Роздуми житомирського утопіста біля чайної ятки

На житомирському Житньому ринку підходжу до ятки з чаями і кофіями. Перед нею стоїть молоденька дівчина з беджиком — "Ірина. Консультант" (ім’я змінене). Дзвінким голосом дівча кричить на весь базар: "Акция ат тарґовай маркі (тут іде назва чаю)! Падходім, пакупаєм! Каждий пакупатєль чяя (тут знову назва торгової марки) палучяєт пріз!"

Мова — як на моє житомирсько-українське вухо — намагається бути наближеною до східних середньоросійських акаючих говорів, себто до московського діялекту. Вона, певно, не знає, що таких дівчат з їхньою псевдомосковською мовою в Москві колють на раз із вердиктом "хахлушка". Бо ніколи в тій Москві й не була. А може, взагалі Росію тільки по телевізору бачить. А що бачить її, й дуже часто, — в цьому вже сумніву ані найменшого.

Наближаюсь до дівчини, вітаюсь.

— А в чому полягає акція? — запитую.

І тут вона (о жах!) відповідає мені українською, гарно усміхаючись:

— Добрий день! Купуєте дві пачки чаю (знову не скажу якого) і отримуєте приз — дві маленькі пачечки... — Ну й так далі, у тому ж дусі і тією ж мовою.

Я ошелешено запитую:

— Дозвольте вас запитати? А чому ви покупців кличете иноземною мовою? Невже на Житньому ринку ніхто української не розуміє?

— Та я так звикла, — зітхнувши відповідає дівча. — Ми на фірмі тексти заучували російською, то так і продовжуємо. Ви ж до мене по-українськи заговорили, а я вам по-українськи відповідаю...

— А яка разниця, на якій мові? Лиш би людина була хароша. — І так глипнула очиськами, що я вкрився холодним потом...

Попрощався з обома і попростував далі у своїх справах базарних.

А подумалось ось про що. Це добре, що українські націоналісти і просвітяни збираються й самі поміж собою співають гімн, проклинають москалів і згадують героїв. Тільки от простий люд продовжує жити за принципом "какаяразніца" і дивиться на них як на якихось сектантів, як на якесь непорозуміння в такому звичному і зрозумілому світі. А може, все ж таки просвітянство — це не тільки випита з побратимами чарка за упокій душ тих, хто боровся за Україну? Може, це нелегкий похід у народ, за який ніхто не заплатить ані копійки і не нагородить орденом?

Певно, на народ не потрібно гавкати. Це не має сенсу і не принесе плодів. Певно, його треба просвіщати, як це робили просвітяни в 19-му столітті. Бо проблеми України — не так у московитах, як в українцях.

А після того, як подумалося мені таке, подумалося й инше: певно, я все-таки утопіст...