Освідчення по-королівськи

Маленька кав’ярня, гардини якої увібрали в себе аромат віденської кави ще тоді, як вона була дивиною, потонула у вигинах вузьких вечірніх вулиць. Озена сиділа навпроти короля і усміхнено вдивлялася у власну чашку з чаєм. Очі сяяли мов зорі, і тому вона не сміла підняти їх на свого кавалера.

Молодий король, галантний і спокійний, не звертав уваги на допитливі погляди і схвильований шепіт оточуючих. Він вивчав руки та обличчя своєї супутниці, зрідка роблячи маленький ковток коньяку, й милосердно смакував цей напій невідомого і далеко не королівського виробника.

Десь за рогом чекав екіпаж з палацу, але король знехтував розкішною вечерею у високих залах з канделябрами заради Озени. Цей скромний столик, непретензійний посуд, звичайний чай і вельми посередній коньяк були приємні дівчині, і все це разом вона назвала одним словом "затишно". А королю в свою чергу було затишно разом з Озеною.

Ще тоді вперше, коли він побачив її в бібліотеці університету, йому одразу здалося, що вона частинка його особистої вічності. Той світлий осередок його Всесвіту, який деякі нещасні шукають ціле життя, але так і не здатні наблизитися до нього. Подумати тільки, а він ще не хотів їхати у цю велику країну, побоюючись її традиційних пишностей та урочистостей, хвилювався, що йому будуть набридати невтомними запрошеннями та оглядинами ошатних наречених.

Королю було все одно, хто ця дівчина, чим вона займається і наскільки титуловані її родичі. Навіть гірше: вони могли бути абсолютно далекі від будь-якого аристократичного оточення, і це б не відняло у чарівної незнайомки жодного відсотка привабливості в очах монарха.

Озена була незвичайна – земна та неземна водночас. В її обличчі проступали почергово то риси віковічної жіночої мудрості, то дівочої наївності. Вона вміла чути і слухати, розуміти і прислухатися, довіряти і дивуватися, мовчати і говорити, тримати паузу і жартувати – словом, все, що може привабити звичайного монарха. Вона не вміла лише одного – набридати, і це дуже бентежило, але недовго, тому що король, як мудрий та вихований чоловік, вчасно зрозумів, що це — кохання й заспокоївся…
 

Врешті дівчина звела темні очі на супутника і провела рукою вздовж мереживної скатертини.

— Ваша Величносте, як ви думаєте, з мене вийде гарна королева?

— З Вас, моя люба пані, навіть могла би вийти прекрасна володарка світу, але моя влада не розповсюджується так далеко, і я можу запропонувати Вам лише своє маленьке королівство і власну душу… проте — у повне розпорядження! — відповідав король усміхнено, проте схвильовано.

— Що ж Ви попросите у відповідь, Ваша Величносте? – продовжувала Озена, допитливо підвівши витончені брови.

— Моя ціна дуже висока, і я не знаю чи варто навіть називати її, — сказав король, понижуючи голос.

Дівчина злегка поправила темні хвилі розпущеного волосся і не відступилася:

— Та все ж?

— Мені доведеться узяти з Вас обіцянку бути моєю на все життя, тримаючи мене за руку при свідках і, маю зізнатися, – це буде непорушна клятва перед Богом і людьми! – мовив король у відповідь.

Озена на мить замислилась.

— Але ж Ви будете зі мною в цей час, а значить теж маєте обіцяти бути вірним і належати не лише власній країні, але й мені? – запитала вона.

— Безумовно. – Відповів король серйозно, але з такою ніжністю, що дівчина вмить зніяковіла.

Вона зробила крихітний ковток чаю, наче для сміливості, і простягнула монархові свою тендітну руку. Відчувши тепло чоловічої долоні і прохолоду королівського персня, Озена раптово зрозуміла, що тримати за руку коханого достоту приємно, і їй захотілося не відпускати його ніколи.

— Тоді, — промовила вона, — ми маємо сказати батькам…

— Певна річ, — погодився король, — я проведу Вас до карети.

Він залишив на столику кілька купюр, і допоміг Озені підвестися. Вони поспішно вийшли з кав’ярні під супроводом кількох десятків допитливих очей.

За хвилину екіпаж вже віддалявся вбік ратуші, оминаючи центральну площу столиці.

— Ви бачили? – запитала миловидна старенька пані у своєї сусідки, — це ж була сама принцеса Озена. Подумати тільки, Озена Серпанкова, власною персоною, на нашій вулиці!

— А хто ж тоді був її супутник? – задумливо промовила її подруга.

— Не знаю, на превеликий жаль, але сподіваюся, що він гідний нашої майбутньої королеви. – відповіла старенька, й допила свою каву, точнісінько таку як колись любив її чоловік — з досить пристойним, хоч і не королівським коньяком.
 

Якщо вам сподобалась ця публікація, радимо вам також почитати:
Остап і Мишенятка
Київ-Париж (Початок)
Куди нас можуть завести наші відчуття...