни заволоділа увагою Королеви останні кілька днів.

Арін рухалася граційно й трохи обережно, мов кішка, що готується до стрибка. Стрімкий порив вітру зірвав капелюшок з її голови, і зібране під ним волосся розсипалося плечима густою золотистою хвилею — наче вранішнє проміння сонця. Серце Королеви на мить завмерло, а потім болісно стислося.

«Орлі… — спогади нахлинули, мов хвиля. — Та ж гра — «Сліпе Кошеня». У тому самому саду. Вірджина була тоді ще зовсім молодою. Орлі тільки-но потрапила до її Квітника. Юна і зухвала, з темно-карими очима, в яких відчувалась така зваблива й таємнича сила… Нарешті настала її черга, і вона, весело сміючись, із зав’язаними очима так само простягала руки, намагаючись вхопити когось. В якийсь момент Вірджина опинилася зовсім близько, десь за крок. І коли Орлі ненароком торкнулася її грудей, не підозрюючи, хто це, — вона не стрималась: наблизилась і, нахилившись поцілувала її просто в губи — зухвало, на очах у флорейлін і лейтенанта варти. Та їй було байдуже. Десь глибоко всередині, мимоволі, спалахнула невгамовна пристрасть, і Орлі відповіла палким поцілунком. Без жодних вагань… З часом те, що почалося як невинний жарт, переросло в глибоке почуття… Та зрада все ж її не оминула.

Несподівано, жорстоко і боляче, мов удар леза, вона вразила в самісіньке серце. Орлі поступово зникла зі спальні Вірджини, і невдовзі з’ясувалося, що вона стала фавориткою Короля. Її власного чоловіка — Едгарда».

Королева на мить заплющила очі.

Коли вона відкрила їх, Арін, дзвінко сміючись, уже вхопила в обійми одну з флорейлін. Вітер знову розвіяв пасма її волосся, і це сповнило серце Вірджини невимовною тугою.

«Ні… Не знову. Я вже не та, що тоді».

Та все ж десь у глибині душі щось, що лише жевріло… знову спалахнуло. Почуття, не схоже на пристрасть чи ревнощі. Щось нове, крихке та незвідане.

У залі за спиною Королеви тривало завзяте обговорення підписаних нею угод. Ця какофонія голосів уже починала її дратувати. Вона відступила на крок від вікна, розвернулась і попрямувала до Королівської ложі. Діставшись до свого крісла, Вірджина неквапом сіла і зручно вмостилась. Роздратовано зиркнула на Лорда Розпорядника, який краєм ока весь час спостерігав за нею. Впіймавши її погляд, той миттєво вдарив дерев’яним молотком по начищеному до блиску мідному гонгу, що стояв поруч із ним. Гулкий звук рознісся залом. Гонг пролунав тричі — і всі присутні поступово змовкли. У залі запала цілковита тиша.

— Шановні Лорди Корони, обговорення завершено, — витримавши паузу, стримано й ввічливо мовила Королева. — Зараз я маю намір вислухати будь-які претензії. Тож… слухаю вас.

Залом прокотилася тиха хвиля невдоволення. Підвівся один із Лордів Земель і невпевненим голосом звернувся до Вірджини:

— Ваша Величносте… З усією повагою до Корони та Вашої особи… Чому були відхилені інші пропозиції на право володіння землями герцога ДеНератіо?

— Доволі очікувано… — врівноважено мовила вона. — Чи здатен бодай хтось із невдоволених прохачів у разі потреби захистити ці землі від ворогів і запобігти безладам? Що скажете, Лорде-Маршале?

— Жоден, наша Королево… Гадаю, зараз це не в стані зробити навіть сама Корона. Угоду з Гільдією Смагла вважаю доволі вдалою, оскільки вона володіє розгалуженою структурою приватних, вишколених і озброєних до зубів загонів.

— З цим усе доволі зрозуміло… — погодилась Вірджина. — Як щодо законності, Лорде-Прокураторе?

— Ваша Величносте… — підвівся Прокуратор. — Оскільки основна частина земель залишилась у власності Корони, а на певних умовах передано лише право управління, угода є цілком законною.

— Дякую, Лорде. Хочу ще почути думку Скарбничого Корони…

— Пробачте, Ваша Королівська Величність, але претензій у мене немає. Гільдія Смагла, на відміну від шляхти, завжди вчасно й належно поповнює Скарбницю.

Королева окинула поглядом притихлу залу.

— Ще якісь питання?.. — іронічно стримано спитала вона.

— А як щодо роздавання шляхетних титулів безрідним повіям?! — вигукнув хтось із зали.

— Лорде-Розпоряднику, оштрафуйте цього зухвалого шляхтича за неповагу до Корони і випровадьте його геть! — гнівно промовила Вірджина, а за мить уже спокійно додала: — Лорде-Прокураторе, поясніть присутнім деякі тонкощі спадкового права.

— Шановні Лорди, — звернувся до зали Прокуратор і, зробивши паузу, продовжив: — Особа, про яку йдеться, є законною дружиною вельмишановного, нині покійного графа ЛаБеля, який свого часу був безпідставно позбавлений прав на свої землі. Тож Корона повернула їх у власність законній спадкоємиці — разом із шляхетним титулом.

Невдоволення в залі поступово втихло.

— Вважаю, це цілком справедливо, — втрутилась Королева і, іронічно усміхаючись, додала: — Чи, може, Лорди хотіли, щоб я передала графство у власність доньці коваля?

Настала коротка тиша. Потім у залі почувся легенький смішок — і раптом усі вибухнули реготом.

Вірджина красномовно зиркнула на Лорда-Розпорядника — той миттєво вдарив у гонг. Терпляче дочекавшись, доки сміх ущухне, вона з незворушним виразом обличчя окинула поглядом залу, ніби збиралася сказати щось цілком передбачуване.

— Рада, що хоч щось із сказаного мною вам припало до смаку, шановні Лорди, — на мить замислилася й додала: — І ще одне... Наступного разу, коли в когось із вас виникне бажання принизити будь-яку жінку в моїй присутності — незалежно від її статусу і ваших заслуг перед Короною — я накажу відтяти йому язика. На цьому все. Засідання завершено.

Запала мертва тиша. Королева підвелася з крісла.

— Всі вільні! — мовила вона тоном, що не терпів заперечень. І вже збиралася покинути ложу, та зненацька передумала:
— Хоча ні… Лорде-Маршале, Лорде-Прокураторе — залишіться!

Попри всі колись висунуті звинувачення, заточення в монастирі й криваве повернення на престол, значна частина шляхти визнавала за Вірджиною беззастережний авторитет. Тож, поволі, невдоволено перешіптуючись між собою, інші Лорди покинули залу.

Залишившись наодинці з зазначеними слугами Корони, вона спершу задумливо окинула їх поглядом, а потім стурбовано поцікавилась:

— Лорде-Маршале, до мене дійшли чутки про підозрілу активність на наших кордонах… Що скажете з цього приводу?

— Ви маєте рацію, Ваша Величносте… В південно-західних землях помічена присутність Елітного Легіону Асскарі. Ворожих дій з їхнього боку наразі не виявлено…

Королева загадково усміхнулась, і Лорд розгублено замовк.

— Продовжуйте… — коротко промовила вона й красномовно глянула на нього.

— …Оскільки ці землі контрольовані Гільдією Смагла, думаю, надто перейматись не варто.

— Що ж, сподіваюсь, усе так і буде… — погодилась Вірджина і зненацька спитала:
— Скажіть, Маршале… Арін ДеАнже, якщо не помиляюсь, ваша племінниця?

— Саме так. Ваша Величність ніколи не помиляється… Це донька сестри моєї дружини. Якщо вона вже щось встигла накоїти, то прошу вас бути до неї милостивою. Ми плануємо найближчим часом видати її заміж…

— Що…? — вона здивовано поглянула на Лорда. — Арін про це знає?

— Ще ні, та у нас уже є претендент на її руку і серце…

— Скільки їй років, Маршале?

— Шістнадцять, моя Королево… — передчуваючи щось недобре, тихо промовив він.

— Цього ніколи не буде! — розгнівалась Вірджина. — Коли і за кого виходитимуть заміж мої флорейліни, вирішуватиму лише я — з їхньої особистої на те згоди!

Лорд-Маршал зблід, на його чолі з’явились краплі поту.

— Пробачте мене, Ваша Величність… — ледь чутно мовив він і опустився на коліно, схиливши голову.

— Гаразд. Підведіться, Маршале… Обіцяю належно подбати про майбутнє Арін. А зараз покиньте нас.

Лорд підвівся й невпевненим кроком попрямував до виходу.

— …Передайте моє вітання дружині, — кинула вона навздогін. — І, звісно ж… її сестрі.

Голос Королеви звучав ввічливо, майже добродушно — та в повітрі повисла ніякова тиша.

Провівши поглядом Маршала, вона стурбовано зітхнула. Прокуратор, який мимоволі слухав цю розмову, терпляче очікував своєї черги.

— Лорде-Прокураторе, дуже доречно, що ви були присутні при цьому… непорозумінні. Я саме збиралась запропонувати деякі зміни до майнових і особистих прав обох сторін шлюбних угод.

— Я уважно вислухаю і врахую пропозиції Вашої Величності.

— Тоді почнімо обговорення, — мовила Вірджина й вийняла з кишені рукава своєї сукні невеликий згорток паперу.

Лорд-Розпорядник, котрий завжди залишав залу останнім, зручно вмостився у своєму кріслі й узявся вивчати книгу реєстрації засідань, розуміючи, що нарада затягнеться надовго.

ГЛАВА 71

Тракт вився степом аж до самого небокраю. Сонце вже стояло високо, і спека здавалася нестерпною, але, на щастя, рятував легкий вітерець, що якимось дивом долітав з морського узбережжя.

На узбіччі дороги, поряд із великою дикою яблунею, стояла розпряжена карета-дормез. Коні з упряжі паслися в степу під наглядом кількох вершників. У тіні розлогої крони, на застеленій рядном траві, лежали двоє. Після легкого обіду — здебільшого з фруктів і твердого сиру — вони злегка дрімали.

— Послухай, Еріку… — Кліо розплющила очі й, спостерігаючи, як вітер грається листям у кроні, спитала: — Ти не спиш? Я сподіваюсь…

— Авжеж. Хіба поруч із тобою можливо заснути? — пожартував Ерік.

— Знову глузуєш? — поблажливо глянула на нього молодиця й продовжила: — Я дещо чула про цих Асскарі. Але якщо мені доведеться жити поряд із ними, хочеться дізнатись трохи більше…

— Ну… — задумався ДеБоне. — Цей народ має прадавню історію, що сягає глибин тисячоліть. Підкорення чужоземцями, віки рабства і знущань… криваве повстання жінок і визволення… презирство і глибока ненависть до чоловіків… цілковитий матріархат.

— Презирство і ненависть?.. — перепитала Кліо, здивовано кліпаючи. — А як же вони тоді… розмножуються?

— О, це майже ціла наука, — загадково усміхнувся Ерік. — Розумієш, у всіх народів є свої свята. Одне з основних у народу Асскарі — Свято Зачаття. У них навіть є особливий храм і жриці…

— Он як… Розкажи про це детальніше.

— Ретельно відібраних чоловіків допускають на острів лише один раз на рік — у конкретний день. Його визначають жриці Храму Зачаття, і щороку він припадає на різний час. Свято триває два тижні. Кожен із запрошених може мати стільки жінок, скільки подужає…

— Хм… просто рай для чоловіків.

— У певному сенсі — так. Однак не все так просто. Претендент має довести кожній, кого бажає, що він гідний її.

— І як саме це відбувається? — пожвавішала Кліо.

— Це складно пояснити. Існує багато випробувань… усе залежить від обраної жінки.

— Цікаво… дуже цікаво…

— Комусь, може, й цікаво… а комусь хотілося б цього уникнути, — іронічно усміхнувся Ерік.

— З тобою все зрозуміло… — лукаво мовила вона, замислилася, а тоді зненацька злякано спитала:
— Народжуються ж не лише самі дівчатка… куди вони тоді дівають хлопчиків?

— Доля в них, звісно, не завидна… та не все так страшно, як ти подумала. Їх перетворюють на євнухів і використовують переважно як робочу силу…

— Фу-ух… — з полегшенням зітхнула молодиця. — Ти мене й справді налякав.

Ерік звівся на лікоть, нахилився до неї й ніжно поцілував у вуста. Кліо миттю відштовхнула його й різко підвелася.

— Ти зовсім глузд утратив? Ми ж домовились… — гнівно мовила вона, а за мить поблажливо додала: — А якщо Мірі побачить…

Не встигла вона завершити, як із-за стовбура яблуні вигулькнув силует дівчинки.

— Я це вже бачила… — радісно прощебетала Мірі. — Нічого нового!

— Давно ти там стоїш, люба?.. — збентежено глянув на неї ДеБоне.

— Трохи є… — хитро усміхнулася дівчинка і зненацька спитала:
— А що таке євнухи?

Від несподіванки Ерік завмер, гарячково шукаючи, що відповісти.

— Мірі, люба… — лагідно озвалася до неї Кліо. — Якось поговоримо про це наодинці.

— Ну, гаразд, — безтурботно погодилася дівчинка і, присівши поряд із молодицею, пригорнулася до неї.

Пані ЛаБель ніжно погладила її по голові й задумливо глянула на ДеБоне.

— Еріку, ти зауважив, що сторонні вважають нас подружжям?.. — вона змовкла на мить, уважно стежачи за його реакцією. — …а Мірі — нашою донькою?

— То й що?.. — щиро здивувався ДеБоне і з легкою іронією додав: — З яких це пір, Пані, Ви переймаєтесь думками інших?

— Ти можеш бути хоч іноді серйозним? — гнівно глянула на нього Кліо. — Натякаєш, що досі я була безрозсудною?

— Це був жарт, люба… мабуть, невдалий. Пробач.

— Здебільшого за жартом ховається правда, хіба ні?

— Люба Кліо… просто забудь, — примирливо мовив Ерік. — Давай краще повернемося до того, що тебе насправді турбує.

Мірі, яка весь цей час уважно дослухалась до кожного слова, з неприхованою цікавістю глянула на пані ЛаБель.

— Ви що, сваритесь? — несподівано спитала вона й стурбовано додала: — Це через мене?

На мить запала тиша. Здавалося, чути було навіть, як коні скубуть траву. Першою озвалась Кліо:

— Звичайно ж ні, люба моя Мірі… Це спека нас просто доконала.

— Справді? — дівчинка з надією заглянула їй в очі. — Мені здалося… що ви не хочете, щоб я була вашою донькою?

— Мірі, люба… — втрутився ДеБоне, — пані Кліо зовсім не це мала на увазі. Вона дуже тебе любить… Ми обоє тебе любимо, — лагідно усміхнувся і глянув на збентежену молодицю. — Гадаю, її турбує дещо інше.

— Це добре, — доволі безтурботно мовила дівчинка. — Мені подобається бути вашою донькою.

Пані ЛаБель міцно пригорнула її й поцілувала в чоло.

— Люба моя… — усміхнулась вона й, добираючи слова, продовжила: — Я просто трохи збентежена… У мене доволі несподівано з’явилась така доросла донька.

— Це… — задумалась Мірі, — що, виглядає якось дивно?

— Ну… розумієш… — знову втрутився ДеБоне, — з боку так здається, ніби коли ти народилась, пані Кліо була ще зовсім юною.

— То й що? Мабуть, усі просто заздрять, що в мене така молода мама.

— Здається, люба, ти маєш рацію, — усміхнулась Кліо й поблажливо глянула на Еріка.

Той усміхнувся їй у відповідь.

У цей момент до них наблизився один із вершників, який, несучи варту, пильно стежив за небокраєм.

— Вибачте, Магістре, що перериваю розмову, — мовив Воїн Тіні й завмер в очікуванні.

— Продовжуй… — спокійно глянув на нього ДеБоне.

— Капрал таки дотримався обіцянки, — воїн кивнув у бік, де тракт торкався лінії обрію. — Кінний патруль повертається.

Ерік підвівся, прикрив очі від сонячного блиску долонею й вдивився вдалечінь.

— Ти певен, що ті вершники з королівського патруля?

— Так, мій Пане. Я бачу їхній штандарт.

— Хм… — задоволено хмикнув ДеБоне. — Можна тільки позаздрити твоєму зору, Воїне.

— Дякую, Магістре. Радий, що можу служити Вам.

— Добре… Передай, хай запрягають карету. Ми рушаємо.

Воїн мовчки кивнув, розвернув скакуна й помчав до вершників, що пильнували коней.

— Пора збиратись у дорогу, мої чарівні Панянки, — підморгнув Ерік з усмішкою. — Скоро прибуде патруль, і разом з ним ми ще до заходу сонця дістанемось портового міста Лашорен.

Десь під вечір, рухаючись трактом на південь поміж широких полів жита й пшениці, розділених пасмами кукурудзи та соняшника, дормез у супроводі кінного патруля врешті досяг узбережжя, густо вкритого садами. Дорога тонула серед груш, персиків і вишень, аж раптом, вирвавшись із їхнього оточення, зависла — мов над краєм прірви. Попереду, куди не кинь оком, простягались сині води океану, ледь підфарбовані багряним промінням заходу.

— Ой! — зойкнула Мірі, яка сиділа на козлах поруч із кучером і завмерла з напіввідкритим ротом, кліпаючи очима. Та вже за мить отямилась і спитала:
— Це що, край світу?… Ця безмежна темна вода… велике море?

— Так, панночко. Тут кінчаються землі материка і простягається неосяжний океан, — усміхнувся їй візник, — а далі — лише небо, сонце й зірки.

Пролунала ледь чутна мелодія дзвіночка, кучер натягнув повід, і карета, сповільнюючи хід, поволі зупинилась. Розчинилися дверцята, й назовні з’явився ДеБоне, притримуючи за руку пані ЛаБель, що вигулькнула слідом. Мірі спритно зіскочила з козел і хутко приєдналася до них.

— Пані Кліо… Пані Кліо, — схопила вона молодицю за руку, — погляньте, яке воно величезне, це море-океан… А ось там, у далині, видніються якісь клаптики землі… бачите?

— Авжеж, люба… Яка велична краса… Я теж уперше побачила море на власні очі… Це щось дивовижне.

— Ці клаптики землі, мої любі панночки, — промовив ДеБоне, — це архіпелаг Мар-Тіана. А он там, найближчий до нас, — він указав рукою, — власність пані ЛаБель. Острів Тель-Мар.

— Такий маленький? — здивовано глянула на нього Мірі.

— Думаю, — втрутилась Кліо, — це лише так здається… здалеку.

— Як завжди, ви маєте рацію, Пані… — лукаво зиркнув на неї Ерік, і, звертаючись до дівчинки, додав: — коли ми наблизимось до нього, ти будеш приємно вражена.

— А що то… он там? — Мірі вказала у бік великої затоки, на узбережжі якої виднілось місто, а в бухті — чималий порт, на рейді якого стояло з два десятки вітрильників.

— То місто-порт Лашорен, люба…

— Про місто я здогадалась… А що таке порт? — з цікавістю спитала дівчинка.

— Це місце, куди заходять он ті великі човни, які називають кораблями, — і ДеБоне вказав на вітрильники.

— Зрозуміло… — безтурботно усміхнулась Мірі.

— Тож… якщо питань більше немає — рушаємо далі, — втрутилась пані ЛаБель. — Гадаю, ми всі вже зголодніли й втомились. Відкладемо інші питання на завтра, — і злегка строго, але лагідно додала: — сідай у салон, люба доню.

— Гаразд… — погодилась дівчинка і загадково усміхнулась.

За якусь мить карета вже мчала дорогою, швидко наближаючись до міста.

ГЛАВА 72

Місто Лашорен розкинулося амфітеатром на схилах, спадаючи вузькими вуличками до гавані, де сотня щогл здіймалася до сонця, мов списи Королівської гвардії. Кам’яні будинки з черепичними дахами тулилися один до одного, ніби налякані стрімкими поривами південних вітрів, що приносили солоний подих океану. Їхні вицвілі від спеки фасади, поцятковані яскравими ставнями та балконами, подекуди були обвішані рибальськими сітями.

У теплому, насиченому морськими подувами повітрі витало безліч ароматів, густо сплетених між собою: терпкий запах смоли й мокрого дерева, пряний дух екзотичних спецій, гіркуватий дим жаровень і солоний присмак моря. На причалах метушилися вантажники, згинаючись під вагою тюків бавовни та мішків зерна. Поряд рибалки вивантажували улов і розплутували сіті, а неподалік гудів великий базар, де торговці, розмахуючи руками, нахвалювали свій товар усіма мовами, які тільки чули ці небеса.

Над усім кружляли чайки, здіймаючи гамір, немов базарні перекупки. У центрі гавані височіла вежа портового маяка. Коли місто поглинали сутінки, там розпалювали вогонь, і його світло стелилося вузькою червонувато-помаранчевою доріжкою по темній гладі затоки, де від легких набігаючих хвиль плавно похитувалися купецькі барки, Асскарські фрегати, швидкісний корвет морської розвідки та десятки інших суден різного типу і розміру.

Поодаль від гамірних доків, у тіні високих кипарисів, за різьбленою брамою з темного дерева стояв будинок. Його біло-вапняні стіни рясно обвивав плющ, а дах із червоної черепиці здавався розпеченим навіть у вечірні години. Перед парадним входом розкинувся вимощений мармуровими плитами двір, у центрі якого височів фонтан. Десятки тонких струменів води спадали в мармурову чашу, наповнюючи повітря тихим дзюрчанням і прохолодою.

Високі вікна прикривали легкі мереживні завіси, крізь які просочувався солодкий аромат магнолій. Усередині панував затишок: товсті кам’яні стіни та мозаїчна підлога з полірованого мармуру зберігали приємну прохолоду навіть у найбільшу спеку. Простора зала для прийому гостей була прикрашена різьбленими балюстрадами й мала склепінчасту стелю, з якої звисав вишуканий світильник у формі корабля з вітрилами.

Кімнати для гостей обставлені меблями з полірованого горіху, прикрашені шовковими подушками та килимами ручної роботи. Кожна мала власну лоджію з видом на сад, де серед квітучих магнолій лунав спів екзотичних пташок. Сюди не долітав гомін міських вулиць — лише легкий подих морського бризу та далеке відлуння корабельних дзвонів.

Усе навколо натякало на естетичну розкіш без зайвої показовості. Місце, наче створене для того, щоб шляхетні гості почувалися не просто бажаними, а винятковими.

Саме навпроти брами цього будинку зупинилась карета-дормез із гербами графства ЛаБель на дверцятах. Двоє слуг у екзотичних костюмах розчинили ворота, і назустріч подорожнім, які вже встигли покинути свій дім на колесах, вийшов елегантно вдягнений управляючий.

— Раді бачити Вашу Світлість у своєму помешканні, — низько вклонився він і широким жестом запросив увійти.

Пані ЛаБель збентежено глянула на ДеБоне. Той лише ніяково усміхнувся й мовчки запропонував їй обпертися на свою руку. Вони увійшли на подвір’я й зупинилися перед фонтаном, від якого віяло приємною свіжістю. Мірі крутила головою в усі боки, роззираючись навколо широко розплющеними очима.

— Це все наше? — безапеляційно спитала вона, дивлячись на дворецького, який уже чекав на порозі.

— Авжеж, юна панночко… Це резиденція графства ЛаБель у Лошарені.

— Що?.. — збентежено озвалася Кліо, наче не довіряючи своїм вухам.

— І віднедавна ваша власність, Графине, — ввічливо втрутився управляючий.

— На сьогодні з мене вже годі… — вона розгублено глянула вбік Еріка. — Я терміново хочу прийняти холодну ванну.

Той лише безпорадно розвів руками, але куточки його губ зрадницьки заграли ледь помітною лукавою усмішкою.

— Мабуть, нам усім це не завадить…

— Буде зроблено, Ваша Світлість, — шанобливо нахиливши голову, промовив розпорядник.

— Ну… може, не надто холодну, — спохопилася Кліо.

— Мені однаково… аби це була вода, — миттєво пожвавішала Мірі.

Він кивнув дворецькому, і той миттю зник за дверима, розтанувши, наче примара, в золотавих променях світла.

Роздягаючись перед купанням, пані ЛаБель помітила легку відстороненість та якусь незвично дивну поведінку дівчинки. Мірі зазвичай не відходила від неї далі, ніж на два кроки, але цього разу, наче соромлячись свого тіла, мало не забилася в куток роздягальні.

— Люба, щось трапилось? — обережно спитала Кліо, не наближаючись, аби ще більше не збентежити дівчинку.

Мірі на мить завмерла, а потім несміливо розвернулася до неї, прикриваючи груди долонями.

— Вони… вони стали більшими… твердими і дуже чутливими… Торкатись боляче.

Пані ЛаБель полегшено зітхнула і, лагідно усміхаючись, підійшла до дівчинки. Делікатно взяла її за руки й опустила вниз. Ледь торкаючись, уважно оглянула груди.

— Мірі, люба, заспокойся, все гаразд… Пам’ятаєш нашу розмову про маленькі жіночі таємниці?

— Що? Невже це почалось? — несподівано радісно вигукнула Мірі.

— А внизу живота тебе часом нічого не турбує? — допитливо глянула на неї Кліо.

— Так… якісь ниючі неприємні відчуття. Я гадала, це від спеки й тряски в дорозі…

— Ні, люба… просто твоє тіло стає досконалішим… наповнюється природним змістом.

— Природним… що? — злегка здивовано поцікавилася дівчинка.

— Поговоримо про це…

— Знаю, знаю… Пізніше, — весело засміялася і, вхопивши пані ЛаБель за руку, потягла її до купальні.

Отримавши невимовну насолоду від омріяної дорогою освіжаючої купелі, вдягнувши чистий одяг, люб’язно запропонований покоївками з власного гардеробу, й навівши лад зі своїми зачісками, обидві панянки, у супроводі дворецького, спустились до обідньої зали, де на них чекала легка вечеря.

ДеБоне, стоячи біля вікна, поринув у роздуми, любуючись чудовим видом на сад. Він так заглибився у думки, що навіть не помітив, як хтось увійшов до зали. З цього стану його вивели ледь вловимий шурхіт суконь та звуки легких жіночих кроків. Він обернувся і на мить остовпів, з напіввідкритим ротом.

— Ого! — мимоволі вигукнув він, але отямившись відразу вгамував свій щирий подив і ввічливо додав: — Пробачте, любі, я не відразу вас впізнав… Ніколи б не подумав, що мені доведеться побачити таке… В цих платтях покоївок ви просто вражаючі.

— Що… справді? — радісно озвалась Мірі й миттєво зашарілась.

— Все колись буває вперше, Еріку, — доволі холодно промовила Кліо й, не чекаючи запрошення, підійшла до столу. Відсунувши стілець, спершу посадила дівчинку, а потім, вмостившись сама, додала: — Мені зараз не до жартів… і я дуже голодна.

— І я теж… — безтурботно мовила Мірі й, вхопивши з тарелі скибку соковитого персика, швидко відкусила шматок.

Мовчки насолоджуючись щедрою вечерею з самих лише фруктів, пані ЛаБель помітила, що дівчинка, вдосталь посмакувавши, вже сиділа, зморено куняючи. Вона красномовно глянула на ДеБоне.

— Гадаю… Мірі пора вже йти спати, — промовила вона й, підводячись з-за столу, лагідно звернулася до дівчинки: — Так, люба?

Та сонно кивнула головою.

— Тоді ходімо… — подала їй руку і, на мить задумавшись, знову кинула погляд на Еріка: — Зачекай тут на мене. Я вкладу спати Мірі й повернусь… Нам треба поговорити.

ДеБоне, погоджуючись, мовчки кивнув, і панянки полишили його на самоті. Він узяв зі столу пляшку вина, наповнив келих, відкинувся на спинку стільця і, пригубивши трунок, піддався насолоді вже добре знайомого відчуття — смаку виноградників острова Тель-Мар.

Скільки минуло часу в очікуванні, Ерік не помітив. Спершу вловив краєм вуха звуки легких кроків, а потім — десь поряд ледь чутний шурхіт. Він розплющив очі. Кліо вже знову сиділа навпроти нього. Її обличчя у світлі м’якого полум’я свічок, що ледь помітно мерехтіло, відбиваючись від кришталевого келиха у його руці, виглядало доволі загадково.

— Насолоджуєшся?.. — іронічно й трохи втомлено усміхнулася вона.

— Авжеж… — тихо погодився ДеБоне. — Тебе щось непокоїть останнім часом? Виглядаєш надто стурбовано.

— Хм-м… — зітхнула задумливо молодиця. — А як гадаєш, мені слід почуватися? Ще кілька тижнів тому я була доволі щасливою власницею корчми… а тепер це все — острови… графства… «Ваша Світлість». Це наче якесь божевілля… Я нічого не розумію. Що тут відбувається!?..

ДеБоне розгублено втупився в неї, вражений несподіванкою. Лише зараз він усвідомив: перед ним — усе та ж проста й доволі скромна донька коваля, а не зіпсута розкішшю великосвітська пані. Це відкриття викликало на його обличчі легку, задоволену усмішку.

— Чого ти мовчиш і усміхаєшся? Це зовсім не смішно! — емоційно обурилася Кліо.

— Пробач, люба… але те, що з тобою трапилося останнім часом, анітрохи не змінило тебе. Ти залишилася собою… і це доволі приємно.

— Облиш свої жарти й стань хоч на мить серйозним, — уже значно стриманіше мовила вона.

— Повір… тобі не варто цим перейматися. Просто живи й насолоджуйся. Про все інше подбаю я… Обіцяю.

— Коли так, гаразд… І ще одне, — наче згадавши щось важливе, спохопилася Кліо, — доведеться тут затриматися на деякий час… Ми не зможемо подорожувати далі.

— Це ще чому? — здивовано глянув на неї Ерік.

— У Мірі от-от почнеться… Словом, вона стане повноцінною молодою жінкою, — і заклопотано похитавши головою, зітхнула: — Всі чоловіки такі неуважні… Ти навіть не помітив змін у її поведінці.

— Пробач… Це, звісно, не виправдання, але щодо дівчинки… в мене й без того клопотів удосталь.

— Мабуть, ти маєш рацію, — погодилася молодиця і, ще раз зітхнувши, підсумувала:
— У нас усіх тепер чимало проблем.

— Знаєш… це, мабуть, навіть на краще. Поки ви будете насолоджуватися відпочинком у цьому чудовому помешканні, я спробую залагодити деякі справи на острові Міре-Тар, — він на мить замислився, окинув поглядом темну глибину залу, а тоді, лукаво усміхаючись, зненацька додав:
— Не здивуюся, якщо десь у порту пришвартований твій власний вітрильник.

— Коли ти вже врешті припиниш насміхатися! — знову розсердилася Кліо.

— Я лише хотів відволікти тебе від назойливих думок… Вибач.

— Ну, гаразд… Я дуже втомилася і хочу спати, тож продовжимо завтра, — поблажливо мовила вона й повільно підвелася.

Слідом за нею підвівся Ерік, запропонував руку і провів її до спальні. Коли двері за Кліо зачинилися, він мить ще постояв, наче щось обмірковуючи, а потім рушив до своєї кімнати. Швидко роздягнувся й, відчуваючи приємну втому, впав на ліжко. Ледь його голова торкнулася подушки — миттєво заснув.

ГЛАВА 73

Після швидкого сніданку Королева обговорила з Рарефлорою кілька ідей щодо планів на день і попросила прислати до неї флорейліну ДеАнже. Ще вчора ввечері їй принесли кілька новомодних суконь, замовлених особисто у кравчині. Вірджина саме розглядала їх, коли в двері постукали.

— Увійдіть, — кинула вона й, полишивши сукні, попрямувала до вікна.

До спальні зайшла трохи збентежена юна флорейліна й зупинилась, зробивши кілька невпевнених кроків.

— Доброго ранку, Ваша Величність. Мені сказали, що Ви хочете бачити мене, — ніяково вклонилась вона.

— Так, люба Арін… проходьте і присядьте, — Королева вказала на стілець біля столика.

Флорейліна слухняно підійшла й обережно вмостилась. Вірджина окинула її поглядом і вдоволено усміхнулась.

— Скажіть-но, юна Панянко… у Вас є коханець?

— Перепрошую, що?.. — розгубилась Арін і зашарілась.

— Коханець, люба… коханець, — лагідно промовила Королева, посміхаючись.

— Ну… — нерішуче почала дівчина, — не те щоб ні, та це було ще в маєтку… нічого серйозного… так, дитяча цікавість. Невже мій дядько щось таке Вам розповів?

— Та пусте, моя люба… забудьте, — відмахнулась Вірджина й допитливо глянула на флорейліну. — Як ставитесь до зміни стилю?

— Що Ви маєте на увазі, Ваша Величність? — збентежено перепитала Арін.

— Підведіться, люба, — проігнорувала запитання Королева. Дочекавшись, коли флорейліна піднялась, вона з цікавістю додала: — Підійміть поділ…

Дівчина геть знітилась, проте послухалась: узялася за краї сукні й підняла її до середини гомілки.

— Вище, люба… вище, — наполягла Вірджина.

Арін, нервуючи, підтягнула поділ до колін.

— Достатньо… — вдоволено мовила Королева, і милуючись стрункими ніжками дівчини, відступила на два кроки. — Хм-м… а це сміливо… і доволі цікаво. Скажіть, Арін, чому на вас панчохи різного кольору?

Флорейліна ще більше почервоніла й опустила голову, ховаючи очі.

— Пробачте, Ваша Величність… учора засиділась за книжкою, тому пізно прокинулась. Коли мені сказали, що Ви чекаєте, у поспіху я вдягла те, що першим потрапило під руку…

Королева щиро розсміялась, вкрай збентеживши Арін, якій у цю мить хотілось провалитися крізь землю.

— Це просто геніально! — несподівано вигукнула Вірджина й ляснула в долоні. — Дарма соромитесь, люба. Навіть собі не уявляєте: щойно мимоволі Ви створили новий стиль жіночої моди!

— Ем-м… — здивовано зиркнула на неї флорейліна й відразу трохи пожвавішала. — Ви справді так вважаєте, Ваша Величність?

— Авжеж, — вдоволено ствердила Королева. — Нарешті з’явився слушний привід укоротити сукні всього мого Квітника. Ховати стрункі ніжки красунь — справжня нісенітниця.

Вірджина розвернулась і коротким, але виразним жестом вказала на вішалку з новими сукнями.
— Декілька я вже замовила… Спробуємо підібрати щось до Ваших панчіх. Ну ж бо, роздягайтесь.

Флорейліна кинула стривожений погляд на двері й на мить завагалась. Королева помітила це й легенько усміхнулась:

— Сміливіше, люба. Ніхто нас не потурбує.

Арін швидко позбулась плаття й, ще трохи ніяковіючи, рушила слідом за Королевою до вішалки.

Примірки суконь затягнулися, та після кількох невдалих спроб вони нарешті знайшли по-справжньому блискуче поєднання кольорів.

— Ну ось… у творчих муках ми таки народили перлину, — з полегшенням мовила Королева, вдоволено оглядаючи Арін у новому вбранні. — Біжіть до дзеркала.

Дівчина хвилин з десять роздивлялася власне відображення з усіх боків, то відходячи, то наближаючись, і врешті поглянула на Вірджину.

— Незвично якось… Навіть трохи ніяково. Але мені подобається.

— Та Ви справжня красуня, моя люба, — лагідно всміхнулась Королева.

— Шкода, однак… — зітхнула Арін, з сумом,— мій дядько на таке грошей не дасть.

— До біса скупого дядька, — з легким сміхом відмахнулась Вірджина. — Ця сукня вже твоя. А пізніше ми доберемо ще кілька, з іншими поєднаннями кольорів.

— Ні… так не можна. Мене сваритимуть, — розгублено мовила флорейліна.

Королева зиркнула на неї з тією впевненістю, якій неможливо було перечити.

— Тепер Вам можна все, Арін. Від сьогодні, Ви законодавиця мод у нашому Королівстві. У Вас буде все: покоївка, слуги… навіть власна карета.

— Для мене це висока честь, Ваша Величність, — шанобливо вклонилась флорейліна і, не підводячись, схвильовано додала: — будьте ласкаві, не гнівайтесь, але… змушена відмовитись.

— Отакої… — здивовано глянула на неї Королева. — Я гадала, Ви будете раді, люба Арін?.. Що цього разу?

— Боюсь не оправдати Ваших сподівань… Я ще зовсім необізнана… Мені бракує досвіду.

— Хм… — зітхнула Вірджина й рушила до столика, на якому лежало кілька аркушів цупкого паперу. Підійшовши, вона по черзі перевернула їх і, зиркнувши на дівчину, мовила: — Досить уже стояти в цій принизливій позі. Ходіть-но сюди, юна Панянко.

Флорейліна випросталась і несміливо наблизилась.

— Це ж ваші ескізи, люба? — допитливо глянула на неї Королева.

— Так, але… — розгублено промовила Арін. — Звідки? Як вони потрапили до Вашої Величності?..

— Рарефлора принесла. Сказала, у вас неабиякий талан. Та й зрештою, сукня, в якій ви зараз красуєтесь, — витвір саме вашої уяви. З деякими правками, звісно… бо видався мені вже надто сміливим.

Дівчина, ховаючи очі, зашарілась мов помідор.

— Пробачте… це лише мої надмірні фантазії.

— Не варто соромитись, Арін. І припиніть себе принижувати. Ви гідні мого вибору.

— Дякую, Ваша Величність, — знову вклонилась флорейліна.

— Та годі вже кланятись, — грізно зиркнула Королева. — Мене це починає дратувати.

— Вибачте… — трохи зніяковіла Арін. — Ем-м… що мені доведеться робити?

— У першу чергу — реалізовувати свої фантазії. А ще відвідувати світські посиденьки, вечірки, бали…

— Тоді… — пожвавішала вона й посміхнулась, — я з вдячністю погоджуюсь.

Неочікувано в двері королівської спальні тихо постукали. Вірджина кинула роздратований погляд у той бік.

— Я ж просила мене не турбувати! — гнівно гукнула вона.

— Пробачте, Ваша Величність… — озвався з-за дверей голос Капітана ДеВарре. — До Вас у терміновій справі Лорд-Маршал.

— Про вовка промовка… — буркнула Королева насупившись, і зиркнула на флорейліну. Арін злегка злякано, але радше здивовано звела брови й розгублено знизала плечима.

— Гаразд, хай увійде!

Двері широко розчинились, і до кімнати важким солдафонським кроком мало не ввалився Лорд-Маршал. Ступивши кілька кроків, він помітив поряд із Королевою свою племінницю. Спершу навіть не впізнав, а коли збагнув — остовпів осікшись на півслові з розкритим ротом, зовсім забувши де знаходиться.

— Що це таке, Арін!? — нарешті зірвалося з вуст вояка. Голос його лунав так, наче то була особиста образа. — Що ти собі дозволяєш!?

Дівчина зблідла, мов крейда. Вона злегка відсахнулась, не наважуючись відповісти, і опустила очі.

— Агов! — рвучко обірвала його Вірджина. Очі її спалахнули холодним вогнем. — Це Ви поводитесь неприпустимо в присутності Королеви! Ви геть втратили глузд!?

— Помилуйте старого, Ваша Величність… — пробурмотів Маршал, опускаючись на коліно й схиляючи голову. — Але це неподобство…

— Неподобство?.. — зловісно перепитала Вірджина, роблячи крок до нього. — Неподобство — це коли твердолобі вояки пхають носа не в свої справи. Настав час змінити ваші застарілі погляди. І вирішую тут я. Запам’ятайте це, Лорде-Маршале.

— Святенні Отці не схвалять… — зробив спробу заперечити він.

— Не смійте мене повчати! — холодно відрізала Королева. — Це мій клопіт, не Ваш.

 Вона кинула на флорейліну короткий, заспокійливий погляд і, ледь помітно підморгнувши, мовила:
— Люба Арін, йдіть і здивуйте новизною весь мій прив’ялий Квітник.

Коли за флорейліною тихо зачинилися двері, Королева глибоко зітхнула й окинула поглядом славетного старого вояку, що застиг посеред кімнати на одному коліні з опущеною головою.

— Підведіться, Маршале… — вже значно тепліше мовила вона. Дочекавшись, поки той розправить плечі, стримано додала: — А тепер кажіть по суті.

— Ваша Величність, — занепокоєно глянув він, — дорогою до Алмарона разом із достойницею острівної держави Асс-Таріан рухається Елітна Центурія Асскарі.

— Хм-м… — замислилась Вірджина. — Розділяю вашу стурбованість, Маршале, але, гадаю, не варто панікувати. Це всього лиш Центурія…

— Та кожна з цих воїтельок вартує щонайменше п’ятьох, моя Королево.

— Знаю, знаю… — відмахнулась вона. — Можливо, у них і є якісь претензії через втрату чинності старих угод, та наразі я цілком упевнена: воювати вони не хочуть.

— Хто знає, що у цих воїтельок на думці…

— Ось і дізнаємось, — рішуче мовила Королева. — Готуйтесь зустрічати високу гостю зі свитою. І щоб усе було як належить!

— Як накажете, Ваша Величність. Дозвольте виконувати?

Вірджина лиш втомлено махнула рукою й у задумі рушила до вікна. Маршал уклонився їй услід і, намагаючись ступати тихіше, покинув спальню Королеви.

ГЛАВА 74

Прокинувшись із першими променями сонця, Ерік протяжно зівнув, солодко потягнувся й хутко підвівся. У кімнаті ще панували вранішні сутінки. На мить задумавшись, він прийняв рішення і без жодного поспіху вдягнувся. Потім, полишивши кімнату, тихо спустився до гостьової зали. Завдяки доволі великим вікнам тут було значно світліше.

Поруч з одним із них стояли двоє чоловіків. ДеБоне відразу впізнав управляючого резиденцією — судячи з його постави та рухів, той, очевидно, був колишнім військовим. Даючи якісь настанови дворецькому, він супроводжував їх красномовними жестами. Ерік навіть не намагався дослухатися до його слів, а просто вирішив дочекатися, розглядаючи екзотичну люстру, доки той завершить.

Врешті управляючий помітив молодого шляхтича, відпустив дворецького і, підійшовши, злегка вклонився:

— Доброго ранку, пане… Чим можу допомогти?

— Скажи-но, добродію… — відповівши на привітання кивком голови, почав було ДеБоне, та раптово запнувся.

— Артур, Пане, — ввічливо усміхнувся той.

— Отож, скажи, Артуре, де я можу найняти вітрильник, щоб дістатись острова Міре-Тар?

— Пробачте?.. Пане, для чого винаймати? В порту пришвартована наша шхуна… треба лише визначитися з часом виходу у море.

— Отакої… — вражено звів брови Ерік.

— Щось не так, Пане? — розгублено глянув на нього управляючий.

— Ні-ні, все гаразд, Артуре… Поки не кажи про вітрильник Графині — боюсь, мені перепаде на горіхи, — заклопотано мовив ДеБоне і додав: — З часом виходу я визначуся трохи пізніше.

— Авжеж, Пане. Якщо Її Світлість не питатиме — сам я нічого не скажу.

— Домовились, — злегка кивнув він. — Та скажи мені ще одне… Що то за велике укріплене поселення на узбережжі затоки? Виглядає наче військовий табір.

— Так і є, Пане. Це військова база Морського Легіону Асскарі. Вона тут ще з часів війни.

— І багато там війська?

— Зазвичай — один легіон. Та коли проходять навчання, буває значно більше. Як, скажімо, зараз.

— А як до цього ставляться місцеві можновладці?

— Вони цьому тільки раді. Завдяки присутності Асскарі в місті майже немає злочинності… А рибалки й фермери гарно заробляють.

— Не розумію… — збентежено глянув ДеБоне на управляючого.

— Місто забезпечує їх харчами й різними послугами, а вони охороняють його ночами… якщо це можна так назвати.

— Тобто?

— Як тільки стемніє й до світанку, вони проводять у місті свої навчання. Це наче якась гра: одна група воїтельок ховається, кілька інших шукає і знешкоджує їх. Попутно вони ловлять усіх, хто вештається містом серед ночі, і здають варті Королівської гвардії. Тож виходити з дому вночі я не раджу.

— Он воно як… Оригінальне рішення, — іронічно усміхнувся Ерік, — проте, здається, доволі ефективне.

— Місцеві називають їх «Баракудами», Пане.

— Не маю жодного сумніву, що це цілком заслужено. Дякую, Артуре… А зараз мені треба дещо обдумати.

І, залишивши управляючого розгублено стояти посеред зали, він поспішно піднявся до покоїв.

Десь ближче до сніданку Артур дізнався від покоївки, що панянки вже прокинулися, вдяглися і, причепурившись, тепер милуються цвітом магнолій у садку. Він вирішив особисто поцікавитися їхніми побажаннями та планами на день.

Знайти панянок було неважко — у невеличкому саду вони жваво ділилися враженнями та час від часу весело сміялися. Управляючий підійшов і, шанобливо вклонившись, привітався:
— Доброго ранку, Ваша Світлість… Панночко.

— Доброго, Артуре… якщо не помиляюся?

— Ваша Світлість ніколи не помиляється, — улесливо мовив він, ствердно кивнувши.

— Артуре, облиште цей безглуздий етикет. Звертайтеся до мене просто «Пані», гаразд?

— Як скажете, моя Пані.

— О, зовсім інша справа… Тепер я почуваюся більш звично.

— Пробачте, що завадив розмові з юною панночкою, та я хотів дізнатися про Ваші побажання…

— Може, ви самі щось запропонуєте? — допитливо глянула на нього пані ЛаБель.

— Авжеж, Пані… Після сніданку можемо влаштувати невеличку екскурсію…

— Хочу на море, — безцеремонно втрутилася Мірі й упевнено додала: — Хочу скупатися в морі!

Артур на мить розгубився, кинув погляд на графиню й завмер в очікуванні.

— Я теж не проти прогулятися до моря. Що скажете?

— Жодних проблем, Пані. У затоці є кілька пляжів… Та, з огляду на безпеку, найкращий — поруч із військовою базою Асскарі.

— Туди й підемо, — ствердно мовила Кліо.

— Як забажаєте, — погодився управляючий і, ніяково усміхнувшись, додав: — Та лише якщо Ви не заперечуєте проти присутності кількох десятків воїтельок… без жодного клаптика одягу на тілі.

Пані ЛаБель замислилася, та перш ніж вона встигла відповісти, знову втрутилася Мірі:
— А це цікаво… Хочу подивитися! — скривила вона примхливу гримаску.

— Мірі, люба, ми ж не можемо кинути пана Еріка й піти самі…

— Перепрошую, що втручаюся, Пані, але пан ДеБоне може приєднатися, якщо забажає, — мовив Артур, ховаючи лукаву усмішку.

— Тобто?.. — окинула його здивованим поглядом Кліо.

— На пляжі інколи бувають слуги-євнухи, тож присутність одягненого чоловіка воїтельок Асскарі не бентежить… якщо він поводиться належно.

— Ху-ух… — полегшено зітхнула графиня. — Я вже було подумала, що вони теж… ну, розумієте. Не лякайте мене так більше.

Вона нишком глянула на Мірі й переконалася, що хоч та з цікавістю слухала, проте з останнього нічого не втямила.

— Гаразд, можливо, підемо… Але спершу я мушу поговорити з паном Еріком, люба, — звертаючись до дівчинки, промовила пані ЛаБель.

У цей доволі невизначений для них момент підійшов дворецький і вклонився:
— Сніданок подано, Ваша Світлість.

На завзяте прохання Мірі, яке молода графиня зустріла мовчазною усмішкою, до них приєднався управляючий. Під час сніданку ДеБоне ретельно розпитав його про всі можливі варіанти відпочинку біля моря. Запрошення дівчинки виявилось дуже вдалим: із розмови вони дізналися, що воїтельки Асскарі зазвичай бувають на пляжі рано-вранці або ближче до вечора. Дійшовши схвального висновку, усі погодилися з цим вибором і вирішили решту дня присвятити підготовці до майбутнього походу на узбережжя. Після недовгих зборів пані ЛаБель разом із Мірі у супроводі воїнів Тіней пішли прогулятися містом, маючи намір відвідати кілька крамниць і придбати все необхідне для відпочинку на пляжі. Тим часом ДеБоне з управляючим попрямували до порту, щоб оглянути шхуну та, познайомившись із командою, обговорити з капітаном деталі подорожі до острова Міре-Тар.

ГЛАВА 75

Отримавши звістку, що Елітна Центурія Асскарі дорогою до Алмарона збирається заночувати в Галтарі, Смагл уже пополудні прибув до містечка.
У дворі корчми панувала небувала метушня: тягали мішки, котили діжки — словом, робота просто кипіла.

Корчмар зустрів його на порозі зі стурбованим виглядом.

— Доброго здоров’я, Гільдмайстре, — злегка вклонився він. — Як чудово, що ви приїхали…

— І тобі, Сезаре, — лукаво усміхнувся Каспер. — Щось ти сьогодні надто схвильований… Переймаєшся, чи зможеш обслужити сотню спітнілих, голодних жінок?..

— Хм… гадаю, впораюсь, — зітхнув корчмар і змовницьки підморгнув. — Та не з усіма одразу, а почергово.

— От і гаразд… Я нагору.

— Може, спершу пообідаєте?

Смагл недбало махнув рукою й рушив до середини.

— Принеси мені кави та кілька канапок із бринзою, — кинув він находу.

Поспіхом перекусивши, Каспер занурився в роботу. Переглядаючи звіти та купу інших паперів, він і не зчувся, як почало вечоріти. Раптом до його вух долинув глухий гул копит, і за мить подвір’я корчми заповнило гучне іржання стримуваних коней. Він підвівся з-за столу й виглянув у вікно. У дворі не було де й листку впасти — Центурія Асскарі виглядала вражаюче. Смагл хутко прибрав папери у шухляду, підійшов до дзеркала, поправив сюртук і, вдоволено хмикнувши, вийшов із кабінету.

Коли він спустився до зали, там уже було кілька воїтельок. Одна з них, у червоному одязі, розмовляла з корчмарем. Каспер спробував підійти ближче, та йому миттю перегородили дорогу двоє Асскарі. Він зупинився, повільно розставив руки, даючи себе оглянути, і краєм ока помітив, як Сезаре вказав воїтельці в червоному в його бік. Окинувши Смагла пронизливим поглядом, вона не вагаючись рушила до нього. Наблизившись, подала знак своїм підлеглим, і ті чемно кивнули та розступилися, даючи їй дорогу.

— Доброго вечора, пане Смагл, — привіталася незнайомка.

— Доброго, шановна Пані, — злегка вклонився він. — Пробачте, не знаю вашого імені…

— Нічого дивного, ми ж незнайомі. Та я про Вас багато чула. Мене звати Тіссе Іннарі, – назвалась Верховна Радниця, умисно приховавши свій титул.

— Дуже приємно, пані Іннарі. Запевняю, не варто довіряти пліткам. Чим можу бути корисним?

— Що ж, Ви саме такий, як я й уявляла — одразу до справи. Може, поговоримо деінде?

— Пробачте мою нерозторопність… Гадаю, Ви не матимете заперечень, якщо це буде мій кабінет?

— Авжеж ні, — усміхнулася Іннарі й лукаво скривившись кивнула на воїтельок. — Вони не покинуть мене наодинці із Вами. Хоча… в даній ситуації невідомо, хто з нас у більшій небезпеці.

Каспер лише посміхнувся у відповідь і жестом запросив пані нагору.

Увійшовши до кабінету, Верховна Радниця оглянулась, наказала підлеглим залишитися біля дверей і, дочекавшись запрошення, вмостилась на стілець, який люб’язно запропонував їй Гільдмайстер.

— Тож, повернемось до справ, шановна пані Іннарі… — сідаючи навпроти, мовив Смагл, поклавши руки на стіл.

— Ви вже, мабуть, здогадуєтесь про мету мого візиту до Алмарона? — хитро зиркнула вона.

— У загальних рисах, Пані… З огляду на останні події, мабуть, Могутню Володарку Асскарі цікавить перегляд існуючих угод із Короною… — Каспер неквапливо склав руки докупи, уважно спостерігаючи за реакцією посланниці.

— Щось таке… — кинула відчужено гостя.  

— Може, трішки поділитесь своїми планами?.. — грайливо поцікавився він, нахилившись трохи вперед.

— Хм… можливо. Та в обмін на вашу допомогу. — загадково примружилась Іннарі, злегка покивавши пальчиком.

— Слухаю уважно…

— Мені потрібно таємно, ще сьогодні, потрапити до столиці з десятком воїтельок. — погляд посланниці раптово став непроникним, мов скеля.

— Хочете влаштувати сюрприз для принцеси Вірджини? — Смагл покосився на неї з ледь помітною підозрою.

— Якщо припускаєте щось лихе… то ні, але в дечому ви все ж маєте рацію…

— Тож?.. — з відвертою цікавістю він поглянув на гостю.

— Все до нестями просто… Я дуже втомилась дорогою, тож хочу уникнути зайвої уваги: прийняти теплу ванну і добре виспатися перед візитом до палацу. — вона злегка розвела руками й трохи збентежено посміхнулась.

— Розумію… Гадаю, я зможу з цим допомогти… Тепер ваша черга.

— Нас цікавлять землі покійного герцога ДеНератіо… зокрема графство ЛаРуме.

— Он як… А щодо графства ЛаБель? — Смагл стурбовано потер чоло.

— Наскільки мені відомо, його вже повернуто законній спадкоємиці… Тож ми на нього претендувати не будемо. — запевнила його Іннарі.

— Чудово, — задоволено усміхнувся Каспер. — У такому разі значних проблем у стосунках між Гільдією та народом Асскарі не виникне.

— Згодна, — злегка кивнула Іннарі. — Рада, пане Смагл, що ми з вами досягли порозуміння.

Упродовж усієї розмови в образі посланниці було щось, що невпинно бентежило його. Зненацька Каспера осінило неймовірне припущення.

— Пробачте за нахабство, шановна пані, — почав делікатно Гільдмайстер, — але ви не надто схожі на воїтельку Асскарі…

— Тим не менше, я — одна з них, — холодно кинула вона, даючи зрозуміти, що розпитувати далі не варто.

— Ще раз пробачте, пані… — вирішив він зайти з іншого боку. — Кажете, вас зацікавило графство ЛаРуме?

— Мені просто сподобалася його назва, — лукаво всміхнулася Іннарі. — Звучить дуже шляхетно, чи не так?

— Авжеж… ви таки маєте рацію, — вдав простака Каспер, а про себе подумав: «У мене ще є одна козирна карта для вас, загадкова пані. Якщо не помиляюся — це може спрацювати…»

Він відкрив шухляду столу, дістав невеликий тубус і простягнув його гості.

— Що це? — здивовано зиркнула вона.

— Погляньте самі. Нумо, сміливіше… беріть, — наполіг Смагл, ледь помітно усміхнувшись.

Верховна Радниця взяла тубус, вийняла з нього згорток пергаменту, розгорнула, швидко пробігла очима й із недовірою глянула на Гільдмайстра.

— Відкритий патент на графство і титул, підписаний покійним королем Едгардом? — очі посланниці округлились. — Як це взагалі можливо?!

Смагл повільно підсунув до неї чорнильницю з пером і, вдаючи святу невинність, посміхнувся:

— Впишіть своє ім’я та назву графства — і воно ваше, шановна пані.

Іннарі на мить замислилась, тоді спокійно склала пергамент, сховала його в тубус і запхнула за шовковий перев’яз.

— Дякую, Гільдмайстре… — промовила вона, окинувши його довгим пронизливим поглядом. — Я подумаю над цим.

— Авжеж, — лукаво примружився Каспер. — Гадаю, річ стане вам у пригоді… під час перемовин із принцесою Вірджиною.

— Гаразд, давайте сьогодні на цьому завершимо… Я страшенно зголодніла.

— Може, повечеряємо тут? Разом?

— Перепрошую, але я не можу залишити без вечері своїх славетних воїтельок, — вона кивнула в бік дверей, де чекали двоє її підлеглих.

Потім Іннарі підвелася, винувато посміхнулася і рушила до виходу. Коли воїтельки розчинили перед нею двері, вона раптом зупинилася й оглянулася.

— Проте ви можете приєднатися до нас… Заодно обговоримо ваш план непомітного проникнення в Алмарон, — кинула вона, ледве посміхнувшись.

— З превеликим задоволенням, — підвівся Каспер і злегка вклонився.

Щойно посланниця зникла за дверима, він розгублено зітхнув і ледь чутно промовив сам до себе:

— Оце так жінка… Виманила подарований мені королем патент, а я так і не дізнався її справжнього імені.

На мить замовк, потім вдоволено прошепотів, з почуттям глибокої поваги:

— Проте не шкодую ні краплі… Бо впевнений — це таки вона… Мати Еріка ДеБоне…

ГЛАВА 76

Надворі вже займалась ранкова зоря, але в покоях Королеви ще панували сутінки. Попри вчорашню впевненість під час розмови з Лордом-Маршалом, Вірджина прокинулась із відчуттям незрозумілої тривоги. Безліч думок металося в голові, не даючи зосередитись.
«Чи визнають мене Асскарі… Королевою Орданелла?.. Що принесе цей день?.. Як би ж то знати їхні справжні наміри… На кого можна опертись?.. Через недолугість бісових недоумків я не зможу навіть розраховувати на Миротворця…»
Розлючена власними думками, вона рвучко підвелася з ліжка й підійшла до вікна. Вдивляючись у світанковий морок, сповнений передчуття чогось незбагненного, Вірджина смачно вилаялась. Тиша, що панувала довкола, дратувала до сказу — тож вона владно гукнула покоївок.

Ледь встигали покоївки одягти Королеву, як до спальні влетіла схвильована Рарефлора.

— Ваша Величносте… Ваша… — згадавши про етикет, вона запнулася й зробила глибокий реверанс.

— Доброго ранку, люба Софі, — окинула її поблажливим поглядом Вірджина. — Невже у нас пожежа?

— Пробачте, моя Пані, — випрямляючись, мовила Перша флорейліна. — Я гадаю, це щось значно гірше…

— Ти лякаєш мене, люба… Ну ж бо, кажи вже.

— Асскарі вже в місті! — випалила Софі, не приховуючи свого збентеження.

— Он як… — задумалася на мить Королева. — І коли це вони встигли?

— Ще вчора, до опівночі…

— Як це, до біса, можливо? Ціла центурія Асскарі зайшла в столицю?! — гнівно глянула вона на Рарефлору.

— Ні, Ваша Величносте… лише передовий загін, на чолі з Центуріною і Посланницею.

— І чому я дізнаюся про це лише зараз — і від тебе? Де той клятий ДеВарре?

— Зараз капітан у Кварталі Розваг…

— Що?!..

Недослухавши Софі, Вірджина жбурнула об підлогу намисто, що впродовж розмови нервово теребила в руці. Воно дзвінко луснуло, і перлини розсипалися підлогою.

— Даремно гніваєтесь, моя Пані… — опустившись на коліна, флорейліна намагалася зібрати перлини. — Він саме займається цим питанням.

— У Кварталі Розваг? — опанувавши свій гнів, перепитала вже більш стримано Королева.

— Там ночувала Посланниця разом з ескортом.

— Хм… Навіть тут мене обскакали…

— Ви про що?.. — щиро здивувалася Рарефлора.

— Про Гільдію, люба… про Гільдію, — поблажливо усміхнулася Вірджина. — Що ж, чекатимемо незвану гостю.

Королева присіла навпочіпки й заходилась збирати намистини разом із своєю беззастережно вірною подругою.

Перед сніданком з’явився з доповіддю капітан Королівської Гвардії ДеВарре.
Вислухавши його детальний рапорт, Королева задумалась на мить і промовила з легким сумнівом:

— Виявила бажання зустрітися зі мною в неформальній атмосфері після сніданку, кажете?

— Так, Ваша Величносте… В саду Королівського палацу.

— Хоч яка вона з себе? — несподівано поцікавилась Вірджина.

— Пробачте, Ваша Величносте… — винувато скривився капітан. — Але Посланницю я не бачив, спілкувався лише з офіцеркою Центурії.

— Гаразд, підготуйте велику трояндову альтанку, — Королева зиркнула на вояку. — Сподіваюся, встигнете?

— Авжеж, моя Королево… Яку варту виставити?

— Варту? — здивовано перепитала вона. — Якби Асскарі хотіли мене вбити, то, зважаючи на вашу нерозторопність, сьогодні я вже не прокинулася б.

— Та все ж кількох добірних гвардійців я таки поставлю…

— Припиніть, Арно. Не виказуйте безпідставного страху — вони ще нам не вороги.

— Як накажете, Ваша Величносте…

— Ідіть уже, ДеВарре, — поблажливо зітхнула Королева й долучилась до флорейлін, які терпляче чекали в передпокої.

Капітан чемно вклонився їй услід, постояв ще мить, збираючись із думками, й подався виконувати наказ.

Після сніданку Вірджина, прогулюючись садом у супроводі флорейлін, завітала до трояндової альтанки. Усередині на столику чекав кавовий сервіз, а поруч височіла етажерка, сповнена вишуканих десертів. Відпустивши панянок розважатися під наглядом Рарефлори, вона присіла за столик, залишившись на самоті.

Чекати довелося недовго. Незабаром у глибині саду виринули силуети королівських гвардійців, а за ними — воїтельки Асскарі. Серед них одна постать різко вирізнялася червоним убранням. Вони швидко наближалися. Королева намагалася розгледіти їхні обличчя, але на головах були каптури, а під ними — маски.

Її знову, як і на світанку, охопило відчуття тривоги. Червоний колір недвозначно вказував на високий статус Посланниці. Наблизившись, воїтелька в червоному ледь помітним жестом віддала наказ. Асскарі миттєво оточили альтанку, відтіснивши гвардійців, а вона сама без поспіху увійшла всередину. Зупинилась навпроти Вірджини, на мить застигла у гордій поставі, потім мовчки вклонилась і, не чекаючи запрошення, присіла за стіл.
Королева спершу не знайшла, що сказати — десь усередині вже закипав гнів, але вона зуміла придушити його.

— Рада бачити Посланницю Могутньої Володарки Асскарі у своєму саду, — сказала з легкою іронією, без тіні страху.

— Я теж рада бачити Вас, Вірджино, — голос воїтельки пролунав, мов насмішка.

«Цей голос… Такий знайомий… — здогадка вразила, мов блискавка. — Невже це вона?.. Моя…»

Королева вмить зблідла, наче побачила привид. Усе довкола втратило барви.

— Орлі… — вимовила вона ледь чутно, безсило відкинувшись на спинку диванчика.

Хвиля спогадів накрила її. Вперше в житті Вірджина так виразно відчула власну провину — перед жінкою, з якою вчинила те саме, за що й досі люто ненавидить батька: позбавила її щастя материнства.

Очі заблистіли від сліз, і одна з них мимоволі скотилася щокою. Та вже за мить Королева зібралася, набула гідної постави й промовила тихо:

— Пробачте, Орлі…

— Не треба вибачатись, Вірджино, — перебила колишня подруга. Відкинувши каптур і знявши маску, вона глянула їй просто в очі. — Ви зробили мене рівною собі. Тепер я не ваша флорейліна, а одна з наймогутніших жінок континенту. Тож, певною мірою, я навіть вдячна Вам.

Королева ніяково всміхнулась, витерла сльозу хустинкою й простягнула до неї руку — пальці тремтіли від напруги. Орлі підвелась, обійшла стіл, обережно взяла долоню Королеви у свої — сповнені тепла і співчуття. Потім, як колись у давно минулі часи, присіла поруч.

— Можливо, я ніколи не зможу пробачити Вас, — прошепотіла вона. По її щоці збігла сльоза. — Та я й не тримаю зла, люба Вірджі… Не Ви мене зрадили. Це я зробила сама.

— У монастирі я часто молилася за Вас… Мабуть, шукала спокуту…

— Вірджино, Ви знаєте, де моє дитя? — раптом міцно стиснула її долоню Орлі. — Що з ним?

— Це хлопчик… розумний хлопчик і досить небезпечний… — лукаво усміхнулась вона. — Зараз він десь переховується… Я розкажу Вам про нього все, що знаю… Ви ж не поспішаєте?

— Справи зачекають…

Віконтеса ДеМарль із полегшенням зітхнула й обійняла свою колишню Королеву, щоб приховати мимовільні сльози, що текли нестримними струмками.

Щойно перші емоції вщухли, вона тремтячим голосом прошепотіла:

— Скажіть хоч, як його звати…

— Ерік… Ерік ДеБоне, — так само тихо промовила Вірджина.

— Яке миле… — Орлі замріяно усміхнулась. — Ім’я мого сина.

Далі вони, мов дві старі подруги — наче й не було між ними років сумнівів і прихованих образ, — проговорили аж до обіду.

— А знаєте що, Орлі… Пообідаємо разом, як у старі часи? — раптом запропонувала Королева. — І взагалі залишайтесь… із своїми воїтельками звісно. Займете порожні апартаменти покійного короля.

— Щедра пропозиція, Вірджино, — лукаво примружилася віконтеса ДеМарль. — Я подумаю.

ГЛАВА 77

Наступного дня, поснідавши раніше, ніж зазвичай, ДеБоне разом із двома панянками, зручно вмостившись у розкішній колясці, вирушили до узбережжя. Позаду, трохи відстаючи, їх супроводжували двоє вершників. Дорога минала непомітно — усі були надто захоплені спогляданням казкових краєвидів, що поступово відкривалися перед ними. Нарешті коляска зупинилася навпроти вузької стежини, яка вилася пологим схилом до пляжу.

Того самого пляжу, що ховався у віддаленому куточку затоки, неподалік, оточеного густим паліурусовим живоплотом, високими валами й кам’яним бастіоном, військового табору Асскарі. Здавалось, сама природа приховала його від сторонніх очей, степових вітрів та морських штормів, могутнім бар’єром прибережних скель. Блідо-жовтий пісок, зігрітий південним сонцем, був тут м’яким і сипучим, наче живий. Ближче до води він поступово ставав щільнішим, прохолоднішим і вологим, перемішаним з дрібними черепашками, принесеними хвилями з глибин затоки. На перший погляд усе виглядало незайманим, та придивившись уважніше, можна було помітити ознаки стороннього втручання. Подекуди виднілися сліди човнів, які, мабуть, доволі часто витягували з води на піщаний берег, проте це не надто порушувало загальну гармонію. Вода неквапливо набігала лагідними хвильками і злегка пінилася, стікаючи піском. Прозора, лазурово-зеленкувата на мілководді, вона плавно переходила в насичено-темний сапфіровий відтінок у глибинах. І зовсім не відчувалося, що цей куточок узбережжя давно освоєний людьми.

Під майже безхмарним, яскраво-блакитним небом, поодаль від берега, посеред затоки, злегка похитуючись на хвилях, стояли на рейді вітрильники. Лише тихий шелест хвиль і крики чайок порушували тишу, оживляючи безмовний краєвид. Здавалося, це місце створене, щоб дарувати чарівну магію моря: купання в прозорій, сповненій свіжості морській воді та засмагу на піску під теплими променями сонця, підсвідомо відчуваючи невидимий захист воїтельок Асскарі.

Як тільки коляска зупинилась, Мірі спритно вискочила з неї, підбігла до стежини й завмерла, намагаючись зорієнтуватися.
— Обережно, люба… — занепокоєно мовила пані ЛаБель, виходячи з коляски, обпершись на руку ДеБоне.
— Угу… — відгукнулась дівчинка, не повертаючи голови, і стрімголов помчала стежкою вниз.

Діставшись пляжу, вона підбігла до краю й присіла навпочіпки, спостерігаючи, як хвильки прозорої води, одна за одною, намагаються торкнутися її ніг. Потім, заплющивши очі, Мірі на повні груди вдихнула свіжий терпкий запах моря. Врешті нахилилась, зачерпнула в долоні прохолодної води й піднесла її до рота.

Помітивши це, молода графиня, якій залишалося здолати ще кілька кроків, щоб приєднатись, спробувала зупинити дівчинку:
— Люба, не пий…

Та було пізно. Мірі вже встигла набрати до рота морської води й миттєво сплюнула.
— Ве-е… гидота! — вона підвелася і, глянувши на пані ЛаБель, що стояла поруч із ніяковою усмішкою, скорчила бридку гримасу. — Солона… ще й гірка, мов трава полину.

Молодиця нахилилась, зачерпнула води й злегка торкнулась її кінчиком язика.
— А й справді… як і казав мій покійний… — задумливо мовила вона, та, глянувши на дівчинку, раптом безтурботно додала: — Забудь… Нумо краще скупаємось, — і кинувши парасольку від сонця на пісок, почала роздягатися.

Тим часом ДеБоне, завершивши давати настанови воїнам Тіней, що супроводжували їх дорогою до пляжу, вже поспішав стежиною з наміром приєднатися до панянок.

Лишившись лише в сорочці з корсетом, що облягав талію, пляжних панталонах і панчохах, пані ЛаБель озирнулася навколо. Помітивши трохи поодаль силует оголеної воїтельки Асскарі, яка медитувала в позі лотоса, вона на мить завмерла, потім зітхнула і, підморгнувши Мірі, з запалом промовила:
— А до біса це все… — і швидко позбулася решти одягу.

Дівчинка вчинила так само й, вхопивши молодицю за руку, потягла її у воду.
— Зачекай, Мірі… я не вмію плавати! — перелякано вигукнула пані ЛаБель.
— Не бійся, люба... я не дозволю тобі потонути! — долинув до її вух впевнений голос Еріка.

Давши обіцянку не запливати на глибину, Мірі залишила молоду графиню під наглядом ДеБоне й попливла мілководдям уздовж берега.
Трохи згодом вона дісталася місця, де медитувала воїтелька Асскарі. Намагаючись не здіймати галасу, вийшла з води й, тихо крадучись теплим пухким піском, підійшла ближче. Зупинившись навпроти воїтельки, Мірі, якийсь час мовчки, з неприхованою цікавістю, розглядала досконалі лінії тренованого тіла зрілої жінки. Зненацька Асскарі розплющила очі, й їхні погляди зустрілися. Не побачивши в очах юної незнайомки ані агресії, ані страху, лише щиру цікавість, воїтелька привітно всміхнулася.

— Ти хто?.. — зовсім неочікувано спитала дівчинка.

Асскарі не відповіла, лише зберігаючи на обличчі мовчазну усмішку, уважно спостерігала за нею.
— А… здається, вона мене не чує… або не розуміє, — тихо промовила Мірі сама до себе й, усміхаючись у відповідь, злегка помахала рукою.

Саме в цю мить погляд воїтельки ковзнув шиєю незнайомки до низу, і поміж дівочих грудей натрапив на добре знайомий їй кулон. Вираз обличчя миттєво став холодним і стриманим.
— Звідки в тебе ця прикраса? — раптово озвалась вона, з явною недовірою.

Від несподіванки Мірі відступила на крок, але швидко оговталася.
— Хм-м… ти про це? — перепитала вона, торкаючись кулона пальцем, і наче між іншим додала: — Як добре, що ти розмовляєш… а я було подумала, що ти німа.

Воїтелька ніяк не зреагувала на сповнене легкої іронії зауваження, тож Мірі продовжила:
— Ну… у мене з однією вашою офіцеркою виникло непорозуміння… і я ненароком поранила її.

— Ти змогла поранити воїтельку? — вмить погляд Асскарі став значно вимогливішим.

— Кажу ж… ненароком, — обурилася Мірі. — А потім втрутилася жінка в червоному, і ми наче помирились… так ця прикраса мені й дісталася.

— Цікаво… — воїтелька раптом пожвавішала й вкрай здивовано запитала: — Ти знаєш Верховну Радницю?

— Ем-м… не зовсім. З нею спілкувався пан Ерік, мій… — дівчинка на мить замислилася, — …опікун.

— Зрозуміло, - підсумувала Асскарі, - тож виявляється, попри все… в нас із тобою є дещо спільне.

— Ти це про що? — розгублено спитала Мірі.

— Я теж не надто люблю цих пихатих елітних сучок, — іронічно всміхнулася воїтелька.

— Не любиш?.. А чому?

— Це довга історія. Якщо приходитимеш сюди частіше… можливо, дізнаєшся.

— Згода… — задоволено мовила дівчинка й вказала на човен-гічку, що лежав неподалік на прибережному піску, трохи нахилившись на бік.

— Той корабель… він що, зламався?

— Ні. Чому ти так подумала? — Асскарі з неприхованою цікавістю глянула на неї.

— Ну… він не плаває.

— Он воно що… — здогадалася вона. — Ти не місцева і біля моря, мабуть, уперше.

— Угу… — ствердно кивнула Мірі.

Краєм ока воїтелька помітила молоду вродливу жінку, яка наближалася до них, і підвелася.

— Он та жінка, що йде сюди… твоя мама? Чи, може, сестра?

Дівчинка обернулася. Її обличчя вмить засяяло, і, покинувши співрозмовницю, вона побігла назустріч жінці, радісно вигукуючи:
— Пані Кліо!.. Пані Кліо!

Воїтелька Асскарі, провівши її лагідним поглядом, підняла з піску килимок, струснула й знову розстелила. Вона вже збиралася повернутися до медитації, коли за спиною почула легкі кроки й озирнулася. За кілька кроків стояла дівчинка, тримаючи за руку молодицю, яка ніяково усміхалася.

— Це моя мама, — без зайвих церемоній повідомила Мірі.

— Пробачте, що заважаємо вашому відпочинку… — невпевнено почала жінка, але воїтелька жестом зупинила її.

— Та пусте. У вас чудова донька. Хоча, відверто кажучи, ви радше схожі на її сестру… Мене звати Джавіра Лан’Кера, — привітно мовила вона й подала руку.

— Кліо ЛаБель, — відрекомендувалася жінка й поклала свою руку поверх її.

Джавіра трохи збентежено окинула Кліо поглядом і, намагаючись бути ввічливою, обережно промовила:
— Ви бува не дружина покійного графа?..

— Саме так, — одразу підтвердила пані ЛаБель, не давши їй завершити фразу.

— Пробачте, мій недоречний вигляд, — злегка схиливши голову, мовила воїтелька. — та я щиро рада нашому знайомству… Маю честь представляти військовий флот Асскарі у Ваших землях.

— Джавіро, забудьмо про це… мені й самій ніяково… — Кліо знітилась і ледь усміхнулась. — Зараз ми всі виглядаєм однаково.

— Неправда! — раптово перебила їх Мірі, яка досі, на диво терпеливо, спостерігала за розмовою. — Ми з пані Кліо тут, мов дві білі ворони посеред зграї.

Запала коротка тиша. Обидві жінки розгублено глянули на дівчинку, та вона лише безтурботно знизала плечима й, скорчивши кумедну міну, вказала на групу воїтельок, що розважались неподалік, намагаючись відняти одна в одної м’яч, і безпорадно розвела руками. Наступної миті обмінявшись поглядами, всі разом щиро розсміялися.

— Хочеш покататися на тому кораблі? — доволі неочікувано спитала Джавіра, натякаючи на човен, що лежав на піску, і змовницьки підморгнувши Мірі, глянула на пані ЛаБель. — Дозволите?

Помітивши, як засяяло обличчя дівчинки, Кліо кинула розгублений погляд у бік ДеБоне, який здалеку спостерігав за ними, і, коли той привітно помахав їй рукою, трохи повагавшись, надала згоду.

— Прикрийте вуха і не лякайтесь, — мовила воїтелька і, зачекавши, поки молодиця разом із дівчинкою затулять вуха долонями, двічі пронизливо свиснула.

Не минуло й хвилини, як до них, навіть не захекавшись, підбігла одна з Асскарі, що грали з м’ячем. І, не звертаючи уваги на інших, виструнчилась перед Джавірою, приклавши праву руку до грудей.

— Чекаю наказу, Командорко!

— Бачиш цю юну воїтельку? — Джавіра вказала на дівчинку і, помітивши збентеження в погляді підлеглої, холодним, мов сталь, голосом додала: — Так, саме воїтельку. Гадаю, вона заслуговує на це звання більше, ніж деякі з вас.

— Так, Командорко.

— Зараз ви спустите човен на воду і покатаєте цю чудову дівчинку. Заодно у веслуванні повправляєтесь.

— Слухаюсь, Командорко, — підлегла Асскарі розвернулася і, не встигнувши ступити й кроку, почула за спиною вже значно тепліший голос: — Дівчинку не забудь. Поводьтеся ввічливо, можливо, вона розкаже вам дещо цікаве… І пильнуйте її дужче за власні дупи.

— Звісно, Командорко, — відповіла підлегла, стримуючи усмішку.

— Візьми з собою парасольку, люба, — втрутилась пані ЛаБель, і лагідно погладила Мірі по голові, — бо обпечешся на сонці.

Дівчинка вихором метнулася до місця, де вони залишили одяг, перекинулася кількома словами з ДеБоне і, не отримавши заперечень, схопила парасольку й повернулася.

Дочекавшись, поки до неї приєднається Мірі, воїтелька крадькома привітно підморгнула дівчинці, і вони разом рушили до човна.

Командорка, лишившись наодинці з молодою графинею, злегка торкнулася її плеча й обережно ковзнула пальцями до ліктя.

— Пробачте, Графине, не втрималася… У вас така бліда шкіра, тож я мусила переконатися, що ви з плоті та крові, — грайливо мовила Джавіра. — Приходьте частіше до нас… на пляж.

— Не можу цього обіцяти, але я тут дійсно почуваюся доволі затишно, — відреагувала на пропозицію Кліо й раптово спитала: — Джавіро, скажіть… чим це ви займалися, сидячи в такій дивній позі, мов статуя якогось божества?

— Медитувала, — усміхнулася воїтелька.

— Нерозумію… — замислившись промовила графиня. — А що це?

— Хочете спробувати?..

Кліо мовчки кивнула. Джавіра, не зволікаючи, запропонувала їй присісти на розстелений килимок. Даючи настанови, допомогла прийняти позу лотоса, а потім сама сіла на пісок навпроти.

— А тепер заплющіть очі, вслухайтеся в тихий шум хвиль і спробуйте забути про все… Лише ви і море.

Минуло трохи часу, як раптом графиня, порушуючи природну тишу, промовила:
— Ніяк не можу сконцентруватися… Мене весь час мучить одне питання…

— Яке саме? — за мить спитала Джавіра, не розплющуючи очей.

— Цікаво, як це воїтельки Асскарі обходяться без стосунків із чоловіками впродовж цілого року?

Десь на хвилину запала тиша. Було чути лише плюскіт води, крики чайок і далекий дзенькіт корабельних склянок.

— Ну… — цього разу порушила тишу воїтелька, — існує безліч засобів і можливостей задовольнити свої природні потреби… Один із них — кохання з іншою жінкою. Невже ніколи не пробували?

— Я навіть ніколи про це не думала, — злегка обурилася Кліо й розплющила очі.

— О, пробачте, Графине, ніяк не припускала, що ви настільки цнотливі. У такому разі дозвольте мені висловити захоплення вашою відвагою.

— Що ви хочете цим сказати? — молодиця розгублено глянула на воїтельку.

— Подумайте самі… ви і цей пляж. У моєму розумінні, це схоже на подвиг.

Зовсім неочікувано Кліо весело розсміялася.

— Он воно що… Можливо, в чомусь ви таки маєте рацію…

Далі розмова стала більш невимушеною і тривала ще доволі довго, часто переходячи в гучний веселий сміх.

ГЛАВА 78

Десь ближче до полудня, коли сонце вже почало припікати, ДеБоне, який увесь час сидів у самих трусах на рушнику поруч із речами своїх панянок, підвівся й одягнув штани та сорочку. Сидячи, він вивчав мапу острова Міре-Тар, краєм ока спостерігаючи за човном, що розсікав хвилі, наче ніж у руках вправних воїтельок Асскарі. Тож, помітивши, як той звернув до пляжу, вирішив нагадати молодій графині, що пора повертатися на обід до резиденції. Зібрав речі в охапку й рушив до жінок, що сиділи одна навпроти одної в позі лотоса, мов символізуючи собою, злиті в єдину гармонію світло й пітьму.

— Вітаю, славну воїтельку Асскарі, — привітався Ерік, наблизившись. — Пробачте, що завадив вашій жвавій розмові з пані ЛаБель.

На мить запала тиша. Кліо вже хотіла щось сказати й навіть розтулила свої чарівні вуста, та Джавіра зупинила її вольовим жестом.

— Що ж… раз наважився підійти — сідай, — дочекавшись, поки ДеБоне вмоститься, вона лукаво усміхнулась до графині. — Бачу, ви часу дарма не гаяли… Гідний чоловік.

Пані ЛаБель зашарілася й ніяково відвела погляд.

— Ті двоє на пагорбі — твої люди? — спитала Джавіра, змірявши поглядом Еріка.

— Так, воїтелько, — ввічливо, без тіні зверхності чи страху відповів він.

— Славні воїни… І ти їм не поступаєшся. – в її голосі звучала не похвала, а скоріше виклик.

— Чому ви так гадаєте? — здивовано глянув на воїтельку ДеБоне.

Джавіра на мить примружила очі, вдивляючись у його силует. Куточки її вуст ледь-ледь сіпнулися в усмішці, та це була лише гра.

— Асскарі бачать те, чого не помічають інші, — таємничо мовила вона.

Десь здалеку долинув сповнений піднесення голос Мірі:
— Пані Кліо… Пані Кліо, я кермувала кораблем!..

За мить вона вже стояла поряд, з виразом невимовного щастя на обличчі. Слідом за нею підійшла воїтелька Асскарі й, зупинившись перед Джавірою, відрапортувала:
— Ваше завдання успішно виконано, Командорко. Ця дівчинка й справді гідна воїтелька.

— Отож-бо… За пів години вирушаємо на флагман. Приведіть себе в належний вигляд.

— Так, Командорко, — кивнула воїтелька й рушила до човна.

— Нам теж уже час повертатись, — промовила молода графиня, ввічливо усміхнувшись Джавірі. Вона підвелась, глянула на Мірі, що стояла поруч, переминаючись з ноги на ногу, взяла з рук ДеБоне речі й подала дівчинці її одяг.
— Віддай парасольку пану Еріку, люба… Треба вдягатися.

Не минуло й десяти хвилин, як обидві панянки вже були одягнені. Чемно подякувавши Джавірі за гостинність, вони разом із ДеБоне попрямували до коляски на пагорбі.

Коли вони нарешті дісталися до резиденції, у дворі на них вже чекав управляючий.

— Сподіваюсь, Ваша Світлосте… Юна панночко… Пане… — злегка вклонився Артур, — ви чудово провели час.

— Авжеж, Артуре… — привітно усміхнулася молода графиня. — Відпочинок біля моря нам дуже сподобався, дякую вам за рекомендації.

— Завжди радий бути для вас корисним, моя Пані.

— Та ми дуже голодні, — втрутилася в розмову Мірі.

— Розумію, Панночко… Обід буде за пів години. Та спершу вам варто освіжитися ромашковою ванною й перевдягнутися, — ввічливо відповів управляючий і жестом запросив увійти в будинок.

Після обідньої трапези, за порадою Артура, панянки відвідали кімнату для масажу. Лежачи з заплющеними очима на столі з горіхового дерева, вкритому білим бавовняним простирадлом, і спершись підборіддям на невеликий м’який шкіряний підголівник, Мірі прислухалася до кожного дотику косметистки-травниці. Спершу та обмила її тіло прохолодним відваром ромашки й обережно просушила бавовняним рушником, а тоді, ніжно торкаючись пальцями, почала наносити щось схоже на рідке желе.

— Що це?.. — раптово розплющивши очі, трохи налякано спитала дівчинка.

— Не хвилюйтеся, Панночко… — ласкаво промовила косметистка. — Це суміш алое, трояндової води та оливкової олії…

— А нащо вона?.. — з легкою недовірою перебила Мірі, не давши їй завершити.

— …Щоб зволожити шкіру й уберегти її від сонячних опіків.

— Справді? — здивувалася дівчинка. — А пахне, мов трав’яний чай із пелюстками троянди.

Пані ЛаБель, яка, чекаючи своєї черги, сиділа збоку на лаві біля стіни й спостерігала за процедурою, лише злегка мовчки усміхнулася. Минуло ще кілька хвилин — і вони помінялися місцями. Тепер Мірі сиділа на лаві, загорнена у вологу лляну тканину, просочену тією ж трав’яною сумішшю, і, витягши перед собою праву руку, зосереджено розглядала своє передпліччя.

— У Асскарі на тілі немає жодної пушинки… — задумливо мовила вона, — шкіра гладка, наче з мармуру.

— Для цього вони проходять не надто приємну процедуру, — озвалася пані ЛаБель, насолоджуючись ніжними дотиками косметистки-травниці, — називається депіляція.

— А це ще що таке?.. — збентежено глянула на неї Мірі, а потім допитливо втупилася в косметистку.

Впіймавши цей вимогливий погляд, травниця, не припиняючи накладати гель на шкіру молодої графині, ввічливо пояснила:
— Мабуть, буде зрозуміліше, якщо назвати це процедурою висмикування волосся…

— Що!? Це ж боляче! — вигукнула дівчинка.

— Так, боляче… — погодилася вона. — Але в деяких куточках тіла це робиться з міркувань гігієни.

— Мені теж треба? — знітилася Мірі й розгублено глянула на пані ЛаБель.

— Нам із тобою цього робити необов’язково…

— Чому? — раптово пожвавішала вона.

— Бо миємося ми щодня… навіть кілька разів протягом дня, та ще й з милом. А воїтельки не завжди мають таку можливість.

— Розумієте, Панночко… — ввічливо втрутилася косметистка, доповнюючи сказане графинею: — Оскільки Асскарі — це народ воїтельок, ця процедура для них традиційна й тісно пов’язана з їхньою культурою. Для цього в них навіть є спеціальні євнухи-масажисти.

— Тепер мені все зрозуміло… із ними, — безтурботно промовила дівчинка й сховала руку під тканину.

Завершивши процедуру, травниця покрила молоду графиню зволоженою лляною тканиною, і коли та обгорнулася нею, допомогла присісти на лавку. Потім глянула на Мірі, яка, схиливши голову на плече, задрімала, відкинувшись на спинку, й зворотним боком долоні торкнулася її чола. Кліо занепокоєно стежила за нею. Впіймавши стурбований погляд графині, вона ніяково усміхнулася.

— Панночка, здається, трішки задовго була на сонці… або ж просто втомилася. Температури наразі немає, і це добре.
— Я теж відчуваю легку втому, й от-от задрімаю, — усміхнулася у відповідь Кліо.
— Прогулянка… морське повітря… Вам обом не завадить трохи перепочити. Я покличу пана ДеБоне… він допоможе віднести панночку.

Графиня лише мовчки кивнула на знак згоди, заплющила очі, встигла почути, як тихо скрипнули двері, й поринула в сон.

Прокинулась вона від легкого дотику. Лежала на ліжку, вкрита шовковим простирадлом, а поряд, невинно усміхаючись, стояв Ерік.

— Що?.. — здивовано глянула на нього Кліо. — Як це я опинилась у ліжку? Здається, щойно була в кімнаті для масажу.

— Це було години зо три тому, люба…

— Справді? Я так міцно заснула?

— Навіть оком не моргнула, поки я ніс тебе на руках, — грайливо мовив Ерік.

— А як Мірі?..

— Травниця сказала: як прокинеться, давати їй більше води… І завтра на сонце ні ногою. А так наче все гаразд. Зараз від неї покоївка не відходить.

— Таки трохи перебрали ми з сонцем… — винувато усміхнулась Кліо.

— Я приніс тобі вечерю: трохи персиків, шматок дині й глечик розведеного водою білого вина.

— Вина?.. — розгублено перепитала вона.

— Так сказала травниця… щоб ти добре виспалась. Тож я прийшов попрощатись ненадовго. На світанку відбуваю на острів Міре-Тар.

— Коли повернешся?..

— За день чи два…

Ерік, не роздягаючись, приліг на край ліжка поруч із Кліо. Вони розмовляли майже до півночі, час від часу попиваючи вино, розбавлене водою. Так разом і поснули.

ГЛАВА 79

Обід пройшов у дружелюбній атмосфері, попри те, що всі кидали несміливі погляди на воїтельок Асскарі та їхню загадкову очільницю. Особливо вони бентежили юних флорейлін, котрі бачили їх уперше в житті. Дівчатка навіть не наважувалися відверто глянути на них. Це трохи забавляло посланницю, та вона не виказувала своїх емоцій, боячись привернути зайву увагу Рарефлори, з якою вони ніколи й не були близькими подругами, проте знайомі ще з юності. На щастя, Софі не мала змоги розгледіти її обличчя з іншого краю довгого столу. Покинувши бенкетну залу, Орлі скористалася недавньою люб'язною пропозицією Вірджини й виявила бажання оглянути апартаменти колишнього коханця й батька свого сина. Разом із нею та вірними воїтельками вона попрямувала на половину покійного короля Едгарда.

— Чудовий у Вас Квітник, люба Вірджі… — загадково усміхнулася посланниця. — Я на мить повернулася в роки нашої юності.

— Це все моя невгамовна Софі… — зітхнула королева. — Без неї я не дала б ради з цим дитинцем. Мабуть, вона єдина, на кого я можу в усьому покластися.

— Гадаю, ми можемо це виправити… — лукаво підморгнула Орлі, входячи в кабінет короля поперед неї.

— Авжеж… — трохи невпевнено відповіла Вірджина.

Посланниця окинула задумливим поглядом кімнату, наче намагаючись пригадати щось давно забуте. Несподівано для себе вона помітила портрет вродливої ельфійки у повний зріст, що висів навпроти столу.

— Так ось яка вона, Королева Елавіанель, — мовила Орлі, підходячи ближче. — Тепер я розумію цього підступного звабника… Справжня красуня.

— А головне — нестаріюча на очах, — іронічно зауважила Вірджина. — Просто омріяна коханка.

— Я чула, що вона пропала безвісти разом із колишнім Миротворцем…

— Так, дорогою до свого палацу… Пліткували, ніби Елавіанель була вагітна.

— Припустимо, це правда. То чому ж вона покинула Едгарда й утекла? — здивувалася Орлі.

— Мабуть, не була впевнена, що дитина його, — знизала плечима Вірджина.

— Ви натякаєте, на можливість роману із Миротворцем?

— Не думаю. Швидше за все, це всього лиш плітки, — відмахнулася байдуже королева й змінила тему розмови. — Та менше з тим, моя люба… Краще скажіть відверто — чого Ви хочете?

— Ем-м… Ось так відразу й не збагну, — лукаво посміхнулася Орлі. — Їхала з одними намірами, та здається, все трохи змінилося за останні кілька годин.

— Почніть із найважливішого.

— Гаразд… Оскільки я єдина законна спадкоємиця своєї тітки, поверніть мені графство ЛаРуме.

— Хм-м… І це все? — щиро здивувалася Вірджина.

— Авжеж ні… лише початок.

— Он як? Цікаво… І чого ж забажаєте ще?

— Загалом — усі землі герцога ДеНератіо… Окрім графства ЛаБель.

— Отакої… Відмовляєтесь від самого ласого шматка… Це ж чому?

— Народ Асскарі багато чим завдячує покійному графу… Тож ми вшануємо його законну дружину й спадкоємицю.

— Зрозуміло… — задумалась на мить Королева. — В такому разі, я маю зустрічну пропозицію.

— Уважно Вас слухаю, моя люба Вірджі… — привітно всміхнулася посланниця.

— Ви зі своїми воїтельками залишаєтесь тут на певний час, а я розгляну Ваші претенсії.

— Ваша Величносте, — вперше за довгі роки Орлі вимовила ці слова без тіні образи, — на жаль, це неможливо… За кілька днів я змушена повертатися назад.

— Шкода… — засмутилась Вірджина. — Але чому, люба? Я ж не прошу лишатися назавжди.

— Розумію, останнім часом Ви стали надто вразливою… Тож я залишу тут півсотні елітних валорін на деякий час, а там побачимо. Можете розраховувати на мою підтримку.

— Дякую, люба Орлі… — королева тепло обійняла колишню флорейліну. — Це значно краще, ніж нічого. Скажіть, що настільки важливе Вас змушує так поспішати?

— Донька, Вірджино.

— Що? — здивовано звела брови Вірджина. — Орлі, у Вас є дочка? Чому ж Ви мовчали?

— На жаль, не власна… лише названа, та вона мені мов рідна, — посміхнулася посланниця. — Могутня Володарка Асскарі.

На мить запала цілковита тиша, було лиш чути цокання маятникового годинника в кутку. Десь здалеку долинули швидкі кроки, потім — коротка розмова. Двері розчинилися, й до кімнати увійшла воїтелька Асскарі.

— Пробачте, Наймудріша… — злегка схилила голову вона.

— Що трапилося, Тарішо? — стримано поцікавилася посланниця.

— До Алмарона прибула моя центурія, Наймудріша.

— Тепер справа за Вами… — звернулася вона до королеви. — Ваша Величність.

— Чудово, — пожвавішала Вірджина. — Ми розмістимо їх у колишніх апартаментах Королівських Соколів.

Орлі лише злегка кивнула на знак згоди й поглянула на свою воїтельку.

— Якщо це все, Тарішо… тоді ти вільна.

Центуріна мовчки покинула кабінет, залишивши Верховну Радницю наодинці з Королевою.

— Доречі, Вірджино… — раптом згадала Орлі. — Ви обіцяли показати мені кімнату мого сина.
— Авжеж, моя люба… — мить повагавшись, взяла її за руку королева. — Ходімо.

Кімната була світлою з видом на королівський сад. У ній витав стійкий запах воску, паперу й ледь відчутний аромат фіалок. Орлі глибоко вдихнула застояне повітря й тихо зітхнула.

— Який у нього незвичний смак до парфумів…

— Цей тонкий аромат належав не йому, — ледве чутно промовила королева.

— А кому ж тоді?.. — здивовано зиркнула мати Еріка.

— Ельфійським принцесам-близнючкам… упокій їхню душу Всевишній Творець.

— Що ви зробили, Вірджино? — жахнулася від здогадки вона.

— Повірте, Орлі, це трапилося не з моєї волі, — з сумом опустила очі Вірджина.

— А мені здалося, що Ви змінилися, — розчаровано похитала головою Орлі. — Залиште мене.

Королева протяжно зітхнула й мовчки рушила до виходу. За мить двері за нею глухо зачинилися.

Залишившись на самоті, Орлі ходила кімнатою, уважно розглядаючи все, чого торкалася рука її сина: письмові приналежності на столі, книжки на полицях, меблі. Врешті вона зупинилася перед шафою з одягом. Не довго вагаючись, відчинила її й почала перебирати його речі. Раптом їй до рук потрапила сорочка з монограмою Миротворця. Серце жінки завмерло, обличчя зблідло.

— Невже той молодик у Солвані… мій син? Тільки не це… — прошепотіла вона тремтячими вустами, піднесла сорочку до обличчя й глибоко вдихнула повітря. — Цей аромат… цього просто не може бути!

Не випускаючи сорочки з рук, Орлі підійшла до ліжка сина й присіла на край, поринувши думками в ту доленосну ніч:

«…Вона піднялася сходами і, намагаючись нікого не тривожити, увійшла до вітальні. Зупинилася за порогом і тихо причинила за собою двері. Окинула кімнату поглядом. У тьмяному світлі свічок помітила молодого чоловіка, який міцно спав на дивані, не роздягаючись. Навшпиньках підійшла, маючи спершу намір розбудити його щоб дізнатися, яка саме кімната залишена для неї. Та, глянувши, як він солодко спить, передумала. Розглянулася й зауважила, що двері однієї з кімнат відчинені навстіж. Взяла зі столу підсвічник і увійшла всередину. У кімнаті нікого не було, тож вона хутко позбулася одягу й уже збиралася лягати в ліжко, як раптом згадала, що залишила двері відчиненими. Без поспіху попрямувала до них і, взявшись за ручку, завмерла в нерішучості. Якась непереборна сила тягнула її до вітальні, бажання поглянути на нього ще раз. Вона не встояла спокусі й рушила до дивана. Присіла поруч із юнаком на край і взялася розглядати його умиротворене сном обличчя. На мить їй здалося, наче він усміхнувся. Не опираючись своєму бажанню, нахилилася й ніжно поцілувала його в уста. Він щось промурмотів уві сні, і його тепла рука торкнулася її стегна. У неї довгий час не було стосунків, тож відчуття накотилися мов хвиля. Вона підвелася й рушила до своєї кімнати, за хвилину повернулася з хустинкою та невеликою пляшечкою в руках. Знову присіла поруч, відкоркувала пляшечку й злегка змочила вмістом хустинку. Різкий, солодкуватий запах миттєво розійшовся по кімнаті. За мить піднесла її до обличчя молодика; він глибоко зітхнув уві сні, його тіло поволі розслабилося. Не кваплячись, поклала хустинку на стіл разом із пляшечкою. Нахилилася над ним і припала до вуст у пристрасному поцілунку. Коли за мить той розплющив очі, його погляд був порожнім і далеким, наче дивився крізь неї. А далі для неї все відбувалося мов магія жагучого бажання й насолоди. Однак для нього, це було лише солодким сонним маревом…»

Орлі ДеМарль поклала сорочку на подушку й прилягла, поклавши на неї голову.

«Я стільки років уникала близькості з чоловіками… щоб згвалтувати власного сина?.. Та зрештою, хіба я могла про це знати?..» — вона глибоко зітхнула, заплющила очі й, зморена пережитими за день спогадами, міцно заснула.

ГЛАВА 80

Коли вранці Кліо прокинулася, від присутності Еріка в кімнаті та спільної вечері не лишилося й сліду. Вона спала так міцно, що навіть не почула, як покоївка все прибрала і навіть встигла замінити у вазах зів’ялі квіти. Молодиця солодко потягнулася, зручніше вмостилась і, розглядаючи химерні візерунки на балдахіні, з легким відтінком суму заглибилася у власні думки, обмірковуючи плани на день.
«Сьогодні у Лашорені розпочинається великий ярмарок, приурочений до місцевого свята… Та через обставини, що склалися, я змушена провести весь день у резиденції… Не залишу ж я Мірі саму… Тож треба вигадати, чим зайнятися…»

Як тільки молода графиня злегка занурилася у вирішення надто несподіваної проблеми, двері спальні раптово відчинилися. Кліо інстинктивно підвелася й присіла на край ліжка, прикриваючись простирадлом. У кімнату наче вихор влетіла сяюча Мірі, підстрибуючи й махаючи руками.

— Пані, Кліо!.. — радісно вигукнула вона майже з порога. Та побачивши вкрай збентежену молодицю, ніяково застигла за кілька кроків і винувато опустила очі додолу, сховавши руки за спиною. — Пробачте…

— Та пусте, люба… — зітхнула Кліо й лагідно усміхнулася. — Добре, що ти здорова.

Дівчинка миттєво пожвавішала, її очі знову засяяли.

— Уявляєте, пані, Кліо… — обережно почала вона, а потім радісно додала: — У нас є свій корабель!.. Великий! З вітрилами!

— Що?.. — розгублено глянула на неї молодиця. — Таки… мабуть, вчора ти занадто довго була на сонці, лю…

— Та ні! — не дала їй завершити Мірі, знехтувавши іронію. — Мені покоївка Долін сказала… Ось так!

— Хм… От паскудник… він про це знав, — задумливо промовила Кліо сама до себе. — Повернеться… начувається.

— Ви про що, пані Кліо? — здивувалась дівчинка.

— Та так… думки вголос, — загадково усміхнулась молодиця. — Забудь, люба.

У цей момент на порозі відчинених навстіж дверей з’явилася покоївка і постукала. Обидві панянки скерували розгублені погляди в її бік.

— Перепрошую, моя Пані… Панночко, — ввічливо вклонилась служниця. — Дозвольте допомогти вам вдягнутися… Уже скоро подадуть сніданок.

Завершивши ранкові процедури, панянки у супроводі покоївки попрямували до обідньої зали. На вході їх уже чекав управляючий: шанобливо привітався за всіма правилами етикету, провів і допоміг розміститись за столом.
Зручно вмостившись, Кліо окинула залу поглядом і в дальньому кутку помітила групу музикантів, що сидячи з інструментами у руках, завмерли в очікуванні. Вловивши її погляд, Артур чемно усміхнувся.

— Пробачте, Графине, що без Вашої згоди, — мовив він, — та я дозволив собі скрасити атмосферу сніданку легкою музикою. Дозволите?

— Авжеж, — приязно усміхнулась Кліо, — це приємна несподіванка…

Управляючий подав знак, і в тиші зали прозвучав перший акорд. За якусь мить ніжна мелодія заповнила собою весь простір.

— …І приєднуйтесь до нас, Артуре, — мовила вона, переводячи погляд на покоївку, яка стояла за спиною Мірі, поклавши руки на спинку стільця, наче очікуючи від дівчинки якоїсь витівки. — Ти теж, Долін.

— Дякую, моя Пані, — злегка вклонилася покоївка й сіла поруч із дівчинкою. Управляючий зайняв місце трохи збоку, навпроти молодої графині.

Якийсь час вони мовчки насолоджувалися їжею під звуки чарівної мелодії. Кава з вершками та млинці з сирною начинкою, политі запашним гречаним медом, сьогодні здавалися смачними, як ніколи.

— Виявляється, ви майстер робити сюрпризи, Артуре?.. — зненацька, з ледь вловимою загадковою усмішкою, спитала Кліо.

— Пробачте, Ваша Світлосте… — здивовано глянув на неї Артур. — Що саме ви маєте на увазі?

— Чому ви не розповіли мені про вітрильник?

— Ще раз пробачте, та Ви не питали… — вдаючи невинного, усміхнувся управляючий.

— Ваше почуття гумору, Артуре, справляє враження… — іронічно відказала графиня. — Є ще щось, чого я не знаю?

— Симфонічний оркестр… ем-м, — він на мить замислився. — Доведеться скласти список, Ваша Світлість. До речі, на вечір у нас заплановано концерт… у залі для гостей.

— А що таке… цей концерт? — втрутилась у розмову Мірі.

— Ну-у… якщо зовсім спрощено… то це коли багато різної музики та співів, — трохи зніяковіло пояснила їй Долін.

— О, це має бути весело! — зраділа дівчинка. — Хочу, щоб вечір настав швидше.

Кліо мимохіть усміхнулась, дивлячись на сяючі очі Мірі, й лагідно погладила її по голові.

— Наберись терпіння, моя люба… інколи вечоріє швидше, ніж хотілось би.

Управляючий, в свою чергу, їй лукаво підморгнув.

— Я подбаю, юна Панночко, щоб очікування не було надто нудним.

Обмінявшись наостанок кількома невинними жартами, вони у гарному настрої підвелися з-за столу. Управляючий чемно подякував графині за люб’язність і, пославшись на свої обов’язки, залишив залу. Панянки ще трохи затрималися, розправляючи свої сукні, а тоді рушили слідом.

На виході їх перестрів дворецький. Він невдоволено глянув на покоївку й, шанобливо вклонившись молодій графині, спершу привітався з нею, а потім з юною панночкою.

— Сьогодні перший день великої передсяткової ярмарки, — промовив він і, наче ненароком, поцікавився: — Чи не забажає Ваша Світлість разом із панночкою прогулятися містом і зробити якісь покупки?

— Спокуслива пропозиція, та, на жаль, не на часі.

— Як скажете, моя Пані, — вклонився очільник прислуги й чемно додав: — Та все ж, якщо надумаєте, я до Ваших послуг.

— Матиму на увазі… Дякую, — завершила розмову Кліо й, немов щось пригадавши, на мить замислилася.

Дворецький ще раз вклонився, повільно розвернувся й уже збирався йти, та графиня жестом зупинила його.

— Як гадаєш, люба, — звернулася вона до Мірі, — враховуючи вечірній концерт, чи не варто нам трохи оновити свій гардероб?

— Звісно, пані Кліо, — радісно мовила дівчинка й раптом спохмурніла: — але ж…

— Не хвилюйся, моя люба, я можу зробити це сама, якщо ти не заперечуєш.

— Авжеж, ні… — безтурботно усміхнулася вона і з сумом додала: — Шкода, що мені не можна з вами.

— Не засмучуйтесь, Панночко, — спробувала втішити дівчинку покоївка, — ми зіграємо в ту гру, яка зацікавила Вас учора… я навчу, — і винувато глянула на графиню: — Пробачте, моя Пані, що дозволила собі втрутитися.

— Все гаразд, Долін, — стримано усміхнулась Кліо й звернулася до дворецького: — Чекайте мене у дворі, я швидко перевдягнусь і вирушимо.

Той знову вклонився, лукаво всміхнувся й поспіхом рушив у бік гостьової зали. Панянки провели його поглядом і, жваво обговорюючи бажані покупки, піднялися до покоїв.

Ярмарковий майдан вирував, мов розбурханий вулик. Крики торговців змішувалися з дзвоном дзвіночків, брязкотом кухлів і скрипом возів. Скрізь снували люди в строкатому одязі, з кошиками фруктів, сувоями тканин та горщиками запашного меду. Вітер з моря приносив свіжий солонувато-гіркий присмак хвиль, перемішуючи його із ароматами смаженої риби, пряних коржів, цитрусових фруктів та терпкувато-солодких гранатів.

На центральній площі вуличні музиканти, піднімаючи настрій своїми ритмами, змушували натовп хаотично зливатися в щільний різнобарвний танок. Радісні крики дітей, сміх молодиць, гучні вигуки зазивал: «Скуштуй — смачнішого не буває!», «Такої якості ніде не знайдеш!», «Модні сукні з усього континенту!» — лунали звідусіль. У цьому кипучому вирі губився кожен крок, а будь-який рух зливався з іншим, розчиняючись у ньому.

Молода графиня вправно орієнтуючись у цьому строкатому святі життя, швидко переміщалася від ятки до ятки, а дворецький ледь поспів за нею з пакунками в обох руках. Врешті він розгледів павільйон із напоями, полегшено зітхнув і лукаво всміхнувся.

— Графине! Графине ЛаБель! — гукнув він, перекрикуючи гомін ярмарки, і дочекавшись, коли пані зупиниться і озирнеться, додав: — Пробачте, моя Пані, може, зупинимося тут на хвилину? Перепочинемо трохи… соку поп'ємо. Спека несамовита. Невже Вас спрага не мучить?

— Хм-м… — задумалася Кліо на мить. — Було б непогано, та поглянь, скільки там народу. До резиденції повернемось швидше, ніж до напоїв доберемося.

— О, не переймайтеся, моя Пані… Нас обслужать поза чергою… Я все влаштую.

— Ну, гаразд… спробуй, — неохоче погодилася вона.

Дворецький миттю метнувся у натовп і невдовзі повернувся з якимсь чоловіком. Той швидко прогнав клієнтів, які засиділись, звільнивши один із столиків. Прибрав з нього посуд і ретельно протер.

— Прошу, присядьте, Пані, — мовив чоловік, запрошуючи Кліо красномовним жестом.

Дочекавшись, поки вона вмоститься на стільці, додав грайливо: — Що будете пити, Пані?

— Будь-що, лиш би не надто тепле і солодке…

— Рекомендую свіжий апельсиновий сік… Злегка кислуватий із гірчинкою.

— Гаразд… тільки швидше.

Чоловік занурився в натовп і за кілька хвилин повернувся з підносом, на якому стояли два келихи із золотисто-сонячною рідиною. Він подав один графині, інший — дворецькому, і миттю зник.

Кліо насправді дуже хотіла пити, тож осушила свій келих мало не залпом. Приємний кислувато-терпкий сік освіжаючою хвилею омив їй горло. Вона заплющила очі від задоволення, посиділа трохи, насолоджуючись відчуттям легкості, що охопило тіло, і повільно підвелася. Та не встигла ступити й кроку, як усе перед очима плавно поплило. Останнє, що вона відчула, — це чиїсь міцні руки, які підхопили її не даючи впасти, і втратила свідомість.

ГЛАВА 81

Вийшовши з порту на світанку, шхуна «Принцеса Мірабель» — жива морська візитівка графства ЛаБель — стрімко наближалася до острова Міре-Тар.
На її носі, немов живе полум’я, палахкотів на вітрі золотавий клівер — символ могутності, багатства та влади. А попереду нього, на самому краю, тріпотів менший лазуровий літаг, мов шматок безхмарного неба, тонко натякаючи: навіть велич багатства меркне перед шляхетною вірністю.

Вже за кілька годин шхуна кинула якір неподалік фрегата флоту Асскарі, що стояв на рейді невеликої бухти, в глибині якої виднівся одинокий пірс.
ДеБоне стояв біля фальшборту й намагався зосередитись на човні, який, відчаливши від борту військового корабля, прямував до них; з незвички його трохи нудило.

Ледь устигла команда завершити свою метушню з оснащенням шхуни, як до нього наблизився капітан.

— Ми прибули, шляхетний Пане, — повідомив він і ввічливо спитав: — Як почуваєтесь?

— Терпимо… — іронічно скривився Ерік.

— Вперше у відкритому морі?

— Я взагалі вперше на борту вітрильника…

— З усіма буває, Пане… — співчутливо зиркнув морський вовк і, зауваживши зацікавлення шляхтича гічкою, діловито додав: — Зараз до нас на борт піднімуться воїтельки Асскарі для огляду. Вам доведеться відправитись із ними для з’ясування мети візиту.

— Дякую, капітане… — стримано мовив Ерік. — Я вже про це й сам здогадався.

Десь за годину ДеБоне доправили до острова і висадили на пірсі, де його вже чекала Центуріна Морського Легіону з двома воїтельками.
Тепер він сидів у кабінеті командирки бази — тієї самої офіцерки, що його зустріла, — і за чашкою гарячої кави намагався стримати легке роздратування, викликане нудотою.

— Мені, звичайно, лестить знайомство з Миротворцем Орданелла, — ввічливо почала Центуріна, — однак чим зобов’язані такій честі?

— Я прибув на Міре-Тар, сподіваючись на аудієнцію з Магістринею Ордену Флорроялін.

— Зрозуміло… — вона на мить задумалась. — Сподіваюсь, ви знали, що цей острів — особлива територія, і для візиту сюди у вас має бути дозвіл від Вищої Ради Асскарі або ж самої Великої Володарки?

— Хм… здається, такий документ у мене є… — ДеБоне вийняв з-за пазухи маленький тубус і подав офіцерці.

Вона дістала з нього скручений аркуш, пробігла очима, і на її обличчі з’явився вираз подиву.

— Ви знайомі з Верховною Радницею… Пробачте мою зверхність, Пане, — з гідністю мовила вона. — Я зараз же передам ваше прохання. А поки насолоджуйтесь відпочинком після дороги. На жаль, я змушена ненадовго вас покинути.

Центуріна сховала документ у тубус і швидко покинула кімнату, забравши його з собою.

Розглядаючи від нудьги карту острова, що висіла на стіні навпроти, Ерік зауважив у кутку схематичне зображення Королівської резиденції.
Він підвівся, наблизився і з цікавістю почав її вивчати.

Флоре-Роялл не виглядав палацом у звичному розумінні. Це було радше ціле місто, викарбуване з вапняку та мармуру, що розкинулося посеред рівнини.
У центрі архітектурного комплексу містився Королівський двір, а від нього в різні боки розбігалися, немов могутні крила, будівлі, сади та парки Зовнішнього двору. Він виглядав просто гігантським.

ДеБоне так захопився, що навіть не зауважив, як увійшла Центуріна.
Вона зупинилась за кілька кроків позаду нього й злегка кахикнула.
Він мало не підскочив від несподіванки, але за мить обернувся, удаючи, ніби давно її помітив.

— То що з моєю аудієнцією? — лукаво всміхнувся Ерік.

— За вами прибула відкрита карета, — мовила офіцерка, повертаючи тубус. — Її Милість очікує вас після вечері.

— О, просто чудово, я навіть встигну оглянути цей неймовірний витвір, — він красномовно вказав головою на карту.

— Але спершу… ви запрошені на обід до Флорроялін, — загадково зиркнула на шляхтича Центуріна. — Вони прислали за вами двох чарівних Спровелін.

— Кого?.. — щиро здивувався ДеБоне.

— Пробачте, я мала це врахувати, — стримано відреагувала Центуріна. — Двох зброєносців.

— Дякую за роз’яснення, — він сховав тубус за пазуху й, злегка кивнувши на прощання, рушив до виходу.

Коли Ерік вийшов із штаб-квартири бази Асскарі, ранкове сонце стояло вже високо. Його теплі, та водночас ніжні промені заливали двір м’яким світлом. Посеред подвір’я стояла розкішна відкрита карета-ландо — радше витвір мистецтва, ніж звичайний транспорт. Біля неї порався ельф-візничий, поправляючи збрую на конях.

Поруч, біля розчинених дверцят, стояли дві юні Спровеліни. Вони були схожі, мов сестри-близнючки, і водночас дуже різні — ніби сама природа пожартувала, створивши дзеркальну пару. Обидві були в легких темно-зелених одностроях: короткі елегантні сукні, що ледь прикривали звабливі стегна, поверх — шкіряні обладунки з витонченими металевими накладками. Довгі шовкові панчохи, облягаючи стрункі ніжки, зверху зникали під складками внутрішнньої спіднички, що ледь виступала назовні, а добротні чобітки з високими халявками виглядали напрочуд вишукано.

Та найбільше впадали в око їхні зачіски — по дві туго сплетені коси, перевиті шовковими стрічками різного кольору. Вони спадали на плечі, майже торкаючись грудей — символізуючи собою невинність дівчат.

Одна Спровеліна мала золотаве волосся, мов стигла пшениця, що виблискувало при кожному русі. Її блакитні, трохи збентежені очі зиркали на посестру. Інша — срібноволоса, з упевненим поглядом і грайливою усмішкою — видавалася справжньою пустункою.

Дівчата про щось сперечалися тихо, але палко.

— Гадаєш, це буде просто? — невпевнено промовила золотокоса.

— Авжеж! Не сумнівайся, у нас усе вийде. Заплітатимемо лише одну косу, — впевнено кивнула посестра.

Помітивши шляхтича, що наближався, вони вмить притихли й чемно вклонилися.

— Доброго ранку, Пане, — промовили водночас і збентежено переглянулися.

— Доброго… дівчатка, — відповів Ерік, оцінивши їхній вік за власним досвідом.

— Ми не дівчатка, — злегка насупилася блакитноока.

— Ми Спровеліни Ордену, добродію, — з гордістю додала срібноволоса.

— Пробачте, любі, — чемно усміхнувся він, — я ще не звик до ваших звань.

— Та пусте, — махнула рукою вона й грайливо примружилася. — Скоро звикнете. Моє ім’я Лоллавін, а сестри...

— Я й сама можу відрекомендуватися, сестричко, — втрутилася та. — Мене звати Лоллівен.

— Дуже приємно, панянки. Я — Ерік, — він ввічливо нахилив голову.

— І нам також, — промовили вони в один голос, знову переглянулися й тихо захихотіли.

— Гаразд, не гаймо часу, любі Спровеліни, — сказав ДеБоне, подаючи їм руки. — До обіду мені було б непогано трохи освіжитися.

— О, це без проблем, — лукаво кинула Лоллавін.

— Угу… — збентежено кивнула Лоллівен.

Щойно вони вмостилися, візничий смикнув віжки, тихо присвиснув — і карета плавно рушила.

Якийсь час вони їхали мовчки, обмінюючись лише поглядами. Ледь Ерік зібрався розкрити рота, як екіпаж виїхав на мощений каменем тракт і різко прискорив хід. Ландо було доволі просторим — його від сестричок, що сиділи навпроти, відділяла помітна відстань, а цокіт копит і гуркіт коліс робили спілкування неможливим. Тож він вирішив зосередитися на навколишніх краєвидах.

Та думки ДеБоне блукали зовсім іншими стежками:
«Лише тепер я цілком усвідомив, чому принц Саеларіон не наважився висадитися на острів і захопити резиденцію своєї матері… Без великих кораблів, лише з малими човнами, спроба була б надто ризикованою. А зважаючи на воїтельок Асскарі — це чисте самогубство…»

Він перевів погляд на дівчат і мимоволі усміхнувся.
«Мене зараз більше турбують ці милі сестрички…»

Завдяки близькому спілкуванню з принцесами-близнючками він добре розумів традиції та культуру Лісових ельфів.
«За мною прислали саме двох незайманих дівчат… знаючи, що чоловік не зможе їм відмовити, якщо вони про щось попросять… Доволі символічний крок. Чи це натяк на мої минулі стосунки з покійними принцесами?.. Можливо… Проте треба бути обережним. Грандефлора зробила свій перший хід…»

ГЛАВА 82

Орлі прокинулася з першими променями сонця. Розплющивши очі, вона не відразу збагнула, де перебуває. Поволі підвелася на ліжку, обвела поглядом кімнату — й, помітивши розчинену шафу, згадала про сорочку сина. Злегка обернулася й глянула на подушку.
«Усе це, мов якийсь химерний сон… Майже неймовірно, що дорогою сюди я зустріла власного сина… Невже той вродливий молодик, якого я вважала батьком тієї відважної дівчинки… — моя рідна дитина?.. А ця новоспечена графиня?.. Просто чарівна… Вони справді лише друзі?..»
Вона затримала подих, заплющила очі. «Яка ж я негідниця… Та якщо подумати — нічого ж не було… чи не так, моя люба?..» — промайнула лукава думка, і Орлі мимоволі, ледь помітно, безтурботно усміхнулася.

Раптом вона зауважила, що поки спала, посеред столу з’явилося щось, накрите великою лляною серветкою з витонченою вишивкою по краях. Цікавість миттєво взяла гору. Посланниця хутко зістрибнула з ліжка, підійшла й одним рухом змахнула серветку. Побачене спершу її трохи збентежило, а потім заінтригувало.
На столі стояла пляшка вина, два келихи — з одного вже пили. Поруч — велика тареля, викладена скибками екзотичних фруктів, у центрі якої лежало соковите червоне яблуко. Воно теж було розрізане на шматки й трималося купи завдяки підставці з тонкої золотої павутинки. Одного шматка бракувало.

— Сумнівно, щоб Валоріни самостійно наважилися потривожити мій сон… — мовила сама до себе й, не вагаючись, гукнула варту.

За мить до покою увійшла одна з елітних воїтельок, привіталася і завмерла, чекаючи наказу.

— Хто тут був, поки я спала? Відповідай, — гнівно глянула на неї Верховна Радниця.

— Пробачте, Наймудріша… — схилила голову Валоріна. — Ми не могли перечити Монаршій особі. Та весь час були поряд.

— Королева була сама? — трохи здивовано поцікавилася вона, злегка косячись на стіл.

— Ні, з покоївкою… Однак та лише сервірувала стіл і відразу зникла, мов тінь.

— Зрозуміло… — тон Радниці трохи пом’якшав. — Чого ж приходила Королева Вірджина?

— Ми не наважилися питати, Наймудріша… Можливо, бажала повечеряти з Вами. Та, побачивши, що Ви солодко спите, відкоркувала пляшку, наповнила келих і одним махом випила. Потім з’їла шматок яблука — і пішла.

— Он як… — на мить задумалася вона, посміхнулася й значно тепліше додала:
— Дякую, повертайся на пост, посестро.

Коли за воїтелькою зачинилися двері, Орлі повільно присіла до столу, ще раз окинула поглядом тарелю з фруктами, взяла шматок яблука й надкусила. Солодкий смак розтікся ротом — і раптом згадалося дитинство, та лагідна усмішка матері, що розповідала казку про чарівну дівчинку та заздрісну мачуху. Орлі мимоволі розсміялася.

— Попри роки, Королева лишилася все тією ж милою Вірджі… Їй і справді ніколи не бракувало почуття гумору. — мовила з усмішкою й покрутила в пальцях решту яблука.

З'ївши ще кілька шматків, вона дістала з потаємної кишені тубус. Обережно вийняла патент, розгорнула на столі й кілька хвилин мовчки вдивлялася в рядки, ніби обдумуючи щось надто важливе. Потім підтягла до себе підставку з письмовим приладдям, вибрала перо й опустила в чорнильницю. На чистому аркуші написала своє ім'я, придивилася до літер, трохи повагалася — і, ледь зітхнувши, відсунула аркуш убік. Тоді рішуче нахилилася над патентом і вписала в нього ім'я свого сина.

Під час сніданку, накритого для посланниці та її воїтельок у трапезній залі Королівських Соколів, Орлі дізналася, що Вірджина призначила на ранок засідання Палати Лордів і буде зайнята щонайменше до обіду. Тож вирішила повернутися до покою сина. Щойно вона увійшла, у повітрі, серед букету запахів, вловила знайомий з учора ледь чутний аромат фіалок. Пішла кімнатою, вишукуючи місце, де він був найстійкішим. Це знову привело її до шафи з одягом. Ретельно оглянувши полички, вона натрапила на дві підв'язки для панчіх, які колись жартома принцеси підклали до його білизни. Тонкі, з делікатним мереживом, вони виглядали невинно й спокусливо водночас. Одна з них була рожева з бузковою павутинкою по краях, а інша — навпаки. Орлі з сумом зітхнула й поклала підв’язки назад. Саме в цю мить ззовні долинули дівочі голоси й дзвінкий, безтурботний сміх. Вона підійшла до вікна. Перед очима розкинувся королівський сад, його зеленим лабіринтом, мов збитошні діти, бігали юні флорейліни, а позаду, ледь поспіваючи за ними, поважно йшла Софі, обережно притримуючи сукню. Посланниця на мить задумалась і, нарешті зважившись, взяла зі столу свою маску. Піднесла її до обличчя, але раптом завмерла, трохи повагалась — і жбурнула на ліжко.

— А до біса це все, — рішуче мовила вона й рушила до дверей.

Керуючись власними спогадами, Орлі швидко зорієнтувалася й вийшла на простору галявину з фонтаном. Саме в цей час флорейліни, під акомпанемент лютні, розділившись на пари та весело сміючись, вивчали новомодний танець, що користувався популярністю серед знаті вільного міста Лашорен.
Одна з них виділялася особливо: у короткій сукні, яка ледь вкривала коліна, і в панчохах різного кольору дівчина виглядала по-дитячому зухвало і водночас доволі чарівно. Обійнявши подругу за талію, вона намагалася навчити її рухатись плавно у такт мелодії, голосно примовляючи:
— Раз-два-три... раз-два-три...

Посланниця на мить замилувалась цією граційною, по-своєму відважною та ще зовсім юною флорейліною. Потім співчутливо зиркнула на воїтельок позаду себе.

— Не дихайте мені в потилицю, розслабтесь трохи… Ці дівчатка мені нічим не загрожують. Спробуйте їх не налякати, — іронічно усміхнулася вона й кивнула вбік Рарефлори, що сиділа на лавці, заглибившись у книжку. — Я буду он там… — і вже відходячи, поспішно додала: — З давньою знайомою.

— Так, Наймудріша… — злегка схилила голову Декуріна.

Щойно тінь посланниці ковзнула по обличчю Софі, та підвела очі — і застигла, мов уздріла примару. Книжка вислизнула з рук і глухо вдарилась об коліна. Відкинувшись на спинку лавки, Рарефлора прикрила долонею рота, стримуючи зойк, що мимоволі вирвався з грудей.

– Орлі…

– Я теж рада Вас бачити, Софі, – ледь стримуючи сміх, привітно мовила Орлі.

– Хвала Всевишньому… ви живі, – з полегшенням зітхнула вона і, не відводячи погляду, повільно підвелась. Книжка з шурхотом зісковзнула до ніг. Софі переступила через неї й у пориві радості обійняла колишню улюбленицю королеви Вірджини.

– …Вже й не сподівалась побачити Вас жи… – вона раптом запнулась. – Що я таке кажу?.. Пробачте, пані ДеМарль.

– Отакої… Софі, десь глибоко в душі я досі почуваюся юною флорейліною.

Вгамувавши мимовільні емоції, вони разом присіли на лавку.

– Погляньте на цих безтурботних дівчаток, – кивнула посланниця. – Не так давно і ми такими були.

– Однак здається, наче це було в іншому житті… – з сумом промовила Рарефлора, підняла книжку й поклала собі на коліна.

– Та припиніть… Краще скажіть, хто ця яскрава пташка, що так вправно пурхає?

– Арін ДеАнже, племінниця Лорда-Маршала й улюблениця Королеви. Мені вона чимось нагадує Вас, – лукаво зиркнула Софі.

– Мені теж… – ледь помітно посміхнулась Орлі.

На мить обидві поринули у спогади, милуючись цим життєрадісним, яскравим Квітником. Здавалося, ще зовсім недавно вони самі були найчарівнішим цвітом королівського саду. Між ними зав’язалася жвава розмова, сповнена легкої ностальгії.
Та віконтесу ДеМарль цікавило зовсім інше — те, заради чого їй довелося розкрити свою справжню особистість перед Софі. Вона лише вичікувала слушної нагоди.

— Невже, десь глибоко в душі, Ви не бажаєте помститися Вірджині за все, що вона з Вами вчинила?.. — несподівано спитала Рарефлора.

Враз запала гнітюча тиша. Десь у далині чувся плескіт фонтану, музика і безтурботний сміх флорейлін. Орлі повільно повернула голову до співрозмовниці, й вдивляючись у неї, злегка іронічно всміхнулася.

«Ось воно… Те, на що я чекала», — майнула думка, і вона тихо мовила:

— Лукаво з мого боку казати, що ніколи не думала про це… — замислилась на якусь мить, і впевнено продовжила: — Але з часом збагнула, що ми обидві лише жертви підступного Едгарда. Спершу руками запальної дружини він позбувся обридлої коханки, а потім — і самої дружини… Кажуть, вона  наказала його повісити?..

— Так… але вже мертвого, — трохи збентежено зиркнула на неї Софі.

— Він що, помер з переляку? — здивувалась колишня коханка короля.

— Звичайно ж, ні. Його вбили стрілою просто на ешафоті.

— Я чогось не розумію… Короля стратив хтось інший?

— Ну, не те щоб стратив… Мабуть, аби запобігти ганьбі, його застрелили ельфійські принцеси-близнючки.

— Он воно як… А що трапилось із самими принцесами?

— Вони не захотіли здатись і загинули з честю — від рук найманців.

— Тож, у всьому все ж винна Вірджина…

— Ви помиляєтесь, Орлі. Королева наказала знайти й повісити винуватців їхньої смерті… і навіть оплакала цих невинних дівчат.

— Зрозуміло… — полегшено зітхнула Орлі.

Далі настала черга Рарефлори — вона засипала посланницю питаннями про життя серед Асскарі, і їхня розмова затяглася надовго.

ГЛАВА 83

Коли Кліо отямилася, вона лежала зв’язана з кляпом у роті та мішком на голові. Спершу молодицю скував страх: було важко дихати, здавалося, вона знову у труні на монастирському кладовищі. Та, вловивши краєм вуха десь поруч голоси, почала вслухатися. Один голос, без жодного сумніву, належав її дворецькому, інший був незнайомим.

— Чого ти сюди приперся? Тебе ж могли помітити, ідіоте… — гнівно мовив незнайомець.

— Ти зібрався мене кинути? — обурився дворецький. — Твої люди мені не заплатили…

— Ми з тобою не так домовлялися… Де дівчисько? Мені потрібні обидві!

— Нащо вона тобі, це ж зовсім дитина… і не має жодних прав…

— Не твоя справа! — гримнув незнайомець. — Приведи її…

— Це не так просто… — огризнувся дворецький. — Від неї ні на крок не відходять двоє головорізів.

— Не твій клопіт… — значно стриманіше промовив він. — Приведеш до парфумера, ми з ними самі розберемось.

Серце Кліо завмерло. Страх вмить відступив, перерісши в неспокій — ці двоє говорили про Мірі. Крізь грубу мішковину вона спробувала роздивитись навколо.

— О, здається, вона вже отямилась, — помітив намагання молодиці незнайомець. — Роби, що сказано. Йди вже… і пришли сюди моїх людей.

Почулися поспішні кроки й скрип дверей. На якийсь час запала тиша. Було чути лише далекий галас чайок і монотонний глухий скрип дерева. Потім знову почулися кроки, і до приміщення увійшло відразу кілька чоловіків.

— Підвісьте її над столом, — наказав незнайомець, — та спершу прив’яжіть ноги, як самі знаєте.

Дужі руки схопили Кліо. Вона намагалася пручатися, але марно. Кожен рух лише доводив її цілковиту безпорадність. Коли підлеглі закінчили, незнайомець прогнав їх, підійшов до молодиці і, стягнувши мішок з її голови, присів на стілець навпроти. Не помітивши в очах Кліо жодного страху, лише глибокий відчай, він злорадно посміхнувся, привстав і нахилився вперед, простягаючи руку до її обличчя.

— Зараз я вийму тобі кляп… — спокійно попередив незнайомець. — Лементувати не раджу. Якщо тебе почують, за наслідки не відповідаю… Зрозуміла?

Гнівно глянувши йому в обличчя, молодиця кивнула головою. Він повільно, наче насолоджуючись моментом, витяг їй з рота зім’яту хустинку. Кліо глибоко вдихнула — повітря було солоним і затхлим. Лише тепер збагнула, чому здавалося, що все навколо плавно погойдується — вона на кораблі.

— Хто ти? Чого тобі треба? — спитала, опанувавши свої почуття.

— Хм… — хмикнув незнайомець, не відводячи очей. — Я той, у кого якась безпородна сучка викрала з-під носа цілісіньке графство… Втямила?

Кліо збентежено глянула на нього обмірковуючи почуте, серце шалено калатало.

— Здивована?.. — злорадно запитав незнайомець. — Байстрюк Його Світлості, графа ЛаБель, до твоїх послуг… Ні, здається, таки ти до моїх.

— Авжеж… Не очікувала, що побачу негідника, який видає себе за нащадка мого чоловіка, на власні очі…

— А ти відважна… Треба віддати тобі належне, — він окинув поглядом її бюст і дістав з-за пояса ніж.

Кліо відчула, як лезо торкнулося її шиї, потім повільно ковзнуло вниз поміж грудей. Тканина сукні натягнулась, притискуючи тіло до холодного леза, почувся глухий тріск розрізання тканини, і вона відчула, що її груди звільнилися. Байстрюк поклав ножа на стіл і обхопив їх долонями. Вона навіть не зойкнула, лише відчувши огиду та злість, закусила губу.

— О-о, я приємно вражений, вони такі тугі, мов м’ячик… — розплився він у зухвалій посмішці. — Вже не терпиться глянути, що там позаду…

Негідник підвівся, обійшов стіл і, зупинившись у молодиці за спиною, задер поділ її сукні. Вперше вона по-справжньому пожалкувала, що через спеку вирішила не вдягати білизну.

— Хм… А ти не перестаєш мене дивувати…

Кліо відчула, як його рука спершу стисла стегно, а потім плавно ковзнула поміж ніг вгору. Вона вся стиснулась, мов пружина, тіло аж затремтіло від огиди та гніву.

— Не смій, виродку!

— Ну-ну… я ж казав, будь тихішою… Ще не час… Ще встигнеш… Верещатимеш, мов навіжена… Обіцяю… — злорадно промовив байстрюк і опустив поділ сукні.

Він знову вмостився на стілець навпроти. Кліо глянула на нього стримано, мимоволі стискаючи кулаки.

— Мене вже шукають і…

— Забудь… — не дав завершити він, легковажно махнувши рукою. — Поки вони второпають, що і як… ми будемо вже у відкритому морі… Ось там я займусь тобою по-справжньому…

— Який же ти огидний виродок…

— …Спершу я, — смакуючи кожне слово, продовжив він, — потім вся команда… Повір, тобі сподобається, вони перевірять усі шпарини… буде весело. А якщо після всього ти ще будеш дихати… в мене для тебе є сюрприз…

Байстрюк відкрив шухляду, вийняв металевий предмет, схожий на велику, трохи дивної форми грушу з руків’ям, в основі якого було щось у вигляді хрестика. Тримаючи за руків’я, він повернув хрестик, і груша раптом розкололася на чотири частини, які повільно почали розходитися вбоки, все більше й більше. З якимсь демонічним виразом обличчя, негідник спостерігав за молодицею, очі якої, здавалося, відкривалися все ширше. Врешті, чи то від жаху, чи від постійного коливання судна, її знудило.
— Фу-у… яка ти все ж мерзенна… — гидливо просичав він і підвівся. — Зараз у мене ще є справи, та я скоро повернуся… Будь певна.

Кинув металевий пристрій у шухляду і швидко вийшов з каюти, залишивши Кліо на самоті. 

Спершу вона з полегшенням зітхнула, та вже за мить її знову накрила панічна хвиля. Кліо хвилювалася не за себе.
«Що робити… що робити… Еріка немає… Мірі в небезпеці… Я легковажна дурепа… що ж робити?..»

Вона хаотично смикала руками, намагаючись звільнитися, та мотузки тільки глибше врізалися в зап’ястки, завдаючи болю.
З цього стану її вивели голоси, що долинали з-за дверей каюти. Молодиця вгамувала майже істеричний стан і почала прислухатися.

— …якомога швидше, Пане, — вловила вона уривок чужої фрази.

— Будь напоготові! Завершу свої справи й повернуся. Я плачу тобі не за поради! — гримнув невдоволений голос байстрюка. — Втямив!?

— Гаразд, Пане… як знаєте…

— Краще прибери в каюті — ця хвойда обблювала весь стіл, — його голос уже звучав стриманіше. — І пильнуй, щоб до мого повернення з нею нічого не трапилося.

— Як скажете, Пане… — неохоче погодився невідомий.

Пролунав віддалений звук кроків, і знову запанувала тиша. Та не встигла Кліо зібратися з думками, як за її спиною рипнули двері — хтось увійшов. Серце завмерло разом із подихом, слух загострився до краю. Ледь повернувши голову, вона краєм ока помітила чоловіка з відром у руці, з якого звисала мокра ганчірка. Той на мить застиг, трохи розгублений від побаченого.

— От виродок… — пробурмотів він сам до себе і рушив до столу.

Кліо мовчки стежила за ним. Чоловік поставив відро, глянув на неї й збентежено опустив очі.

— Зараз я все приберу, Пані, — ніби вибачаючись промовив він і заходився змивати зі столу блювоту.

— Послухай, будь ласка… розв’яжи мене, і ти станеш дуже багатим, коли я виберуся звідси. Прошу… — з надією звернулась вона до незнайомця.

Той удав, що не почув, і продовжував ретельно вимивати стіл. Скінчивши, сполоснув руки у відрі, витер їх об боки й присів на стілець. Хвилину мовчки, співчутливо дивився на безпомічну жінку.

— Побачте, Пані… я не хочу, щоб мене кинули на корм акулам замість вас.

— Що?.. — здавленим голосом промовила Кліо, широко розплющивши очі від жаху. Її знову мало не знудило.

— Гадки не маю, у чому ви завинили… та він ще той виродок, — із явною огидою мовив незнайомець. — Єдине, чим можу хоч трохи зарадити… жоден із команди вас не торкнеться. У цих краях це самогубство. Він не місцевий, тож цього не знає.

— Дякую… — тихо мовила Кліо, немов змирившись із неминучим.

— А ви доволі вродлива… — несподівано промовив він. — Мені дуже шкода… і вхопіться за мотузки — не буде так боляче.

Він підвівся, взяв відро і поспіхом вийшов. Молода графиня знову залишилася наодинці зі своїми невтішними думками.

ГЛАВА 84

Занурений у власні роздуми, ДеБоне не відразу помітив, що глухий гуркіт коліс карети раптом змінився. Він став вищим, дзвінкішим — більш металевим. Візник ледь чутно присвиснув, підтягуючи віжки, і коні плавно перейшли з рисі на крок. Ландо котилося широкою алеєю, вимощеною великими плитами білого пісковику, стики між якими було важко навіть зауважити. Надокучлива вібрація, що до того пронизувала майже все тіло, враз зникла, поступившись легкому погойдуванню.

Здавалось, карета в’їхала в інший світ.
Цокіт копит по ідеально обробленому каменю лунав, мов барабанний дріб під час параду, відбиваючи чіткий, вивірений ритм. З обох боків простягалися строгі фасади палацових служб із блідо-жовтого вапняку, немов утворюючи глибокий пролом, що вів до чогось грандіозного.

За кілька хвилин вони виїхали на простору площу. Прямо попереду, в кінці алеї, немов із-під землі, виростала велична огорожа — справжнє мереживо з позолоченого кованого заліза, що сяяло в променях ранкового сонця. За нею розкинувся вражаючий своїми розмірами двір, вимощений тим самим світлим каменем. А далі — серце Флоре-Роялл: Королівський палац.

Його теракотова дахівка, на тлі білих мармурових фасадів із перламутрово-рожевим відтінком, скидалась на полум’я, що звивається вгору. У безлічі великих вікон віддзеркалювалася блакить неба. Ландо раптом здалося піщинкою на тлі величної споруди, що своїм виглядом нагадувала витвір Богів.

Щойно екіпаж в’їхав у двір, Лалловін обернулася до візника й тихо щось мовила. Той ледь помітно кивнув, і карета звернула до бокового крила палацу, де зупинилася перед входом.

Покинувши нарешті набридле ландо, вони увійшли всередину. Кидаючи на ДеБоне трохи збентежені погляди, сестрички мовчки провели його розкішною галереєю до передпокою термічної купальні.

У просторій кімнаті було троє дверей, поряд із якими стояли підставки для взуття й дубові лавки. Дівчата підійшли до тих, що ліворуч.

— Взуття треба залишити тут, — ніяково зиркнула на шляхтича Лоллівен, знімаючи чобітки.

— Може, вам допомогти, пане Еріку? — грайливо усміхнулася Лалловін.

— Дякую, я сам упораюся, — стримано відповів він і присів на лавку.

Покінчивши із взуттям, сестрички відчинили двері й, дочекавшись гостя, увійшли разом усередину.
Кімната була світла, схожа на попередню, проте вздовж стін стояли шафи для одягу.
Тепле повітря, насичене ароматом свіжого лляного полотна та лаванди, створювало відчуття жіночої охайності й спокою.

Роздягаючись, Ерік виразно чув за спиною клацання застібок обладунків і тихий шурхіт тканини, що лягала на полиці. Позбувшись останнього одягу, він швидко обгорнувся рушником — одним із тих, що лежали бездоганно складеними у шафі — й, подолавши мить вагання, повільно обернувся.
Дівчата вже стояли, сповиті від шиї майже до середини стегон такими ж рушниками, і лукаво посміхалися, ловлячи його збентежений погляд.

— Що далі?.. — невпевнено промовив він, намагаючись опанувати незрозуміле хвилювання.

— Будемо вас мити! — радісно заявила Лоллавін, уперши руки в боки.

— До купелі входять бездоганно чистими… — злегка зашарівшись, тихо додала Лоллівен.

— А може, я… якось сам?.. — знітився Ерік, розуміючи, що не має вибору.

— Ви хочете, щоб ми чекали вас тут? — ображено перепитала срібноволоса.

— Я ж тобі казала… — тихо шепнула їй на вухо блакитноока.

— Гаразд, ходімо… — врешті погодився він. — Та лише спину.

Сестрички вмить пожвавішали й, весело перешіптуючись, рушили за ним до наступної кімнати.

Це було царство води, що спадала з великої чаші фонтану, який височів у центрі. Навколо нього містилися широкі подовгасті мармурові лави. На стінах висіли дубові полички зі шматками мила й вішаки для рушників. У повітрі стояв запах свіжої хвої та трав.

— Лягайте, будь ласка… — лукаво всміхнулася Лоллавін, вказуючи на лаву.

ДеБоне, притримуючи рушник, слухняно ліг на мармур обличчям донизу.

— Секунду… — почувся голос Лоллівен. — Уже несемо воду.

Не встиг він збагнути, про що йдеться, як його з голови до ніг накрила тепла хвиля. За мить пролунав легенький смішок, і щось торкнулося його спини. Ерік прислухався.

«Здається, це мило… — за мить збагнув він. — …а це вже руки…»

Злегка розслабившись, не зчувся, як рушник поволі зіслизнув додолу.

«…Ото ж бешкетниці… — подумки обурився й тихо зітхнув. — …та нехай… вони ще зовсім як діти».

У цей момент щось боляче защеміло в серці, і з його очей збігла скупа чоловіча сльоза.

Виконавши свою частину підступної угоди, Лалловін вклала шматок мила в долоню ДеБоне й легенько зімкнула його пальці.

— Ми закінчили, — вдоволено підсумувала вона, оцінюючи — їхню роботу чи, радше, міцну статуру його тіла.

— Коли довершите почате… — втрутилася Лоллівен, але, впіймавши себе на фривольних думках, раптом запнулася, зашарілася й зніяковіло додала: — Просто сполосніться під водограєм.

Сестрички знову тихо захіхікали й рушили на протилежний бік фонтану. Срібноволоса зняла з себе рушник, лягла на мармурову лаву й, скрутивши його валиком, підклала під голову.
Еріку й на думку не спадало підглядати за дівчатами — він швидко завершив обмивання й перейшов до наступного приміщення, що виявилося напрочуд світлою круглою залою. Під склепінням із нахиленими прозорими арковими вікнами, які відкривали вид на блакитне небо, містився справжній шедевр — невеликий басейн. Він нагадував глибоку рожеву мармурову таріль, обрамлену бежевою підлогою та стінами.
По обидва боки зі стін виступали голови містичних драконів, витесані з рожевого оніксу, — з їхніх пащ струменіли потоки термальної води. Сонячні промені, проникаючи крізь вікна, вигравали у воді й, відбиваючись від дна, малювали на стінах химерні візерунки.

ДеБоне без поспіху увійшов до купелі й, насолоджуючись приємним теплом, поступово занурився, присівши на виступ під водою, що тягнувся по колу й нагадував лаву, спинкою якої були похилі стінки басейну. Обпершись спиною, він заплющив очі, вслухаючись у шум спадаючої в купіль води.

Минуло трохи часу, і до зали, змовницьки перешіптуючись, увійшли сестрички. Побачивши шляхтича, який, здавалося, задрімав, вони завмерли, ніби вагаючись. Але за мить мовчки переглянулись і тихо занурились у басейн. Обережно наблизились, та кроків за два від нього зупинились.

— Схоже, він заснув… — лукаво прошепотіла Лалловін.

— Ти так гадаєш?.. — ледь чутно мовила їй сестра, з легкою недовірою в голосі.

— А от зараз і дізнаємось… Я з цього боку, — кивнула срібноволоса, — ти з іншого.

Дівчата, намагаючись не робити зайвих рухів, поволі вмостились на лавку поруч із ДеБоне. З хвилину вони сиділи, обмінюючись провокуючими поглядами й жестами. Неочікувано першою здалася Лоллівен. Несміливо, під водою, вона торкнулася пальчиками його ноги вище коліна.

Перебуваючи у стані своєрідної медитації, Ерік усе чув і відчував, але був цілковито невразливим, тож не відреагував жодним чином. Посмілішавши, дівчина просунулась трохи вище. Зненацька він міцно притис її долоню до своєї ноги. Вона зойкнула й смикнула рукою, але все було марно.

— Гадаю, це погана ідея… — не розплющуючи очей, тихо промовив ДеБоне.

— Отакої… — лише спромоглася вимовити Лалловін.

— Скажіть-но краще, чому ми не зустріли жодної живої душі з того часу, як в’їхали до Королівського двору? — несподівано спитав він.

— Ем-м… розумієте, добродію, у цей час Флоррояліни разом зі Спровелінами на тренуванні бойових мисте… — вона раптом осіклася. — О дідько! Одна дурепа — пів біди, а дві — це вже катастрофа!

Зірвавшись із місця, вона вихором вискочила з басейну й зникла в арковому проході, що вів до кімнати з фонтаном. Провівши її збентеженим поглядом, Ерік стурбовано глянув на Лоллівен і повільно відпустив руку голубоокої бешкетниці.

— Зіронько вечірня, що це з нею?

— Якщо їх хтось помітить — нам припаде на горіхи, — ніяково усміхнулася вона.

— Кого?.. Ти взагалі про що?

— Ваші туфлі…

— Вони тут до чого? — ще більше знітився ДеБоне.

— Тут чоловікам не можна перебувати — лише під час аварійних робіт.

До зали, пританцьовуючи, повернулася Лалловін і радісно вигукнула просто з порога:
— Обійшлося, сестричко! Я вчасно спохопилась!

І вже за мить шумно вскочила до купелі.

— А якщо сюди хтось зайде?.. — не на жарт розгубився шляхтич.

— Не зайде, — впевнено мовила срібноволоса, вмощуючись на своє місце.

— Це чому?..

— Ця купіль — Грандефлори, — ледь чутно промовила її сестра, потираючи скроню.

— Є ще й інші?

— Авжеж, — кивнула Лалловін. — Ви ж бачили в передпокої троє дверей?

— Ну… так.

— По центру — купіль Флорроялін…

— А справа — Спровелін, — втрутилась блакитноока.

— Що далі, то цікавіше, — весело розсміявся Ерік і злегка обійняв обох дівчат. — Давайте вибиратись звідси, поки нас не впіймали.

ГЛАВА 85

Наближалася обідня пора. У гостьовому залі — найпрохолоднішому місці резиденції — панувала відносна тиша. За невеликим ігровим столиком сиділи четверо: юна панночка, її покоївка та двоє охоронців. Після кількох невдалих спроб, осягнувши зрештою правила, Мірі вгамувала свою нестримну допитливість, і цілковито зосередилась на грі.

— Якось так… — не надто впевнено промовила вона, пересуваючи фігуру на дошці. — Твій хід, Долін.

Раптово гармонію гри порушив відгомін квапливих кроків. До зали, важко дихаючи з пакунками в обох руках, увійшов спітнілий дворецький. Охоронці вмить підвелися, спрямувавши на нього насторожені погляди.

— О, як добре, що ви тут, Панночко, — улесливо мовив мажордом зупинившись, і трохи відсапавшись продовжив: — Пробачте мою безцеремонність… Та Її Світлість послали за Вами. Ярмарок видався надзвичайно яскравим, і графиня вважає, що Вам варто побачити його на власні очі.

Мірі повільно обернулася і гнівно вп’ялася поглядом у нього.

— Ти залишив пані Кліо там саму? Ти з глузду з’їхав? — її голос прозвучав несподівано гнівно, і надто розважливо, наче дівчинка вмить подорослішала.

— Пробачте, Панночко, але я не можу перечити Її Світлості… — удавано стурбовано мовив він і поспіхом додав: — Я лише виконую розпорядження.

— Це просто неймовірно… Рушаймо негайно! — Мірі схопилася так різко, що стілець, перекинувшись, з гуркотом впав на підлогу.

— Як скажете, Панночко… — покірно схилив голову дворецький. — Дозвольте лише віднести речі.

— То рухайся швидше! — гримнула вона, сповнена невдоволення.

Коли він зник із поля зору, один із воїнів Тіней злегка наблизився до Мірі й майже пошепки промовив:

— Щось тут не так, юна Панночко… Нам треба бути обережними. Не варто довіряти його словам.

— Я це знаю, — тихо відповіла вона, напружено вдивляючись у двері. — Він бреше… Та не розумію, навіщо. — І вже серйозніше додала: — Гадаю, пані Кліо потрапила в якусь халепу.

— Ви маєте рацію, Панночко… Він виглядає надто знервованим, – несміливо озвалась Долін.

— Згоден… — воїн примружив очі й загадково посміхнувся. — Що ж, зіграємо й ми в цю гру.

В оточенні двох воїнів Тіней, слідуючи за дворецьким, Мірі швидко дісталася центру міста й разом із ними занурилася у вир різнобарвної юрби. Вправно протискаючись крізь ярмаркову метушню, вони впевнено прямували до крамниці, де, начебто, мала чекати графиня ЛаБель.
Зненацька з безладного гомону юрби почувся доволі строгий, але знайомий голос:

— Мірі!.. Мірі Бель!

Дівчинка різко зупинилась й озирнулася. Воїн Тіней, що йшов позаду, миттєво затулив її собою. Натовп на мить завмер і розступився, пропускаючи вперед смуглошкіру жінку в білому костюмі з червоною окантовкою, комірцем та лацканами. Мірі одразу впізнала воїтельку Джавіру, хай навіть виглядала вона дещо незвично.

— Все гаразд, — мовила Мірі, торкаючись плеча охоронця. Той повільно відступив убік, не зводячи пильного погляду з оточення. Дівчинка трохи розгублено, але привітно помахала рукою й радісно усміхнулася.

— Яка приємна несподіванка, юна воїтелько… Ти тут сама? А де твоя ма… — Джавіра осіклася, — тобто графиня ЛаБель?

— Ми саме шукаємо її… — спантеличено відповіла Мірі.

Командорка насторожилася, ледь помітно подала знак комусь позаду й підійшла ближче.

— Графиня в небезпеці? — прошепотіла вона, нахилившись до дівчинки. — Кажи все, як є, не хвилюйся…

Мірі без вагань розповіла, що знала. Джавіра лукаво усміхнулася й, кинувши погляд на дворецького, знову подала знак. З юрби, яка зібралася навколо, раптово виринуло з десяток воїтельок. Вони швидко утворили кільце, відтісняючи натовп.

— Що ж, графський посіпако… — холодно мовила Джавіра, дивлячись на дворецького. — Далі ти підеш в оточенні моїх вельми чарівних дівчаток.

І, звернувшись до офіцерки, що завмерла в очікувані наказу, додала:

— Зробіть усе, щоб знайти графиню ЛаБель якомога швидше.

— Так, Командорко, — схилила голову воїтелька Асскарі, приклавши руку до грудей.

Кілька інших схопили мажордома під руки й, разом з ним, швидко зникли у натовпі.

Помітивши в очах дівчинки невгамовну тривогу, Джавіра лагідно торкнулась кінчика її носика.
— Усе буде гаразд, юна воїтелько… Вони дуже вправні. Навіть ми з тобою не зробили б цього краще. Повір.

Мірі полегшено зітхнула й несміливо усміхнулась їй у відповідь.

— Ти зараз така спокуслива, що аж хочеться тебе з’їсти, — підморгнула жартома Командорка. — Та щоб цього уникнути, краще гайда обідати. Я страшенно зголодніла. Тут неподалік подають камбалу в горіховій паніровці та достобіса смачнющу сарбурму.

Вона кинула грайливий погляд на воїнів Тіней.
— То як, хлопці?..

Ті спершу глянули на дівчинку, а коли побачили, як обличчя Мірі раптом засяяло, переглянулись і дружно кивнули.

— Це велика честь, обідати разом із Вами, Командорко, — промовив один із них.

Джавіра обійняла дівчинку за плечі, і вони, жваво перемовляючись, рушили крізь юрбу. Воїни Тіней йшли поруч: один попереду, розсікаючи натовп мов вітрильник поверхню океану, інший позаду, прикриваючи спини. Невдовзі їх яскрава ватага дісталась невеличкої корчми на краю скелі, яка нависала над гаванню, немов заглядаючи у тихі води затоки.

Зал корчми був залюдненим і гамірним, жодного вільного місця. Пустувала лише вузька подовгаста тераса з великими вікнами, під якими стояв ряд порожніх столиків на двох. Щойно Джавіра переступила поріг, гомін раптово стих, і запала ніякова тиша. Невідомо звідки з’явився корчмар, поспіхом підійшов і шанобливо привітався. Потім люб’язно провів новоприбулих переповненою, на мить притихлою, залою до тераси й розсадив за столики.

— Все як завжди, Командорко? — чемно поцікавився він.

— Так, — коротко мовила воїтелька, та мить подумавши, додала: — Та спершу принеси нам попити… чогось прохолодного.

Корчмар кудись метнувся і майже відразу повернувся з кількома скляними кухлями та глиняним глечиком у руках. Спритно розставив посуд, наповнив його темним пінистим напоєм і знову зник, розчинившись серед гомінкого натовпу зали.

Мірі взяла свій кухоль, понюхала, вагаючись відпила ковток, а тоді одним духом спорожнила його до половини. Джавіра, мимоволі спостерігаючи за дівчинкою, раптово занурилася в думки:
«…Ховає вушка під пов’язкою. …Безсумнівно не донька… навіть не сестра графині. …Вона скоріш скидається на вірну компаньйонку. …А ще цей загадковий опікун...»

— Я зробила щось не так?.. — злегка стурбовано спитала Мірі, обірвавши роздуми воїтельки.

— Та ні, зовсім ні, — лагідно мовила Джавіра й уважно поглянула на дівчинку. — Просто мені цікаво… чому тебе оберігають пильніше за саму графиню? Хто ти насправді, Мірі Бель?

— Ем-м… — вона спантеличено відвела очі, збираючись із думками, й за мить розгублено промовила, злегка запинаючись: — Ну-у… відверто кажучи… я й сама тепер не знаю.

— Зрозуміло, — підсумувала Командорка й, привітно усміхнувшись, підморгнула. — Пробач, що збентежила тебе, юна воїтелько.

— Зовсім інше мене непокоїть, Джавіро, — неочікувано серйозно мовила Мірі й пильно глянула на співрозмовницю. — Чому ти нам допомагаєш? Ми ж із тобою ледь знайомі.

Командорка відпила ковток квасу, поставила кухоль на стіл і поглянула у відкрите вікно. Легкий бриз освіжив її обличчя.

— Це не так просто пояснити, юна воїтелько, — промовила вона замислено, вдивляючись у далечінь. — Та я спробую… Поглянь туди. — Вона вказала жестом на затоку. — Бачиш корабель із довгим біло-червоним вимпелом на щоглі?.. Поряд на якорі стоїть трохи менший вітрильник.

— Авжеж… — зацікавлено відповіла Мірі. — Це той із синьо-жовтою стрічкою?

Джавіра поблажливо усміхнулась:

— Саме так. Це найшвидший корабель військового флоту Асскарі. Його створення й будівництво оплатив покійний граф ЛаБель, тому на ньому майорить, як ти сказала, «стрічка» — символ графства.

— Це дуже цікаво, — пожвавішала дівчинка, і трохи спантеличено додала: — Та я нічого не зрозуміла.

— Спробуй здогадатися, чиє ім’я він носить, — лукаво всміхнулась Джавіра.

— Ем-м… — замислилася Мірі. — Граф ЛаБель… граф… — раптом її очі засяяли. — Та невже?.. Кліо?

— Авжеж… Мірі Бель, — підтвердила здогадку Командорка. — Тож поки тут стоїть флот Асскарі, я нікому не дозволю скривдити графиню ЛаБель.

— Чому ти весь час так дивно до мене звертаєшся? — злегка обурилась дівчинка.

— Бо так називають тебе мої славні воїтельки, — з відчутною теплотою відповіла Джавіра. — Мені ж припало до душі більш мелодійне… Мірабель. — І загадково підморгнула, ніби розкриваючи маленьку таємницю.

— Хм… — лукаво всміхнулась Мірі, відчуваючи приховану в ньому чарівність. — Мені теж…

Нарешті корчмар разом із миловидною помічницею завершив сервірувати столики. Розставивши останні блюда, він уклонився, побажав усім смачного й притьмом покинув терасу. Навколо витав аромат свіжої випічки та смаженої риби, змушуючи Мірі ковтати слинку. Перед нею стояла тареля з диковинною рибиною, що скидалась на великий і товстий золотавий млинець. Вагаючись, дівчинка несміливо торкнулася її пальчиком, та одразу відсмикнула руку.

— Сміливіше, Мірабель… — жартівливо підморгнула Джавіра. — На вигляд вона жахлива, зате дуже смачна. — І, кинувши погляд на воїнів Тіней за сусіднім столиком, додала: — Гарного апетиту, хлопці…

Воїни в темних плащах підвели очі від своїх тарілок. Один лише усміхнувся краєм вуст і ледь помітно кивнув, інший коротко, проте чемно відповів:

— І вам смачного… — та підняв кухоль у мовчазному тості.

В цю мить у дивному товаристві запанувало несподіване порозуміння, й Мірі відчула себе значно впевненіше.

ГЛАВА 86

Залишившись на самоті й трохи оговтавшись, Кліо окинула уважним поглядом тісну кімнатку з низькою стелею. У стіні навпроти виднілись два невеликі круглі віконця, крізь які пробивався далекий портовий гомін і слабкий подих морського бризу разом із яскравими променями денного світла. Його подовгасті овальні плями спадали на підлогу й стіни, зливаючись посередині столу. Та цього було замало, аби розігнати морок і задуху цілком. Поруч зі столом стояло обтягнуте шкірою крісло з невисокою спинкою, за ним — масивна скриня, оббита металевими смугами. В одну з бокових стін було вмонтоване невелике ліжко-ніша, уздовж іншої тягнулася полиця з книгами та якимись інструментами. Під нею висіла велика карта, а поряд — хронометр у дерев’яному корпусі.

«…Я на якомусь кораблі…» — здогадалася вона й замислилась. — «Виродок, який мене викрав, на моряка не схожий, тож судно, мабуть, не його… Той незнайомець, що прибирав… невже це капітан?.. Якщо так, то справи кепські… Хто ж, до біса, цей клятий байстрюк, чому він так його боїться?.. Байстрюк… байстрюк графа… ледь старший від мене… якщо погрози не пусті… то яка ж потвора народила цього негідника…»

Молода графиня заплющила очі й напружила пам’ять, наче силуючись згадати щось надто важливе. Вона прагнула дізнатись про минуле свого чоловіка більше, та він завжди був весь у справах. А в короткі миті, що вони проводили разом, завжди бракувало часу. Хотілось лише втішатися коханням і таким щасливим, безтурботним життям.

«…Щось таки було… в нашу першу ніч…» — спогади хвилею накрили Кліо. — «Мені було лише шістнадцять… Він був таким — палким і ніжним водночас… Я навіть не зрозуміла, що втратила цноту, коли відчула різкий, миттєвий, мов блискавка, біль… А далі мене поглинула глибока й така неймовірна насолода…»

І вона подумки поринула туди, в ніч свого першого, неповторного кохання:

«…Хвиля насолоди вже минула. Кліо лежала в обіймах коханого, міцно пригорнувшись до його грудей, і вслухалась у ритм могутнього серця. Зненацька граф тихо, але впевнено промовив:
— Я хочу тобі в чомусь зізнатись…

Вона підвелась, спершись на лікоть, і безтурботно усміхнулась, дивлячись йому у вічі.
— Ну ж бо, кажи, я вже втомилась чекати…

— Я кохаю тебе, моя неймовірна Кліо… Ти згідна стати мені дружиною?

Юна дівчина очікувала почути будь-що, тільки не це. Від несподіванки вона мало не підскочила. Не те щоб вона не мріяла про подібне, але… донька простого, хоч і відомого своїм ремеслом, коваля та звичайної захарки — і вельможний граф ЛаБель? Це видавалось їй майже неможливим. Кохання річ така: воно не питає. А от шлюб — зовсім інша справа.

— Пробач, кохана… я й гадки не мав, що мої слова так злякають тебе, — граф трохи розгублено дивився на закляклу Кліо з напіввідкритим ротом і широко розплющеними очима. — Мабуть, мені слід бути тактовнішим.

Його слова вивели дівчину з оціпеніння, і вона поспіхом закуталася в простирадло.

— Любий Арман… — несміливо почала вона, — Ви зрілий чоловік, Ваша Світлість, графе ЛаБель… Я не маю жодних сумнівів, що поруч із Вами завжди було чимало шляхетних претенденток. Важко повірити, ніби Ви ніколи… і нікому з них не зізнавались у коханні. — Її голос тремтів від хвилювання. — І ось… Ви обрали звичайне закохане дівча без роду й племені… аби пожартувати?

— Отакої… — щиро здивувався граф, підвівся, опершись на лікоть, і ніяково усміхнувся, дивлячись у її чарівні та збентежені оченята. — Я, звичайно, багато всякого бачив на своєму віку, однак ти не перестаєш мене вражати… Боюсь тебе розчарувати, моя люба, але таку пропозицію я роблю вперше.

Арман нахилився, щоб поцілувати це миле й розгублене дівча, проте Кліо неочікувано зупинила його, обережно впершись рукою йому в груди.

— То в коханні все ж зізнавався?.. — і вона злегка прикусила губу.

— Хм-м… — протяжно зітхнув Арман, наче йому не надто хотілось згадувати. — Це було лише один раз… і то в далекій юності.

— Розкажи… — раптово пожвавішала Кліо й невинно усміхнулась. — Ну, розкажи…

— Це довга історія, люба…

— Та нічого… до ранку ще далеко.

— Ну, гаразд… — неохоче погодився граф. — Все почалось давним-давно, ще в моєму дитинстві…

— Ти наче казочку на ніч зібрався мені розповісти… — глянула йому у вічі дівчина й лукаво усміхнулась.

— Для мене самого, люба, це радше жахлива казка.

— Як цікаво… — захоплено промовила вона. — І трохи лячно… Та розповідай вже!

— По сусідству з нашим маєтком була садиба покійного маркіза ДеМазон. До нього на літо зі столиці приїздила дружина з донькою…

— До покійника?.. Це справді жах… — прошепотіла Кліо й притислась до графа.

— Та ні, — його обличчям промайнула ледь помітна іронічна усмішка, — тоді він був ще цілком живий. Так от… якось, граючись, я ненароком забрів у занедбаний парк на межі угідь. І там, біля струмка, помітив сукенку, що висіла на кущі. А ступивши ще кілька кроків, побачив її… Вона сиділа на стовбурі поваленого дерева, обійнявши руками коліна, й щось тихо невдоволено бурмотіла…

— Хто?.. Дружина маркіза? — заграючи з коханим, глузливо спитала дівчина.

— Її донька Садді, — немов не помічаючи іронії, продовжив Арман. — Вона хотіла впіймати стрекозу, послизнулась і впала у струмок… Ось так ми й познайомились.

Граф тяжко зітхнув і замовк, втупившись кудись у глиб кімнати.

— А що було далі?.. Ну ж бо, розповідай! — згораючи від цікавості, вигукнула Кліо.

— Ти справді хочеш це знати?.. — з легким сумнівом промовив коханець, вдивляючись їй у очі.

— Авжеж… Ще й як! — наполягла вона.

— Що ж… — неохоче погодився Арман. — Цього літа ми дуже зблизилися, тож наступного я чекав, мов великого свята. Так тривало щороку… А десь у чотирнадцять вона вперше поцілувала мене…

— Яким був той поцілунок?.. Ну ж бо, розкажи… — Кліо склала долоні човником, піднесла їх до обличчя й лукаво усміхнулась, кидаючи благальний погляд.

— Садді схопила мене за голову й припала до вуст… Від несподіванки я розтулив рота, а її гострий язичок миттєво проник усередину, — граф ледь зітхнув. — Відверто кажучи, оскільки це було вперше, нічого особливого я не відчув, хіба що було трохи гидко й навіть лячно… Вона ж, помітивши мою розгубленість, весело розсміялася.

— Гаразд… — задоволено кивнула Кліо. — Нумо, продовжуй...

— Опісля ми цілувались усюди, де тільки могли: у парку, серед кукурудзи в полі, у стодолі…

— Досить, досить, це не цікаво, — зашарілась вона. — Розказуй далі.

Арман хмикнув і, трохи помовчавши, продовжив:

— А ще ми багато гуляли й каталися верхи…

— Мене навчиш? — нетерпляче перебила Кліо. — Їздити на коні.

— Авжеж… хоча краще б ти цього не питала, — його обличчя раптом затьмарилось.

— Чому?.. — розгублено глянулала вона.

— Далі сама зрозумієш, — іронічно відказав граф. — Якось, коли нам було вже по шістнадцять, ми цілувалися в стодолі, лежачи на свіжому сіні. Сукня Садді мимохіть задерлася, але замість поправити її, вона притисла мою голову собі між стегон… Наступне, що я почув, було: «Цілуй…». Далі все сталося само собою. До мого сорому, я був зовсім недосвідченим, тож вінець настав занадто швидко.

— Розумію… подробиці зайві, — знітилася Кліо.

— Того вечора я зізнався їй у коханні… — Арман знову важко зітхнув. — Наступного дня мені так кортіло побачити її, що я прийшов раніше, ніж домовлялися. Підходячи до стодоли, я здалеку почув її голос і зрадів. Але те, що побачив увійшовши до середини, просто зруйнувало мене… Неначе в день нашого знайомства, спершу помітив сукню, що звисала з оглоблі воза, а за мить її… Солодко зітхаючи, вона рухалася, немов вершниця, але під нею був не кінь, а зрілий, мускулистий конюх.

— Оце так халепа… — зніяковіло мовила дівчина. — Співчуваю.

Граф глянув на неї й тихо спитав:

— Тепер розумієш?

Кліо лише кивнула збентежено, та все ж не втрималась і обережно поцікавилась:

— Що… ти… зробив?

— Нічого. Я просто кинувся геть… і більше не прийшов. Не знаю, чи помітила вона мене… та за кілька днів Садді з’явилася в нашому маєтку. Я тоді прикинувся хворим — і ми не побачились. Наступного літа вона не приїхала. А згодом мені сказали, що навесні вона померла.

— І справді жахлива історія… — тихо мовила Кліо й щільніше загорнулась у простирадло, - вибач…

Якийсь час вони лежали мовчки, заглибившись у власні думки. Та зненацька Арман нахилився до неї, ніжно торкнувся вуст і, лукаво усміхаючись, тихо прошепотів:
— Тебе… я не віддам жодному конюху.

— Та Ви просто нахаба, Ваша Світлість! — обурилась дівчина, відштовхнула графа й, швидко вискочивши з ліжка, почала квапливо вдягатись. Та її серце співало від щастя…»

Ниючий біль у спині обірвав приємні спогади графині ЛаБель. Вона знову окинула кімнату втомленим поглядом.
«…Можливо, перша коханка графа померла при пологах…» — промайнула блискавкою разюча здогадка.

Скільки часу минуло відтоді, як вийшов незнайомець, Кліо збагнути не могла: кожна хвилина здавалась їй вічністю. У каюті стояла задуха, дихати ставало дедалі важче. Пальці підв’язаних угору рук вже оніміли. Дошкуляв різкий біль у зап’ястях та ребрах, що низом опиралися об стіл. Від постійного напруження втомлені м’язи тремтіли, спину починало судомити. Вона відчайдушно боролася з власним тілом, намагаючись уникнути неминучого виснаження. Зненацька її слух вловив далекий безладний гомін. Та вже за мить галас стих, і десь із-за спини долинув звук швидких, упевнених кроків, що невпинно наближалися. Двері з протяжним скрипом розчинилися, і хтось тихо увійшов до каюти.

ГЛАВА 87

Потрапивши до рук воїтельок Асскарі, дворецький миттєво збагнув: за вчинене лиходійство цього разу доведеться жорстоко поплатитися. Та в душі ще жевріла тьмяна надія врятувати своє нікчемне життя. Тож коли його кинули до темниці Муніципальної Варти, він вирішив у всьому зізнатися. Бо те, що чекало на нього, у разі, якщо з голови графині впаде бодай волосина, йому було страшно навіть уявляти.

— Офіцерко… офіцерко, послухайте, благаю… — тремтячим голосом прохрипів він. — Я хочу дещо повідомити…

Воїтелька пронизала мажордома холодним, наче сталь, поглядом.

— Кажи, — коротко кинула вона.

— Лише дайте слово, що збережете мені життя…

— Ти вирішив ставити умови?! — гнівно глянула офіцерка й потяглась до леза на поясі. — Зараз я покажу, що буває з такими негідниками…

— Заждіть, заждіть! — перелякано пробелькотів дворецький. — Я все зрозумів!

— Справді? Та невже? — удавано здивувалась вона. — Тоді кажи вже…

І мажордом, запинаючись від жаху, розповів про пастку, в яку мав заманити дівчинку, та про місце, де утримують графиню.

— Повірте, офіцерко, мене змусили шантажем… я дуже шкодую… — завершив він, благально вдивляючись у темні, мов ніч, очі Асскарі.

— Що буде з тобою, вирішувати не мені, — холодно мовила офіцерка. — Це зробить графиня ЛаБель… тож молись за неї, виродку. Бо інакше… - злорадно посміхнулась вона, - тебе покарає Командорка Джавіра.

Вона розвернулась, подала знак своїм воїтелькам і слідом за ними покинула темницю. За нею лише глухо грюкнули двері й клацнув замок.

Місцевий Майстер парфумів, Грей Батіжан, був людиною водночас знаменитою і таємничою. Оселився він у вільному місті Лошарен близько десяти років тому, прибувши зі столиці Королівства. Навколо його постаті завжди ширилися неймовірні й лиховісні чутки. За однією з них, Батіжан нібито викрадав і вбивав незайманих дівчат, аби добути складники для неперевершених ароматів своїх парфумів у момент їхньої передсмертної агонії.
Насправді ж усе було значно простіше. Як і всі геніальні люди, майстер мав чимало вад. Найбільшими з них були пристрасть до опіуму та потяг до юних цнотливих дівчаток. Йому довгий час усе сходило з рук, аж поки він не спокусив і розбестив доньку однієї дуже впливової шляхетної особи. Тож у підсумку - довелося втікати зі столиці подалі.

На одній з опіумних вечірок, які Батіжан полюбляв влаштовувати у своєму помешканні, він уперше зустрів байстрюка графа ЛаБель. Між ними швидко зав’язались приятельські стосунки: той час від часу підшуковував для нього дівчаток з незаможних родин, що відповідали витонченим і водночас хворобливим смакам Майстра. Парфумер же у свою чергу щедро за це платив.

Воїтельки Асскарі, за наказом Командорки, вже давно тримали в полі зору схибленого генія ароматів. Тож зізнання дворецького про спробу викрадення Мірі не стало для офіцерки несподіванкою. Допоки ніхто не скаржився і все відбувалося за згодою, вони не втручалися, але цього разу все виглядало інакше.

Покинувши темницю Муніципальної Варти, воїтельки коротко порадилися, вислухали накази офіцерки й, поділившись на два загони, швидко розчинилися в ярмарковому натовпі, прямуючи до помешкання парфумера. То була велика двоповерхова будівля, на першому поверсі, якої містилися: крамниця, майстерня та склад із виходом на задній двір. Один загін, обійшовши будинок непомітно, тихо прибрав розморених спекою посіпак біля дверей складу й причаївся в очікуванні. Другий — увійшов просто до крамниці.

У залі було чимало люду, проте гамір стояв уже не такий, як на вулиці. Персонал крамниці, що більше нагадувала розкішний салон якогось вельможі, увивався серед відвідувачів — здебільшого жінок, пропонуючи усім присутнім особисто відчути новий аромат, створений Майстром винятково до свята Богині Салації. Сонячні промені, проникаючи крізь високі вікна, веселковими барвами вигравали на блискучих флаконах із парфумами, утворюючи казкову атмосферу, наповнену тонким приємним ароматом. Здавалося, ніби це місце живе у власному світі безтурботної метушні й піднесеного настрою.

Але в цю примарну гармонію святковості впліталося дещо доволі незвичне — воїтельки Асскарі. Вони неспішно просувалися поміж гостей парфумерного салону, пильно вдивляючись в обличчя кожного з небагатьох чоловіків. Посіпаки, що, намагаючись не привертати зайвої уваги, чатували по обидва боки зали, помітили їх відразу. Тож, оцінивши ситуацію, почали потроху відступати вглиб крамниці. Ховаючись за вітринами, вони пробували непомітно дістатися до галереї, щоб прослизнути до виходу на задвірки. Воїтельки, начебто не звертаючи на це уваги, обережно, але невпинно наближалися до них. Їхня мовчазна й насторожена поведінка повільно руйнувала ілюзію свята, вселяючи відчуття неминучої загрози.

Хоча відвідувачі салону разом із його персоналом були здивовані появою Асскарі в такому екзотичному для воїтельок місці, вони чудово усвідомлювали: їхня присутність не становить жодної загрози для беззахисних жінок. Тож усі вдавали, наче нічого незвичного не трапилося, і навіть привітно посміхалися у відповідь на холодні погляди воїтельок.

Коли останній із найманців зник у глибині галереї, офіцерка подала знак. Її підлеглі, щоб не бентежити відвідувачів, без будь-якого поспіху, зберігаючи обережність рушили слідом. Та галерея, зовсім неочікувано, виявилася порожньою. За посіпаками, які марно сподівалися на втечу, глухо грюкнули двері чорного ходу. На задвірках їх уже чекала смертельна пастка Асскарі. Швидко збагнувши своє становище, вони покірно склали зброю й здалися на милість грізних воїтельок.

Обабіч галереї здіймалися сходи нагору, до покоїв Майстра парфумів. Не гаючи часу, офіцерка мовчки, лише кивнувши головою в обидва боки, віддала наказ. Асскарі навшпиньках, мов хижі кішки, тихо піднялися до вітальні. У просторій кімнаті, облаштованій для прийому гостей, нікого не було. Зате з боку напіврозчинених дверей, що без сумніву вели до спальні господаря, долинали доволі характерні зойки та зітхання. Офіцерка, вловивши розгубленість у поглядах своїх підлеглих, іронічно посміхнулася і, приклавши палець до вуст, змовницьки підморгнула. Потім якомога тихіше рушила у напрямку спальні. Те, що вона побачила, увійшовши, ніскільки її не здивувало. Кімната була світлою, з великими вікнами, що виходили на центральну площу Лошарена, де зараз вирувала святкова метушня. Поруч стояв круглий стіл, заставлений посудом із випічкою, кількома сортами твердого сиру, фруктами та різноманітними напоями. Навпроти, посеред кімнати, височіло просторе ліжко з балдахіном. Саме звідти долітали дивні, інтригуючі звуки. Офіцерка непомітно підійшла до столу, обрала вигідний ракурс для спостереження, тихо поправила стілець і зручно вмостилася. На ліжку займалися коханням; видовище нагадувало тришарову композицію, де ніжна біла начинка міцно затиснута між двома щільними шарами сірого хліба — не надто природнє, але доволі гармонійне поєднання, що одночасно привертало погляд і трохи шокувало. Зненацька молодиця, що виконувала роль начинки, в пориві задоволення злегка підвела голову й розплющила очі. Помітивши воїтельку Асскарі, вона лише млосно усміхнулась — мов благаючи поки не втручатись. Офіцерка, із розумінням, мовчазно кивнула у відповідь, потім взяла зі столу банан і неквапливо почала очищати його від шкірки. Вона й на думці не мала завадити, можливо, останньому задоволенню цих двох сірих окрайців, а тим більше — їхній чарівній музі.

Врешті настав момент кульмінації цього захопливого видовища. Чоловіки розпласталися на ліжку, безсило розкинувши руки в боки. Молодиця, окрилена й сяюча від втіхи, підвелася, загорнулася в шовкове простирадло і повільно рушила до столу.

— Вітаю, Сабрісо… Пробач за це… — лукаво промовила вона, і кинувши холодний погляд на очманілих чоловіків, стурбовано запитала: — Щось трапилось?

Офіцерка мовчки нахилила голову у привітанні; десь у глибині її темних очей холодна стриманість змішувалася з палючою цікавістю.

— Та пусте, пані Еманувін… — промовила вона, подаючи знак своїм підлеглим, а тоді, вже не приховуючи легкого захоплення, додала: — Хіба можна лишатися байдужою до такої шаленої пристрасті? Я просто вражена.

— Арсаніель, Сабрісо… Арсаніель, — привітно усміхнулася ельфійка. — Ця надмірна жага до пізнання незвіданого мене колись таки згубить…

Краєм ока вона стежила за воїтельками, що оточили ліжко й завмерли в очікуванні, доки чоловіки нарешті вдягнуться, аби їх схопити.

— Цікаво… як це?.. — офіцерка на мить замислилася. — Коли в тобі відразу двоє…

Пані Еманувін присіла на стілець біля столу, взяла пляшку вишуканого трунку й наповнила келих наполовину. Піднесла його до вуст і, смакуючи, зробила обережний ковток, потім ще один і ще. Нарешті підняла келих до рівня очей і, наче намагаючись збагнути щось надзвичайно важливе, почала розглядати напій, що вигравав барвами на сонці.

— Ем-м… Це схоже на дегустацію невідомого вина, — промовила вона замислено. — Спершу воно може видатися різким, навіть гірким… та з кожним наступним ковтком відкривається новий, досі незвіданий букет відчуттів…

Враз обличчя ельфійки змінилося: усмішка згасла, поступившись місцем ледь прихованій стурбованості. Вона неквапливо поставила келих на стіл і, спрямовала допитливий погляд на офіцерку, намагаючись не видати свого збентеження:

— Досить уже задурювати мені голову, Сабрісо… Що тут, до дідька, відбувається?

— Гадаю, вам краще вдягнутись, Арсаніель… і залишити нас наодинці з цими збоченими коханцями, — доволі стримано, проте з легкою іронією промовила офіцерка.

— Все так серйозно?.. — здивовано глянула на неї ельфійка. — І що ж такого вони встигли накоїти?

— Один з них без сумніву намагався викрасти нашу юну подругу… можливо, вони у змові.

— Що?.. Батіжан, звісно, має слабкість до юних дів, але ж він не божевільний… — щиро обурилась пані Еманувін і миттєво додала: — А із тим молодшим я взагалі ледь знайома.

— Не хвилюйтесь, Арсаніель, — заспокійливо усміхнулась офіцерка, — якщо парфумер не причетний, гадаю, йому нічого не загрожує.

Ельфійка з легким зітханням підвелася й квапливо почала збирати свій одяг, розкиданий по підлозі від столу до самого ліжка. Намагаючись не турбувати воїтельок, вона рухалася поміж ними із витонченою грацією. Зібравши всі речі, знову присіла на стілець і, недбало відкинувши простирадло на спинку, взялась повільно натягати довгі шовкові панчохи.

— Благаю, Сабрісо… — лукаво промовила вона, легко погойдуючи ногою, — ти не уявляєш які неймовірні вечірки він влаштовує… Я тут без них, просто помру від нестерпної нудьги!

Офіцерка з жалем глянула на неї й мовчки розвела руками. У спальні, на кілька хвилин, запанувала відносна тиша, яку порушував лише метушливий гомін ярмарку.

— Повір… — завершуючи вдягати сукню, змовницьки посміхнулась ельфійка й, нахилившись ближче, ледь чутно прошепотіла: — Найбільшим покаранням для Грея буде дізнатись про мій справжній вік.

— Невже більше, ніж я думаю?.. — злегка збентежено глянула Сабріса.

— Якщо судиш із вигляду… — лукаво підморгнула пані Еманувін, — то значно.

Погляд ельфійки ковзнув до чоловіків: ще зовсім недавно, вдаючи всемогутніх Богів, вони тонули в екстазі, упиваючись владою над її тілом, а тепер, спустошені й безпорадні, тихо сиділи на краю ліжка, мов приречені в’язні, що покірно чекають страти. Вона розчаровано зітхнула й, немов у пошуках паростка надії глянула на офіцерку Асскарі.

— Може, спробуємо якось разом?.. — грайливо кинула, й невинно усміхнулась, мов дитина, що просить заборонену цукерку.

Сабріса відчужено похитала головою й відповіла іронічною усмішкою. Пані Еманувін невдоволено скривила губки, граційно розвернулась й, попрямувала до виходу.

— До зустрічі на пляжі, Арсаніель, — кинула їй навздогін офіцерка. — І передайте вітання Консулу…

Ельфійка, не озираючись, махнула рукою й зникла за дверима, залишивши своїх недавніх коханців наодинці з безжальними Асскарі.

ГЛАВА 88

Дружина консула Королівства Сілвендор, пані Арсаніель Еманувін, була приємною, світловолосою, щедро обдарованою матінкою-природою молодицею на вигляд років двадцяти. Струнка, довгонога, з широкими округлими стегнами й осиною талією. Та найбільше спокушали погляд не надто великі, проте об’ємні й неймовірно привабливі груди. Провівши ельфійку поглядом, Сабріса злегка примружилась і, вслухаючись у легкі затихаючі кроки, поринула у світ ілюзій. На мить вона уявила, що їхні тіла сплітаються в нестримному танку шаленої пристрасті. Її обличчя осяяла ледь вловима, грайлива усмішка. З мрійливого стану офіцерку вивело гучне биття годинника на вежі ратуші. Воно безжально нагадало, що, марнуючи досі час, вона нічого важливого так і не дізналася. Сабріса підвелася, взяла зі столу яблуко й задумливо покрутила його в руці. Потім окинула поглядом чоловіків, які сиділи понуривши голови, не наважуючись зустрітися очима з воїтельками Асскарі.

— Майстре Батіжан… гадаю, у вас не виникне заперечень… — мовила вона, миролюбно підбираючи слова, — якщо мої дівчатка скуштують трохи фруктів із вашого столу?

Парфумер миттєво підвів голову й, помітно пожвавішавши, розгублено всміхнувся.

— Авжеж, авжеж, Офіцерко… — пробелькотів він улесливо, не насмілючись назвати її на ім’я.

Сабріса вдячно усміхнулася у відповідь і кинула яблуко одній із підлеглих воїтельок, та вправно впіймала його.

— Візьміть собі й прихопіть для посестер… — тепло мовила вона, а тоді, звертаючись вже до інших, стримано додала: — Хапайте молодшого й тягніть на задвірки. А я тим часом, із Майстром розберуся й приєднаюсь. Виконуйте!

Воїтельки мовчки кивнули й, без жодних зволікань, узялися до виконання наказу. За якусь хвилину вони, всі разом із затриманим, зникли за дверима кімнати — наче їх тут і не було.

— Все розважаєтесь, Грею?.. — відверто глузливо поцікавилась Сабріса. — Лише диву даюсь: коли ж ви встигаєте творити свої неперевершені аромати?

Парфумер завбачливо промовчав і збентежено відвів погляд. Офіцерка співчутливо похитала головою й протяжно зітхнула.

— Та й дідько б з цим… але ж вас знову потягло на юних і незайманих… Сивина в бороду — біс у ребро? Вам, красуні Арсаніель, вже замало?

— Ем-м… власне, це була її ідея… — тихо промовив Батіжан, не підводячи очей.

— Що?.. — вкрай здивовано глянула Сабріса. — На викрадення дівчинки вас напоумила пані Еманувін? Мені це не почулось?

— Ну-у… не зовсім на викрадення… лише для невинної забави… — спробував оправдатись парфумер.

— Розбещення дітей — на ваш погляд «невинна забава»?

— Дітей?.. — знітився він. — Я про це нічого не знаю… Вона сама домовлялась…

— А можна конкретніше?.. — стурбовано поцікавилась офіцерка. — З ким?.. Коли?..

— Здається… — замислився Батіжан, силкуючись пригадати. — На минулій вечірці… з тим молодиком, якого забрали ваші воїтельки… як же його звати?..

— Отакої… вам слід ретельніше підбирати партнерів для своїх пікантних розваг.

— Його, наче, пані Еманувін запросила… — збентежено здвигнув плечима парфумер і безпорадно розвів руками.

— Гаразд, я зрозуміла, — Сабріса окинула поглядом кімнату, повільно розвернулась і рушила до виходу. Вже в дверях, не повертаючи голови, вона голосно кинула: — Будьте обачнішими, Майстре, інакше погано скінчите! — І вийшла геть.

Коли двері за нею глухо грюкнувши зачинились, Батіжан здригнувся, наче від удару батогом, лише зараз він повною мірою відчув холодний подих смерті: його власні розваги могли обернутись безжальним вироком.

Тим часом воїтельки Асскарі з іншого загону, що влаштував засідку на задвірках помешкання парфумера, обеззброїли і зв’язали посіпак зловмисника та байдикували, очікуючи на прибуття посестер.

— Здається, найближчим часом у нашого картографа з’явиться чимало роботи… — задумливо промовила одна з воїтельок, уважно розглядаючи затриманих.

— Мабуть, таки так… — злорадно посміхнулася друга, інші лише кивнули головами на знак згоди.

Почувши цю розмову, посіпаки раптово зблідли, мов уздріли перед собою самого диявола. Кілька з них, попри зв’язані за спиною руки, упали на коліна, мало не б’ючись лобами об кам’яну бруківку, якою був вимощений двір.

— Ми ні в чому не винні… Нічого не робили… Нічого не знали… Нас обманули… — лементували вони наперебій.

— Заціптесь, виродки! — гримнула на них Молодша офіцерка.

Затримані миттєво змовкли, благально дивлячись на неї переляканими очима.

— Скажете, хто вас винайняв і для чого… — стримано мовила вона, лукаво посміхаючись, — може, й обійдеться.

— Його нема серед нас… — опанувавши страх, глянув їй у вічі один з посіпак. — Він… там, у парфумера… нагорі.

Після цих слів на мить запала тиша. Воїтельки мовчки переглянулися, а затримані винувато принишкли, однак в їхніх очах промайнула легка тінь надії.

В цей момент крізь відчинені навстіж двері з глибини галереї долинули швидкі кроки. З помешкання на задвірки вийшли воїтельки основного загону, ведучи під вартою наляканого молодика. Побачивши його, посіпаки пожвавішали і, киваючи в його бік, загомоніли перебиваючи один одного:

— Так це ж він… Це він… все він…

— Стуліться, недоумки! — гаркнув молодик, і миттєво отримавши стусана під ребра від найближчої воїтельки, закашлявся, хапаючи повітря.
— Ти раптом осмілів… — вона кинула на нього нищівний погляд і штовхнула до інших затриманих. — З чого б це?

Молодик не опираючись зробив кілька кроків і зупинився, наче щось обмірковуючи.

— Навіть і не думай… — спокійно промовила Молодша офіцерка, глузливо натякнувши: — Моє лезо швидше… Я тебе не вбиватиму, лише боляче покалічу. — Вона окинула поглядом прибулих посестер і поцікавилась: — А де офіцерка Сабріса?

— На трохи затрималась… — відповіла воїтелька, що тримала в руках тацю з фруктами. — Це для вас, пригощайтесь.

І вона передала фрукти по колу. Воїтельки, не втрачаючи пильності, одна за одною, швидко спорожнили тацю. Поки вони смакували неочікуваний перекус, на порозі нарешті з’явилась Сабріса, її погляд ковзнув по затриманих посіпаках і зупинився на молодику.

— Тягніть його сюди… — коротко мовила вона, роззирнулась навколо й присіла на сходи.

Дві воїтельки, що стояли найближче, схопили його, підвели до офіцерки й примусили стати навколішки.

— За що мене схопили?.. — з несподіваною нахабністю молодик глянув на Сабрісу. — З якого дива секс утрьох за згодою став злочином?

— Хм… А я гадала, ти розумніший… — стримано відповіла вона й, окинувши поглядом своїх підлеглих, іронічно додала: — Та він вирішив погратися зі мною…

— Про що це ви?.. — продовжив удавати непорозуміння нахаба.

— Досить уже прикидатися недоумком… Я знаю все. Тебе спільник видав, — Сабріса прискіпливо вдивилась йому у вічі. — Мене цікавить лише одне… звідки ти знаєш пані Еманувін?

— Ви про шльо… — він вчасно схопився й іронічно посміхнувся, підбираючи слова, — молодицю… ельфійку, з якою ми трахались?..

Офіцерка не відреагувала жодним чином: вона лише мовчки вдивлялась у його нахабне обличчя.

— …я зустрів її на одній із вечірок у парфумера, — уже менш самовпевнено завершив молодик.

— Це вона напоумила тебе викрасти дівчинку?

— Що?.. — на мить він наче розгубився, та враз, ніби щось збагнувши, додав: — Можливо…

Сабріса пронизала його гнівним поглядом і невдоволено зітхнула.

— Ну, гаразд… Де графиня? Назва вітрильника і стоянка?

— Ще якась розпусниця?.. — удавано обурився нахаба. — Гадаєте, я знаю всіх повій у цьому місті? І до чого тут вітрильник?

— Зрозуміло. З мене досить… лише гаємо час, — мовила офіцерка, підводячись, і глянула на своїх підлеглих. — Мій загін зі мною. Інші ведуть зловмисників до темниці. Виконуйте!

Потім злегка, наче боячись замаститися, штовхнула ногою молодика й із огидою додала:

— І це лайно прихопіть!

Частина воїтельок мовчки кинулася до затриманих і, не гаючи часу, потягли їх геть із двору.

— За мною… — стримано мовила Сабріса до свого загону й рушила у напрямку порту.

ГЛАВА 89

Повернувшись до вбиральні, Ерік поспіхом осушився свіжим рушником і, вдягаючись, краєм ока спостерігав за сестричками, що збиткували, обтираючи одна одну.

— Ми з тобою таки справді розтяпи… — кинула рушник блакитноока й опустилася на лавку.

— Це ще чому?.. — здивовано зиркнула на неї сріблястоволоса.

— Через ці безглузді витівки ми геть забули про головне…

— Ой… — знітилася вона. — А й справді.

— Що цього разу?.. — делікатно втрутився Ерік і, підібравши відповідні слова, лагідно додав: — Мої чарівні та невгамовні збитошниці.

— Пробачте, добродію, але ми зовсім забули розповісти вам про правила поведінки за обідом і все таке… — винувато мовила Лоллівен.

— Сподіваюсь, ще не пізно.

— Трохи часу ще є, — безтурботно відмахнулась Лалловін, опускаючи рушник до кошика, — Поки вдягатимемось, усе й дізнаєтесь.

— Гаразд, уважно слухаю…

— Так ось… — почала блакитноока, вдягаючи панчохи. — В обідньому залі стоять три столи: два довгих попід стінами і менший — навпроти входу.

— За довгим ліворуч обідають Флорреяліни, — озвалася срібноволоса, підтягаючи шовкові шортики. — За тим, що праворуч — Спровеліни.

— Короткий — для Лицарок Квінтеми, — доповнила її сестра. — Їх усього сорок п’ять.

— Вони якісь особливі? — поцікавився ДеБоне.

— Авжеж… Загін особистої варти Грандефлори, — із острахом відповіла Лоллавін.

— Хм, дивна назва… — задумався він на мить. — «Вінок Королеви». Хоча…

— Проте відповідна й гідна, — обірвала його міркування Лоллівен, поправляючи сукенку. — Зрозумієте, коли їх побачите.

— Ви сидітимете з ними за одним столом, — лукаво всміхнулася срібноволоса, застібаючи обладунки, — тож під час обіду їжте мовчки і не витріщайтеся…

— Говоріть лише тоді, коли до вас звертаються, — додала блакитноока, і ледь розвела руками. — Ось і все.

ДеБоне вдягнув сюртук, поправив манжети й, зупинивши погляд на босих ногах, раптом спохопився:

— Люба Лоллавін, — ніяково усміхнувся він, — де тепер мені шукати своє взуття?

— О, пробачте! — ляснула себе по чолу сріблястоволоса й винувато скривилася. — Я зовсім забула.

Вона кинулася до кошика з використаними рушниками, дістала з-під них туфлі й, мов нічого й не трапилося, весело посміхаючись, подала їх Ерікові.

— Тримайте, добродію. Але взуєте їх у передпокої, гаразд?

— Авжеж… — кивнув він, злегка зітхнувши. — Ходімо вже, юні бешкетниці.

— Заждіть, заждіть! — сестри вхопили його за рукави сюртука.

— Спершу ми! — несподівано рішуче заявила Лоллівен.

Вони обережно прочинили двері й визирнули до передпокою, щоб переконатися, що там нікого немає. За мить Лоллавін вийшла, але швидко повернулася й, приклавши пальчик до вуст, подала знак — шлях вільний.

В обідній залі вирувало життя; прислуга метушилася, сервіруючи столи. ДеБоне зупинився, мов укопаний, щойно переступив поріг. Він був вражений кількістю чарівних молодих ельфійок у сукнях із приталеним верхом і широкими спідничками, що ледь сягали колін. Їхні голови покривали шовкові мереживні очіпки, мов тонка різнобарвна павутинка. Ельфійки зиркали на нього збентеженим поглядом, але продовжували працювати.

Та найбільш його вразила сама зала: стіни з прозорих аркових вікон, розділених масивними колонами, тяглися вгору, сягаючи самого склепіння. Громіздкі кришталеві люстри, здавалося, просто зависли в повітрі, немов сяючі хмаринки виткані з крапель дощу.

Крізь вікна виднівся розкішний квітковий сад з альтанками, обвитими трояндами всіх можливих кольорів та відтінків.

Оскільки сестрички лишилися при вході, очікуючи на появу Флорроялін, щоб увійти слідом. Ерік тим часом підійшов до найближчого вікна й завмер, милуючись краєвидом.

— Ну, нарешті, — долинув суворий голос з-за дверей. — Де ви вештались, Ловеліни? І де Миротворець… чому не з вами?

Відповіді він не розчув — ледь встиг обернутися, як двері розчинилися, і до зали увійшла статна ельфійка в темно-червоному однострої з золотистою окантовкою та вишитим гербом під грудьми. За нею, винувато опустивши очі, плелися налякані сестрички.

ДеБоне був вражений утретє. Серце його завмерло — не так від самої появи Флоррояліни, скільки від її зачіски: коса з вплетеними червоними стрічками обвивала голову щільним кільцем. Це нагадало щось дуже тривожне з минулого — «Вінок Королеви». Спиною пробіг холодок, але лише на коротку мить.

— Вітаю Миротворця Королівства Орданелл на землях Ордену Флорроялін, — наблизившись до шляхтича, привіталася ельфійка, злегка кивнувши й подаючи руку. Ерік мовчки опустився на коліно, торкнувся її руки чолом і підвівся.

— Сподіваюся, ці зухвалі Ловеліни не завдали вам клопотів? — допитливо глянула вона, але голос її потеплішав.

ДеБоне зиркнув на притихлих сестричок, що з-за спини воїтельки кидали на нього благальні погляди, й усміхнувся.

— Гадаєте, вони на щось таке здатні?.. — вдав щире здивування він. — Навпаки, я цілком задоволений їхньою поведінкою і передбачливістю.

— Хм… — Флоррояліна лукаво усміхнулася й кинула косий погляд на Спровелін. — Я не піддаватиму сумніву слова нашого гостя. Ви вільні — готуйтеся до обіду.

Сестрички злегка вклонилися й хутко зникли з поля зору.

— Мене звати Валлоріель, — врешті відрекомендувалася ельфійка, трохи пом’якшивши тон. — Я командувачка Лицарок Квінтеми.

— Дуже приємно… — кивнув шляхтич. — Я — Ерік… — і вловивши в її погляді легке непорозуміння, відразу уточнив: — Ерік ДеБоне.

У цей момент до зали ввійшли два десятки ельфійок у темно-червоних одностроях. Проходячи повз, вони чемно віталися й кидали збентежені погляди на чоловіка.

— Скажіть, Валлоріель… Чому ви назвали тих сестричок Ловелінами? — поцікавився він, спостерігаючи, як Лицарки Квінтеми займають місця за столом.

— Це офіційний титул Спровелін, наближених до Грандефлори, — відповіла вона з легкою іронією, хоча у куточку її вуст з’явилася ледь помітна усмішка. — Ходімо до столу, на нас уже зачекалися.

Запропонувавши Миротворцю місце в центрі столу, навпроти лицарок, командувачка присіла поруч. ДеБоне відразу помітив, що їхні місця були сервіровані по-особливому — з келихами та пляшкою вишуканого ельфійського вина, тоді як перед іншими стояли лише склянки й глечики з узваром.

Валлоріель наповнила бокали й підняла свій угору. Лицарки, ніби чекаючи цього знаку, майже одночасно взялися за свої склянки.

— Хай ця скромна трапеза стане ще одним проявом мирного співжиття, — виголосила ельфійка й пригубила келих.

На мить запала напружена тиша — усі погляди звернулися до Миротворця.

— Чудові слова, — задумливо мовив Ерік, легенько усміхнувшись. А тоді, мов бувалий вояка, хвацько додав: — За це варто випити! — й осушив келих до дна.

Лицарки підтримали його узваром і взялися до обіду.

Керуючись настановами сестричок Спровелін, ДеБоне мовчки насолоджувався трапезою, краєм ока ловлячи на собі неприховані погляди кількох молодих ельфійок. У певний момент він помітив, що вся прислуга кудись зникла.

Раптом двері широко розчинилися — і до зали парами почали входити Флоррояліни зі своїми зброєносцями. Усередині вони розділялися, пряму­ючи кожен до свого столу. Це дійство нагадувало урочисту церемонію.

Вбрання та зачіски Спровелін були точнісінько такими, як у бешкетних сестричок, та їхні наставниці разюче відрізнялися від усіх, кого він бачив раніше. У коротких бірюзових одностроях, розшитих сріблястими символами фіалок й тонкою вишивкою по краях, та легких обладунках із мітрилу — вони виглядали надто містично. Картину довершувала, сплетена з двох, що починалися від скронь і зливались в одну на потилиці, розкішна коса.

Коли остання пара зачинила за собою двері й приєдналася до інших, усі одночасно присіли за столи. І в ту ж мить, без жодної команди, зал наповнився дзенькотом столових приборів, мов зненацька ожила дивна, хаотична симфонія.

Ерік уважно спостерігав за цим незвичним обрядом, але його трохи непокоїло, що серед Спровелін він не помітив знайомих постатей бешкетних сестричок. Тож обережно зиркнув на командирку лицарок і вловивши у відповідь ледь помітну усмішку, наважився й пошепки промовив:
— Пробачте, Валлоріель… але я не бачу серед Спровелін знайомих облич…

— Чому ви шепочете, Еріку? — здивовано поцікавилася вона, а тоді, збагнувши причину, тихо розсміялася. — Можете говорити вголос, ці правила стосуються лише зброєносців.

— Кхм… кхм-м… — прокашлявся Миротворець і приховуючи легке збентеження, знову прошепотів:

— Щось у горлі першить… — і потягнувся за узваром.

— Буває… Треба горло промочить — підіграла йому Валлоріель, наповнюючи келихи вином. — Ваші улюблені сестрички, разом із Торнефлорою, обідають у апартаментах Грандефлори. Гадаю, пізніше ви зможете знайти їх у тому саду, — вона кивнула у бік розарію за вікнами.

— Пробачте мою необізнаність, але хто така Торнефлора? — попиваючи узвар, зиркнув на неї ДеБоне.

— Командорка Ордена, — коротко відповіла вона, а згодом додала, загадково усміхаючись: — Ви з нею зустрінетесь перед аудієнцією.

ГЛАВА 90

Завершуючи обід кількома ковтками прохолодного квасу, Командорка зауважила, з яким невимовним захопленням Мірі смакувала сарбурму. Неочікувано на обличчі суворої воїтельки Асскарі з’явилася ласкава усмішка. Вона впіймала себе на думці, що ця загадкова дівчинка відкрила перед нею світ хвилюючих, досі незвіданих почуттів. Коли, врешті, Мірі дожувала останній шматок, поклала виделку з ножем на стіл і, склавши руки поміж колін, із виразом глибокого задоволення ніяково усміхнулася у відповідь, Джавіра відчула нестримне бажання пригорнути її. Вона інстинктивно підвелася, але, миттєво опанувавши свій несподіваний порив ніжності, взяла зі столу глечик і налила дівчинці квасу.

— Гадаю, треба завершувати… — стримано мовила вона, кинувши красномовний погляд на воїнів Тіней, а тоді тепло додала, дивлячись на Мірі: — Попий ще трішки, Мірабель… і ходімо.

Дівчинка поспіхом схопила кухоль, зробила кілька ковтків і, поставивши його на стіл, підвелася.

— Не варто так поспішати… могла ж поперхнутися, — несхвально похитала головою Джавіра. — Оскільки ти зараз під моєю опікою… — вона раптово осіклася й допитливо глянула на Мірі, — до речі, а де, власне, твій опікун?

— Ну-у, здається, він… Як це правильно сказати?.. — замислилася дівчинка. — Поїхав… чи вирушив… Ні, скоріш поплив на якийсь острів у справах.

— Он як… — стурбовано промовила Командорка. — В такому разі, ти сьогодні будеш моєю гостею… хочеш завітати на справжній, великий військовий корабель?

— Що, справді?.. Великий?.. — зраділа Мірі, та за мить спохмурніла й докірливо глянула на Джавіру. — Спершу знайдемо пані Кліо.

— Послухай… я розумію твоє хвилювання. Сама переймаюсь… однак переконана: все буде гаразд, — запевнила вона й поцікавилась: — То як?..

Дівчинка поглянула на своїх охоронців; ті обмінялись поглядами й мовчки кивнули на знак згоди.

— Ну… добре, — трохи невпевнено мовила Мірі й зніяковіло усміхнулась, проте в її очах знову спалахнув вогник цікавості.

— Тоді… — простягла їй руку Командорка й підбадьорливо підморгнула. — Гайда в порт!

Коли вони дістались до пристані, сонце ще стояло в зеніті, перетворюючи воду в акваторії порту на сліпуче сріблясте дзеркало. Навколо вирувало життя: туди-сюди снували підводи, портові робітники котили бочки й тягали тюки. Солоне морське повітря, сповнене запахом смоли, риби та далекого солодкуватого аромату екзотичних прянощів, гуло від галасу. Та вся ця безладна метушня вщухала поблизу фрегата «Баракуда», що гордо й грізно простягав свої довгі, міцні боки вздовж кам’яної пристані.

Вітрильник був схожий на сплячого хижака. Його чорний корпус зі світлими смугами вздовж батарейних палуб випромінював загрозливу велич. Високий, злегка нахилений назад гальюн прикрашала різьблена фігура тієї самої баракуди. Вона застигла з роззявленою пащею й гострими, мов леза, зубами, ніби готуючись розірвати на шматки свою здобич.

Від корабля тягло не лише смолою й морем, а й холодним залізом гармат, що ховалися за люками портів, та якірними ланцюгами, вкритими іржею й тонким нальотом солі.

Вздовж його борту кипіла робота. Команда моряків-євнухів у темно-синіх мундирах, мов живий потік, котила по трапах бочки з водою, провізією та порохом. Гучні окрики боцмана й скрегіт талів заглушали далекий шум моря. Здавалося, наче сам корабель дихав — ледь помітно й плавно погойдуючись.

На тлі його височенних щогл, переплетених ажурною павутиною такелажу, навіть масивні кам’яні пакгаузи здавалися низькими. Його злегка пошарпаними вимпелами грався теплий морський бриз, мов нашіптуючи мовчазні історії про шторми й гарматний дим. Це був не просто корабель, а символ — ознака могутності народу Асскарі, що простягнув свою руку над океанськими просторами, суворо попереджаючи інших: справжня потуга належить тим, хто підкорив моря.

Мірі, роззявивши рота, застигла, спостерігаючи, як десятки такелажників вилися серед снастей, уважно перевіряючи кожен канат, мов найдорожчий скарб. Рухалися вони так легко й упевнено, наче то були не люди, а маленькі вправні павучки, що снують власну павутину. Здавалося, їхні тіла, зневажаючи гравітацію, пурхали в повітрі високо над кам’яною пристанню. Здалеку ця злагоджена робота скидалася на небезпечний і водночас чаруючий танок, від якого перехоплювало подих.

— Заворожує. Правда ж?.. — задумливо мовила Командорка.

— Хіба їм не страшно? — трохи розгублено глянула на неї дівчинка.

— Зізнатись… тільки нікому не кажи, — лукаво підморгнула Джавіра, — коли я навчалась у Морській Академії, найбільше не любила практичні заняття з такелажу.

— Академії?.. Практичні заняття?.. — перепитала спантеличено Мірі. — А що таке такелаж, чи як його там?

— Зачекай-но… Невже ти ніде не навчаєшся? — щиро здивувалась вона. — Треба буде поговорити з твоїм опікуном.

— Як це? Мене батько навчав… читати, писати… а ще рахувати, полювати й захищатися.

— А ким був твій батько? — поцікавилась Командорка.

— Ну-у, він… — раптово дівчинка осіклася й насторожилась. — Мені не можна цього казати.

— Все гаразд, я зрозуміла, — лагідно усміхнулась вона та, вловивши краєм вуха серед портового гамору звук швидких кроків, повернула голову. До них наближалась офіцерка Сабріса. Непомітно для дівчинки Командорка подала їй знак зупинитись.

— Я на хвилинку… Почекай мене тут, Мірабель.

Дівчинка лише мовчки кивнула й продовжила із захопленням розглядати вітрильник.

— Командорко, дозвольте… — почала було офіцерка, коли Джавіра наблизилась.

— Тс-с… — приклала палець до вуст Командорка. — Не галасуй… доповідай.

— Зловмисників затримано разом із ватажком. Вони вже в темниці, під вартою посестер.

— Графиню знайшли?.. — стурбовано запитала вона. — Де вона?

— Їхній ватажок нічого не сказав… Надто нахабний і самовпевнений.

— Ну, це ненадовго.

— Зате дворецький із переляку вибовкав усе, що знав. Графиню утримують десь тут, на торговельному судні. На жаль, цей бовдур не запам’ятав номер пірсу й не зауважив тип вітрильника… Та гадаю, ми скоро її знайдемо.

— То чому ти ще тут?.. — строго глянула на неї Командорка.

— Дозвольте почати огляд суден…

— І то бігом!

Офіцерка, не гаючи жодної миті, підтюпцем рушила до свого загону, що чекав на краю пристані.

— То як? Оглянемо цього красеня зсередини? — підморгнула Командорка, повернувшись до дівчинки.

— Справді можна?.. — пожвавішала Мірі, її очі засяяли, мов дві зірки на вечірньому небосхилі.

— Авжеж, ходімо, — й кинувши погляд на воїнів Тіней, додала: — Йдіть за нами, хлопці… не відставайте.

Біля трапу вахтова офіцерка, помітивши Командорку флоту, підхопилася:

— Посайріну на палубу! Корабель відвідує висока гостя!

На палубі одразу завирувала метушня: воїтельки хутко вишикувались у ряд та виструнчилися. А за мить, сповнену хвилюючого очікування, з’явилася сама Посайріна і твердим, упевненим кроком підійшла до прибулих. Вона злегка нахилила голову й приклала праву руку долонею до грудей.

— Командорко Джавіро, маю честь вітати вас! А також ваших супутників на борту фрегата «Баракуда»!

— Дякую, Посайріно Мірхано. Дозволите моїй підопічній оглянути корабель?

— Як накажете, Командорко, — вона знову чемно нахилила голову на знак згоди.

— Ні-ні, Мірхано, — лукаво всміхнулася Джавіра і ледь помахала рукою. — Це твій фрегат, тут наказуєш ти.

— Вахтова — до мене! Решта вільні! Повертайтеся до своїх обов’язків! — розпорядилася Посайріна. Потім окинула уважним поглядом дівчинку та її охоронців.

— Покажіть цій юній особі все, що можна, але без зайвого захоплення, — тихо мовила вона до вахтової офіцерки й привітно всміхнулася дівчинці. — Ці двоє з вами, панночко?

Мірі кинула погляд на воїнів і мовчки кивнула.

— Гаразд, виконуйте! — віддала наказ Посайріна, а тоді, вказавши на не надто високі, проте широкі сходи, що вели на ют, додала: — Прошу завітати до моєї каюти, Командорко. Побалакаємо трохи за філіжанкою кави.

ГЛАВА 91

Каюта посайріни вражала стриманою гармонією. Надто простора, як для бойового корабля, вона була обшита світлим, відполірованим до блиску деревом. Жодної зайвої речі — лише охайність і порядок, гідний військової дисципліни. У центрі стояв масивний стіл, накритий бездоганно чистою лляною скатертиною. На ньому лежали карти, компас і кілька акуратно складених документів. Поруч — сервіз із тонкої порцеляни, посеред якого височів витончений кавник із прохолодним напоєм, аромат якого заповнював увесь простір, попри навстіж розчинені вікна-ліхтарі.

Вздовж стін тяглися шафи з книгами, морським журналом і ретельно впорядкованими приладами. Біля кормових ліхтарів — невеликий диван і два зручні крісла навпроти. Атмосфера приміщення поєднувала в собі строгість флотської каюти з відтінком вишуканості, властивим жінці, що вміє тримати владу у своїх руках. Навіть морський бриз, що линув крізь прочинене вікно, здавався впорядкованим, несучи із собою не відгомін портового хаосу, а лише подих морської свіжості й далекий, поодинокий крик чайок.

Увійшовши до каюти поперед Посайріни, Командорка вправно вмостилася в одному з крісел.

— Джавіро, може поговоримо без зайвих церемоній, — Мірхана неквапом наповнила філіжанки вишуканим напоєм і лукаво всміхнулась. — Ми ж із тобою давні подруги…

— Авжеж, — злегка іронічно зиркнула Командорка, — ще в Академії всім чортів насипали.

— Не те щоб я не рада тебе бачити, однак… Чого це ти раптом завітала неждано й негадано, ще й не одна?.. — її голос звучав водночас здивовано і насторожено.

— Життя, Мірхано, річ узагалі непередбачувана, — відповіла легким жартом вона.

— Ця дівчинка… — подаючи напій, Посайріна уважно вдивилася в очі подруги. — Це та, про яку воїтельки пліткують?.. Хто вона, Джавіро? Чому в неї така незвична охорона?

— Поняття жодного не маю, — з удаваною байдужістю відказала Джавіра. — Здається, вона компаньйонка графині ЛаБель, проте дівчинка чомусь вважає її матір’ю… А ще в неї доволі цікавий опікун.

— А якщо відверто, — нахилившись уперед, тихо мовила Мірхана, — чим саме він так зачепив тебе?

— Ем-м… Ці, як ти кажеш, доволі незвичні воїни, що радше схожі на асасинів… служать йому, — Джавіра зробила ковток кави й злегка насупилася. — А ще він… якимсь дивним чином, знайомий із Верховною Радницею.

— Хм-м… — Посайріна злегка знітилась й відвела погляд. — Тобі варто бути з ним обачною.

— Гадаю, він не ворог, — повільно промовила Командорка, але в голосі промайнула тінь настороженості. — Проте обережність зайвою не буває. Гадаю, ця дівчинка, щось значно важливіше ніж ми уявляємо…

Розмову обірвав раптовий стукіт. Мірхана ніяково усміхнулась подрузі, зиркнула в бік дверей, підвелась і поставила чашку з блюдцем на стіл.

— Заходь! — промовила голосно.

Важкі дубові двері відчинились. На порозі з’явилась вахтова офіцерка, зробила ще крок і застигла. Вираз її обличчя виказував неабияку стурбованість.

— Командорко, дозвольте звернутись до Посайріни! — випалила вона одним духом.

Джавіра, надаючи згоду, лише мовчки кивнула.

— Посайріно, у нас аврал… — наблизившись, тихо сказала офіцерка. — Ця дівчинка…

— І що з нею не так? — знітилась Мірхана. — Ну ж бо, не тягни…

— Пробачте, але це якесь бісеня, а не дівчинка…

— Що трапилось? Кажи вже!

— Ми намагались її зупинити, та вона наполягла…

— Де дівчинка!? — гнівно гримнула Посайріна.

— На грот-марсі… Не хоче спускатись і нікому не дозволяє піднятись до неї…

— Ви що там, дурману об’їлися!? Я вас усіх…

— Агов, Мірхано, — втрутилась знервовано Командорка, — опісля розберешся! Дівчинку рятувати треба! — і, рушивши до виходу, додала: — Вибач, подруго, тепер я командую. Обидві — за мною!

Вийшовши на палубу, Джавіра глянула вгору на грот-марс. Там нікого не було видно, лише під ним, на вант-трапах з обох боків, зависли в нерішучості євнухи-такелажники. Вітер злегка колихав щогли, але, мабуть, більше гойдався сам корабель на невеличких хвилях, що бились об пірс.

— Агов, на вантах! Спускайтесь, негайно! — вигукнула Командорка і, знявши сюртук, подала його вахтовій офіцерці: — Тримай!

Такелажники швидко спустилися на палубу, ковзаючи мотузками, що бриніли від подиху вітру. Лише тепер Джавіра помітила воїнів Тіней, які знервовано спостерігали за метушнею, та поки не втручалися. Не гаючи часу, вона рушила до вант-трапу.

— Командорко, ви куди? Зупиніться, це надто небезпечно! — гукнула навздогін Посайріна. — Ми щось придумаємо!

— Ця дівчинка нікого з вас до себе не підпустить… окрім мене, — кинула вона через плече і вхопилась за вибленки.

Вже за пів хвилини Джавіра була під грот-марсом. Мірі сиділа під щоглою, здавалося, наче нічого не трапилось, проте тримала лезо в руці. Очі в неї були заплющені, а губи ледь помітно тремтіли. Почувши поблизу шурхіт, вона миттєво спрямувала погляд у той бік.

— Мірабель, дівчинко, поглянь сюди… це я, Джавіра. З тобою все гаразд?

— Я подивилась вниз і… раніше, у лісі, мені доводилось залазити на високі дерева, але там було гілля і багато листя, а тут… — ледь чутно промовила дівчинка. — Злякалась…

— З ким не буває… Ти дуже смілива, Мірабель. З першого разу сюди не піднявся ніхто… окрім тебе. Сховай ножа, не дивись вниз, тримайся за мотузки і спробуй спустити до мене спершу одну ногу…

Мірі слухняно і старанно виконала наказ. Серце забилося швидше, але, відчувши, що її нога знайшла опору, вона обережно опустила другу.

— Дивись весь час вгору, і все буде добре, — заспокійливо мовила Джавіра. Разом вони поволі почали спускатись по вант-трапу, злегка колихаючись разом із кораблем.

Стоячи посеред палуби й затамувавши подих, за ними спостерігала Посайріна, оточена майже всією командою фрегата. Воїни Тіней, нарешті вгамувавши своє занепокоєння, теж стежили за дійством, стоячи трохи збоку.

Дівчинка з допомогою Командорки повільно, крок за кроком, наближалася. Чим далі, тим впевненішими ставали її рухи. Врешті вона пожвавішала, і Джавіра, відступивши трохи вбік по вант-трапу, пропустила Мірі поперед себе. Вона впевнено й досить швидко рушила до низу і вже за хвилину опинилася на палубі. Лишень ноги торкнулись твердої основи, дівчинка розгублено застигла — на неї дивилося кілька десятків схвильованих облич.

— Якого милого вас понесло на марс, юна панночко!? — гнівно промовила Посайріна, пильно вдивляючись прямо в очі.

— Я… — запнулась Мірі й опустила очі. — Я хотіла подивитись на корабель згори.

— Хм… Ну і як? — зненацька трохи іронічно, але лагідно усміхнулась Мірхана.

— Не встигла роздивитись… мені трохи лячно стало, — вона ніяково зашурхала ногою.

— Слід було б тебе якось покарати, та для цих олухів, — вказала жестом на команду, — ти тепер, бісова Героїня!

Посайріна без поспіху підійшла, зняла з шиї срібний кулон у вигляді баракуди, що тримала в пащі овальної огранки голубий сапфір, і почепила його геть розгубленій дівчинці.

— Носи з честю! — промовила підбадьорливо. — Заслужила.

Після цих слів команда вибухнула оплесками та вітальними вигуками.

Тим часом Джавіра, стоячи на фальшборті й тримаючись однією рукою за вибленку, насолоджувалася тріумфом юної воїтельки. Посайріна відступила на крок і, піднявши руку вгору, вгамувала запал своєї команди.

— Не сподівалася від вас такої наснаги, Командорко, — злегка іронічно усміхнулась вона. — Впізнаю… декого навіть посади не псують.

— Дякую за визнання, Посайдріно, — підіграла їй Джавіра.

— Вітання нашій славетній Командорці! — вигукнула Мірхана.

І тоді, неначе грім гарматного залпу, могутньою хвилею над портом рознеслося:

— СЛАВА!!!

Вигук прокотився палубою, відбиваючись від стін пакгаузів, розлякав чайок і сполохав коней, змушуючи серця усіх навколо битися частіше.

— А тепер, по місцях! — скомандувала Посайдріна, і всі хутко розбіглися по кораблю, повертаючись до своїх обов’язків.

Джавіра зіскочила на палубу і, взявши від вахтової офіцерки свій сюртук, почала вдягатися. Раптом хтось несміливо смикнув її за рукав.

— Джавіро, я хочу пісяти, — зніяковіло промовила Мірі.

— Я теж… — підморгнула їй Командорка, - ходімо…

Приєднавшись до Посайріни, яка на диво привітно усміхалася, вони попрямували на ніс корабля — до тісної кімнатки, яку команда жартома називала «гальюнний куток».

ГЛАВА 92

Обід трохи затягнувся через зміну варти Лицарок Квінтеми. Тож, коли ДеБоне разом із командиркою та другою зміною її підлеглих покинув трапезну залу, сестрички вже чекали його за дверима в галереї. Вони, як завжди, про щось сперечались.

— Знову за своє… — зітхнула Лоллівен. — Коли вже ти вгамуєшся?

— Зробимо це сьогодні вночі, — уперто наполягала Лоллавін. — Іншого шансу може не бути...

— А ось і вони, — лукаво всміхнулася Валлоріель, злегка кивнула й рушила слідом за лицарками. Уже на ходу вона іронічно додала: — Будьте обачні з ними, добродію.

Почувши знайомий голос, Ловеліни завмерли й налякано озирнулися, але зрозумівши, що командирка Квінтеми віддаляється, простежили за нею здивованими поглядами.

— Ти це бачила? Мені не примарилось? — сріблястоволоса округлила очі.

— Авжеж… — запевнила блакитноока, — це справді щось неймовірне.

— Що тут відбувається? — скоса зиркнув на них Ерік і грайливо підморгнув: — Може, поясните, мої невгамовні щебетухи?

Сестрички миттєво зашарілися, мов упіймані на чомусь негідному.

— Ну… — ніяково почала Лоллавін. — Здається, добродію, Вам вдалося завоювати серце кривавої Валлоріель.

— Хм… — здивовано звів брови ДеБоне. — Чого це раптом?

— Понад те, що вона цього разу нас не вичитала… в неї ще й хода змінилася, — трохи розгублено пояснила Лоллівен.

— Зрозуміло, — іронічно всміхнувся він, і зиркнув на сріблястоволосу, — а чому ти назвала її кривавою?

— Невже самі не здогадалися? — лукаво примружилась вона.

— Це надто просто, добродію, — весело засміялася блакитноока. — Через колір однострою. А Ви що подумали?

— Гаразд, любі дівчатка, досить уже цих шарад… Здається, мене хотіла бачити Торнефлора.

— Ой!.. А й справді! — спохопилась Лоллавін. — Ми геть забули!

— Знову нам перепаде… — невдоволено глянула на неї Лоллівен і, вхопивши Еріка за руку, потягла за собою. — Ходімо швидше!

Не минуло й п’яти хвилин, як вони вже стояли на порозі святині. Сестрички окинули храм під відкритим небом швидким поглядом і з полегшенням зітхнули.

— Здається, ти дарма панікувала, — радісно мовила сріблястоволоса.

— А ти завжди така зухвала… а перепадає обом, — ображено скривилась блакитноока.

— Зачекайте тут, добродію… а ми повідомимо Торнефлору, — вигукнули Ловеліни наперебій і миттю зникли за кипарисами.

Святиня нагадувала невеликий квітковий сад, затиснутий у кільці високих кипарисів. У центрі розлогою кроною здіймалося Ельфійське Дерево, яке півколом обіймав величний пантеон.
Поміж колон, на невисоких постаментах, серед пахучих квітів стояли фігури воїнів — мов символи світового порядку: з обох країв — могутні лицарі зі щитами, за ними — стрімкі кавалеристи-лучники, далі — елітні мечниці у легких обладунках, а в самому серці — принцеса-воїн із двома лезами за спиною та вінком на голові.
Еріку на мить здалося, наче сама її статуя виткана зі світла та тіней. Щось у цьому образі злегка нагадало Мірі — тільки значно дорослішу, досвідченішу й владну.

На завершення колони пантеону вінчав тріумфальний фронтон, прикрашений викарбуваними одвічними ельфійськими символами. Миротворець на мить напружив пам’ять і прочитав напис: «Трое перевються в одне – семеро у вінок». Це були слова з добре відомого йому прадавнього пророцтва.

Біля квітників порались жриці в білих лляних туніках із золотистою каймою. Час від часу вони кидали насторожені погляди в бік Миротворця, який зухвало розгулював святинею, оглядаючи пантеон. Він так захопився, що й не помітив, як одна з них підійшла зі спини. Відступивши на крок від статуї принцеси-воїна, ДеБоне мало не збив жрицю з ніг, але встиг перехопити її за талію. Вона повисла на його руці з тихим зойком, ледь привідкритими вустами і подивом в очах. Поділ туніки злегка зісковзнув убік, оголивши ногу аж до стегна. Ситуація була цілком невинною — проте надто вже спокусливою.
Ерік упіймав себе на думці, що, будь це деінде, він би, мабуть, не втримався й поцілував цю милу ельфійку — і мимохіть посміхнувся. Ніби прочитавши його думки, вона миттєво поправила туніку й випрямилась.

— Вибачте, Мавко Лісова… Здається, я дозволив собі зайве, — шляхтич чемно схилив голову. Скажи він щось подібне будь-якій іншій ельфійці — та, певно, образилась би. Але це була жриця.

Оговтавшись від пережитих вражень, вона чарівно всміхнулась:
— Дякую, добродію, що вчасно підхопили мене… я була надто безпечною, — і, ледь торкнувшись кінчиками пальців його чола, додала: — Вас очікують під Святенним Деревом.

Потому, наче нічого й не сталося, спокійно повернулася до своїх обов’язків.

ДеБоне, провівши її поглядом, обернувся — і побачив біля могутнього стовбура ельфійку в темно-блакитному однострої, розшитому золотистим візерунком по краях. Вона стояла на одному коліні, схиливши голову й склавши долоні так, що вони ледь торкалися чола. На тлі величезного дерева її постать здавалася зовсім тендітною й беззахисною. Та він знав: ця жінка — одна з наймайстерніших військових стратегів на континенті. Тож, дивлячись на неї, зненацька збагнув, що справжня міць на перший погляд завжди здається слабкою.

Поки Ерік наближався, ельфійка підвелася й зробила кілька кроків йому назустріч.

— Вітаю на наших теренах, Миротворцю, — стримано мовила вона й подала руку. — Лумінарель, Командорка Ордену. — Потім ледь усміхнулася. — Ви справляєте приємне враження, пане Еріку ДеБоне.

— Взаємно, — він делікатно торкнувся її розгорнутої долоні. — Ваше ім’я мені теж знайоме… воно вже стало легендою.

— Ось і добре, — спокійно відповіла вона. — Тоді перейдімо відразу до справ.

— Як скажете, Діво Лумінарель, — шанобливо кивнув ДеБоне.

— Мені відомо, що ви належно подбали про наших принцес-близнючок, — сказала вона значно тепліше, — та я хочу дізнатися деякі подробиці про їхні останні хвилини.

— Авжеж… питайте. Скажу все, що мені відомо.

— Що ж сталося насправді? Хто наважився на таке злодіяння?

Ерік із сумом зітхнув і поволі виклав усе, що знав про той трагічний день. Наостанок він підсумував:
— Таким чином, Вірджина безпосередньо не причетна до смерті принцес. Вона навіть по-своєму оплакала їх.

— Ви вважаєте, це просто недолугість найманців ДеНератіо?

— Зовсім ні. Гадаю, хтось діяв за її спиною. На жаль, дізнатися вже не зможемо.

— Це чому ж?

— Вірджина у своєму запальному гніві повісила винуватців.

— Можливо, це просто хитра гра?

— Повірте, Лумінарель, вона тут ні до чого.

— А знаєте... Ваші аргументи доволі переконливі. Це дуже схоже на малого негідника.

— Ви маєте на увазі принца Саеларіона?

— Кого ж іще можна так описати?.. Не збагну, чим йому могли заважати такі невинні дівчатка — жриці цієї святині.

— Негідники завжди бачать інших схожими на себе.

— Досить уже про нього, Еріку… забагато честі.

Почувши це з вуст Торнефлори, ДеБоне аж розгубився. Вперше після самого короля Едгарда хтось настільки могутній звернувся до нього просто на ім’я.

— Ем-м… ще дещо. У принцес були два церемоніальні леза… у кого вони зараз?

— Одне — у мене. А інше… у доволі невинної дівчинки.

— У тієї, що ви називаєте Мірі? — перебила його Командорка й загадково усміхнулась. — Чи, може… Мірі Бель?

— Звідки ви знаєте про неї? — здивовано зиркнув ДеБоне. — І до чого тут якась Мірібель?

— Не “якась”, Еріку… а ваша Мірі. Саме так її називають між собою воїтельки Асскарі. Для них вона — мов справжня героїня.

— Хм… Виходить, ви краще поінформовані за мене.

— Це не суттєво. Важливіше… що леза у вас.

— Чому вони такі значущі?

— Вони не просто якісь там ножики, — іронічно усміхнулась Лумінарель. — У гідних руках це могутня зброя. Леза навіть мають свої імена. Одне — Аер’Фалас, мовою людей — Подих Світанку. Інше — Мор’Невал, або Шепіт Сутінку.

— Перше я, здається, вже чув… — замислився на мить ДеБоне. — Ах так… мені назвала його одна дивакувата ельфійка.

— Он як… це дуже цікаво. І як же її звати?

— Не знаю. Та місцеві напівельфи кличуть її Лія.

— Що!? Ліаріель? Вона жива? Ви з нею бачилися?

— Якщо ми маємо на увазі одну й ту ж особу… то так.

— Це дуже небезпечний ворог, Еріку.

— Запевняю — вже ні.

— Ви з нею щось зробили?..

— Нічого. Вона сама… весь час оберігала Мірі.

— Хм… Розкажіть-но про це детальніше, Еріку…

Довго не роздумуючи, вони присіли на лавку під однією з колон пантеону. Сонце неквапом ховалося за кипариси, золотячи мармур і кидаючи довгі тіні, — а їхня розмова тривала аж до самої вечері.

ГЛАВА 93

Насторожено прислухаючись до легких кроків за спиною й долаючи гострий, тягучий біль у шиї, Кліо поволі повернула голову. Серце шалено калатало, та краєм ока, зовсім неочікувано для себе, вона розгледіла силуети воїтельок Асскарі. Глибоке, протяжне зітхання полегшення вирвалось із її грудей, і в голові миттєво промайнула рятівна думка: «Асскарі ніколи не нашкодять жінці…»

Воїтельки обережно підхопили графиню з обох боків і спритним рухом підставили долоні під грудину, ледь припіднявши її, щоб вона змогла глибше вдихнути повітря. Сабріса поволі перерізала мотузку, що утримувала одну з рук, і, не даючи їй знепритомніло впасти додолу, переклала її на плечі воїтельки, що тримала Кліо. Те саме вона зробила з іншою рукою. Потім усі разом, без жодного поспіху, м'яко опустили знесилене тіло на стіл.

Коли графиня торкнулась холодної поверхні столу оголеними грудьми, вона мимоволі здригнулась і застогнала. Офіцерка нахилилась до неї і заспокійливо пошепотіла:

— Потерпіть ще трохи, скоро полегшає… Проте зараз буде ще трохи боляче… Вибачте, але ми мусимо це зробити.

Воїтельки взялися масажувати холодні, майже онімілі руки — від плечей до зап’ясть. Кліо зціпила зуби і знову ледь чутно застогнала. Чи то біль потроху вщухав, чи то може від шоку, але вона вже нічого не відчувала, її свідомість злегка затьмарилась. Лише після цього Сабріса звільнила їй ноги, та з допомогою підлеглих, без зайвого поспіху, припідняла графиню і повернула на лівий бік, підігнувши коліна до грудей.

— Лежіть спокійно, не рухайтесь, Ваша Світлість. Дихайте повільно й глибоко, — голос офіцерки звучав стримано й упевнено. Вона кинула жорсткий погляд на підопічних: — Принесіть сюди трохи питної води і гамак.

Воїтельки поспішно кинулися виконувати наказ. Сабріса зняла з ліжка ковдру й укрила нею ледь притомну графиню. За мить одна з підлеглих повернулася з повною склянкою води; офіцерка намочила хустинку й зволожила пересохлі губи Кліо.

— Мірі… Де Мірі?.. Дворецький… — тихо прохрипіла вона, намагаючись щось сказати.

— Все гаразд, не хвилюйтеся, — офіцерка заспокійливо усміхнулась. — Вона з Командоркою Джавірою… Зловмисників ми схопили. Що з вами трапилось, пам’ятаєте?..

— Ярмака… Випила соку… Отямилась тут… Мене знудило… і зараз…

— Зрозуміло, не напружуйтесь, — Сабріса на мить замислилася. — «Без парфумера, вочевидь, не обійшлося…» Потім глянула на одну з підлеглих. — Метнись на камбуз і принеси міцної теплої кави з імбирем… бажано свіжим.

Воїтелька кивнула й зникла за дверима. Хвилин за десять вона повернулась зі склянкою запашного напою й подала офіцерці. Сабріса, ніжно гладячи волосся графині, обережно просунула руку під голову й трохи припідняла її.

— Спробуйте зробити кілька ковтків, — турботливо мовила вона.

Відчувши, насичений освіжаючою гостротою, аромат кави, Кліо вагаючись і з легкою недовірою поглянула офіцерці у вічі.

— Пийте повільно… маленькими ковтками. Не бійтеся — Вам стане краще, — знову привітно усміхнулась сувора воїтелька.

Графиня зробила несміливий ковток і знову завагалась.

— Вона якась дивна…

— Все гаразд, просто відчутний присмак свіжого імбирю, — заспокійливо мовила Сабріса. — Це зігріє Вас і прожене нудоту.

Кліо неквапно, наче смакуючи, допила запашний напій. Офіцерка повернула порожню склянку підлеглій і турботливо опустила голову графині.

— Як Ви себе почуваєте, Ваша Світлість?

— Вже значно краще, — тихим, втомленим голосом відповіла Кліо.

— Необхідно ще трохи полежати… Потім доставимо Вас до резиденції. А тим часом… чи можемо ми продовжити розмову? В мене є кілька питань.

— Так, звичайно… питайте.

— Ви бачили своїх викрадачів до цього?

— Непригадую…

— Знаєте, чому Вас викрали і для чого?

— Той виродок… — Кліо закашлялась.

— Якщо Вам важко говорити… — занепокоєно глянула Сабріса, — поговоримо пізніше.

— Ні-ні, все добре… Він назвався байстрюком мого покійного чоловіка… Звинуватив, буцімто я відняла в нього спадок… Погрожував жорстокими тортурами і вбивством… Загляньте в середину столу.

Офіцерка нахилилась убік і висунула шухляду. Вираз її обличчя раптово змінився: в очах спалахнув гнів, а вуста скривила пекельна усмішка.
«Та ти просто чудовисько, байстрюче… Побачимо, як ця іграшка сподобається тобі…»

Вона вийняла пристрій для тортур і простягла одній з підлеглих.

— Як тобі таке? Гарна іграшка, правда ж?

Воїтелька взяла інструмент у руку й лукаво усміхнулась.

— Добротна штука…

— Сховай. Думаю, вона скоро нам знадобиться.

Сабріса повернулась до графині.

— Чому він намагався викрасти дівчинку… не здогадуєтесь?

— Не знаю, чи варто про це говорити… Проте вона не просто якась там дівчинка.

— Ми відразу про це здогадались… Тож?

— Мірі й раніше намагались викрасти… може навіть убити.

— Хто ця дівчинка — не моя справа. Але рекомендую обговорити це з Командоркою Джавірою.

— Дякую… подумаю.

— Ще одне… Ви знайомі з пані Арсаніель Еманувін?

— А хто це?

— Тобто ні. Добре. А ім’я Грей Батіжан — Вам про щось говорить?

— Батіжан… Грей… — замислилась на мить Кліо. — Здається, я чула якесь схоже від покоївки… Вона розповідала мені загадкову історію про геніального парфумера.

— Зрозуміло… Спробуйте розпрямитись.

Графиня поволі, перемагаючи вже потроху стихаючий біль, випростала ноги.

— Дуже добре… — вдоволено мовила Сабріса й обнадійливо всміхнулась. — Ще трохи терпіння, Ваша Світлість — і скоро ви ніжитиметесь у теплій цілющій ванні. — Потім зиркнула на своїх підлеглих: — Одна допоможе мені підняти графиню, інша розгорне гамак. Ворушіться!

Воїтельки миттєво кинулися виконувати наказ. Менш, як за хвилину Кліо вже лежала в розгорнутому на столі гамаку, прикрита до самого підборіддя ковдрою.

— Рушаймо! — скомандувала офіцерка.

Вони підхопили гамак за обидва кінці, підняли й, обережно оминаючи стіл, винесли графиню з тісної задушливої каюти.

Лише опинившись на залитій сонцем палубі й відчувши подих свіжого вітру, Кліо полегшено зітхнула. Висунувши з-під ковдри вже ожилу руку, вона торкнулася Сабріси, що йшла поруч, притримуючи гамак.

— Дякую… — ще слабким голосом тихо промовила вона.

— Нема за що, Ваша Світлосте, — стримано всміхнулася офіцерка. — Це мій обов’язок.

Зійшовши з корабля на пірс, загін на хвилину затримався. Сабріса зробила кілька розпоряджень, наказавши частині охороняти арештоване судно з екіпажем, та відправила кількох воїтельок з дорученнями. Лише після цього вони вирушили далі. Портові носильники, візники та випадкові перехожі, щойно помічали Асскарі, поспіхом розступалися, мало не розбігаючись у різні боки.

ГЛАВА 94

По обіді Верховна Радниця разом із Центуріною вирушила оглянути розташування своїх елітних воїтельок. Обійшовши десяток покоїв, із задоволенням зауважила, що Королева гідно подбала про її підлеглих. Тож, давши кілька вказівок, вона полишила офіцерку й рушила вбік кімнати сина.

Ще здалеку Орлі розгледіла королівських гвардійців, які досить привітно спілкувалися з двома валорінами біля дверей покою. Та щойно вони помітили її, — миттєво змовкли й розступилися, схиливши голови. Посланниця, не затримуючись, пройшла повз цю неочікувану почесну варту й увійшла у відчинені перед нею двері.

Вірджина сиділа за столом, смакуючи вино, яке сама принесла ще вчора ввечері. Вона виглядала втомленою, чи радше стурбованою, попри всі намагання приховати це.

— Гарного дня, Ваша Величносте, — привіталась Орлі. — Пробачте, та я ніяк не сподівалася Вашого візиту...

Королева окинула її задумливим поглядом, злегка стисла вуста й насупила чоло.

— Мені потрібна допомога, — тихо мовила вона, без жодних вагань.

— Щось трапилось непередбачене? — трохи здивовано поцікавилась її колишня флорейліна.

— Багато чого, люба… багато. Та про це згодом. А зараз необхідно переконливо довести Лордам, що непорозуміння з Асскарі — надто небезпечне.

— Гадаю, Ви вже маєте якусь задумку з цього приводу?

— Авжеж. Влаштуємо невелике шоу для цих поважних індиків, — іронічно всміхнулась Вірджина.

— Що саме?

— Тренувальний поєдинок. Кілька твоїх воїтельок проти десятка моїх гвардійців.

— Кілька елітних валорін? Це зайве. Достатньо однієї.

— Орлі… Ви це серйозно?

— Цілком. Ваші гвардійці — важкі й неповороткі, а валоріна — небезпечний хижак. Вона пантера.

— Гаразд, — трохи збентежено погодилась Вірджина й підвелася. — Тоді ходімо. Гадаю, Лорди вже зібралися біля майданчика тренувального поля.

Коли Королева разом із посланницею та воїтельками прибула на місце, там уже зібралося чимало народу. Окрім Лордів, прийшли всі вільні від варти гвардійці й навіть трохи прислуги. Натовп оточив майданчик щільним кільцем.

Не гаючи часу, на середину вийшла одна — на перший погляд зовсім не вражаюча — валоріна. Всі здивовано притихли, очікуючи появи гвардійців. Щойно ті переступили межу майданчика, пролунала команда до бою.

А далі сталося те, чого не сподівався ніхто. Валоріна, мов тінь, метнулася до найближчого воїна і в стрімкому стрибку одним ударом повалила його. Наступний отримав ногою під коліно й, змахнувши руками, рухнув мов підкошений. Спритно уникаючи атак супротивників, вона вкладала їх одного за одним, наче недосвідчених новобранців. Не встигши навіть змигнути оком, невдовзі й інші, сердито бурмочучи собі під ніс, уже підводилися на ноги, обтрушуючи з одностроїв пісок. Та за якусь мить знову валилися додолу, мов безпорадні діти.

Так тривало кілька хвилин, доки спантеличені Лорди не наказали зупинити це відверте знущання з Королівської Гвардії. Невдоволено зітхаючи, вони полишили тренувальне поле. Вражена видовищем юрба ще трохи постояла, а тоді, тихо перемовляючись, поволі розійшлася.

— Я дарма хвилювалась… Це було саме те, що треба, — захоплено зиркнула Вірджина на колишню флорейліну. — А зараз, на жаль, мушу Вас полишити, вельмишановна Іннаро. Зустрінемось після вечері.

— Де саме, Ваша Величносте?

— У ваших покоях, звісно… — злегка підморгнула вона, оглянувшись на ходу.

Дотримуючись попередньої домовленості, Королева ввечері завітала до апартаментів Королівських Соколів. Посланниця вже тривалий час очікувала її появи в кімнаті сина. Сидячи за його столом, вона зацікавлено переглядала лаконічні записи, зроблені ним під час дослідження артефактів, пов’язаних із загадковим ельфійським пророцтвом.

Вірджина прослизнула крізь двері, мов кішка, і, підібравши поділ сукні, мовчки присіла на край столу. Орлі так захопилась, що помітила її лише тепер. Вона поволі підвела голову, і їхні погляди зустрілися. Цього разу Королева, попри втому, виглядала доволі впевнено — навіть трохи зухвало.

— То як усе пройшло, Ваша Величносте? — поцікавилась Посланниця.

— Дякуючи вам, моя люба, ці… — Вірджина запнулася, підбираючи слова, — Лорди стали значно поступливішими.

— Що ж… завжди рада допомогти, зважаючи на спільні інтереси.

— Ваші валоріни всі такі, чи ви обрали найкращу? — лукаво всміхнулася Королева.

— Якщо відверто й з усією повагою… вона сама визвалась надерти дупи вашим гвардійцям.

— Треба буде цю воїтельку… — Вірджина на мить замислилась, — якось винагородити.

— За вечерею я при всіх подякувала їй за службу.

— І все? У такому разі я хочу особисто…

— Пробачте, Ваша Величносте, та вони не ваші підлеглі, — ввічливо перебила Посланниця. — Прошу не забувати про це.

— Хм… я це врахую, — Королева зісковзнула зі столу й, узявши стілець, присіла навпроти. — Гаразд, повернімось до ваших вимог… щодо графства ЛаРуме та залишків земель ДеНератіо.

— Я трохи спростила для вас цю задачу, люба Вірджі, — хитро зиркнула Орлі.

— Ви щось від мене приховали?..

Посланниця дістала з шухляди патент, на якому вже встигли висохти чорнила, і простягла Королеві. Та взяла документ, уважно проглянула, тихо зітхнула й іронічно всміхнулася.

— Хто це, моя люба, надав вам право роздавати титули та землі Корони?

— Пробачте?.. Там підпис не мій.

— Годі вже, Орлі, — Вірджина лукаво скривилась, — чорнила ледь висохли.

— Хай так… то й що з того?

— Гадаю, мені доведеться з цим змиритись, люба… маркізо ДеМарль.

— Що?.. Маркіза?.. — збентежилась від несподіванки колишня флорейліна.

— Патент на титул і всі зазначені землі я підпишу ще сьогодні.

— Заждіть… Ваша Величносте, це якось надто несподівано.

— На те є свої причини, моя люба. Вчора ввечері я отримала звістку про смерть батька… трон Фаренвіла успадкував середній брат. Тож мені не до чвар із Могутньою Володаркою.

— Прийміть моє співчуття, — на мить схилила голову Посланниця. — А що не так? У вас непорозуміння з братом?

— Хоч плітки про мене ходять різні, досі я нікому про це не говорила… Та, очевидно, доведеться.

Вірджина глибоко зітхнула і розповіла Орлі про своє дитинство, стосунки з братами та трагічні наслідки.

— Яких тільки дурниць ми не робили в дитинстві… — співчутливо мовила колишня подруга.

— Хоч я частково й сама винна, проте люто ненавиджу його.

— Гадаю, це можна якось пояснити.

— Авжеж, Орлі. Коли в мене з’явились ознаки місячних, мати, мабуть, здогадуючись про щось, попередила мене про наслідки близькості з чоловіками. Відтоді я уникала братів… але середній не змирився. Якось він підстеріг мене в купальні. Я пручалась — та цей недоумок зґвалтував мене.

— Он як… тепер усе стало очевидним. Хочете помститись?

— Колись хотіла… але з мене вже досить. Однак він… почав збирати військо. То як, щодо титулу?

— Звучить доволі спокусливо, проте… ім’я ДеМарль нехай залишиться у минулому.

Королева окинула поглядом Посланницю в червоному й неочікувано всміхнулась.

— Може… маркіза Орлі ДеСангре?

— Це якийсь жарт, Ваша Величносте? Кривава Маркіза?

— Зовсім ні. Радше… — вона на мить замовкла, збираючись із думками, — Маркіза по крові. Як натяк на спадкове походження. А інші — хай думають, що їм заманеться.

— У такому разі я погоджусь. Звучить доволі загадково і загрозливо водночас.

— Ось і гаразд, — ледь помітно підморгнула Вірджина, — лише один нюанс…

— Отакої… — зробила великі очі новоспечена маркіза. — Ви ніколи собі не зраджуєте, Вірджі, отже… я очікувала якогось підступу.

— Хм… Сподіваюсь, це своєрідний комплімент?..

— Авжеж, Ваша Величносте… Пробачте, що перебила Вас. Тож про що йдеться? — допитливо зиркнула вона.

Королева поблажливо зітхнула, злегка наморщила чоло й стримано продовжила:

— Землі ДеНератіо нещодавно були передані під управління Гільдії Смагла… Оскільки Ви тепер їхня законна власниця, то Вам доведеться домовлятись із Гільдмайстром самій… На мене не розраховуйте.

— Ну-у… Не такий уже й страшний гаспид, цей пан Смагл… Думаю, я з цим якось упораюсь.

— Тоді наразі це все, — Вірджина підвелася, розправила сукню й уже збиралась покинути кімнату, та раптом, мов щось пригадавши, привітно всміхнулася: — я наказала підготувати для себе купальню… Може, приєднаєтесь, Маркізо?

— Ви врахували всі мої слабкості, Ваша Величносте…

— Лише приємні спогади з нашої юності… — з легким смутком мовила Королева і поволі рушила до дверей.

ГЛАВА 95

У кают-компанії не було жодного вільного місця, проте чути було лише дзвінкий голос Мірі. Спритно уникаючи подробиць про молоду графиню та свого опікуна, вона розповідала присутнім офіцеркам власну пригоду в місті Гелон: про злодюжку, про арешт, суд і втечу, про страту та воскресіння невинної. Воїтельки слухали з неприхованою цікавістю, затамувавши подих від захоплення.

Коли Мірі завершила, ще мить панувала цілковита тиша. Раптом ледь чутне протяжне скрипіння порушило безмовну рівновагу, і всі миттєво спрямували погляди до дверей.

У кают-компанію впевненим кроком увійшла Ассмаріна і спантеличено зупинилася на порозі. Офіцерки, вгледівши її, відразу підвелися, однак Джавіра, вловивши легке сум’яття у поглядах, делікатним жестом зупинила їх. Мірі, ніяково зойкнувши, попрямувала до неї, зненацька забувши про всіх довкола.

— Мірабель, я гадала, ти розмовляєш сама з собою… — іронічно усміхнулася Джавіра. — Та бачу, тут яблуку впасти ніде… Шкода порушувати таку затишну ідилію, але доведеться прощатися. Тобі час вертатися додому… Графиня ЛаБель, мабуть, уже зачекалася.

— Знайшли пані Кліо! — радісно вигукнула Мірі, не стримуючи емоцій. Вона невимушено обійняла командорку, її серце калатало так, що здавалося, його чує весь корабель. Але вже за мить, махаючи на прощання воїтелькам рукою, дівчинка разом із Джавірою зникла за дверима. Вона вже уявляла, як ось-ось пригорнеться до жінки, яка була для неї наче мати.

Вийшовши на палубу, вони помітили Посайдіну, яка саме завершила давати вказівки вахтовій офіцерці й поспіхом рушила їм назустріч.

— Ви вже нас покидаєте, юна воїтелько? — поцікавилась Мірхана в дівчинки, злегка зиркнувши на Ассмаріну.

— У вас дуже цікаво… — трохи збентежено глянула на неї Мірі, — але я дуже скучила за пані Кліо…

— Авжеж, авжеж… — лагідно усміхнулась вона. — Я чула, що графиня вже у своїй резиденції. Та саме зараз їй, як ніколи, потрібна твоя любов, хороша компанія й приємна атмосфера… — і зненацька зітхнула. — Проте музикантів у мене немає… — іронічно глянула на Джавіру. — Хіба що боцман-євнух, який грає лише на свищику.

— Ем-м… — на мить замислилась Мірі. — Зате у нас є цілий… як його там… словом, багато музикантів. Ввечері мав бути… — вона трохи розхвилювалась. — Ем-м… здається, це називається концерт. Але тепер його, мабуть, відмінять… — з сумом завершила вона.

— В жодному разі, — втрутилась Джавіра й усміхнулась. — Ми з тобою цього не допустимо.

— Гаразд! — пожвавішала дівчинка. — Тоді я запрошую вас обох на цей… як його?.. Концерт.

— Дякую за запрошення, юна Панночко, — ввічливо відповіла Мірхана. — Але дозволь мені приєднатись до вас трохи згодом…

Вона вже збиралась покинути їх, шанобливо кивнувши Ассмаріні, але раптом спохватилась і вказала на євнуха, що стояв осторонь, не наважуючись підійти.
— І ще одне… прихопіть мого цілителя. Хороший масаж молодій графині теж не завадить, — і, лукаво підморгнувши Джавірі, Посайдіна рушила в бік кают-компанії.

Дівчинка дуже поспішала, тож вони втрьох швидко дісталися до резиденції. Перед воротами Командорка зупинила її, злегка притримавши за плече.

— Розумію твоє занепокоєння, люба Мірабель, але пам’ятай: у… — вона на мить запнулася, добираючи слова, — твоєї мами сьогодні був не найкращий день. Тому жодних розпитувань… навіть натяків. Краще поділися з нею враженнями від власних пригод, — і хитро підморгнула, — без зайвих подробиць, звісно.

— Авжеж, Джавіро… Я все зрозуміла, — лукаво всміхнулась Мірі й миттю шмигнула у хвіртку брами.

Джавіра тихо зітхнула й жестом дозволила євнуху увійти на подвір’я поперед себе. Потім окинула поглядом вулицю і, не помітивши нічого підозрілого, рушила слідом.

На порозі кам’яниці їх перестрів заклопотаний управляючий. Ледь він устиг привітати гостей, як дівчинка відразу ж схвильовано запитала:

— Артуре, де пані Кліо?.. З нею все добре?

— Так, Паночко… Її Світлість зараз приймає ванну…

Не встиг він завершити фразу, а Мірі вже кинулась до дверей. Розпорядник спробував її зупинити, але Джавіра злегка притримала його за рукав.

— Все гаразд, Артуре… не турбуйтесь. У вас і без цього вдосталь клопотів.

— Маєте рацію, шановна Командорко… На вечір був запланований концерт… Я не посмів турбувати молоду графиню, але, мабуть, доведеться скасувати…

— В жодному разі, Артуре, — поспіхом перебила його Джавіра. — Лише підберіть життєрадісний, безтурботний репертуар. Щось на зразок популярних мелодій пана Ганнеса Штрау.

— Як скажете, Ассмаріно… — погодився управляючий. — А щодо вечері?

— Окрім мене, у вас сьогодні буде ще одна гостя. Тож сервіруйте легенький перекус просто в гостьовій залі, — і, ніби щось раптом пригадавши, додала: — І ще одне, Артуре… Не забудьте про зручний диванчик для молодої графині, та покажіть цілителю масажну кімнату. — Вона вказала на євнуха, що мовчки стояв поруч, злегка схиливши голову.

— Все буде зроблено, — коротко відповів управляючий і вклонився.

— А зараз проведіть мене до купальні… — помітивши легке збентеження в його погляді, Джавіра грайливо підморгнула. — Не роздумуйте, Артуре. Її Світлість лише зрадіє… А мені не завадить освіжитись.

Він ще мить повагався, проте, не сміючи перечити високій гості, мовчки провів Командорку до дверей роздягальні. Чемно вклонився й повернувся до своїх обов’язків.

Не гаючи часу, вона нашвидкуруч позбулася одягу й тихо увійшла до купальні.

Тим часом Мірі, сидячи поруч молодої графині у просторій мармуровій ванні, що формою нагадувала ельфійський дракар, жваво ділилася враженнями від оглядин військового корабля та нових знайомств. Кліо, намагаючись не думати про нещодавно пережитий жах, так захопилася розповіддю дівчинки, що навіть не відразу помітила появу сторонньої особи.

Джавіра завмерла прямо за порогом, не наважуючись зруйнувати цю сердечну, сповнену дзвінким сміхом дівчинки та лагідною усмішкою графині атмосферу.

— Ой… — тихо зойкнула Кліо, спантеличена раптовою появою Командорки, і розгублено зиркнула на Мірі, наче шукаючи в неї підтримки. — Люба… ми геть забули про нашу гостю.

На мить запанувала цілковита тиша — не було чутно навіть хлюпання води. Першою озвалася дівчинка:

— Як чудово, що ви вирішили до нас приєднатися! — вигукнула вона, весело помахавши рукою.

— Я наче не планувала приймати ванну… — трохи ніяково відреагувала Джавіра. — Лише хотіла освіжитись холодною водою.

— А й справді… — усміхнулася молода графиня. — Приєднуйтесь. Ванна велика, місця вистачить.

— Вмощуйтесь навпроти… На цьому човні саме бракує стернової, — змовницьки підморгнула Мірі.

— Ну… якщо Ваша Світлість не заперечує, то з радістю, — погодилася Командорка й, уйшовши до ванни з протилежного кінця, поволі занурилася у воду.

— Пробачте, Джавіро, що, вчинивши необдумано, завдала вам стільки клопотів, — винувато мовила Кліо.

— Які ще там клопоти, Графине… — безтурботно відмахнулася Командорка. — Я чудово провела час разом із Мірабель… Давненько так не розважалась, — й, поглянувши на дівчинку, загадково усміхнулась.

— Та забудьте вже про цей недоречний етикет… Ми ж зараз з вами в одній ванні. Чи не так?

— Мабуть, ви маєте рацію, пані ЛаБель.

— Ну ось знову… Звертайтеся просто на ім’я. І скажіть уже, хто така Мірабель?

— Пані Кліо… пані Кліо… — поспіхом втрутилась Мірі, з гідністю тицьнувши себе в груди. — Це я! Правда ж гарно звучить?

Молода графиня на мить розгубилася, а тоді здивовано глянула на Джавіру.

— Чудове поєднання імені дівчинки з вашим шляхетним прізвищем… Хіба ні? — лукаво всміхнулася Командорка. — Мірі… Бель.

— Воно мені надто щось нагадує… — Кліо на мить задумалась, і зиркнула на дівчинку, — та нехай. Ти в нас панянка доволі видна, тож ім’я має бути відповідним… юна панно Мірабель.

— Я знала, що вам сподобається! — радісно вигукнула Мірі й пригорнулася до неї.

І зненацька десь глибоко в душі доньки звичайного коваля зародилося нове, дивне й світле почуття до цієї таємничої дівчинки, про існування якої вона ще кілька тижнів тому навіть не здогадувалась. Тож новоспечена графиня лагідно погладила Мірі по голові й ніжно поцілувала в чоло.

Джавіра, з цікавістю спостерігаючи за зворушливою поведінкою молодих панянок, на мить думками поринула у власне дитинство, в якому так бракувало материнського тепла. Зате було вдосталь виснажливих тренувань та суворої дисципліни. Командорка, з сумом, тихо зітхнула, проганяючи навіяні думки, і посміхнулася.

— Тож, коли вже я в цьому човні стернова… — мовила вона з удаваною серйозністю. — Дозволю собі нагадати юній Шкіперці, що пора покидати борт та готуватися зустрічати запрошених гостей…

— Ой… я геть забула… — зніяковіла Мірі, нашвидкоруч чмокнула Кліо в щоку, швидко вискочила з ванни й, залишаючи по собі мокрий слід, вихром метнулася до вбиральні. Графиня провела її розгубленим поглядом і зиркнула на Джавіру.

— Цей день сповнений різноманітних несподіванок…

— Гадаю, це далеко не остання.

— Хм-м… Що ж на мене чекає попереду?.. — заінтриговано поцікавилася вона.

— Сподіваюся, приємний музичний вечір у хорошій компанії…

— Хай йому грець… Концерт! — раптово схопилася пані ЛаБель. — Пробачте, Джавіро… Від пережитого жаху я зовсім втратила пам'ять.

— Не хвилюйтеся, Кліо… Управляючий про все подбає. А вас у масажній кімнаті вже чекає євнух-цілитель.

— Ось воно як?.. — задумливо мовила графиня, та раптом збагнула: — Що!? Чоловік?!.

— Лише з вигляду… — невимушено відреагувала Командорка. — Тож не соромтеся, він — вправний майстер…

— Гаразд, та все ж…

— Просто уявіть, що це жінка… — іронічно усміхнулася вона і, вислизнувши з ванни, рушила до виходу. Але немов пригадавши щось надто важливе, озирнулася: — Якщо в процесі процедури зненацька захочеться чогось трохи пікантнішого… просто скажіть йому: «Будь ласкавим».

І вже наступної миті зникла за дверима.

ГЛАВА 96

День промайнув, мов подих вітру, що здмухнув туман із багатьох таємниць, породивши натомість нові. Та врешті двері тронної зали відчинились.

ДеБоне увійшов усередину й завмер. У центрі круглої, просторої зали, освітленої променями західного сонця, на невисокому підвищенні стояло вертикально величезне кільце, вкрите прадавніми символами. Його з обох боків підпирали голови містичних драконів, а зверху здіймалися два гострі крила, майже до самого склепіння. У середині цього вражаючого монументу височів Ельфійський Трон.

Проте шляхтича вразила не краса інтер’єру, не велич Трону й навіть не вишукане вбрання особи, що возсідала на ньому, — а вона сама.

Не проронивши й слова, він миттєво опустився на коліно і шанобливо схилив голову.

«Мені знову щось мариться?.. Темна Ельфійка?.. Це взагалі реальність?.. Чи я вже збожеволів?..» — розгублено метались його думки.

Минуло пів хвилини, і в кам’яній тиші зали пролунав м’який, водночас моторошний голос, сповнений незримої могутності:

— Підійдіть, Миротворцю Королівства Орданелл…

Ерік підвівся і, не наважуючись відірвати очей від підлоги, невпевненим кроком рушив уперед.

— Сміливіше, погляньте сюди… — ввічливо, проте злегка іронічно мовила містична особа, а вже за мить додала поблажливо: — Обережно, не спіткніться об килим…

Він зробив ще кілька кроків, зупинився біля підніжжя Трону і, набравшись мужності, підвів погляд. Перед ним на величному троні, люб’язно всміхаючись, сиділа Темна Ельфійка. Її очі вже помутніли від віку, проте від них віяло незримою силою.

«Невже переді мною легендарна Королева Тіней?..» — промайнула здогадка.

— Пробачте мою зухвалість, Ваша Милість, я трохи розгубився…

— Ви не перший та, можливо, останній… — промовила ельфійка загадково, наче сама до себе, — Мій вогник поволі згасає, а нова яскрава іскорка вже з’явилась у мороці буття. Бережіть її, Миротворцю…

— Ще раз, пробачте…

— Забудь безглуздий етикет, — зупинила вона його намагання бути улесливим, — хочу чути з твоїх вуст лише своє ім’я… — Тіарестра.

— Вашій волі я не перечитиму, — покірно погодився він і, трохи осмілівши, додав: — Дозвольте долучитись. Мене звати Ерік.

— Що ж, Еріку… давай знайдемо краще місце для спілкування, — ельфійка підвелась, зиркнула на ДеБоне й поблажливо похитала головою. — Та не стій, мов бовдур… запропонуй літній пані своє шляхетне плече. Ну ж бо!

— З радістю, Тіарестро, — він миттєво підхопився й подав руку цій величній жінці.

Вона злегка обперлась і, не втрачаючи гордої постави, поволі зійшла додолу.

— Ось так, Еріку… кавалер завжди має бути галантним, — мовила вона й невимушеним жестом вказала на двері в глибині залу, за Троном. — Ходімо…

Вони увійшли до затишної напівтемної кімнати із запахом старих книг і воску. То була невелика бібліотека чи радше королівський кабінет. У центрі стояв шаховий столик із розставленими фігурами. Поруч — два фотелі, наче очікували гравців. Навпроти, над письмовим столом, в оточенні полиць з рукописами, висіла велика мапа континенту.

— Давай присядемо, — запропонувала Тіарестра.

ДеБоне провів її до столика, делікатно підтримуючи за руку. Вона зручно вмостилась, зберігаючи незворушність, і лише потім дозволила йому сісти навпроти.

— Тобі знайома ця гра, Еріку? — спитала вона, уважно вдивляючись у його обличчя.

— Авжеж… — він розгублено глянув на столик, наче шукаючи якийсь прихований підступ.

Ельфійка лише злегка посміхнулась.

— Тоді зіграємо. Я — чорними.

— Даєте мені фору, Тіарестро? — ледь заграючи, мовив ДеБоне.

— Хто зна… — лукаво примружилась вона, очікуючи його ходу. — Смерть короля Едгарда, втрата чарівних близнючок… Схоже, твій світ похитнувся. Тож ти прийшов сюди шукати відповіді?

— Хм-м… — задумався він, пересуваючи фігуру пішака. — Авжеж… Ви маєте рацію. Але спершу… хто ви, Тіарестро?

— О-о… гарне питання, — вона зробила хід і злегка нахилила голову. — Доведеться починати здалеку.

Окинула поглядом співбесідника і неспішно поправила зачіску, збираючись думками.

— Так ось… Давним-давно весь континент належав лише ельфам. Вашої раси тут не було.

— Отакої… — знітився ДеБоне. — Це просто неймовірно.

— Розумію твоє збентеження, Еріку… але продовжимо, — мовила ельфійка стримано. Вони зробили кілька ходів і обмінялись фігурами. — Темні та Лісові ельфи завжди ворогували. Була ще третя, менш чисельна раса, що й досі живе серед гір.

— А я гадав, Гірські ельфи — це лише легенда.

— Вони цілком реальні, синку, — Тіарестра зробила свій хід. — Наша раса була доволі войовничою, тож панувала на континенті. Та одного дня, з-за океану, на кількох великих кораблях прийшли перші люди. Висадились на безлюдних островах архіпелагу Мар-Тіана й заснували колонію…

Вона замовкла на мить, спостерігаючи, як ДеБоне несвідомо крутить фігуру Королеви між пальцями.

— Спершу ми торгували з ними, — продовжила тихо. — Навіть дозволили збудувати порт у бухті затоки. А потім прийшли військові кораблі — і почалась війна. Лісові ельфи вступили в союз із людьми, і ми зазнали нищівної поразки.

Ельфійка плавно перемістила чорного Коня.
 

— Наших воїнів та чоловіків убили всіх до одного… потім матерів із дітьми. Залишили лише молодих жінок та юних дівчат.

Пальці Тіарестри стиснулись у кулак. Вона відвела погляд, сповнений болю, убік.

— Хоч це й запізніло, — промовив він тихо, схиливши голову, — але прошу вас прийняти мої співчуття.

— Це ще не кінець, синку… — її голос звучав глухо, пробиваючись крізь спазм, що сковував горло. — Нещасних, усіх до єдиної, звезли на острів Асс-Таріан. Перетворили його на величезну резервацію рабства й насилля. Там віками реалізовували свої збочені фантазії всі виродки цього безжального світу.

Вона зробила свій наступний хід, ковзнувши чорним Офіцером клітинками поля, мов тінню.

— Та настав час — і доньки зґвалтованих і принижених повстали.

— Ось вона яка… — прошепотів ДеБоне. — Справжня історія народу Асскарі.

— Саме так, — ствердно кивнула ельфійка. — У цих мужніх жінках тече кров усіх рас континенту.

ДеБоне мовчав, намагаючись осмислити почуте. Фігури на шахівниці завмерли в очікуванні, а в повітрі зависла гнітюча тиша. Тіарестра тихо зітхнула й відкинулась на спинку фотеля.

— А щодо Вас… — зненацька озвався він, посуваючи вперед білу Королеву. — Як Вам вдалося уникнути такої жахливої долі?

Вечірні промені сонця, проникаючи до кімнати, стелились шахівницею, надаючи золотаво-чорній мозаїці ледь помітного багряного відтінку. Вона задумливо глянула на шляхтича, повільно нахилилася до шахового столика і зробила рокіровку.

— Мене разом із кількома подругами, як військову здобич, забрав собі батько Елавіанель… Чи було це порятунком?.. Важко сказати…

— Хм… Споконвічний ворог виявився на диво великодушним, — підсумував ДеБоне, обмірковуючи ситуацію на шаховому полі.

— Можливо… — скептично всміхнулась Тіарестра. На мить її очі блиснули, та знову помутніли.— Юна принцеса Темних ельфів в одну мить перетворилась на довічну бранку та наложницю короля Лаударіона… Яка іронія…

Шляхтич тактовно промовчав і впевнено ковзнув пішаком на дві клітинки вперед, наближаючись до позицій чорних.

— Цей палац… — вона зробила елегантний, але доволі красномовний жест, — він збудував для мене. Я зуміла підкорити його серце і стати «Тіньовою Королевою» Лісових ельфів… Та після його смерті трон посіла Елавіанель. Вона заснувала Орден Флорроялін — і розкішна резиденція обернулась на мою в’язницю.

— Що сталося з Вашими подругами?.. Ви тут єдина Темна ельфійка.

— З часом, побоюючись невдоволення своїх аристократів, Лаударіон безжально позбавив мене їхнього оточення… — сумно зітхнула Тіарестра. — Подальша доля подруг мені невідома… хоча деяка здогадка є. Що тобі відомо про монастир Елдор-Таріон?

— Я в ньому народився і провів частину дитинства… Та до чого тут монастир? — щиро здивувався ДеБоне.

Тіарестра без видимого поспіху посунула чорного офіцера. Фігура ковзнула полем, націлюючись уперед, — начебто, не становлячи жодної загрози.

— Тож ти нічого не знаєш… — лукаво усміхнулась вона. Вмить її голос набув потаємного відтінку. — Колись давно це була лише фортеця, що закривала вузький прохід до країни Гірських ельфів. Та коли з’явилися люди зі своїми релігійними традиціями, кмітливі горці цим скористались…

— Але ж я не бачив там жодних ельфів, — зробив великі очі шляхтич.

— У цьому й криється суть, — вона елегантно підняла вказівний палець, промінь сонця торкнувся нігтя, і він зблиснув, мов малинове лезо. — Ці хитруни таємно збирали у жіночих монастирях так звані «гріховні плоди» — нібито підкинутих немовлят, і виховували їх у своїх традиціях. Так фортеця перетворилася на своєрідний монастир вправних бійців. А з часом їх назвали Воїнами Тіней, бо фізично вони були людьми, проте за духом стали ельфами.

Тиша в кімнаті згустилася, сповнена важкого усвідомлення. ДеБоне дивився на шахівницю, але бачив перед собою лише сірі стіни монастиря, обличчя суворих наставників, які ніколи не сміялися.

— Неймовірно… — прошепотів він, розгублено. — Але ж я не один із них… Чому вони обрали мене?

Рука Еріка несвідомо потяглася до білого короля — фігури, яка раптом здалася йому вразливою та самотньою навпроти чорного війська. Він шукав хід, щоб захиститися, але розумів: кожен шлях веде в пастку, розставлену власним вибором.

— Ти спадкоємець старшої крові, — спокійно мовила Тіарестра й м’яко, але безжально нагадала: — Хід за тобою, Еріку… Магістре Ордена Тіней.

Далекий шум моря, крізь напіввідчинене вікно, хвилею влився у тишу кімнати. Його продумана, здавалось, стратегія була розгадана. Тепер вже боротьба точилася не за перемогу, а за спробу уникнути ганебної поразки.

— І коли Ви здогадалися?..

— Відразу, як ти увійшов, — вона відвела погляд у вікно, де за стінами палацу поволі згасали останні промені сонця, й тихо зітхнула. — Смеркає… Відкладемо нашу партію до завтра. У поспіху немає сенсу.

Літня ельфійка повільно опустилася на м’яку спинку фотеля й заплющила очі.

— Авжеж, Ваша Величність… Королево Тіней, — згодився ДеБоне, підвівся, шанобливо вклонився і вийшов, тихо причинивши за собою двері.

ГЛАВА 97

Молода графиня, щаслива й усміхнена, увійшла до гостьової зали у супроводі покоївки, лише на початку другого відділення концерту. Управляючий галантно провів її до столика, за яким високі гості, вже добряче розслаблені атмосферою й вишуканими трунками, весело спілкувалися з Мірі. Пані ЛаБель привіталася легким кивком і трохи розгублено зиркнула на Посайдіну, яку бачила вперше.

— Дозвольте відрекомендувати вам мою подругу, — спокійно мовила Джавіра, і вони обидві підвелися.

— Мене звати Мірхана, Ваша Світлосте, — злегка вклонилась вона й, зиркнувши на Командорку, жартівливо додала: — Не подумайте зайвого… ми таки справді лише колежанки.

Кліо ледь стрималась, щоб не пирснути сміхом, вловивши краєм ока іронічний погляд Джавіри.

— Це капітанка того великого корабля, про який я розповідала, — вчасно втрутилась Мірі, рятуючи кумедну ситуацію.

— Дуже рада знайомству, Мірхано, — привітно всміхнулася графиня й ледь підморгнула. — Сподіваюся, ми теж подружимось… — і присіла на диванчик біля столика.

Не встигли гості як слід вмоститися, коли Мірі раптом вхопила покоївку за руку й, радісно вигукнувши:

— Ти обіцяла мене навчити! — потягла її на середину зали. Оркестр саме награвав легку мелодію повільного танцю.

Артур чемно вклонився, запрошуючи Командорку.

— Пробачте, Артуре… — вона винувато глянула на нього й лукаво примружилася. — Потанцюйте краще з Мірханою. Принаймні ваші ноги не постраждають…

Коли управляючий, врахувавши пораду, закружляв у танці з Мірханою, Джавіра обернулася до пані ЛаБель.

— Графине, ви щось надто затримались… Я вже почала хвилюватися.

— І не кажіть, Джавіро… Масаж був просто неймовірним.

— Це помітно…

— А ще ці мелодії… вони такі чарівні. Тож я скористалася вашою рекомендацією.

— О, це цікаво… і як?

— В якийсь момент я покинула цю грішну землю… Ніколи не думала, що відчую щось схоже лише від самих дотиків…

— Я ж казала. Він вправний. Один із найкращих на південному узбережжі. Якщо надумаєте знову… звертайтесь до Мірхани — це її цілитель.

Надалі вечір потонув у веселій, безтурботній атмосфері — музика, танці, сміх.

Зморена танцями та недавніми пригодами Мірі солодко заснула під легку завершальну мелодію оркестру — просто на диванчику, в обіймах молодої графині.

— Артуре, — зиркнула на управляючого Кліо, — віднесіть дівчинку у мою спальню… та подбайте, щоб не прокинулась дорогою. Я за хвилину підійду.

— Як скажете, Ваша Світлосте, — злегка вклонився він і, обережно піднявши Мірі на руки, покинув гостьову залу.

Графиня підвелася, кількома сповненими вдячності словами попрощалася з гостями, провела їх до дверей і в останній момент мимоволі затримала Командорку за руку.

— Дівчата, вже пізня година… — несміливо почала вона. — Може, заночуєте в мене?

— Хм, цікаво… — лукаво всміхнулась Мірхана. — Сподіваюсь, це не пропозиція одного ліжка на трьох.

— Ой, пробачте… — раптово зніяковіла Кліо. — Я не це мала на увазі…

— Це вона так жартує, Графине, — втрутилась Джавіра. — Мабуть, трохи зайвого хильнула…

— Я й справді пожартувала. Дуже вдячна за чудовий вечір, Ваша Світлосте, та сьогодні мене чекає ще одна справа… А от Ассмаріна, здається, цілком вільна, — хитро підморгнула графині Мірхана.

— Отакої… Відколи це, Посайдіно, ви вирішуєте за мене?

— Я таки, мабуть, дійсно перебрала… Пробачте, Ассмаріно.

— Гаразд… — поблажливо зітхнула Джавіра. — Йдіть вже, Мірхано… І цілителя прихопіть, він скоро може вам знадобитись.

Посайдіна коротко кивнула й, намагаючись втримати рівновагу, весело мугикаючи якусь браву мелодію, рушила до воріт, де на неї вже чекав євнух у супроводі кількох Валорін.

— Що ж… не хвилюйтесь, Кліо. Зважаючи на відсутність опікуна дівчинки, цієї ночі я залишусь поруч із вами, — заспокійливо потисла їй руку Командорка й глянула на воїнів Тіней, що стояли позаду графині. — Все гаразд, хлопці, та про всяк випадок будьте насторожі.

Бійці кивнули і розступилися, даючи дорогу.

За кілька хвилин обидві жінки вже стояли біля ліжка у спальні графині, милуючись щасливим виразом обличчя міцно сплячої Мірі. Пані ЛаБель обережно поправила простирадло, що вкривало дівчинку, і присіла поруч. Тим часом Командорка, намагаючись не робити зайвого шуму, підтягнула м’який фотель ближче й зручно вмостилася в ньому навпроти.

— Чарівна юна панянка… жвава, розумна… і така загадкова, — задумливо мовила вона, дивлячись на Мірі, й зненацька спитала: — Скажіть, Графине, хто вона?

— Якби ж то я знала… — трохи збентежено віджартувалась Кліо.

— Розумію… — іронічно склала брови Джавіра. — Та все ж: у неї багато вмінь, проте бракує знань. Дівчинці потрібна освіта.

— Я вже думала над цим… Але останнім часом ми постійно в дорозі.

— Гадаю, Вам варто, навіть із міркувань безпеки, перебратися на острів Тель-Мар. Там у вас буде все під рукою.

— Справді? А що саме ви маєте на увазі? Розкажіть мені детальніше про це місце, Джавіро.

— Якщо починати здалеку, то розповідь затягнеться до світанку…

— Ну і нехай… після пережитого напередодні я все одно не зімкну очей.

— Історія починається з давніх-давен… У ті часи цей острів був притулком гарему Короля-Завойовника. Там мешкали тисячі поневолених чи подарованих йому молодих красунь усіх народностей континенту…

— В одного чоловіка стільки наложниць?.. — здивовано округлила очі графиня.

— Авжеж, — кивнула Командорка і продовжила: — Після смерті Завойовника острів став місцем заслання набридлих коханок. Туди відсилали обдурених жінок разом із своїми незаконними чадами вельможі Королівського двору, приховуючи власні гріхи.

— Як жахливо… Це мене починає лякати.

— Кажу ж… це відбувалося у сиву давнину. Нині все зовсім інакше.

— Ну, гаразд… А хіба там живуть не Асскарі?

— Цілком слушне питання… — загадково зиркнула Джавіра. — Це окремий народ з власною культурою, хоча його формально й зараховують до Асскарі. Ми називаємо їх Дерекарі.

— Перепрошую — з усією повагою до вас… але в чому полягає різниця?

— У походженні та умовах. Наш народ зародився від однієї раси жінок і багатьох рас чоловіків — у жорстокий, насильницький спосіб… — Джавіра гнівно блиснула очима й стисла щелепи, але швидко опанувала себе. — А вони з’явилися на світ від злягання жінок різних рас лише з однією расою чоловіків-завойовників… тобто людей.

— Пробачте, Джавіро, здається, моя цікавість перетнула межу…

— Ні-ні, все гаразд… А ще в них немає євнухів, бо вони прихильніше ставляться до протилежної статі. Саме за це наші воїтельки не надто їх полюбляють. Однак треба визнати: Дерекарі надзвичайно розумні й талановиті в усіх сферах, окрім військової. Особливо ж вони тямлять у ядах і протиотрутах… що, погодьтеся, корисно в будь-які часи.

— Безперечно, це корисне вміння, — усміхнулася Кліо, хоч усмішка й виглядала трохи вимушеною. — Мабуть, завдяки власному розуму вони й вижили на цьому острові.

— Гадаю… так, — відповіла Джавіра. Цього разу в її голосі значно відчутніше прозвучала повага, як у людини, що бачила усіляке й визнала міць інтелекту рівною гостроті меча. — Вони перетворили свою вразливість на зброю. А часом це разючіше за тисячі мечів.

Командорка відкинулася у фотелі; напруга з плечей спала, погляд її став спокійним і врівноваженим.

— На острові є все: бібліотека, що зберегла знання століть; механічні майстерні; велика верф; лабораторії, де вивчають не лише властивості виноградної лози… Навіть власна академія наук. Мірабель буде чому там навчитися. А ви… — вона м’яко глянула на Кліо, — знайдете нарешті спокій і безпеку. Їхня вірність роду ЛаБель не просто легенда — це частина культури. Вони служать не зі страху чи покори, а з вдячності за наданий колись прихисток.

Кліо тихо зітхнула і вдивилася в обличчя Мірі — здавалось, таке беззахисне уві сні, що серце мимоволі защеміло.

— Дерекарі… — ледь чутно прошепотіла вона, ніби торкаючись нового, ще зовсім незвіданого майбутнього. — Гадаєте, вони визнають мене?

Джавіра затримала свій погляд довше, ніж цього вимагала звичайна відповідь. Від неї віяло спокоєм і переконливою впевненістю.

— Це сталося в ту мить, коли ви, як законна спадкоємиця, отримали свій титул, Графине, — стримано вимовила Командорка. — Вони лише чекають на повернення свого сюзерена.

Після цих слів на мить запала тиша. Десь за вікном, у садку, лунав чаруючий спів солов’я, а місто вже давно занурилося в глибокий сон. Пані ЛаБель полегшено зітхнула й оперлась плечем на подушку.

— Розкажіть мені про них трохи більше…

Джавіра непомітно, майже потай, усміхнулась. Розмова жінок тривала ледь не до самого світанку. Лише коли вкрай зморена графиня прилягла поруч із дівчинкою й миттєво заснула, Командорка підвелася, поглянула на умиротворені обличчя молодих панянок і навшпиньках покинула спальню.

ГЛАВА 98

Пізнього ранку, ближче до полудня, коли спека ще не встигла стати нестерпною, від пляжу біля бази Морського Легіону відійшла невелика гічка. Гафельне вітрило, підхоплене легким подихом берегового бризу, мов крило білої чайки, понесло її вперед, віддаляючи від берега. Придивившись уважніше, на борту човна можна було розгледіти лише двох осіб: статну воїтельку Асскарі та молоду жінку в шовковому халатику й солом’яному капелюсі з широкими полями, який вона постійно притримувала рукою, аби вітер не зірвав його з голови. Досягнувши середини затоки, подалі від кораблів, що стояли на рейді, вони прибрали вітрило, і гічка поволі лягла в дрейф. Молодиця поправила свій капелюх і без поспіху вмостилася навпроти воїтельки.

— Ти ж не заради прогулянки під вітрилом мене сюди притягла, Сабрісо?.. — допитливо зиркнула вона. — Ти ж знаєш, я не надто схильна до таких подорожей.

— Відчуваєте за собою якусь провину, пані Еманувін?

— Ну ось знову… Полиш уже до дідька цей клятий етикет. Ми ж із тобою зараз наодинці, хіба ні? — лукаво усміхнулась ельфійка.

— А й справді… — неквапом погодилася Центуріна. — Тут ви маєте цілковиту рацію, Арсаніель.

— Якщо збираєшся мене втопити… — вона хитро примружилась, — то маєш шанс. Попереджаю: це буде непросто… Та може спершу займемось коханням?

— Оригінальна пропозиція… над цим треба подумати.

— Яка з двох?

— Гаразд, годі жартувати. Ми чудово обізнані, що насправді криється під маскою вашої розбещеності, Арсаніель.

— Хм… Я навіть не здивована. Думаю, для Асскарської розвідки це вже давно не новина. Та хотілось би, щоб ваші знання… лишилися таємницею.

— У цьому сумніватися не варто. Розкажіть краще про вашу зацікавленість графинею ЛаБель та її названою донькою.

— Не перебільшуй, Сабрісо… Все в межах заведених правил у вищих колах суспільства.

— Припиніть лукавити, Арсаніель. Для чого ви намагалися викрасти дівчинку?

— Що!? Ти це серйозно?

— Парфумер сказав мені, що це була ваша ідея.

— Гаразд… Давай розкладемо все по поличках. Зовсім випадково я дізналася від Батіжана, що один його давній знайомий надто вже зацікавився молодою графинею. Тож, вдаючи байдужість, жартома натякнула, ніби більше прихильна до юних дівчаток. Тим часом, вирішила підібратися до того пана трохи ближче.

— Ви хочете сказати… те, що я бачила вчора, було частиною вашого геніального плану?

— Авжеж… До того моменту, як ти увірвалася, все було під контролем. Мені майже вдалося зруйнувати плани негідника й схопити його на гарячому. Ти ж знаєш… я лише з вигляду така беззахисна, — зухвало підморгнула ельфійка. — Кілька канзаші у зачісці завжди знайдеться.

— Може, поділитеся… що вам стало відомо в процесі настільки глибокого проникнення?.. — кинула на неї іронічний погляд Центуріна.

— Тобі розповісти все до дрібниць?.. — зненацька насупилась Арсаніель.

— О, ні… — не надто впевнено заперечила Сабріса, добре розуміючи, що перетнула межу. — Пробачте, до біса тонкощі… лише по суті.

— Та все ж…

— Ще раз перепрошую… я необдумано ляпнула зайве.

— Що ж… вважатимемо, що я тебе не так зрозуміла. То на чому ми зупинились, Сабрісо?

— На особистості та мотивах викрадача…

— Ах так, щодо нього, — Арсаніель повела плечем, ніби мова йшла про якусь надокучливу комаху. — Судячи з його збочених манер, розуму у негідника не надто багато. Однак мета була чіткою: викрасти названу доньку графині й водночас поквитатись, за втрачений через неї спадок батька.

Вона хитро зиркнула і посміхнулась.

— І, що найкумедніше… будучи переконаним, що спілкується з дурненькою, похітливою ельфійкою, він навіть не помітив, як сам втрапив у пастку.

— Заждіть… Ви хочете сказати, що справжнім наміром було викрадення дівчинки, а не графині ЛаБель?

— Саме так. Ця, в минулому, донька звичайного коваля — лише мимовільна жертва мстивого виродка.

— Тож, якщо я правильно розумію… ви натякаєте, що цей негідник — син покійного графа? Як це взагалі можливо?

— Звичайно ж ні. Проте… він себе вважає його байстрюком.

— Хто ж у такому разі мати?..

— О, це добре відома в певних колах маркіза Саддін ДеМазон.

— Ось як… — замислилась на мить Центуріна, — вперше чую про таку особу.

— Нічого дивного. Титул неофіційний — уживаний лише серед прибічників заснованого нею плотського культу.

— Як ви дізнались про це, Арсаніель?

— Люба Сабрісо… ти собі навіть не уявляєш, наскільки говіркими бувають чоловіки у ліжку.

— Гадаєте, він намагався викрасти дівчинку для якогось таємного ритуалу?

— Можливо… проте не думаю.

— Тоді чому? Навіщо йому знадобилась саме названа донька графині? Якщо справа у спадку, то в неї немає жодних прав…

— А знаєш, здається, твої валоріни таки кмітливіші за тебе… — загадково всміхнулась ельфійка.

— Ви це про що?

— Вони вже деякий час поміж собою називають дівчинку не інакше, як Мірі Бель.

— Авжеж… мені це чудово відомо. То й що з того?

— Це доволі прозорий натяк на легендарну особу, яку місцеві іменують Принцесою Мірабель, а мій народ — Принцесою Духів, Міртаріель.

— Серйозно? Це ж якесь прадавнє ельфійське повір’я.

— Не повір’я, а пророцтво, Сабрісо… Між цими словами величезна різниця. Одне про минуле — інше про майбутнє.

— У такому разі… якщо припустити, що ви маєте рацію, то за спробою викрадення стоїть хтось дуже впливовий. Дівчинка в серйозній небезпеці.

— Про це можеш не хвилюватися, Сабрісо.

— Ви в цьому впевнені, пані Еманувін? — допитливо примружилася Центуріна. — Сподіваюсь… консул Сілвендору до цього не причетний?

— Отакої?.. — ельфійка здивовано глянула подрузі просто увічі. — За стільки років стосунків ти все ще сумніваєшся в моїй відвертості?.. Гадаєш, я веду подвійну гру?

— Інколи в мене закрадаються схожі думки…

— Авжеж… Мабуть, така схильність — наслідок нашої діяльності.

— Цілком можливо… То як щодо безпеки міфічної Принцеси?

— Розумію твою іронію… Та, якщо мої судження правильні, у неї доволі надійна варта.

— Я й сама підозрювала, що ті двоє — не звичайні бійці, проте…

— Хм, — задоволено хмикнула Арсаніель. — Інтуїція тебе не підвела. Вони надто вже схожі на Воїнів Тіней.

— Пробачте, але це теж якась чергова байка… — не втрималася Центуріна.

— Якби ж то… — загадково зиркнула ельфійка. — А її опікун, між іншим, не хто інший, як сам Магістр Ордену.

— Неймовірно, що ви всерйоз вірите в такі небилиці…

— Віра, Сабрісо… то могутня сила, — поблажливо мовила вона, а тоді, невимушено усміхнувшись, змінила тему: — Думаю, зважаючи на обставини… з покаранням того зухвалого виродка квапитись не варто. Тут потрібно діяти витончено.

— Слушне зауваження… — погодилась Центуріна й грайливо зиркнула на подругу. — Та обміркуємо це згодом. Ваша пропозиція ще в силі?

Пані Еманувін м’яко всміхнулась, тихо пересунулася трохи вбік, звільняючи місце на банці. Потім зняла капелюха, поклала на слані позаду й легким рухом потягла за кінчик пояска шовкового халатика. Сабріса обережно, щоб не розгойдати човен, підвелася й присіла поруч.

Їхні погляди зустрілися. На мить вони обидві завмерли в передчутті жаданної насолоди. Рука воїтельки повільно ковзнула під легкі складки халатика й ніжно торкнулася грудей Арсаніель. Ельфійка тихо, глибоко зітхнула — і потяглася до спраглих вуст своєї коханки.

ГЛАВА 99

Наступного дня зранку, коли ДеБоне розплющив очі, перші промені сонця вже пробилися до кімнати, заливаючи її теплим, жовтуватим світлом. Він підніс ліву руку, щоб відкинути з обличчя пасмо волосся — і завмер. Зап’ястя прикрашали дві стрічки — лазурова та коралова.

Ерік намагався пригадати вчорашній вечір, але думки плуталися.

«Цього просто не може бути… Дівчатка провели мене до кімнати… Ми сиділи на диванчику, розмовляли… Смакували якийсь вишуканий ельфійський трунок… А далі?.. Що було далі?..»

Він рвучко відкинув простирадло й зітхнув із полегшенням — білизна була на місці.

Ельфійки, ці витончені творіння матінки природи, були водночас емоційно вразливими й напрочуд відвертими. Так вони виявляли симпатію своєму партнеру після незабутньої ночі.

Відсутність стрічок на зап’ясті стала б для них смертельною образою. Натомість їхня присутність гарантувала небажану популярність серед усіх ельфійок.

«Ну й халепа… треба ж так вляпатись… От юні пустунки…» — злегка всміхнувся він.

Та раптом серце шляхтича болісно стислося. Його погляд відшукав сюртук, що висів на вішаку поруч з вікном. У внутрішній кишені, в шовковому мішечку, лежали інші дві стрічки. Ерік сумно зітхнув і повільно підвівся з ліжка.

Під час сніданку сестрички поводились так, ніби нічого не трапилось, і лише невинно усміхались у відповідь на його надто допитливі погляди. Зате інші ельфійки зиркали на нього з неприхованою цікавістю.

Ерік відчував легке напруження від такої неочікуваної популярності, тож, удаючи цілковиту байдужість, намагався насолоджуватись вишуканою трапезою.

Коли всі нарешті підвелися з-за столу, сестрички чемно сповістили, що Грандефлора запрошує шляхтича на прогулянку до свого саду. Дорогою вони весело щебетали, час від часу кидаючи на нього збентежені погляди. Сьогодні їхній настрій був особливо піднесеним, а зачіски змінилися: замість двох дівочих косичок тепер спадала лише одна — перевита шовковою стрічкою, пишна коса.

ДеБоне мовчки йшов позаду з надто серйозним виглядом. Та десь глибоко в душі він відчував ледь помітну гордість за них — причиною тому, мабуть, було завзяте намагання сестер подорослішати.

Увійшовши до Королівських апартаментів, юні ельфійки раптом притихли. Вони провели його до входу в сад і, грайливо усміхнувшись, миттю зникли — наче розчинилися у повітрі.

Перед поглядом шляхтича розкинувся, прихований від сторонніх очей, невеликий внутрішній сад. У повітрі витав аромат фіалок і троянд, а ще — щось невловиме, з легким солодкуватим присмаком.

Охайно підстрижені живоплоти формували невисокі зелені стіни, між якими тяглися клумби з квітами всіх можливих відтінків, створюючи враження живого гобелену. Та перлиною цього місця було щось зовсім інше.

На перетині двох алей, посеред великої трояндової клумби, в променях ранкового сонця здіймалася статуя молодої ельфійки. Вона стояла босоніж на гладкому п’єдесталі, схожому на виступ скелі, трохи повернувши голову вбік — ніби виглядала когось у далині. Піднятими руками вона намагалася притримати довге волосся, яке разом із тонкою шаллю, що огортала тіло, ледь приховуючи звабливі форми, розвивалося на вітрі й спадало хвилями додолу. Здавалося, ніби сліпучо-білий мармур цієї витонченої скульптури, граючи з тінями, сам випромінює світло, виблискуючи, мов діамант серед буйного цвіту.

Обабіч алеї, що вела до застиглого в мармурі образу, поміж квітами стояли дві ажурні ковані лавки. На одній із них, у тіні кипарисів, сиділа Темна ельфійка, милуючись краєвидом.

Коли шляхтич наблизився й шанобливо привітався, вона окинула його поглядом і помітила стрічки для волосся, кінчики яких зрадливо виглядали з-під рукава його сюртука.

— Я бачу, ти дарма часу не гаяв, синку…

— Пробачте?.. — розгубився Ерік, та за мить збагнув: — Але нічого не…

— Не хочу чути жодних виправдань, — обірвала його на півслові Грандефлора й невдоволено зиркнула. — Сподіваюсь, наслідків не буде?

— Кажу ж вам, Тіарестро… Нічого не було, — спробував він ще раз.

Вловивши збентеження шляхтича, вона не втрималась і, прикриваючи обличчя віялом, пирснула зі сміху.

— Та знаю, знаю я цих юних вертихвісток, — мовила лукаво й знову тихо хихикнула. — Милі дівчатка… Одна біда — надто вже жарти полюбляють. Не гнівайся на них, вочевидь, ти припав їм до душі.

Тіарестра легким жестом вказала на місце поруч себе й загадково підморгнула:

— Присядь, Еріку. Гадаю, за ніч у тебе визріло кілька питань. Хоча… може, одружишся з якоюсь? — вона знову не втрималась від усмішки. — Обидві нівроку: одна народилась на початку весни, інша — в середині літа. Сам знаєш, якою незбагненною буває водна стихія… тож забирай обох.

Цього разу ДеБоне теж ледь не розсміявся, але вгамував себе й, ніяково знизавши плечима, чемно присів поруч.

— Дякую, Тіарестро… та в мене вже були двоє… — після цих слів він осікся. У ньому наче щось тихо обірвалося.

— Пробач, синку… цей жарт зайшов задалеко, — тихо зітхнула ельфійка, міцно стисла його руку й одразу змінила тему: — Що скажеш про мій сад?

ДеБоне окинув поглядом краєвид і зупинився на композиції в центрі.

— Може, це помилкове враження… — почав обережно він, — але будь ця статуя з чорного мармуру, я б сказав, що це ви в молодості… Ой, пробачте.

— Не вибачайся, — усміхнулася Темна ельфійка, — бо ти маєш рацію. Король Лаударіан мав талант художника, тож створив ескізи й таємно замовив цю статую. Коли я його спитала, чому вона з білого мармуру, він відповів щось на кшталт: «Я не знайшов достатньо чистого чорного мармуру, кохана. А з золотими прожилками… виглядало б надто вульгарно».

— Ви знову жартуєте, Тіарестро?

— Зовсім ні. Лише перед смертю він зізнався мені, сказавши: «Я обрав білий мармур, бо для мене ти була найсвітлішим втіленням кохання».

— Тож, виявляється, Король був романтиком — і з неабияким почуттям гумору…

— Саме за це я згодом і покохала його, — з сумом мовила вона.

— А вчора ви не були зі мною цілком відверті, Тіарестро.

— Учора ми грали в шахи, хіба ні? — вона лукаво зиркнула на шляхтича. — До речі, пропоную погодитися на нічию.

— Гідна пропозиція… згода, — злегка кивнув він і несподівано додав: — Думаю, насправді це ви напоумили Лаударіана провести переговори з Гірськими ельфами. І монастирі, і немовлята — ваша ідея. Та й подруг своїх ви сховали теж.

— Що ж, ти виявився саме таким, як я й уявляла, — загадково примружилася Тіарестра. — Тож продовжімо нашу розмову. Питай.

— Те, що в кожному монастирі є таємні духовники Тіней, я знаю. Та ось гасло для зв’язку знав тільки покійний король Едгард. Тож…

— Не лише він, — зупинила його Грандефлора, злегка торкнувшись плеча. — Гасло знала й Елавіанель… І, як ти, очевидно, здогадуєшся...

— Зачекайте, зачекайте… тоді чому Королева Ельфів не скористалася цим, щоб сховати власне дитя?

— Хм-м… — замислилася на мить вона. — Розумієш, народжувати у своїх володіннях Елавіанель вирішила, бо не надто довіряла твоєму батькові. Тож прямувала сюди. Потрапивши в засідку й отримавши смертельне поранення, вона не могла довірити нащадка нікому, окрім Миротворця.

— Не довіряла моєму батькові?.. — дослухавши ельфійку до кінця, розгублено перепитав ДеБоне.

— Авжеж, Еріку… Король Едгард — твій батько, — ледь помітно посміхнулася Тіарестра.

— Тепер зрозуміло… — задумливо промовив він і за мить поспішно додав: — Засідку, здається, влаштував її молодший син? — допитливо зиркнув на Темну ельфійку. — Чому він убив власну матір?

— Заради трону, синку… Трону Ельфів.

— Що такого в цій дівчинці?.. У Мірі, доньці Елавіанель… — запнувся і раптом, немов прозрів. — О, Всевишній Творець… виходить, принцеса мені рідня?

— Ця, як ти кажеш, дівчинка, а насправді твоя єдинокровна сестра, здатна змінити долю всього континенту. Вона — та сама Міртаріель… Принцеса з пророцтва.

— Хм… У такому разі це було єдино правильне рішення.

— Тож тепер хід за тобою, Еріку. На цій шахівниці… — Тіарестра зробила красномовний жест рукою поперед себе. — Ти — Король, а вона — твоя Королева. Інші фігури зберуться навколо неї. Не програй цю партію, синку.

Королева Тіней напівобернулася, оперлася рукою на його плече й глянула шляхтичу просто в очі — мов намагаючись проникнути в саму душу.

— Сьогодні зранку я отримала тривожну звістку, — мовила вона й жестом зупинила спробу Еріка дізнатися більше. — Тобі пора повертатися. Захочеш зі мною зв’язатися — знайди в Лашорені ельфійку Арсаніель.

Тіарестра повільно підвелася й рушила алеєю до своїх апартаментів, залишивши шляхтича наодинці з думками.

— У портовому місті є розвідники Ордена Флорроялін? — здивовано кинув їй услід ДеБоне.

— Вони є всюди, Еріку… — стримано відповіла вона, продовжуючи віддалятися, і з легкою іронією додала: — Не забудь подякувати милим сестричкам… поцілунка в щоку буде достатньо.

ГЛАВА 100

У кімнаті панували тиша й світанковий морок. Крізь щільно зашторені вікна денне світло ледь проникало всередину, хоч уже наближався полудень. У кріслі поряд із ліжком молодої графині дрімала покоївка. Її пані ще солодко спала.

Зненацька голова Кліо заметалася по подушці, а з вуст вирвалося нерозбірливе бурмотіння. Долін, наче вжалена осою, хутко підвелася й нахилилася до неї.

— Пані… прокиньтеся, моя пані, благаю… — наполохано прошепотіла вона, злегка торкаючись плеча молодиці.

Графиня на мить завмерла, тоді рвучко підвелася й, розплющивши очі, окинула стривоженим поглядом кімнату. Розгледівши покоївку, вона спробувала щось промовити, та з грудей зірвався лише тихий хрип. Кліо інстинктивно потягнулася рукою до столика.

Долін, вловивши цей жест, миттєво наповнила склянку водою з глечика й подала своїй пані. Зробивши кілька великих ковтків, молодиця врешті полегшено зітхнула.

— Пробач, люба, що налякала тебе… насниться ж таке, — і раптом схопилася. — Куди поділась Мірі?.. А командорка Джавіра?

— Вам не варто так хвилюватися, моя пані… Ассмаріна покинула нас щойно ви заснули… а ваша чарівна дівчинка розважається на задньому дворі — метає ножі в старий манекен під наглядом двох мовчазних охоронців, — лукаво всміхнулася Долін.

— А котра вже година?.. І чому тут так темно? — збентежено глянула на неї графиня.

— Скоро вже обід, пані… ви так солодко спали, що я не наважилася вас будити, — мовила покоївка й метнулася до вікон. — Будь ласка, прикрийте очі, Ваша Світлість.

Переконавшись, що її почули, вона розсунула штори й розчинила вікно в сад. До кімнати увірвалося сонячне проміння і свіжий подих морського бризу з легким ароматом магнолій.

Кліо вдихнула на повні груди, неквапливо зітхнула й, прикриваючись простирадлом, поволі опустила ноги на підлогу.

— Долін, люба, допоможи мені вдягтися… — вона на мить завмерла, ніби прислухаючись до биття власного серця. — Я страшенно зголодніла.

Покоївка, не гаючи часу, метнулась до гардеробу й за мить повернулася з усім необхідним. Не минуло й пів години, як молода графиня, вдягнена й з охайною зачіскою, вже сиділа біля трюмо, розглядаючи своє трохи зблідле обличчя.

— Пробачте, моя пані… вам не завадить трохи макіяжу.

— Я теж так думаю, але… — злегка усміхнулась до свого відображення Кліо, — про це я подбаю сама. Краще принеси мені горнятко міцної кави.

Долін мовчки вклонилася й уже зібралася прямувати до дверей, коли графиня зненацька зупинила її.

— Ні, зажди. Передай управляючому, що я чекаю його разом із кавою, — вона задумливо поглянула на покоївку, — а ти поки приглянь за юною панянкою.

— Як накажете, моя пані… — ще раз вклонилася Долін і, не зволікаючи, покинула кімнату.

Залишившись наодинці, Кліо знову глянула на себе в дзеркало. Глибоко зітхнула й, узявши до рук баночку з ароматним гелем, взялася без поспіху наносити його на обличчя. Згодом щоки злегка порожевіли, і, милуючись бажаним ефектом, молодиця вдоволено всміхнулася сама до себе. Та ледь встигла вона завершити процедуру, як у двері тихо постукали.

— Заходьте, — впевнено гукнула графиня, відірвала погляд від дзеркала, підвелася й обернулася.

З тацею в руці, посеред якої самотньо красувалася філіжанка з кавою на невеличкому порцеляновому блюдці, увійшов управляючий і галантно вклонився, щосили намагаючись не порушити рівновагу. Гіркуватий, оживляючий аромат гарячого напою миттєво заповнив кімнату.

— Ваша кава, графине, — чемно промовив він.

— Дякую, — Кліо легким помахом руки вказала на трюмо, — поставте сюди.

Управляючий слухняно, але без зайвого поспіху наблизився й, знявши блюдце з горнятком із таці, обережно опустив його на столик. Потому, елегантно сховавши тацю за спиною, скерував погляд на графиню.

— Ви хотіли бачити мене, Ваша Світлосте?

— Присядьте, Артуре, — вона красномовно вказала на крісло, в якому ще недавно дрімала покоївка.

Дочекавшись, коли він зручно вмоститься, Кліо мовчки присіла на стілець, взяла зі столика філіжанку й, піднісши до вуст, зробила невеличкий ковток. Гарячий напій додав їй наснаги.

— Артуре?..

— Так, моя пані?.. — він трохи розгублено наморщив лоба.

— Скажіть… кого ви бачите перед собою?

— Це якийсь підступний жарт, Ваша Світлосте?..

— Зовсім ні… Просто будьте цілковито відвертим зі мною.

— Якщо моя думка для вас важлива… — ледь зніяковіло усміхнувся керуючий, — але пообіцяйте, що не розгніваєтесь.

— Авжеж, обіцяю, — ствердно кивнула молода графиня. — Що б ви не сказали, це залишиться між нами.

— Звучить якось не надто переконливо… — мовив він і, злегка вагаючись, додав: — Особливо у світлі вчорашніх подій…

— Нуж-бо, Артуре…

— Гаразд… — врешті погодився управляючий. — Я бачу вольову й сміливу, проте трохи збентежену молоду жінку, яку мимоволі затягло у вир досі незвіданого світу, сповненого смертельних таємниць і небезпечних інтриг.

— Мабуть, ви дещо перебільшуєте, але в іншому маєте рацію…

— Навіть уже за кілька днів нашого знайомства я зрозумів, чому граф оберігав вас мов зіницю ока.

— Арман занадто опікав мене…

— Пробачте, графине, та це лише моє відчуття… Думаю, те, що ви отримали як спадок, було гідним вас від народження.

— Про що це ви, Артуре?..

— Ніколи не сумнівайтеся… Ви станете чудовою правителькою, Ваша Світлосте.

— Хм… Справді? — на мить задумалась Кліо й несподівано розлютилась. — То чому ж тоді, до біса, один із ваших… — вона запнулась і, ніби збагнувши щось надто суттєве, раптово вгамувала гнів, — моїх… підлеглих продав свою правительку якомусь збоченому виродку, мов дешеву повію?

Управляючий мовчки підвівся, зробив крок у напрямку графині й опустився на коліно, схиливши голову.

— Моя провина, Ваша Світлосте… Смиренно прийму свою долю.

У кімнаті запала гнітюча тиша. Лише крізь розчинене навстіж вікно десь із саду долітало жваве щебетання пташок. Ця коротка мить здалася йому вічністю.

— Підведіться, Артуре, — врешті тихо мовила молода графиня. — Не ваша вина, що я була надто безпечна. Та на майбутнє ретельніше підбирайте прислугу… До речі, це ви найняли цього негідника?

— Його порекомендували покійному графу незадовго до… — управляючий запнувся й, мов намагаючись щось збагнути, потер лоба та підвівся. — Тож ось воно як…

— Гадаєте, він якимсь чином причетний до смерті мого чоловіка? — обірвала його роздуми Кліо. — Вам щось про це відомо?

— Попередній дворецький, попри всі свої чесноти, був невгамовним ловеласом. Тож якось його підстеріг ревнивець — і все скінчилося погано… А тут надто вчасно підвернувся цей… Вам тепер не здається це підозрілим?

— Безперечно, в цьому щось криється… Де цей негідник? Треба витрясти з нього душу!

— Вам не варто цим перейматися, Ваша Світлосте. Він разом зі спільниками потрапив до рук Аскарійської розвідки, тож скоро ви про все дізнаєтесь.

— Що ж… маю надію. Скажіть, Артуре, чому ви настільки впевнені у відданості Асскарі?

— Хіба я щось таке казав? — він здивовано звів брови. — Проте ваш покійний чоловік завжди ставився до них прихильно… Командорка Джавіра часто бувала гостею в нашій резиденції.

— Хм… цікаво. Ви натякаєте, що у Армана з нею був роман?

— У жодному разі, Ваша Світлосте. Мені дуже шкода, що став причиною такого жахливого непорозуміння.

— Артуре?.. Не ухиляйтесь! Кажіть усе як є…

— Справа в тому… — запнувся він, підшукуючи відповідні слова, — командорка швидше схильна надавати перевагу жінкам… Проте, здається, вона однолюбка.

— Це ж як?..

— Єдина жінка, з якою я бачив Джавіру в неформальній обстановці, — це Посайдіна Мірхана… Вони разом ще з Академії.

— Зрозуміло… — з полегшенням зітхнула Кліо. — Наразі цього достатньо. Більше я вас не затримую… Гадаю, в керівника моєї резиденції й без того чимало клопотів.

Провівши управляючого поглядом, вона зробила останній ковток уже остиглої кави, поставила горнятко на столик і ще раз глянула на себе в дзеркало.

У цю мить двері до спальні повільно відчинилися, й поза них вигулькнула чарівна голівка Мірі. Вгледівши графиню, що сиділа за трюмо спиною до неї, дівчинка радісно усміхнулася і, намагаючись не створювати галасу, навшпиньках увійшла досередини та нерішуче зупинилася.

Помітивши краєм ока у дзеркалі юну панянку, Кліо пильно стежила за кожним її рухом. Трохи повагавшись, Мірі крадькома рушила далі. Коли до мети залишився лише один крок, графиня рвучко обернулася в її бік.

— Ага! Впіймалося підступне кошеня?!

Від несподіванки дівчинка зойкнула й відсахнулася, розгублено кліпаючи очима, та за мить оговталася.

— Ви мене налякали, пані Кліо… — скривилася вона. — Не робіть так більше, це небезпечно…

— Ти гадала, що зможеш безкарно заскочити мене зненацька? — молодиця грайливо примружилася. — Моє любе, пустотливе дівча.

— Рада вас бачити в гарному настрої… — зніяковіло опустила очі юна панянка.

Графиня підвелася, зробила крок їй назустріч і ніжно обійняла. Мірі щосили пригорнулася до неї.

— Як добре, що ви вже прокинулися… Було б сумно обідати на самоті.

— Що-що, а обід я ще ніколи не проспала, — хитро підморгнула Кліо. — Ходімо… Розкажеш, чим це ти без мене займалася пів дня?

Мірі, не гаючи часу, підхопила її під руку, і вони, жваво перемовляючись, полишили кімнату.

ГЛАВА 101

Минала вже третя доба з того вечора, коли Гільдмайстер потайки провів Посланницю Асскарі з невеликим ескортом до столиці й розмістив їх на ніч у володіннях загадкової пані Містін ЛаМор.

Сидячи за столом у кабінеті коханої, Смагл ретельно вивчав звіти від своїх помічників із колишніх земель герцога ДеНератіо. Окрім ласого шматка у вигляді графства ЛаБель, право власності на яке вже вирішено, було ще кілька провінцій. А серед них — не таке багате, проте у вправних руках не менш перспективне графство ЛаРуме.

— Тож, якщо мої припущення не помилкові… — тихо підсумував він, відкладаючи документ убік, — щонайменше з ним доведеться розпрощатись…

Краєм вуха Каспер ДеВуаже вловив за спиною м’які кроки й легенький шурхіт тканини, що раптово стих. Не встаючи з крісла, він повільно обернувся. Посеред кімнати, у дивовижному вбранні та з обличчям, що сяяло задоволенням, завмерла усміхнена Містрі.

— Кохана, ти вправна, мов кішка… — промовив він, трохи збентежено розглядаючи її.

— І, схоже, така ж непомітна… — лукаво скривилась вона. — Нужбо!? Що скажеш про мою нову сукню?

— Вона просто вражаюча… ні, радше неймовірна. Але чому на тобі панчохи різних кольорів?

— Це перші паростки, любий… У нашому королівстві вибухнула революція жіночої моди.

— Он як?.. І хто ж цей відчайдушний заколотник, що посягнув на святу непорочність? — іронічно зиркнув Смагл.

— Сміливиця, Каспере. Ця відчайдуха — Арін ДеАнже, племінниця Лорда-Маршала.

— Отакої… Невже це та маленька непосидюча Арі, з такими сяючими, і завжди питливими очима, що на всіх королівських балах не відходила від блазня ні на крок?..

— Тож… — Містрі раптом насупилась, — здається, вона таки свого досягла. Ти досі її пам’ятаєш.

— Люба… гадаю, не варто ревнувати мене до дітей. Це вже занадто…

— Тепер вона більше схожа на юну красуню, — буркнула Містрі, трохи збентежена. — Ще й фаворитка Королеви.

— Справді? — щиро здивувався Каспер. — Ти натякаєш…

— Ні-ні! — поспіхом перебила вона. — Просто Вірджина опікує свою флорейліну, ніби власну доньку.

— Хм… — хитро всміхнувся Смагл. — Здається, монастир таки пішов їй на користь…

— Ти так гадаєш?.. Думаю, це трохи з іншим пов’язано.

— Можливо… Тобі, як жінці, мотивація Вірджини й справді зрозуміліша.

— Хоч у чомусь, любий, ти визнаєш мою перевагу… — Містрі грайливо поправила зачіску й неквапливо рушила до нього.

Каспер завмер в очікуванні, милуючись граційною ходою коханої. Вона підійшла, легко присіла йому на коліна й обвила шию руками. Їхні погляди зустрілися — попри всі роки, що минули з тієї першої зустрічі на балу в мерії Алмарона, очі цієї незбагненної жінки нітрохи не змінилися. У них, як і тоді, стрибали зухвалі вогники спокуси.

За мить вуста коханців злилися у пристрасному поцілунку, який мало не одразу, безцеремонно урвав раптовий стукіт у двері. Пані ДеОрше роздратовано обернулась на звук та хутко опанувала себе.

— Вибач, любий… мабуть, щось надто термінове, — лагідно прошепотіла вона, ніжно поцілувала Смагла, неквапливо підвелась, розправила сукню й попрямувала до виходу.

Вже за якусь хвилину, від покоївки, вони дізнались про неочікуваний візит якоїсь невідомої маркізи ДеСангре.

— Селіно, сподіваюсь, ти дізналась, що цій пані від мене потрібно? — з неприхованою цікавістю запитала Містрі.

— Маркіза хоче зустрітись із Гільдмайстром, — коротко мовила служниця.

Пані ДеОрше питливо зиркнула на Смагла. Той лише здивовано звів брови й ледь покрутив головою.

— Гаразд… — вона задумалась на мить і рішуче продовжила: — Селіно, проведи негайно цю пані сюди.

Покоївка мовчки вклонилась і поспіхом покинула кімнату.

— Хто вона, любий?.. — хитро примружилась Містрі.

— Кохана, ти знову за своє… — відверто обурився Каспер і знизав плечима. — Я й гадки не маю.

— Що ж… скоро дізнаємось, — єхидно усміхнулась вона.

Та коли слідом за служницею, цілком несподівано, до кабінету увійшла Посланниця Асскарі, обоє розгубилися — кожен по-своєму. Першим отямився Гільдмайстер, хутко підвівся і злегка вклонився.

— Радий вашому візиту, пані Іннаро. Пробачте, що не зустріли вас належним чином.

— Та годі, пане Смагл… — вона безтурботно махнула рукою і поблажливо усміхнулась. — Я вирішила зробити вам невеличкий сюрприз. — Потім перевела погляд на закляклу пані ДеОрше. — Дякую, пані Містін ЛаМор, що люб’язно погодились прийняти мене у своїх апартаментах.

— Та пусте… — раптово знітилась господиня. — Мій дім завжди відкритий для вас, Посланнице… — і трохи здивовано додала: — проте я очікувала побачити маркізу Де… як її там?..

— ДеСангре, люба Містін…

— Саме так… — втрутився в розмову Каспер і запропонував Посланниці крісло. — Присядьте, вельмишановна пані Іннаро.

Верховна Радниця неквапливо вмостилась і окинула поглядом кімнату.

— У вас доволі вишуканий смак, люба…

— А як щодо маркізи?.. — не вгавала пані ДеОрше.

— Вона перед вами… — привітно усміхнулась Посланниця і злегка розвела руками. — Корона дарувала мені цей титул учора, разом із землями покійного герцога.

— Он як?.. — Каспер стурбовано зиркнув на Містрі, проте вона чомусь полегшено зітхнула. — Щось схоже від Вірджини варто було сподіватись… Гільдмайстре.

— Не все так однозначно, пане Смагл… — обнадійливо мовила маркіза. — Думаю, ми з вами зможемо домовитись.

— Згоден… — злегка кивнув він, допоміг пані ДеОрше вмоститись на диванчику, а сам, узявши стілець, присів біля столу навпроти Посланниці.

Тактичні перемовини тривали понад годину. Вони розглянули безліч варіантів і врешті дійшли єдиного можливого рішення, яке більш-менш влаштовувало обидві сторони.

— Тож, підсумуємо… — погодилась маркіза. — Графство ЛаБель набуває вільного статусу під протекторатом Могутньої Володарки Асскарі.

— Це нас цілком влаштовує…

— Графство ЛаРуме повертається законному спадкоємцю і залишається під владою Корони.

— Як скажете, маркізо ДеСангре…

— Інші землі покійного герцога переходять під управління Гільдії з умовою розміщення на них двох Експедиційних легіонів Асскарі. Забезпечення ви берете на себе — взамін оподаткування зменшується наполовину.

— Ми стільки років вели плідну співпрацю… — лукаво усміхнувся Смагл. — Не будемо ж ми сваритися через якісь там незначні дурниці.

— У такому разі… — Іннара дістала з-під перев’язі невеликий тубус і подала Касперу. — Тримайте. Прогляньте цей документ й простежте, щоб він потрапив до рук власника.

Гільдмайстер одразу впізнав патент, який минулого разу так необачно втратив. Він розгорнув аркуш, пробіг очима. Брови злетіли догори від подиву, але вже за мить губи розтяглися в загадковій усмішці.

— Хм… несподівано, зате доволі промовисто. Я зроблю це при першій же нагоді, віконтесо Орлі ДеМарль.

— Яка ще там віконтеса вам примарилась, пане Смагл? – вдаючи непорозуміння, вона пронизливо зиркнула йому у вічі.

— Авжеж, авжеж… пробачте, маркізо Орлі ДеСангре.

— Так значно краще… і забудьте назавжди про ту наївну фаворитку.

Посланниця підвелася, легко кивнула пані ДеОрше, і, отримавши такий самий кивок у відповідь, рушила до виходу. Уже в дверях вона зупинилась і обернулась:

— У будь-кого з нас знайдеться кілька скелетів у шафі, пане ДеВуаже… чи як вас там, — хитро підморгнула й зникла за дверима.

— Невже ця жінка… мати нашого Миротворця, — підхопилася Містрі, щойно кроки маркізи стихли вдалині.

— Так, люба, я не помилявся… це таки вона. Однак вимагає зберегти таємницю.

— Хм… її можна зрозуміти. Якби в мене раптом з’явився дорослий син… мабуть, я теж не хотіла б, щоб він про це одразу дізнався, — тихо зітхнула пані ДеОрше, підійшла до коханого, знову вмостилась на коліна і, ніжно пригорнувшись до нього, поклала голову на плече. Кімнату оповила багатозначна тиша.

ГЛАВА 102

Наближався вечір, море було спокійним, день сонячним, дмухав свіжий бриз. Шхуна, легко похитуючись, йшла вздовж берега. Ерік стояв на палубі, спершись на фальшборт, і насолоджувався краєвидом, намагаючись збагнути, чому Капітан обрав такий незвичний шлях.

Коли той знову з’явився на палубі й, приклавши до ока дальногляд, почав вдивлятися у кораблі на внутрішньому рейді, шляхтич рушив до нього. Почувши кроки, капітан озирнувся:

— Як ви себе почуваєте, пане ДеБоне?.. Хитавиця не дошкуляє? — запитав він із щирим занепокоєнням.

— Ні, дякую... я вже трохи звик, — злегка усміхнувся Ерік.

— Швидко Ви… — здивувався капітан. — Та й добре.

— Скажіть, чому ми йдемо вздовж берега, а не, як усі, навпростець? Це ж значно довше…

— Хвильку, Пане… — він знову підніс дальногляд, і, розгледівши щось лише йому відоме, задоволено пробурмотів: — Ось тепер усе гаразд.

— І що там?.. — трохи збентежено спитав ДеБоне.

— Бачите он той фрегат Асскарі? — капітан кивнув у бік найближчого військового корабля.

— Авжеж. Ну й що?

— …Нам дозволили увійти в порт без митного огляду — особиста маленька привілегія покійного графа ЛаБель, — він лукаво усміхнувся. — Ось чому такий своєрідний маршрут.

— Тепер цілком зрозуміло…

— А заодно, якщо пощастить, зможемо побачити одну місцеву перлину…

— Гаразд, — задумливо мовив Ерік. — Але що ви маєте на увазі?..

— Кажу ж, Пане… якщо сьогодні ми не прогнівили Салацію, то самі побачите, щойно ввійдемо до бухти.

Десь за півгодини, маневруючи фарватером у бухті, шхуна наблизилась до похилого скелястого берега, всіяного чепурними будинками місцевої знаті. Ерік мимохіть помітив, як моряки, звільнені від вахти, один за одним підтягувалися до фальшборту з боку суші. Спершу він подумав, що це для спостереження чи замірів глибини, та швидко збагнув: усі вони витріщилися в одне й те саме місце на березі й, жваво жестикулюючи, весело перегукувалися між собою із не надто зрозумілими натяками. Здивований, він перевів погляд на Капітана. Той лише лукаво усміхнувся і, вказавши кудись у бік мальовничих будинків, простягнув йому підзорну трубу.

ДеБоне взяв з рук капітана дальногляд і, приклавши до ока, скерував у вказаному напрямку. Поблукавши трохи поглядом, він зупинив його на відкритій терасі другого поверху розкішного будинку, де зненацька помітив молоду чарівну ельфійку. Здавалося, що в цьому немає нічого неймовірного, проте на ній не було жодного клаптика тканини. Еріка охопило раптове збентеження. Серце шляхтича на мить завмерло від настільки вишуканого, пікантного сюрпризу. Сонце ніжно пестило звабливу фігуру молодиці, підкреслюючи витончену грацію її рухів. Сидячи на м'якому стільчику біля столика і закинувши ногу на ногу, вона з насолодою смакувала каву з коштовної порцелянової філіжанки. Помітивши краєм ока шхуну, що пропливала повз, ельфійка повільно опустила чашку на стіл. Спершись лівою рукою об стілець, вона повернула голову у бік судна, і, вперши правий лікоть у край столу, грайливо помахала долонею, ледь помітно перебираючи пальчиками повітря. Мимоволі він впіймав себе на тому, що не здатен відірвати погляд від її напрочуд звабливих грудей. З цього майже зачарованого стану молодика повернув до реальності лукавий голос Капітана.

— То як, Пане?..

— Ви маєте на увазі молоденьку ельфійку?.. — удавано байдуже перепитав Ерік, повертаючи йому далековид.

— Не така вона вже й молоденька… — Капітан іронічно всміхнувся. — Власне, саме в цьому й полягає вражаючий ефект… Насправді цій красуні років двісті з гаком.

— Хм… не скажу, що надто здивований, — ледь розчаровано мовив ДеБоне. — Хто вона?

— Дружина консула Сілвендору, — хитро зиркнув на нього морський вовк. — Арсаніель Еманувін.

— Ось воно як… Проте, гадаю, для цих країв таке не дивина, — він недбало здвигнув плечима й вказав на протилежний бік затоки. — Он там цілий пляж оголених жінок.

— Ви серйозно, пане ДеБоне? — Капітан здивовано розширив очі. — Якщо це жарт, то не надто вдалий… Жінки Асскарі безумовно вродливі, але у них зовсім інша статура. Та й загравати з ними не варто — доволі небезпечно.

— Ви натякаєте, що вони всі… кохають лише жінок?

— Та ні, то звичайні плітки, — відповів він, замислившись. — Хоча в їхній культурі кохання між жінками явище поширене… гадаю, вони радше… надто вибагливі у своїх вподобаннях.

— Мабуть, Ваша правда, — злегка покивав головою Ерік.

Капітан зиркнув на лоцмана, що енергійно обертаючи штурмвал, поволі змінював курс судна, й делікатно поклав руку на плече шляхтича.

— На жаль, змушений вас покинути — скоро швартуємось, — він шанобливо кивнув і рушив до стерничого. Та вже на ходу озирнувся й з посмішкою додав: — А все ж… її груди варті потраченого часу.

— Згоден, — усміхнувся у відповідь ДеБоне й зітхнув. — Хоча зараз мене більше непокоять мої любі панянки.

Доволі швидко шхуна наблизилась до вільного пірсу, і команда, закріпивши швартові, опустила трап. Ерік на прощання махнув капітану рукою, спритно підхопив із палуби свою поклажу й, не гаючи часу, зійшов на берег.

Крокуючи пірсом, він раптом помітив попереду невеличкий загін воїтельок Асскарі, що, ніби очікуючи когось, байдикували біля входу. Коли шляхтич наблизився, від загону відділилася офіцерка й вийшла йому навперейми; її обличчя видалося знайомим.

— Вітаю з поверненням у порт Лашорен, добродію, — приязно мовила вона. — Пан де Боне… якщо не помиляюсь?

Ерік миттєво згадав, що вже зустрічав цю воїтельку під час відпочинку на пляжі — разом із своїми панянками. Щоправда, за менш формальних обставин.

— Дякую. Авжеж, це я… власною персоною, — жартівливо запевнив він і здивовано глянув на офіцерку. — Ніяк не очікував на таку урочисту зустріч… тож чим зобов’язаний?

— Вас хоче бачити Командорка Джавіра…

— З усією повагою… — втомлено наморщив лоба Ерік. — Може, відкладемо цей візит до завтра?

— Гадаю, це неприйнятно, добродію, — стримано усміхнулася вона. — Про всяк випадок… мене звати Сабріса.

— Що ж… мене ви вже знаєте. Тож показуйте дорогу, Сабрісо.

Йдучи слідом за офіцеркою у супроводі мовчазливих Валорін, не видаючи жодного занепокоєння, де Боне гарячково намагався збагнути причину доволі неочікуваної зацікавленості його персоною очільниці Асскарійського флоту. Втома від подорожі та легка нудота заважали йому зосередитися — це відчутно дратувало.

Врешті, оминувши притихлу під вечір ярмаркову площу, вони наблизилися до будівлі Муніципальної Варти.

— Перепрошую, офіцерко Сабрісо… мене заарештовано? — здивовано обурився шляхтич перед люб’язно відчиненими перед ним дверима.

— Авжеж ні… — Центуріна ледь помітно усміхнулася й, відступивши вбік, зробила красномовний жест. — Прошу, добродію.

За якусь хвилину Ерік уже стояв посеред невеликої кімнати з вікнами, що виходили на залиту вечірнім сонцем спорожнілу площу. Із-за столу, який стояв навпроти вікон, йому назустріч підвелася статна жінка в білому однострої з червоним комірцем та облямівкою. Вдивляючись у риси її обличчя, він збентежено усміхнувся.

— Радий зустрітися з вами знову, шановна Джавіро… Минулого разу я й гадки не мав, із ким розмовляю, — і чемно схилив голову.

— Здається, я теж… — лукаво примружилася Ассмаріна.

— Що саме ви маєте на увазі? — злегка знітився шляхтич.

— Годі… припиніть зі мною грати, — вона підійшла ближче. — Дещо про вас мені вже відомо, та я ніяк не очікувала, що ви контрабандист… — і вказала на його торбу.

— О, це… це зовсім не те, про що ви подумали. Просто подарунок для моєї с… — він раптом осікся. — Підопічної дівчинки.

— Ну, гаразд, менше з тим… З моменту вашого прибуття разом із молодою графинею та загадковою юною особою до Лашорену… тут почали відбуватися незвичні події.

— А як це пов’язано зі мною й безневинними панянками? — стурбовано зиркнув на неї Ерік.

— Гадаю, згодом графиня сама все вам розповість. Я ж маю намір дізнатися, хто ви насправді, пане ДеБоне…

— Що ж… Мені до вподоби жінки, які знають, чого прагнуть.

— Ви намагаєтесь фліртувати зі мною, добродію? — здивовано звела брови Джавіра. — Це цікаво… та доволі нахабно. Я гадала, у вас із графинею роман? — вона окинула шляхтича прискіпливим поглядом. — Та перейдемо до суті…

Ерік неквапливо дістав із кишені перстень Корони й простягнув Ассмаріні.

— Хм… Уже щось, та про це я знаю. Краще розкажіть про своє знайомство з Верховною Радницею.

— Якщо ви про пані в червоному костюмі, то я ледь її знаю… Просто перетнулися дорогою.

— Дивно… Припустімо, це дійсно так, проте… здається, ви втрапили їй до ока. Зізнайтеся…

— Можливо. Та вона не схожа на пересічну жінку.

— Тож-бо й воно… У світлі останніх подій у королівстві Орданелл… — задумливо мовила Ассмаріна. — Я сподіваюсь, ми з вами союзники, чи не так?

— Корона має за честь альянс із Могутньою Володаркою Асскарі.

— У такому разі, як кажуть у вас… Король помер — хай живе Королева!

— Сподіваюся, ми маємо на увазі одну й ту саму особу? — допитливо зиркнув ДеБоне.

— Асскарі завжди впізнають істинну Королеву, — загадково усміхнулася Джавіра й окинула шляхтича прискіпливим поглядом. — Виглядаєте доволі втомлено… мабуть, подорож була не з приємних?

— Трохи є… — погодився він й мимоволі зітхнув.

— Гадаю, на цьому й завершимо. Я більше не вправі займати ваш час. Передавайте мої вітання юній панянці… а також Її Світлості — графині ЛаБель.

Легким помахом руки Ассмаріна вказала на двері.

— Покваптесь… Думаю, на вас чекають палкі обійми…

Коли за шляхтичем глухо зачинилися двері, вона ще раз усміхнулася й тихо додала:

— Магістре Тіней.

Тим часом за вікнами кімнати, у буденній метушні міста, догорали останні проблески дня.