Самітність: трагізм чи розкіш? (За творчістю Павла Гірника) 

САМІТНІСТЬ: ТРАГІЗМ ЧИ РОЗКІШ?

(За творчістю Павла Гірника)

Як і кожній людині, а надто – творчій, вона, самота, так буває потрібна!

Тож яка вона, самітність, у поезії лавреата Шевченківської премії Павла Гірника?

Коли світоглядом (а хочете – релігією) стає Слово, то робота, навіть родина залишаються на другому місці. Так буває у великих. І не лише… Розумію Павла Гірника, як ніхто, теж жертвуючи особистим, навіть власним здоров’ям, обираючи першим Його Величність Слово. І навіть не обираючи, бо воно якось саме обирається. Точніше, обирає вонó. І воно обрало тебе. Й нічого з цим не поробиш, звісно, якщо не можеш не писати. Бо, як зазначає сам автор у вступному слові до збірки «Смальта», «самотнім стаєшся з дитинства і сиротою чуєшся попри те, чи була в тебе родина, чи ні». Так починається збірка Павла Гірника «Смальта».

Дозвольте не з вами, а осторонь. І мовчкома.

Спізнилося небо? Нічого, я ще зачекаю.

(«Спізнилося небо…», с. 11).

Поет П. М. Гірник вважає, що його вірші народжуються не з радости і щастя, а зі смутку, безвиході й самоти. Це кожен може переконатися, читаючи Гірникову поезію, зокрема, рядки: «Удвох з собою посамую» («Отам, де ніч…», с. 12); «Як самота переп’є / Друзів дороги і статки» с. 14); «Все є! Хіба не вистача Бодай маленького Сибіру» («Вгамуйся, брате…», с. 18); «Інший світ, у якому душа не самотня» («Відблагай мене в долі…», с. 19); «І сам собі. І сам по собі» (с. 27).

Які ми щасливі, що досі обходим себе,

І є ще та крумочка солі до хліба пісного.

(«Художнику, брате!..», с. 23).

І знову думається, мережиться, аналізується й висновується. Зокрема, у «Смальті», бо саме у ній, до 2006 року твореній, чи не найбільше відлунює тема самітности, її філософії, й розкоші, і трагедії:

Є безборонні і святі

Шляхи ледачі.

Немає ради самоті,

Що кпить і плаче»

(«От кукурудзи напечу…», с. 31).

Бо надходить той час, коли «осінь поступається. На диво – // Ні образ, ні скарг, ні боротьби» («Осінь поступається…», с. 33).

Самітність, як самостійність, звісно ж, має свій солод і гіркоту. Тож не випадково читаємо й такі рядки:

Тому так мулько на душі

І так невесело на волі,

І самостійницькі борщі

Такі пісні і охололі…

(«Оце і всі твої шляхи…», с. 55).

Глибиною думки, простотою й одержимістю просякнуті й инші «смальтівські» рядки: «Маю папір і печаль. / Маю дорогу і небо. / Більше нічого не треба. / Більше нічого не жаль». Бо тоді й приходить усвідомлення, що «з неба, вогню і води / Тут народилася сила – / Сила здолати себе / І відпустити на волю…». – («Маю папір і печаль», с. 43). Бо й тоді напуттям самому собі стають слова:

Долай призначену дорогу

Свідомо, чорно, до пуття.

А там… Нікого і нічого.

Ні вороття. Ні каяття»

(«І плач, і пий, і стане люто…», с. 44).

Коли весь світ «солодко-солодко спить», «ти залишаєшся сам у чорніючій тиші» («Сонце сідало…», с. 37). А як «Сталось кохання», то ліричному героєві «Смальти» «знову не хочеться жити». І щоб зрозуміти цей стан, вочевидь, треба бути таки поетом.

Зазирнемо у ще одну Гірникову збірку, де теж порушено тему самітности. Це – «Коник на снігу» (Поезії). Київ: Видавництво «Факт», 2005). Вона, ця тема, «розкидана» у багатьох віршах, а вимальовується – наче картина, яку ми складаємо з пазлів. Отак і окремі строфи, й рядки про самітність, із якими читач уже знайомий зі збірки «Смальта»:

Маю папір і печаль,

Маю дорогу і небо.

Більше нічого не треба.

Більше нічого не жаль.

(«Маю папір і печаль…», с. 14).

І в «Конику на снігу» ліричний герой спонукає поміркувати, що таке самітність: розкіш чи трагізм? «Свободою від життя» називає поет самоту. Бо коли в душі було надто терпко, вельми гірко й совісно, «ти сам карав себе за волю / І сам шукав собі ножа, // Ти душу спитував до болю, // Чого вона тобі чужа» («І западаються могили…», с. 15). І тоді самітність набуває ознак вирви:

По вирвах самоти,

По нервах лютих слів

Дійшли твої шляхи

Останніх берегів.

Ні хати, ні жони,

Ні сну, ні каяття.

Я впізнаю тебе,

Свободо від життя.

(«Сивіють небеса…», с. 22).

Бо коли денно й нощно біль сіпає тільки тобі, то «знову ти сам, як сльоза, / що поза очі» («Знову стоять полини…», с. 20).

Гадаю, слушно зауважив Джордж Бернард Шоу: «Уміти переносити самітність і отримувати від неї задоволення – великий дар». І тому самітна людина для поета – це передусім образ пошани, це індивідуальність і підтримка духу. Тож він так і пише:

Не ошукай самотніх душ,

А озирнися і побачиш,

Що наше небо завжди навстіж –

І прийде раб, і прийде муж…

(«Перемовляються громи…», с. 17).

Самітність Гірникового ліричного героя – це «ні роду, ні душі, ні хати. // Отак собі – собі й собі», як мовить поет у вірші «Отак собі – собі й собі…» (с. 29). А буває й так у цім житті: «Є з ким ділитися горем, а щастям – нема» («Луснуло скло…», с. 32). Це «сам собі сам, бо на людях. Не так, але так…» («Сам собі сам, бо на людях…», с. 58). Бува й по-иншому: «Німує воля, світяться сади, // Стоїть душа віч-на-віч з самотою» («Дорогою додому дощ паде…», с. 35). Й у підсумку – «три самоти перебути і жити навзаєм» («Бог його знає, як сонце за хмару сіда…», с. 36). А в час піку напруги душевної й життєвої – «серце б’ється, але вже не диха. / Світ пристав і далі не руша» («Втома чорна, але дуже тиха…», с. 39). Або ж «плачу вночі, бо старію. Нічого не роблю. Так мені стерпло, що навіть душа не болить» («Далі – дорога додому…», с. 49).

І навіть тоді, попри біди та біль, треба жити, мусиш вижити. Бо життя – це розкіш. І самітність – се теж розкіш, позаяк вона – ще й покаянний подвиг. А в шумі, в суєті, в гурті – нерідко важче, аніж на самоті. Тому й одкровениться-вениться:

там, де мовчкома, добріший буду.

Тут, самому, голосно мені.

Вийти б у ліси, немов на люди,

Заспівати в небо до рідні.

(«Там, де мовчкома, добріший буду…», с. 55).

А ведеться, пишеться й живеться співцеві, поетові – зазвичай так само, як і його інструментові: отій тонкій його сердечній струні:

Бо їй, струні, так легко у зажурі,

Так вільно й божевільно, хоч заріж.

(«Тобі судилось навіть не сивіти…», с. 79).

І далі у «Конику на снігу» ряснить поетовими одкровеннями, які вагаєшся, кому приписати: ліричному героєві чи й самому авторові: «Самотію душею, яка не була молодою» (с. 113); «Нема ні темряви, ні світла, / І самота – не самота» («Ідуть дощі, немов прочани…», с. 117); «Ти сам. Ти сам! Немає каяття» (с. 118); «Така ж самота і така ж німота, / А більше нічого й не буде» («Чого це я знову?», с. 121).

Простежимо означену тему самітности в головній Гірниковій збірці: «Посвітається». У тій самій, яка виборола-подарувала йому Шевченківське лавреатство. Якою щемкою й життєвосутною постає самотність ув однойменній поезії! Хочеться всю процитувати зі збірки, проте – занадто велика для короткої статті… (с. 32). На самоті, у хвилини душевної розкоші, а може, й розпачу, перемовляється поет із нею: з душею, головною суддею і власним богом:

О душе, що почулася вдома,

Перебудь, поки ми не чужі,

І оцю передсмертну втому,

І спокійний крок до межі…

(«От і камінь понад водою…», с. 30).

І в такі хвилини радісно-болючої самітности одкровениться ліричному героєві й поетові. Недарма епіграфом до одного з віршів П. Гірник узяв рядки Б.-І. Антонича: «Хочу і маю відвагу йти / самітно і бути собою» (П. Гірник, «Золота самота над пером…», с. 46). Тому й звучить у поета П. Гірника: 

Живу тобою, плачу в самоті,

Від тебе починаюсь, рідне слово...

(«Прийди коли і просто помовчи…», с. 114).

Спостережено, що самітні люди й справді мають менше забаганок: тих, котрі важливі для пересічних. Тому й так віриш Гірниковим рядкам: «…Не біда – / Є хліб, і сіль, і Україна» (с. 47). Й Україна – поруч із хлібом та сіллю, в одному рядку. Як головне.

І все ж дивується поет: «Невже на те слова прості (…), / Аби на людях жартувати / І плакати – на самоті?» (с. 51). І тому не журиться, що «не прихилився ні до кого, / Не брав бандури у дорогу, / Не блазнював, не одурів», натомість наче пишається, що «мав найтяжче із проклять – / Усе життя учитись нишком…» («Скажи, невже за тим шкода…», с. 51). Переконливо! Як переконливі, і тому зрозумілі – й инші його відверті рядки, з яких одкровениться, наче од крови:

Бо чогось притьмом осиротіти

Хочеться невдячному мені.

(«Помаленьку, якось помаленьку…», с. 56).

А то раптом прохоплюється видиме тільки поетові. Й тоді в нього сама вона «уже скидає самота / Зі слів непранки празникові…» («Якої ще мені журби…», с. 42).

Втім, автор робить ще одне одкровення щодо свого ліричного героя: «ти ніколи не мав самоти / а чого і навіщо…» (вірш «пригадай всі свої манівці…», с. 188). Тому, справді, самоти нема, «нема нікого – тільки слово, / Що навіть не подасть води» (вірш «…прийти додому…», с. 189). І тут спадає на згадку вислів М. Жванецького: «Я люблю самотність. Але иноді так не вистачає того, кому міг би розповісти, як добре бути самітним!». І він, сей вислів, – це, гадаю, оте потаємне, що могла б підтвердити кожна самітна людина у мить одкровення. Але… як уже склалось… Або як кожен собі склав-створив, бо «людина сама – коваль свого щастя» (Кость Паустовський). Тож «комусь бракує очей навпроти, а иншим неба дар: самітність» (а це вже моє, Любови Сердунич)... 

Рясніє самота Гірникового ліричного героя епітетами, та все – незвичними: «поминальна» (с. 87), «золота самота над пером» (с. 46). Гірникова поетична самота – «кпить і плаче», тому й «немає ради самоті» (с. 305). Висновує поет, висновуєш і ти, заглиблюючись у його одкровення. І мій висновок, як читачки, – такий: самота – це не покара, не зло, вона нерідко – друг, і співрозмовник, і осяяння, вона – сповідь і совість-сумління:

Вибачай самоту, бо вона сповідає,

Та брехливого слова мені не прости.

(«Не журися, дорого!..», с. 106).

І так само, як другові, «тоді наллєш душі» (с. 108). І – «знову ти сам, як сльоза, / що поза очі» (с. 230).

Проте й душа не завжди при тобі, не завше їй довіришся, не все довіриш, тому й зізнається автор: «самотію душею, яка не була молодою» (с. 194). І тоді самота – як утіха, «коли сам собі сам – і радієш, бо сам собі сам» («Випадає щодня прибиратися, наче на свято…», с. 208); і сама «вона сповідає» («Не журися, дорого! Прощатись не будем…», с. 106)… Й ці поетові одкровення зазвичай – не відкриття для нього, бо ж зізнається:

Я знав, що складав, як папери, велику біду,

Я знав, кого кличу вночі на самотню розмову.

(«Є сплачений борг за свободу…», с. 258).

Та иноді самота – це розпач і вирок. Про трагізм самітної людини – й у поезії «От кукурудзи напечу…», бо тоді народжуються инші одкровення:

Немає ради самоті,

Що кпить і плаче. (с. 305).

Проте... Чи судилось, чи ні, чи «людина сама творить свою долю» (за Костем Паустовським), а поет звертається й до нас: до тих, хто нерідко судить, таврує, ганьбить, соромить, так і не спробувавши походити в капцях того, кого необдумано шпетить-шельмує. Тож це до них (нас!) отаких звертається його ліричний герой, а головно – автор:

Ви, що вбили мене на льоту,

Й повернулись у вирій,

Не судіте мою самоту.

Не хитніться у вірі.

(«Ви, що вбили мою самоту…», с. 311).

Самота… Самота! Фатум чи втіха? Розкіш чи розпач? Чи, може, вирок-трагізм? А це так прозірливо й водночас загадково струменіє-видніється з поетових рядків: «Знову ти сам, як сльоза, / що поза очі» («Знову стоять полини…», с. 230). А коли «ні неба, ні Сина», коли «в жилах у нас / Саме голосіння», то знаєш: «така ж самота і така ж німота, / А більше нічого й не буде» («Чого це я знову?..», с. 201).

У житті – як на довгій ниві. Й бува, що й на людях – а сам. Щасливий, хто не знає, як це: маєш родину, а почуваєшся самітним...

Поділений на три пітьми,

Розіп’ятий самим собою,

Ти залишаєшся з людьми

Відлунням, кров’ю, самотою…

(«Поділений на три пітьми…», с. 131).

Проте в поетів буває мить розвиднення, і тоді темне стає світлим, і приходить день усвідомлення, що нема й самоти. А що ж є? Як відзначає Павло Гірник, «і нема вороття. І нема самоти. / Навіть болю немає – а туга і туга…». Є лишень «туга і туга»! («В ніч прозору і тиху, коли обпече…», с. 121). А туга – це й просвітлення, й осяяння, а не лише розпач. І тому поетовій душі «досі легко чутися самою» (с. 107). А коли зрада (самому собі, своїй самотині, душі), то – як у вірші «Зрада»: «Вовки поховають мене, а вітри відспівають / У дикому полі, якого нема на Вкраїні» (с. 143). Врешті, хоча й самітний (у ті літа), автор пише: «Ти ніколи не мав самоти» (вірш «пригадай всі свої манівці…», с. 188). Така ж думка – у поезії «Напитав собі смерть, трохи легшу від тої, як жив…»: «Сказали, що буцімто сам» (с. 241).

Не раз прочитавши збірки П. М. Гірника й опрацювавши, досі перебуваючи під впливом Гірникових одкровень, мимохіть висновую: отже, ліричний герой – це не лише автор, а й ти, шановний Гірників і мій читачу, і я, і кожен із нас. Бо, як і кожній людині, а надто – творчій, вона, самота, так буває потрібна! Отойді вона – аж ніяк не трагізм! А що ж? А саме вона: розкіш! О яка щодо цього красномовна й одверта думка – у ще одній Гірниковій поезії, де вкотре – підтвердження, що самітність – це ще й потреба душі, надто ж – для творчої людини!

Як на видовище, знову посходяться люди

Саме тоді, коли треба обом самоти… […].

Будемо завтра удвох наодинці з сльозою.

(«Завтра побачимось…», с. 245).

Отож є Слово, є Небо, є Україна, «є сплачений борг за свободу», й тому поет, Шевченківський лавреат висновує: «Я не сам у дорозі» (с. 103).

Ці Гірникові одкровення наводять на переконливу думку, що кожна людина потребує самітности, бодай рідко. Мало того, самітність потрібна хоча б для того, аби осмислювати й переосмислювати, а нерідко (і що особливо потрібно) – й переоцінювати духовні вартості, власне життя і свою причетність до життя країни та людства загалом, а також сприяє поглядові на себе збоку та критичній оцінці самого себе. Як, справді, в наш час це злободенно! Бо, чого гріха таїти, останнім часом людина вважає себе богом і навіть чимсь більшим, шкодячи головному, справжньому богові: Природі. А від цього страждає і Природа, і все людство, й навіть планета Земля. На такий розмисел наводить мене поезія П. Гірника. Сподіваюся, не лише мене. І в цій, останній, заувазі – її важливість. Бо Гірникова поетична самота – це і його сумління, й душа, і біль, і «тест на моральність, на людську повноцінність», як зауважив Михайло Слабошпицький у передмові до збірки П. Гірника «Посвітається» (с. 12).

Любов Сердунич,

членкиня НСПУ, НСКУ, НСЖУ, ВТ «Просвіта»

імени Тараса Шевченка