Вийти за межі себе, щоб нарешті побачити себе з боку. Навіщо?
А й справді… навіщо?
Логіка ж така: "Мені достатньо. Мені достатньо мене і мого світу. Все інше – не моя справа".
Але чи так це?
В якийсь момент "не моя справа" стає невід’ємною частиною мого життя – і чомусь так стається завжди – рано чи пізно. Тут лише питання ціни, яку доведеться заплатити за, здавалося б, такий усталений механізм "мій світ – моє життя –моя справа".
Натомість "не моя справа" вимагає саме моєї реакції, дії, думки, прийняття. Раптом зіштовхуюся із власною обмеженістю та комфортною зоною: адже завжди був мій світ, мій, МІЙ! Хочу, можу, потрібно мені, я – ось слова мого словника… Потрібно щось змінювати? Точно?
Потрібно - в іншому випадку я перетворюватиму усе навколо себе в інструменти буття мене, забуваючи, що навколо мене є інші "я". Рано чи пізно цим також егоїстичним і не дуже "я" треба об’єднатися у бути разом – щоб вижити або почати жити по-іншому.
Мені доводиться дбати не тільки про себе. Мені дводиться "попуститися"!
Не ідеальна! Навпаки – непочатий край роботи. Залежна – адже є частиною суспільства, теж відповідальна за нього. Теж творю його! Чи пасивно спостерігаю в ізоляції мого світу? Це вже ближче до істини…
Зневага, десь починає зростати обурення і ЗНЕВАГА. До себе.
Проте у такий момент зневаги раптом і зовсім неочікувано народжується неймовірна повага до іншого. Інший, який теж має право бути собою – я ж починаю називати речі своїми іменами і бачити щось поза моїм виміром. Бачити його, цього іншого і нас в одній системі життя, світу, СПІЛЬНОЇ реальності.
Вже не достатньо просто жити із своїм егоїстичним словником – навпаки: думається не лише про себе. Все набуває іншого сенсу: праця як частина мене і створення цінності. Саме праця, а не робота як щось від механіки і механічне. Допомога та співпраця як елемент культури, а не просто слова. Інший, ближній як хтось справді важливий, потрібний, цінний…
Виховання та навчання, вірність та повага, відповідальність та роль – якісніші глибина та мова про власне "я", яке є лише частиною багатьох інших цінних та геніальних "я".
В якийсь момент я починаю говорити по-іншому. Змінюється риторика, яка блискавично змінює мене, суть і світ навколо.
Я виходжу за межі, які так довго трималися на міфі і рамках, щоб зрештою почати робити "трохи більше", не чекаючи якогось абстрактного моменту чи когось, що в сукупності найчастіше є просто перенесенням відповідальності на все, що завгодно…
Може, після такого і народжується оте, що називаємо "солідарністю"…?
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
