Самітність: трагізм чи розкіш? (За творчістю Павла Гірника) 

30 червня 2022
Любов СЕРДУНИЧ

САМІТНІСТЬ: ТРАГІЗМ ЧИ РОЗКІШ?

(За творчістю Павла Гірника)

Як і кожній людині, а надто – творчій, вона, самота, так буває потрібна!

Тож яка вона, самітність, у поезії лавреата Шевченківської премії Павла Гірника?

Коли світоглядом (а хочете – релігією) стає Слово, то робота, навіть родина залишаються на другому місці. Так буває у великих. І не лише… Розумію Павла Гірника, як ніхто, теж жертвуючи особистим, навіть власним здоров’ям, обираючи першим Його Величність Слово. І навіть не обираючи, бо воно якось саме обирається. Точніше, обирає вонó. І воно обрало тебе. Й нічого з цим не поробиш, звісно, якщо не можеш не писати. Бо, як зазначає сам автор у вступному слові до збірки «Смальта», «самотнім стаєшся з дитинства і сиротою чуєшся попри те, чи була в тебе родина, чи ні». Так починається збірка Павла Гірника «Смальта».

Дозвольте не з вами, а осторонь. І мовчкома.

Спізнилося небо? Нічого, я ще зачекаю.

(«Спізнилося небо…», с. 11).

Поет П. М. Гірник вважає, що його вірші народжуються не з радости і щастя, а зі смутку, безвиході й самоти. Це кожен може переконатися, читаючи Гірникову поезію, зокрема, рядки: «Удвох з собою посамую» («Отам, де ніч…», с. 12); «Як самота перепє / Друзів дороги і статки» с. 14); «Все є! Хіба не вистача Бодай маленького Сибіру» («Вгамуйся, брате…», с. 18); «Інший світ, у якому душа не самотня» («Відблагай мене в долі…», с. 19); «І сам собі. І сам по собі» (с. 27).

Які ми щасливі, що досі обходим себе,

І є ще та крумочка солі до хліба пісного.

(«Художнику, брате!..», с. 23).

І знову думається, мережиться, аналізується й висновується. Зокрема, у «Смальті», бо саме у ній, до 2006 року твореній, чи не найбільше відлунює тема самітности, її філософії, й розкоші, і трагедії:

Є безборонні і святі

Шляхи ледачі.

Немає ради самоті,

Що кпить і плаче»

(«От кукурудзи напечу…», с. 31).

Бо надходить той час, коли «осінь поступається. На диво – // Ні образ, ні скарг, ні боротьби» («Осінь поступається…», с. 33).

Самітність, як самостійність, звісно ж, має свій солод і гіркоту. Тож не випадково читаємо й такі рядки:

Тому так мулько на душі

І так невесело на волі,

І самостійницькі борщі

Такі пісні і охололі…

(«Оце і всі твої шляхи…», с. 55).

Глибиною думки, простотою й одержимістю просякнуті й инші «смальтівські» рядки: «Маю папір і печаль. / Маю дорогу і небо. / Більше нічого не треба. / Більше нічого не жаль». Бо тоді й приходить усвідомлення, що «з неба, вогню і води / Тут народилася сила – / Сила здолати себе / І відпустити на волю…». – («Маю папір і печаль», с. 43). Бо й тоді напуттям самому собі стають слова:

Долай призначену дорогу

Свідомо, чорно, до пуття.

А там… Нікого і нічого.

Ні вороття. Ні каяття»

(«І плач, і пий, і стане люто…», с. 44).

Коли весь світ «солодко-солодко спить», «ти залишаєшся сам у чорніючій тиші» («Сонце сідало…», с. 37). А як «Сталось кохання», то ліричному героєві «Смальти» «знову не хочеться жити». І щоб зрозуміти цей стан, вочевидь, треба бути таки поетом.

Зазирнемо у ще одну Гірникову збірку, де теж порушено тему самітности. Це – «Коник на снігу» (Поезії). Київ: Видавництво «Факт», 2005). Вона, ця тема, «розкидана» у багатьох віршах, а вимальовується – наче картина, яку ми складаємо з пазлів. Отак і окремі строфи, й рядки про самітність, із якими читач уже знайомий зі збірки «Смальта»:

Маю папір і печаль,

Маю дорогу і небо.

Більше нічого не треба.

Більше нічого не жаль.

(«Маю папір і печаль…», с. 14).

І в «Конику на снігу» ліричний герой спонукає поміркувати, що таке самітність: розкіш чи трагізм? «Свободою від життя» називає поет самоту. Бо коли в душі було надто терпко, вельми гірко й совісно, «ти сам карав себе за волю / І сам шукав собі ножа, // Ти душу спитував до болю, // Чого вона тобі чужа» («І западаються могили…», с. 15). І тоді самітність набуває ознак вирви:

По вирвах самоти,

По нервах лютих слів

Дійшли твої шляхи

Останніх берегів.

Ні хати, ні жони,

Ні сну, ні каяття.

Я впізнаю тебе,

Свободо від життя.

(«Сивіють небеса…», с. 22).

Бо коли денно й нощно біль сіпає тільки тобі, то «знову ти сам, як сльоза, / що поза очі» («Знову стоять полини…», с. 20).

Гадаю, слушно зауважив Джордж Бернард Шоу: «Уміти переносити самітність і отримувати від неї задоволення – великий дар». І тому самітна людина для поета – це передусім образ пошани, це індивідуальність і підтримка духу. Тож він так і пише:

Не ошукай самотніх душ,

А озирнися і побачиш,

Що наше небо завжди навстіж –

І прийде раб, і прийде муж…

(«Перемовляються громи…», с. 17).

Самітність Гірникового ліричного героя – це «ні роду, ні душі, ні хати. // Отак собі – собі й собі», як мовить поет у вірші «Отак собі – собі й собі…» (с. 29). А буває й так у цім житті: «Є з ким ділитися горем, а щастям – нема» («Луснуло скло…», с. 32). Це «сам собі сам, бо на людях. Не так, але так…» («Сам собі сам, бо на людях…», с. 58). Бува й по-иншому: «Німує воля, світяться сади, // Стоїть душа віч-на-віч з самотою» («Дорогою додому дощ паде…», с. 35). Й у підсумку – «три самоти перебути і жити навзаєм» («Бог його знає, як сонце за хмару сіда…», с. 36). А в час піку напруги душевної й життєвої – «серце бється, але вже не диха. / Світ пристав і далі не руша» («Втома чорна, але дуже тиха…», с. 39). Або ж «плачу вночі, бо старію. Нічого не роблю. Так мені стерпло, що навіть душа не болить» («Далі – дорога додому…», с. 49).

І навіть тоді, попри біди та біль, треба жити, мусиш вижити. Бо життя – це розкіш. І самітність – се теж розкіш, позаяк вона – ще й покаянний подвиг. А в шумі, в суєті, в гурті – нерідко важче, аніж на самоті. Тому й одкровениться-вениться:

там, де мовчкома, добріший буду.

Тут, самому, голосно мені.

Вийти б у ліси, немов на люди,

Заспівати в небо до рідні.

(«Там, де мовчкома, добріший буду…», с. 55).

А ведеться, пишеться й живеться співцеві, поетові – зазвичай так само, як і його інструментові: отій тонкій його сердечній струні:

Бо їй, струні, так легко у зажурі,

Так вільно й божевільно, хоч заріж.

(«Тобі судилось навіть не сивіти…», с. 79).

І далі у «Конику на снігу» ряснить поетовими одкровеннями, які вагаєшся, кому приписати: ліричному героєві чи й самому авторові: «Самотію душею, яка не була молодою» (с. 113); «Нема ні темряви, ні світла, / І самота – не самота» («Ідуть дощі, немов прочани…», с. 117); «Ти сам. Ти сам! Немає каяття» (с. 118); «Така ж самота і така ж німота, / А більше нічого й не буде» («Чого це я знову?», с. 121).

Простежимо означену тему самітности в головній Гірниковій збірці: «Посвітається». У тій самій, яка виборола-подарувала йому Шевченківське лавреатство. Якою щемкою й життєвосутною постає самотність ув однойменній поезії! Хочеться всю процитувати зі збірки, проте – занадто велика для короткої статті… (с. 32). На самоті, у хвилини душевної розкоші, а може, й розпачу, перемовляється поет із нею: з душею, головною суддею і власним богом:

О душе, що почулася вдома,

Перебудь, поки ми не чужі,

І оцю передсмертну втому,

І спокійний крок до межі…

(«От і камінь понад водою…», с. 30).

І в такі хвилини радісно-болючої самітности одкровениться ліричному героєві й поетові. Недарма епіграфом до одного з віршів П. Гірник узяв рядки Б.-І. Антонича: «Хочу і маю відвагу йти / самітно і бути собою» (П. Гірник, «Золота самота над пером…», с. 46). Тому й звучить у поета П. Гірника: 

Живу тобою, плачу в самоті,

Від тебе починаюсь, рідне слово...

(«Прийди коли і просто помовчи…», с. 114).

Спостережено, що самітні люди й справді мають менше забаганок: тих, котрі важливі для пересічних. Тому й так віриш Гірниковим рядкам: «…Не біда – / Є хліб, і сіль, і Україна» (с. 47). Й Україна – поруч із хлібом та сіллю, в одному рядку. Як головне.

І все ж дивується поет: «Невже на те слова прості (…), / Аби на людях жартувати / І плакати – на самоті?» (с. 51). І тому не журиться, що «не прихилився ні до кого, / Не брав бандури у дорогу, / Не блазнював, не одурів», натомість наче пишається, що «мав найтяжче із проклять – / Усе життя учитись нишком…» («Скажи, невже за тим шкода…», с. 51). Переконливо! Як переконливі, і тому зрозумілі – й инші його відверті рядки, з яких одкровениться, наче од крови:

Бо чогось притьмом осиротіти

Хочеться невдячному мені.

(«Помаленьку, якось помаленьку…», с. 56).

А то раптом прохоплюється видиме тільки поетові. Й тоді в нього сама вона «уже скидає самота / Зі слів непранки празникові…» («Якої ще мені журби…», с. 42).

Втім, автор робить ще одне одкровення щодо свого ліричного героя: «ти ніколи не мав самоти / а чого і навіщо…» (вірш «пригадай всі свої манівці…», с. 188). Тому, справді, самоти нема, «нема нікого – тільки слово, / Що навіть не подасть води» (вірш «…прийти додому…», с. 189). І тут спадає на згадку вислів М. Жванецького: «Я люблю самотність. Але иноді так не вистачає того, кому міг би розповісти, як добре бути самітним!». І він, сей вислів, – це, гадаю, оте потаємне, що могла б підтвердити кожна самітна людина у мить одкровення. Але… як уже склалось… Або як кожен собі склав-створив, бо «людина сама – коваль свого щастя» (Кость Паустовський). Тож «комусь бракує очей навпроти, а иншим неба дар: самітність» (а це вже моє, Любови Сердунич)... 

Рясніє самота Гірникового ліричного героя епітетами, та все – незвичними: «поминальна» (с. 87), «золота самота над пером» (с. 46). Гірникова поетична самота – «кпить і плаче», тому й «немає ради самоті» (с. 305). Висновує поет, висновуєш і ти, заглиблюючись у його одкровення. І мій висновок, як читачки, – такий: самота – це не покара, не зло, вона нерідко – друг, і співрозмовник, і осяяння, вона – сповідь і совість-сумління:

Вибачай самоту, бо вона сповідає,

Та брехливого слова мені не прости.

(«Не журися, дорого!..», с. 106).

І так само, як другові, «тоді наллєш душі» (с. 108). І – «знову ти сам, як сльоза, / що поза очі» (с. 230).

Проте й душа не завжди при тобі, не завше їй довіришся, не все довіриш, тому й зізнається автор: «самотію душею, яка не була молодою» (с. 194). І тоді самота – як утіха, «коли сам собі сам – і радієш, бо сам собі сам» («Випадає щодня прибиратися, наче на свято…», с. 208); і сама «вона сповідає» («Не журися, дорого! Прощатись не будем…», с. 106)… Й ці поетові одкровення зазвичай – не відкриття для нього, бо ж зізнається:

Я знав, що складав, як папери, велику біду,

Я знав, кого кличу вночі на самотню розмову.

(«Є сплачений борг за свободу…», с. 258).

Та иноді самота – це розпач і вирок. Про трагізм самітної людини – й у поезії «От кукурудзи напечу…», бо тоді народжуються инші одкровення:

Немає ради самоті,

Що кпить і плаче. (с. 305).

Проте... Чи судилось, чи ні, чи «людина сама творить свою долю» (за Костем Паустовським), а поет звертається й до нас: до тих, хто нерідко судить, таврує, ганьбить, соромить, так і не спробувавши походити в капцях того, кого необдумано шпетить-шельмує. Тож це до них (нас!) отаких звертається його ліричний герой, а головно – автор:

Ви, що вбили мене на льоту,

Й повернулись у вирій,

Не судіте мою самоту.

Не хитніться у вірі.

(«Ви, що вбили мою самоту…», с. 311).

Самота… Самота! Фатум чи втіха? Розкіш чи розпач? Чи, може, вирок-трагізм? А це так прозірливо й водночас загадково струменіє-видніється з поетових рядків: «Знову ти сам, як сльоза, / що поза очі» («Знову стоять полини…», с. 230). А коли «ні неба, ні Сина», коли «в жилах у нас / Саме голосіння», то знаєш: «така ж самота і така ж німота, / А більше нічого й не буде» («Чого це я знову?..», с. 201).

У житті – як на довгій ниві. Й бува, що й на людях – а сам. Щасливий, хто не знає, як це: маєш родину, а почуваєшся самітним...

Поділений на три пітьми,

Розіпятий самим собою,

Ти залишаєшся з людьми

Відлунням, кровю, самотою…

(«Поділений на три пітьми…», с. 131).

Проте в поетів буває мить розвиднення, і тоді темне стає світлим, і приходить день усвідомлення, що нема й самоти. А що ж є? Як відзначає Павло Гірник, «і нема вороття. І нема самоти. / Навіть болю немає – а туга і туга…». Є лишень «туга і туга»! («В ніч прозору і тиху, коли обпече…», с. 121). А туга – це й просвітлення, й осяяння, а не лише розпач. І тому поетовій душі «досі легко чутися самою» (с. 107). А коли зрада (самому собі, своїй самотині, душі), то – як у вірші «Зрада»: «Вовки поховають мене, а вітри відспівають / У дикому полі, якого нема на Вкраїні» (с. 143). Врешті, хоча й самітний (у ті літа), автор пише: «Ти ніколи не мав самоти» (вірш «пригадай всі свої манівці…», с. 188). Така ж думка – у поезії «Напитав собі смерть, трохи легшу від тої, як жив…»: «Сказали, що буцімто сам» (с. 241).

Не раз прочитавши збірки П. М. Гірника й опрацювавши, досі перебуваючи під впливом Гірникових одкровень, мимохіть висновую: отже, ліричний герой – це не лише автор, а й ти, шановний Гірників і мій читачу, і я, і кожен із нас. Бо, як і кожній людині, а надто – творчій, вона, самота, так буває потрібна! Отойді вона – аж ніяк не трагізм! А що ж? А саме вона: розкіш! О яка щодо цього красномовна й одверта думка – у ще одній Гірниковій поезії, де вкотре – підтвердження, що самітність – це ще й потреба душі, надто ж – для творчої людини!

Як на видовище, знову посходяться люди

Саме тоді, коли треба обом самоти… […].

Будемо завтра удвох наодинці з сльозою.

(«Завтра побачимось…», с. 245).

Отож є Слово, є Небо, є Україна, «є сплачений борг за свободу», й тому поет, Шевченківський лавреат висновує: «Я не сам у дорозі» (с. 103).

Ці Гірникові одкровення наводять на переконливу думку, що кожна людина потребує самітности, бодай рідко. Мало того, самітність потрібна хоча б для того, аби осмислювати й переосмислювати, а нерідко (і що особливо потрібно) – й переоцінювати духовні вартості, власне життя і свою причетність до життя країни та людства загалом, а також сприяє поглядові на себе збоку та критичній оцінці самого себе. Як, справді, в наш час це злободенно! Бо, чого гріха таїти, останнім часом людина вважає себе богом і навіть чимсь більшим, шкодячи головному, справжньому богові: Природі. А від цього страждає і Природа, і все людство, й навіть планета Земля. На такий розмисел наводить мене поезія П. Гірника. Сподіваюся, не лише мене. І в цій, останній, заувазі – її важливість. Бо Гірникова поетична самота – це і його сумління, й душа, і біль, і «тест на моральність, на людську повноцінність», як зауважив Михайло Слабошпицький у передмові до збірки П. Гірника «Посвітається» (с. 12).

Любов Сердунич,

членкиня НСПУ, НСКУ, НСЖУ, ВТ «Просвіта»

імени Тараса Шевченка 

 

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Цю мою статтю оприлюднив ще один просвітницький сайт: «Золота пектораль»: https://zolotapektoral.te.ua/%d1%81%d0%b0%d0%bc%d1%96%d1%82%d0%bd%d1%96%d1%81%d1%82%d1%8c-%d1%82%d1%80%d0%b0%d0%b3%d1%96%d0%b7%d0%bc-%d1%87%d0%b8-%d1%80%d0%be%d0%b7%d0%ba%d1%96%d1%88-%d0%b7%d0%b0-%d1%82%d0%b2%d0%be%d1%80%d1%87/