Статті / Література

Слава Героям

19 грудня 2014
Іван Безушко

В пам'ять Івану Прокопі  25 р. та Адельку Витрикушу 24  р., які загинули в боротьбі за волю і незалежність України!

Світанок ввірвався в село, побудивши сонних псів, які валували на повний голос, а це означало, що вулицями села йшов чужинець. Йшов один, потім ще і ще, йшла вже досить численна ватага військових. "Держи їх, тримай! Вони забігли в он оту хату!" - шипіли хриплими голосами. Швидкими тінями промайнули посохлими кукурудзами та поховались у великому саду за деревами. Вони деякий час дивились дулами гвинтівок та автоматів в маленькі вікна врослої в землю Ходаневої хати. Пролунав голос і ватага розбіглася городами навколо неї і впала в осінній зораний чорнозем, готовий до зимового сну. 

Село не мовчало, заскрипіло хвіртками, загриміло відрами біля криниць, але враз наче все принишкло, затихло, навіть крикливі сільські півні перестали кукурікати, а це означало, що про непроханих чужинців, які з'явилися, дізналися всі. Перелякані селяни поприлипали до своїх вікон і поглипали тривожними та цікавими поглядами на Ходаневу хату.    

Відколи прийшла "нова влада" тривога не відступала від мирних осель працьовитого люду, а вона стверджувалася прикладами гвинтівок, свавіллям і збиткуваннями над людьми, що пережили тільки-що окупацію.

Був напівголодний 1949 рік. Пожовкле листя в саду шелестіло, додаючи ще більшої тривоги. Враз з оточеної хати вибігла дівчина: "Дайте вийти! Я не винна!" - і швидко побігла вулицею вниз в бік Пилипки, криниці, де весь куток села брав воду. Рипнули двері і в них з'явилась ще одна. Вона замахала руками. Напружені нерви зайд здали і вони тріснули пострілами. Дівчача біла сорочка вкрилася кров'ю, вона ще раз схлипнула і затихла. "Вбили німу", - загомоніли довкола принишклі селяни. У відповідь з маленьких віконець дружно гримнули кулями по головах, які бовваніли із свіжозораної ріллі. Стрілянина то тривала, то раптово припинялися. Вже багато зайд конало, щедро поливаючи кров'ю і без того родючу українську землю. Та з хатинки вогонь майже не припинявся.  

До сусідської хати люди привели Кутниху - матір одного з тих хлопців, які були в Ходаневій хаті. "Адельку, дитино, здайся! Вони тебе простять!" - говорила, волала вона крізь постріли. "Відсидиш трохи, але живий лишишся!..." - кричала, ридала через прочинене сусідське вікно згорьована матір.

"Йдіть додому мамо! Вони не простять... Ми вже декількох вбили... Йдіть!" - в його голосі був і розпач, і рішучість. Як з'явилась, так і зникла невідомо де стара мати.   

Немов бджолиний рій то туди, то сюди літали розпечені вогнем кулі, готові в будь-яку мить вжалити все живе. Раптом у вікна, де були повстанці, полетіли гранати, хлопці не впали в розпач, вони ловили їх на льоту, кидаючи назад, сіючи смерть серед ворогів.  

"Іване патрони кінчаються! Що будемо робити? До вечора не протримаємося!" - шепотів Аделько. "Нічого, в мене є ще дві кулі, про запас. Одна для тебе, одна для мене, - відповів Іван. - Поки що співаймо, Адельку!" - "Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля, ще нам браття українці усміхнеться доля!" Тріскотіли кулемети і під їх музику пісня линула далі. "Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці, запануєм і ми браття у своїй сторонці". "Запанують наші браття, Адельку, запанують і, навіть, в нас в Ниркові! Будуть бачити Вільну Україну! Душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми браття козацького роду! Так що ж, Адельку, положемо!" "Не можу Іване! Я сам не можу! Допоможи мені, брате! Бо будуть дуже збиткуватися вороги над моїм молодим тілом". "Ти думаєш мені легко!"   "Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону. В ріднім краю панувати не дамо нікому. Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє, ще у нашій Україні доленька наспіє!" - голоси лунали над лісами і відбивалися луною від пагорбів, якими ще недавно бігали босоніж хлопці, летіли понад бурхливим водоспадом і линули, линули, линули...  

"Ну що ж, пора, Адельку! Пора, брате"  

"Душу й тіло ми положим за нашу свободу!" "Стріляй, Іване, стріляй!" - пролунало два постріли і настала тиша, мертва тиша. Було навіть чути, як ще коло вцілілої якимсь дивом шиби бриніли осінні мухи, розігріті за день сонцем. Першими до повстанців прибігли односельці.    

Іван ще був живий і повільно вмирав, шепочучи пересохлими покусаними до крові губами: "Аделька вбив я... Він сам не зміг... Тоді і в себе встрелив. Простіть мене, люди! Простіть!"  

"Ми прощаємо... Нехай Бог простить..." - прошепотіли у відповідь ті... Іван вмер... Двоє юнацьких тіл поклали коло школи, для їх впізнання зігнали мало не все село. Люди йшли понуро, опустивши голови, і вперто не впізнавали юнаків, хоча їх знали всі, бо ж виросли хлопці в селі, пасли худобу на лузі, працювали на городі й в полі, і бавилися, коли був вільний час.  

Привели Прокопиху, матір покійного Івана. Вона підійшла, мов кам'яна, погладила хлопців по головах і сказала: "Файні хлопці, кучеряві, але мого нема..." - та й пішла. Люди йшли невеликою чергою і впізння було подібне на відання останньої шани героям.    

Юнаків не впізнав ніхто ...
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Автора Категорію Публікацію

3181

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Скопіюйте цей код на ваш сайт, або блог:

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

UA Modna 0
Повідомити про помилку