Нагадаємо, що тільки 8 місяців перед тим - в квітні 1920 року був підписаний у Варшаві мирний договір між урядом УНР і Польщею, за умовами котрого, за визнання права на незалежність України, Польща отримала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя і Полісся. Договір укладали таємно, тому його не публікували і не ратифікували. Про нього, крім С. Петлюри не знали навіть інші члени Директорії.
Отож польський уряд вирішив одним махом вирішити ряд питань:
Перше - нагородити своїх вояків за службу під час війни.
Друге - отримати економічну вигоду від експлуатації орних земель на щойно отриманих територіях.
Третє - забезпечити польську присутність на нових теренах, де переважало українське і білоруське населення.
Осадникам надавалися всі пільги і різноманітна допомога при переселенні. Надання землі безплатне або за дешевими цінами, надання демобілізованого військового інвентаря, коней, худоби. Надання будівельних матеріалів і грошових кредитів. Звичайно що така політика польської держави викликала негативну реакцію місцевого корінного населення, котре з господаря на своїй землі перетворилося в безправну національну меншину.
Часто польські осадники отримували в своє користування громадські землі або навіть приватні наміри українських селян, економічне становище котрих щораз погіршувалося. Впродовж 1923-25 років на східні землі з Польщі переселилось біля 9 000 осадників з родинами. Загальна площа землі, надана осадникам, становила 151 000 гектарів. Середній розмір наділу на родину осадника становив 18 гектарів! В той же час, основна маса (79%) українських селян-фермерів мало менше ніж 5 гектарів землі, а більшість з них менше 2 гектарів.
Не дивно що найбільше осадників (понад 41 % з них) опинилося на Волині. Польська адміністрація намагалася подавати цей процес як позитивний економічний і господарський розвиток місцевого сільського господарства, хоча, насправді, мало на меті культурну і економічну колонізацію нових територій.
Зрозуміло що білоруські та українські політики вважали військове осадницво ні чим іншим, як елементом полонізації їхніх земель і декларували, зокрема, що: "український народ ніколи не припинить боротьби з осадництвом і ніколи не визнає правними власниками землі тих осадників, яких польський уряд поселяє на українських землях, діючи кривду українському селянству".
На початку 1923 року українські і білоруські посли, котрі ввійшли до складу нового Сейму, вимагали цілковитого припинення військового осадництва і будь-якої польської колонізації на східних землях: "бо це є видирання землі від нашого селянина". Але, на жаль, ці політичні заяви не принесли результату. В загальному, в міжвоєнний період понад 312 000 гектарів землі було виділено військовим ветеранам, а в Східній Галичині 200 000 гектарів надано польським селянам - переселенцям з західних кордонів Речі Посполитої.
Це призвело до того, що уже в 1930 році, кількість поляків, котрі проживали на етнографічних українських землях, збільшилась на 300 000 чоловік. Поляки складали 40% населення міст і 21% населення сіл в Східній Галичині, і відповідно 29% в містах і 20% в селех на північних землях. Ці зміни спричинені не тільки припливом поляків на українські терени, але також економічною еміграцією українських селян. В міжвоєнний період близько 150 000 українців залишили свої домівки і переїхали в США, Канаду, Аргентину і Францію.
Буквально через кілька років, після почату Другої Світової війни, ця агресивна колонізаційна і українофобська політика польської влади призведе до величезного затяжного міжнаціонального українсько-польського конфлікту на теренах від Лемківщини до Волині.
