Остання казка

(присвячується Чолавин Т.М.)

ПРОЛОГ

Чудового літнього дня, під вечір, польовою дорогою, що вилася серед лугів, оминаючи болото, верхи на породистому скакуні, достойному найкращої стайні королівства, їхала молода дівчина. Одягнена була вишукано, але, водночас, скромно, що свідчило про душевну гармонію та хороший смак. Обличчя дівчини, здавалося, сяяло, а очі дивилися перед собою замріяно. Волосся, зібране назад та сплетене в коротку косу, відкривало для стороннього погляду чарівні вушка, в одному з яких вигравала на сонці усіма барвами веселки коштовна сережка.

Війна, що спустошувала ці землі, давно відшуміла. Королівська сторожа переловила та знищила, мабуть, усіх розбійників. Та все ж подорожувати одній уночі цими краями було небезпечно.

Неподалік лісу, що простягався майже до самого болота, дівчина помітила руїни якогось замку і звернула з дороги в надії влаштувати серед них для себе нічліг, проте на півдорозі її кінь несподівано повернув до болота. Вона хотіла було завернути його, та вгледіла на галявині край болота невеликий охайний будиночок із просторим подвір’ям, обнесеним невисоким тином.

В’їхавши на подвір’я, дівчина зіскочила з коня, закинула поводи на кілок плоту і рушила до будинку.

Двері будинку розчинились, і назустріч їй вийшла молода жінка. Привітавшись з нею, дівчина чемно спитала:

- Чи не могла б я у вас переночувати?

Жінка уважно глянула на неї і, побачивши у вусі коштовну сережку, привітно посміхнулась і злегка вклонилася:

- Звичайно ж, можете… В хатині доволі місця, хоч і здається вона невеликою... Та й, зрештою, я чекала вас.

«Приємна на вигляд… Але якась дивна», - подумала дівчина, а вголос мовила:

- Ви знаєте мене?

- Авжеж, хто в цих краях не знає вас, - лукаво мовила жінка, знову кланяючись.

- Та годі вже, досить із мене кепкувати! Я хочу лиш заночувати… - дівчина зашарілася. - От бачите, як ви мене збентежили… Я вже віршами заговорила.

- Заходьте ж… А я поки коня розсідлаю, - запросила жінка, відступаючи від дверей.

Дівчина увійшла в хатину. Всередині приємно пахло польовими травами, що, зібрані у пучки, на мотузках звисали зі стелі. У кімнаті було прибрано, у кутку стояло акуратно застелене ліжко. Воно було вузьке.

«Мабуть, знахарка якась… Доволі мила… Але ж ми тут удвох не помістимось…» - подумала дівчина, дивлячись на ліжко. Поки вона оглядала кімнату, повернулася господиня. Вловивши збентежений погляд дівчини, вона усміхнулася:

- Не турбуйтесь, мене до світанку не буде: сьогодні повний місяць, і я всю ніч збиратиму різне зілля… Відпочивайте – ви тут у повній безпеці.

Господиня пригостила  мандрівницю вечерею, і до півночі вони мило розмовляли. Потім жінка пішла збирати зілля, а дівчина вляглася спати й міцно проспала аж до ранку, поки промінчик сонця, проникнувши у вікно, не розбудив її.

Господиня заходилася готувати сніданок. Дівчина швидко одяглася, вони разом поснідали і разом осідлали коня. Коли вже попрощалися, жінка несподівано запитала:

- А чи любите ви казки?

Дівчина здивовано глянула на неї, та жінка, не чекаючи відповіді, продовжила:

- У Чарівному Лісі є мисливський будиночок… У цьому будиночку довгими зимовими вечорами дивний казкар розповідає чарівні казки. Завітайте якось туди, можливо, він і вам розповість казку… Ваша Чарівність, Принцесо Ельфів.

Жінка вклонилася і повернулася до будиночка. Дівчина збентежено дивилася їй услід.

«Дива та й годі…» - подумала вона, скочила на коня й помчала геть.

Слова господині дому схвилювали Принцесу (а це справді була Принцеса Ельфів). Вони нагадали їй дитинство та няню - літню жінку, яка ласкаво називала її «Ваша Чарівність» і розповідала дивні казки. Особливо запам’яталася дівчині казка про Чарівний Ліс, у якому діялися різні дива. Кожен, хто потрапляв до цього лісу, знаходив свою стежину. Та не кожен міг пройти нею і потрапити на Галявину Мрій до Могутнього Дуба, і лише обраним удавалося знайти стежку, що вела до Справжньої Казки.

Поринувши у спогади, дівчина і не помітила, як кінь виніс її на роздоріжжя і зупинився. Розглянувшись навколо, дівчина після короткої задуми рушила дорогою на захід.

Довгий літній день близився до кінця, коли кінь Принцеси ступив на стежину, що вилася серед дерев вузенькою стрічкою, зникаючи у хащах Чарівного Лісу. Той ліс й справді був дивним. Чим далі заглиблювалася в нього дівчина, тим більше все навколо неї змінювалося: спочатку зелене листя поволі почало жовтіти, потім потроху стало опадати і, коли врешті дерева розступились і кінь виніс Принцесу на галявину, виявилося, що ліс уже зовсім голий. Сонце, поволі  ховаючись за верхівки дерев, освітило останнім промінням віття могутнього дуба, що височів посеред галявини. В його тіні ховався невеликий мисливський будиночок. Щось холодне торкнулось обличчя дівчини… То була перша сніжинка. Вона миттю розтанула на теплій щоці, утворивши маленьку крапельку, яка сльозинкою скотилася вниз...

***

Чарівний Ліс поринув у зимову заметіль, а у маленькому мисливському будиночку було тепло і затишно. Пахло кавою, у каміні горів вогонь, кидаючи примарні відблиски на стіни та стелю,  потріскували дрова.

Поряд із каміном у кутку стояли столик і два м’яких крісла. Столик був накритий мереживною серветкою, подібною на велику сніжинку, яка опустилася з нічного морозного неба. У центрі столика у дивовижному підсвічнику тьмяним вогником мерехтіла воскова свічка. Поруч примостилися срібна таця з фруктами, два кришталевих келихи та пляшка якогось шляхетного трунку.

Навпроти каміна у кріслі сиділа, підібгавши під себе ноги, елегантно одягнена молода красуня. Її прекрасне довге волосся, що у відблисках полум’я містично переливалось різними барвами, розсипалося по напівоголених плечах. Тримаючи у руці філіжанку з кавою, вона мрійливо вдивлялася крізь мерехтливе полум’я свічки в напівтемряву, що оповила крісло по той бік столика, і наче чекала якогось дива. Відблиск вогника витанцьовував у її очах…

Раптом вогонь у каміні пригас, і кімната заглибилася в темряву. Лише полум’я свічки ледь тремтіло у пітьмі. За якусь мить вогонь спалахнув знову, проганяючи темряву у закутки кімнати.

«Нарешті…» - подумала дівчина. По той бік столика, навпроти неї, у кріслі сидів чоловік, скроні якого літа вже встигли пофарбувати у срібні кольори. Незважаючи на похилий вік в очах старця ще палав вогник юності.

- Добрий вечір, Ваша Чарівносте Принцесо Ельфів. Пробачте, що примусив вас чекати… Мені дуже шкода… - промовив, винувато посміхаючись, гість.

Принцеса поставила філіжанку на столик і, зустрівшись із лагідним поглядом старця, посміхнулась у відповідь. В її очах застрибали неспокійні вогники.

- Мені, звичайно, приємно це чути, але я вся тремчу в очікуванні казки, тож не витрачайте часу на зайві церемонії…

Чоловік зручніше вмостився у кріслі і, не поспішаючи, почав:

- Багато казок я розповів вам, моя Принцесо, цими довгими зимовими вечорами… Але сьогоднішня казка особлива…

Принцеса мимоволі торкнулася рукою пасма волосся, яке спадало на ліву щоку,  заклала його за вушко, прикрашене чудовою діамантовою сережкою, і приготувалася слухати.

Казкар ледь помітно посміхнувся:

- Отож почнемо… Часи були непевні. В країні ельфів точилась війна, горіли ліси, лягали руїнами замки…

ГЛАВА 1

Світало… Перші промені сонця фарбували вершечки дерев у золотисто-багряні кольори. Вузькою звіриною стежкою, що вилася поміж кущами ожини, неквапливо ішов молодий чоловік. На ньому був довгий плащ із великим каптуром. Поли плаща час від часу зачіпалися за кущі, і юнакові доводилося звільняти його з цупких колючок. Та ось ліс порідшав, і подорожній вийшов на галявину, всипану різнобарвними лісовими квітами. Посеред галявини височів могутній дуб. Біля його підніжжя хлопчина помітив щось темне. Обережно наблизившись до дуба, він застиг, мов зачарований. На густій траві, скрутившись калачиком і підклавши руки під чарівну голівку, мирно спала прекрасна дівчина. Її коротка спідничка ледь прикривала стегна. Довгі стрункі ноги в шовкових панчохах та чобітках із замші були зігнені в колінах. Між спідничкою та панчохами виднівся клаптик оголеного тіла. Все виглядало так звабливо та водночас невинно, що молодий чоловік завмер, не в силі відвести  збентежений погляд. Так він стояв деякий час, милуючись: «Яке миле та безпечне дівча…»

Його захоплений погляд чи, може, промінчик вранішнього сонця, що пробився  крізь листя дуба і торкнувся обличчя дівчини, збудив її. Юнка розплющила очі. Вгледівши хлопця, миттєво схопилася на ноги і вихопила з-за пояса мисливського ножа, завмерши у войовничій позі. Хлопець відступив на крок:

- Агов, постривай, я не завдам тобі шкоди…

- Ти хто такий? Чого витріщився? – не міняючи пози, грізно вигукнула дівчина.

- Я?.. Я чарівник, що створив цю казкову країну.

- Що ти верзеш, убогий? Ти мене за білявку маєш?.. Хоча, врешті, так воно і є, але не суди про розум за кольором волосся!

- Хоч вір, хоч не вір, я сказав, що сказав.

- Ти краще тримайся від мене подалі.

- Як скажеш… Але дозволь тебе запитати, миле дівча, що ти робиш саме-самісіньке у лісі?

- Ніяке я тобі не миле дівча, бовдуре… Я… – дівчина запнулась та за мить гордо випняла груди: - А, зрештою, навіщо тобі це знати?

Хлопець на мить втратив дар мови… Дівочі груди, які ледь прикривала тонка тканина вишуканої сорочки, підкреслені чи то надто широким шкіряним поясом, чи то корсетом, що облягав її стан, виглядали так спокусливо, мов два спілих соковитих персики в жаркій пустелі.

Помітивши погляд хлопця та зрозумівши причину його збентеження, дівчина зашарілася. Затуливши груди руками, вона розпачливо вигукнула:

- Іди геть! Збоченець…

- Ніякий я не збоченець… Але якщо ти справді хочеш, то я піду…

Дівчина невдоволено хмикнула, сховала ножа у піхви і рушила у напрямку лісу.

- Не смій плентатися за мною, божевільний дурню! – кинула через плече.

Уже на краю галявини вона на мить зупинилася і озирнулась. Побачивши, що хлопець не зрушив з місця, заглибилась у ліс.

ГЛАВА 2

Хлопчина дивився услід дівчині, і хоч відстань між ними, коли вона оглянулась, була чимала, йому вдалося впіймати її збентежений погляд. Коли дівча розчинилось поміж дерев, він наче прокинувся від сну і, зрушивши нарешті з місця, підійшов до дуба. Трава ще зберігала відбиток тіла дівчини. Юнак присів поряд і поклав руку на прим’яті стебла. Приємне тепло лоскотало його долоню – здавалось, трава віддає енергію, залишену тут загадковою незнайомкою.

«Це ж я створив цю казку… Чому я її не знаю?.. Невже це те, про що попереджав мене Старий Мудрець?.. Чи це так жартує зі мною доля?.. Яке приємне тепло, воно неначе зігріває душу… О ні, ні… Я ж не закохався за мить, що була неначе легенький подих вітру… Та все ж щось надзвичайне є у цій дещо пихатій дівчині…» - з такими думками хлопець приліг на траву, та раптом щось боляче вкололо його в щоку. Хлопець рвучко підвівся, розгорнув рукою прим’яту траву і побачив між стеблами дивовижну сережку. Обережно взявши її двома пальцями, став розглядати. У промінні вранішнього сонця коштовні камінці заграли всіма барвами веселки: «Це ж, мабуть, діаманти?.. Саме так і є – діаманти… Господи, який же я бовдур… Дівча таки мало рацію – я справді неймовірний бовдур… Я мав здогадатися про це раніше… Ця вишукана сорочка… Ці шовкові панчохи… Я таки бовдур». Хлопець підхопився на ноги і, заховавши сережку за пазуху, швидким кроком рушив навздогін дівчині.

ГЛАВА 3

Тим часом дівчина заглиблювалася у ліс, не вибираючи дороги, однак вправно оминаючи колючі кущі та повалені колоди, неначе йшла стежкою, видимою тільки їй.

Коли слух подорожньої вловив далекий шум води, минуло вже за полудень. Було спекотно, тому, почувши цей звук, юнка неймовірно зраділа і пришвидшила крок.

Незабаром ліс розступився, і дівчина вийшла на невеличку мальовничу галявину: струмок, що збігав у долину, в цьому місці спадав по камінні невеликої скелі чудовим водоспадом, утворюючи тихе озерце, яке поволі переростало у річку. Побачивши цю красу та відчувши свіжість, якою віяло від водограю, дівчина підбігла до води і, не роздумуючи ні миті, роздяглася. (Тут слід зазначити, що її врода була настільки чаруючою і так гармоніювала з навколишньою природою, що описати це зміг би тільки поет. Як шкода, що цього так ніхто і не побачив).

Розпустивши волосся та акуратно склавши речі на великому плескатому камені, що одним краєм входив у воду, утворюючи такий собі напівострівець, юнка взяла ножа – що було доволі розумним з її боку, бо час був непевним, а ліс незнайомим – і пірнула у воду. Відпливши трохи від берега, вона перевернулася на спину і, розкинувши руки й заплющивши очі, застигла, похитуючись на легеньких хвильках і насолоджуючись освіжаючою прохолодою води.

Минали хвилини. Здавалося, дівчина заснула, та це було не так: коли з лісу на галявину вискочила зграя собак, вона миттю ожила і, зробивши неймовірний кульбіт, пірнула в глибину. Пропливши під водою до водограю, вона знайшла невелику нішу у скелі та випірнула, піднявши голову над водою. Водоспад приховував її від сторонніх поглядів, натомість вона все добре бачила крізь  струмені спадаючої води.

Собаки металися вздовж берега, гавкаючи в напрямку водограю, поки на галявину не вийшли троє чоловіків. Щоб зрозуміти, хто вони, великого розуму не треба було – це були розбійники, яких у цей непевний час у лісах швендялось чимало. Один із них побачив на камені акуратно складений одяг. Взявши в руки спідню білизну, він повернувся в бік інших двох та, розмахуючи нею, заволав:

- Я нюхом чув, що здобич буде славною: одяг вишуканий, тож і ягідка має бути солодкою.

Двоє інших зареготали:

- Одяг, звичайно, здобич славна, та щось ягідки не видно…

- Ану цить! – прикрикнув один із бандитів на собак. Собаки заскавчали і змовкли.

Настала тиша, тільки монотонний шум водограю порушував її. Бандити часинку вслухались у хлюпотіння води, нарешті той, що тримав у руках білизну, промовив, звертаючись до інших:

- Мабуть, вона втекла ще раніше або ж втонула , хай їй чорт…

- Або ж вона русалка, що не краще… - перебив його інший.

- Ти що верзеш, дурню? Сплюнь… Мабуть, втонула все ж… Нас тут два дні не було: невідомо, скільки ці речі тут лежать… Погода ж була тиха… Забирай одяг, і вертаймо до містечка. За таку білизну та інші цяцьки не одна дівка буде нашою, – мовив третій.

Бандити зібрали речі у торбу, свиснули собакам і подалися геть.

Весь цей час дівчина зі своєї схованки спостерігала за тим, що відбувалося. Проте очі бачили, та вуха не чули – заважав шум води. Коли бандити подалися геть, вона вирішила, що слід дочекатися темряви, щоб непомітно вислизнути з води, бо ж не відомо, чи бандити не влаштували засідки, а там як Бог дасть.

Хоч вода і не була надто холодною, дівчина хапала дрижаки. «Господи, як холодно, я ж тут замерзну, поки стемніє… Ще й одяг забрали… От халепа…» - думала вона.

ГЛАВА 4

Увійшовши в ліс, хлопець згаяв чимало часу, поки натрапив на слід дівчини. Скориставшись магічними здібностями, що було не зовсім розумно, бо могло мати незворотні наслідки, він призвав дух примарного вовка і пустив його по сліду, ледь поспіваючи за ним. Коли, вже доволі знесилений швидким бігом та ненаситною жагою демона, хлопець відпустив його і присів перепочити, заплющивши очі, щоб зосередитись, десь зовсім поруч він почув гавкіт собак, та вже був не в силах іти далі. Минуло трохи часу, поки хлопець розплющив очі й підвівся. Огледівшись, він попрямував туди, звідки годину тому долинав гавкіт собак. За якийсь час його слух уловив шум спадаючої води, а ще за якусь хвилину він вийшов на ту саму чудову галявинку з озерцем біля водограю. На піщаному березі біля самої води виднілися сліди собачих лап і декількох пар чобіт, серед них були й відбитки дівочих чобітків.

«У мене таке відчуття, що тут сталося щось дуже-дуже негідне… Я спізнився…» - з цими думками хлопець уже зібрався вирушити навздогін за негідниками з собаками та раптом завмер, почувши, що шум води у нього за плечима змінився…

Тихий, але дуже знайомий голос промовив:

- Ти знову хочеш мене покинути, дурнику?..

Хлопець повернувся на голос і остовпів. Із води виходила геть гола та вкрай втомлена дівчина. Однією рукою вона прикривала груди, другою – лоно. Її посинілі губи дрібно тремтіли. Миттю отямившись, він зірвав із себе плащ і кинувся їй назустріч. Накинувши одяг на плечі дівчини, він ледь встиг підхопити її на руки: знесилена незнайомка не могла триматися на ногах.  Підсвідомо юнка пригорнулася до його грудей, і він почув ледь чутний шепіт:

- Ти не повіриш… наскільки я рада… тебе бачити, бовдуре…

Тіло дівчини обважніло, і вона втратила свідомість.

Юнак поклав знепритомнілу дівчину на великий плескатий камінь, що одним краєм входив у воду, дістав із підсумка, що висів у нього на поясі, якусь пляшечку, підніс її до носа дівчини, та чмихнула і розплющила очі. Уста її тремтіли, а зуби відбивали барабанний дріб. Хлопчина підбадьорливо посміхнувся, вийняв із підсумка іншу, трохи більшу пляшку, і підніс її до тремтячих вуст дівчини: «Пий!»

Дівчина безпомічно глянула на нього і ковтнула з пляшки. Їй перехопило подих, вона зайшлась кашлем, хапаючи повітря ротом, наче риба на березі…

- Затримай дихання на мить… Тепер видихай… А зараз вдихай… Дихай… Дихай… Все буде гаразд, - керував дівчиною хлопчина.

Її дихання вирівнялося, легке тепло розлилось по тілу, в голові запаморочилось, на душі стало легко і безтурботно… Повіки дівчини зімкнулися, і вона заснула. Тим часом хлопець, змочивши її руки та ноги рідиною з пляшки, заходився їх розтирати. Коли він закінчив, сонце вже сховалося за верхами дерев, посутеніло. Він зібрав свої речі, поставив навколо каменя магічний бар’єр, приліг на теплий камінь поряд із дівчиною і, вслухаючись у її розмірене дихання, заснув і сам.

ГЛАВА 5

Хлопець прокинуся від того, що його лоскотало щось у щоку. Розплющив очі і все зрозумів. Дівча, що лежало поряд, міцно пригорнулося до нього, поклавши свою чарівну голівку йому на груди. Легенький вітерець грався волоссям дівчини і лоскотав хлопчині щоку.

Юнак лежав, боячись поворухнутися, щоб не розбудити це миле дівча, що,  солодко посапуючи, спало у нього на грудях. Тепло, що йшло від дівчини, таке сильне та водночас ніжне, проймало хлопця до самого серця. Минав час, а дівчина міцно спала. Нарешті її повіки поворухнулися і вона розплющила очі. Помітивши, що обіймає хлопця, миттю відсунулася вбік, ледь не звалившись із каменя:

- Що це ти собі дозволяєш, бовдуре? - гнівно промовила вона і, помітивши, що  не одягнена, зашарілась, швидко загорнулася плащем і присіла на край каменя. Хлопець задоволено посміхнувся, зрозумівши, що довге сидіння в холодній воді юнці не пошкодило, і присів поряд із нею.

- Ти стежив за мною вчора, збоченцю?

Юнак весело розсміявся і, пригорнувши дівчину, поцілував її в щоку. Від такого нахабства їй перехопило подих, вона хотіла щось сказати, та тільки, наче риба, хапала ротом повітря. Це нагадало хлопцеві вчорашнє лікування, і він розсміявся ще дужче. Дівчина образилася і повернулася до нього спиною. Хлопчина опанував свої емоції:

- Ну годі… Годі вже щоки роздувати, я зовсім не з тебе сміявся, просто я радий, що з тобою все гаразд… Краще змайструймо тобі якийсь одяг…

Юнак підтягнув до себе торбу з речами і почав викладати їх на камінь поряд із собою. Дівчина спостерігала за ним, скоса поглядаючи через плече, і коли хлопець дістав із торби сорочку з тонкого білого полотна, вона коротко мовила:

- Це…

Хлопець простягнув їй сорочку, дівчина рвучко вихопила її у нього з рук:

- Відвернись… І не повертайся, допоки не скажу…

Хлопчина слухняно відвернувся і почав вкладати речі назад у торбу. За його спиною час від часу чулись звуки, наче хтось рве полотно. Нарешті все стихло.

- Повертайся… Вже можна, - задоволеним голосом мовила дівчина.

Хлопець повернувся, хотів було щось сказати, та так і завмер, роззявивши рота: його чудова сорочка перетворилася на щось, що нагадувало туніку, підперезану скрученими у мотузку відірваними рукавами. Дівчина стояла, вперши руки в боки навпроти сонця, тонка тканина сорочки, чи то вже туніки, просвічувалась  і майже не прикривала юного тіла.

- Чого рота роззявив, дурнику? Скажи ж бодай щось…

Хлопець, наче прокинувшись зі сну, бовкнув перше, що спало йому на думку:

- Яка ти спокуслива… - і тут же виправив себе: - Я мав на увазі – неймовірно красива… Та все ж накинь на себе плащ, бо змерзнеш…

Дівчина похапцем загорнулася в плащ і сіла поряд хлопця, втупивши погляд у землю. Інтуїтивно хлопець обняв її за плечі. Так вони просиділи, може, з хвилину.

- Хочу їсти.. Я така голодна, що з’їла б слона… Ще й ножа вчора втопила… - тихо сказала дівчина.

- Як це втопила? Де? Я гадав – його в тебе поцупили разом із одягом, - здивовано промовив хлопець.

- Ти що, знову мене за дурепу маєш? Щоб я, купаючись зовсім голою, залишила ніж на березі? - обурилась дівчина. - Я так змерзла, ховаючись за водограєм, що він вислизнув із моєї руки…

- Не хвилюйся, я зараз його знайду, та заодно рибину яку впіймаю, а ти поки збери трохи хмизу для багаття, його тут вдосталь.

Хлопець випустив дівчину з обіймів і почав роздягатися. Дівчина крадькома спостерігала за ним: «А в нього таки гарна статура… і ноги рівні… і…» - від цих думок рум’янець покрив її щоки. Вона підвелася з каменя і заходилася збирати хмиз. Хлопець тим часом увійшов у воду й пірнув у прозору глибину.

Зібравши достатньо хмизу і склавши його у купу неподалік, дівчина знову присіла на камені, обійняла коліна руками й уважно спостерігала за тим, як хлопчина пірнав біля водограю. Ось він знову пірнув і пропав.

«Щось довго його не видно… Чи не втонув бува…» - стривожилася вона. Та за якусь мить хлопчина випірнув біля самого каменя з чималою рибиною в одній руці та ножем у другій.

- Тримай! – гукнув він, кидаючи рибину. Вона впала на камінь і ковзнула їй до ніг. Дівчина підскочила мов ошпарена:

- Ти здурів, чи що? Так мене лякати… В мене мало серце з грудей не вистрибнуло…

- Пробач, я не подумав, що ти можеш злякатися рибини…

- Ти таки невиправний бовдур… Не рибини я злякалася… Просто ти виринув  надто несподівано.

Хлопчина вибрався з води, одягнувся і підійшов до дівчини, що ображено втупилася поглядом кудись убік.

- Ось твій ніж… Візьми… Ти зараз така мила, що хочеться тебе розцілувати…

- Ще чого? Ти краще багаття розпали… - дівчина затнулася, а згодом дещо лагідніше додала: - А я поки рибу почищу...

Хлопцеві відлягло від серця, він посміхнувся, вхопив оберемок хмизу й заходився розпалювати багаття. Коли нарешті йому вдалося роздмухати вогонь і той спалахнув у повну силу, щось штрикнуло його у спину. Він повернув голову: дівчина, лукаво посміхаючись, штрикала його в плечі довгим прутиком, на якому була нанизана вже почищена рибина.

- Бери ж… Швидше… Ну чого ж ти такий млявий?.. Я вже помираю з голоду, - цокотіла вона, всідаючись поруч хлопця. Упхнувши прут із рибиною йому в руки, юнка притулилася до нього. Вони сиділи мовчки та голодними очима спостерігали, як підрум’янюється риба на вогні.

- Давай уже її сюди… Вона готова… Вже не сила терпіти, - врешті озвалася дівчина, благально дивлячись на хлопця.

- Гаразд… Зажди хвилинку… Вона ж гаряча… - мовив хлопчина, кладучи рибину на великий листок водяної лілії, який дбайливо заготував заздалегідь.

Чи була та рибина смачною, невідомо, та вона так швидко зникла у роті дівчини, залишаючи по собі тільки кістки, що хлопчині дісталась лише голова та шматок хвоста.

Коли трапеза була закінчена, хлопець підвівся і почав збирати речі.

- Якщо ми хочемо вибратися з лісу до вечора, то нам потрібно вже йти, - мовив він, глянувши на дівчину, і лише зараз помітив, що вона боса: - От халепа, я ж зовсім не подумав про твоє взуття.

- А я думала, що ти понесеш мене на руках, – пожартувала дівчина.

- Ну, звичайно ж, понесу, - підіграв хлопець і підхопив дівчину на руки. - Але хоч ти й легка, як пір’їна, далеко ми не зайдемо, якщо я весь час нестиму тебе.

- Авжеж, - погодилась дівчина, поклавши йому голову на плече.

Хлопець замислився на хвилину, потім поставив дівчину на камінь і взяв ножа:

- Ти ж не збираєшся завдати мені шкоди? – лукаво мовила дівчина.

- Ні… Тільки вкоротити свій плащ, - і, надтявши ножем поли плаща з обох сторін, швидким вправним рухом вкоротив їх.

- Вау, - мовила дівчина, оглядаючи себе з усіх боків. - Так навіть краще.

- Сідай сюди, - і хлопець показав на край каменя.

Коли дівчина вмостилася на камені, він обмотав її делікатні ступні та литки  обривками плаща, наче онучами, і зафіксував їх мотузкою. Тканина плаща була досить цупкою, тому хлопець сподівався, що вона хоч якось захистить ніжну шкіру дівчини.

- А тепер спробуй пройтись, - попрохав він.

Юнка підвелася з каменя і, зробивши кілька кроків, зупинилася.

- Ну як? - спитав хлопець.

Замість відповіді дівчина підбігла до нього, поцілувала в губи і, знітившись, відскочила вбік. Хлопець зробив вигляд, що нічого особливого не трапилося (хоча в душі літали метелики).

- Знаєш, ти зараз така чарівна, що я, мабуть, таки понесу тебе на руках…- сказав він, піднімаючи торбу.

- Не виключено… Проте я здатна йти сама, - дівчина попрямувала в напрямі лісу, а хлопець подався за нею.

Заглибившись у ліс, вони натрапили на звірину стежку і вирішили іти по ній.

Дорогою дівчина розповідала про те, що з нею трапилося: на замок, у котрому вона жила з батьком, напали вороги; батько наказав вивести її з замку підземним ходом; по дорозі втікачі потрапили в засідку, але їй вдалося втекти; потім вона заблукала в лісі, а коли, втомлена, вибралася на галявину, заснула під дубом. Хлопець мовчки слухав її розповідь, час від часу допомагаючи продиратися через хащі або на руках переносячи через струмочки і болота. Нарешті вони вийшли на лісову дорогу і зупинились перепочити. Хлопець посадив дівчину під деревом і заходився поправляти обмотки на її ногах.

- Я чомусь така втомлена… Мабуть, забагато тріскотіла, - промовила, посміхаючись, дівчина і поправила пасмо волосся, закладаючи його за ліве вухо. У промінні сонця блиснула сережка. Хлопця як струмом ударило. Він поліз за пазуху і закляк:

- От я бовдур…

- Що трапилося? - злякано запитала дівчина.

- Загубив на галявині біля водограю щось дуже важливе та коштовне, - відповів хлопець. - Зачекай мене тут, я миттю збігаю… я швидко… туди й назад… - він поклав торбу біля дівчини, поцілував її в щоку й швидким кроком попрямував до лісу.

ГЛАВА 6

Дівчина провела юнака поглядом. Коли постать хлопця зникла за деревами, вона заплющила очі й поринула у мрії. Так сидячи, юнка й незчулася, як  задрімала.

Зненацька хтось міцно обхопив її і чиясь рука затулила їй рота. Юнка пробувала було пручатись, та чоловік, який схопив її, був сильнішим. Їй мотузкою спутали ноги і зв'язали руки. Від страху і безсилля дівчина зомліла.

Двоє незнайомців, що напали на дівчину, поклали її на землю.

- Ти глянь, яка солодка цяця цього разу нам трапилася, - пробурчав один із них, відкинувши волосся з обличчя дівчини, і вже збирався торкнутися її грудей.

- Не лапай! – гримнув на нього інший, помітивши коштовну сережку у її вусі. – Схоже, ця красуня голубої крові, а якщо ще й незаймана, то нам добре за неї заплатять. Ти там не придушив її бува?

Цей здоровань, вочевидь, був ватажком, бо той, що пробував облапати дівчину, миттю відступив. Ватажок схилився над дівчиною і, відчувши її подих, розпорядився:

- Зав’яжи їй рота… Стискай не сильно, а то ще задихнеться по дорозі, та вантаж на коня… Торбу не забудь на радощах забрати.

Зв’язану дівчину поклали впоперек на коня, ватажок примостився позаду, і розбійники зникли у хащах.

ГЛАВА 7

Хлопець повернувся, коли ліс огорнули сутінки. Хоч він і поспішав, але дорога до галявини і назад зайняла багато часу. Та ще й довелося довго повзати галявиною у пошуках сережки. На щастя, вона знайшлася.

Не побачивши під деревом дівчини, хлопчина злякався: «Що знову?.. Та де ж вона?.. Місце те… І дерево… Вона ж не могла нікуди піти сама та ще й з такою важкою торбою… Тут щось не те… Трава витоптана, наче тут битва була… Сліди коней?» Врешті хлопець зрозумів, що дівчину викрали якісь негідники. Він вийшов на дорогу, уважно розглянув сліди копит і переконався, що викрадачі повернули в той бік, звідки й приїхали.

«Мабуть, десь там у них табір… А може, містечко чи село за лісом…» - думав  хлопець, ідучи слідами кінських копит.

Він, звичайно, знову міг викликати примарного вовка, та це не було так просто. Кожен казкар міг приручити лише одного демона. Хоч примарний вовк і не був надто могутнім демоном, але хлопець обрав його ще на першому курсі Академії Казок. Цього демона учні називали поміж собою «не сховатись, не збрехати» за його вміння знайти все, що треба. Напавши на слід, він не втрачав його навіть у негоду, а якщо зустрітися з ним поглядом, то обманути неможливо - розкажеш усе, що знаєш. Тому навіть казкар, викликавши примарного вовка, ніколи не дивився йому в очі. Та був у нього й суттєвий недолік – ненаситна жага: він потребував надто багато життєвої енергії, тому викликати його можна було тільки в разі конечної потреби.

Хлопець ішов уже добру годину. Раптом із вечірньої темряви почулися п’яні співи і назустріч йому виринули два вершники.

«Мабуть, добряче хильнули… Бо надто безпечні… Щось мені підказує, що саме вони мені й потрібні…» - подумав хлопець, звертаючи з дороги у ліс. Сховавшись за кущем ожини, він дочекався, поки вершники під’їдуть ближче, викликав примарного вовка і вийшов їм навперейми.

Від несподіванки вершники змовкли і зупинили коней.

- Це що за дурень? – мовив один із них, звертаючись до іншого.

З кущів вийшов примарний вовк і всівся поперед хлопця, опустивши голову.

- О, дивись, він ще й з собакою… - ледь ворушачи язиком, пробелькотів другий.

Хлопець упізнав торбу, що була зачеплена за луку сідла одного з вершників, і звелів демонові:

- Роби свою справу.

Вовк підняв голову догори й завив так, що кров заклякла в жилах. Коні з жаху встали дибки, скинувши вершників на землю разом з усім добром, і кинулись врозтіч, не розбираючи дороги.

Демон підійшов до розпростертих на дорозі негідників, обрав того, що був ще при тямі, і заглянув йому у вічі. Очі вовка світились пекельним вогнем, негідник закляк.

Хлопчина підійшов ближче.

- Де та дівчина, у якої ви забрали цю річ? – запитав, указуючи на торбу, що лежала поруч із негідником.

- У містечку за лісом, ми продали її…

- Кому?

- Торговцю живим товаром…

- Де його шукати?

- У місцевому борделі… Він там сьогодні був…

- Ти продав її в бордель, покидьку?..

Хлопець побілів від злості й хотів ударити ногою негідника, та той вчасно пробелькотав:

- Ні... Ні, він купив її для гарему якогось вельможі…

- Живи, мерзотнику… - видихнув хлопчина, підняв із землі торбу і, закинувши її на плече, пішов геть.

Відійшовши на безпечну відстань, він відпустив демона й знесилено присів за деревом край дороги. Навколо була темрява. Ніч входила у свої права.

Сидячи із заплющеними очима, юнак подумки заспокоював себе: «Якщо її купили для гарему вельможі, то в найближчий час їй ніщо не загрожує, окрім хіба хамства…»

Хоч хлопчина боровся зі сном, він його таки здолав. Коли юнак розплющив очі, знову були сутінки, тільки вже вранішні. Схопившись на ноги, сміливець вийшов на дорогу й швидким кроком подався до містечка.

ГЛАВА 8

Коли дівчина прийшла до тями, вечоріло, дуже хотілось пити. Вона зв’язана лежала в якійсь кімнаті на ліжку. У маленьке віконце майже під самою стелею ледь пробивалося світло, розганяючи сутінки по кутках. Дівчина не встигла роздивитись навколо, як двері кімнати відчинились і увійшла якась жінка. Помітивши, що бранка прокинулася, вона присіла на край ліжка і розв’язала їй рота.

- Мовчи, - попросила жінка, приклавши палець до губ дівчини. Губи були сухими й потрісканими.

Жінка взяла зі столика, що стояв поруч із ліжком, склянку із якимось напоєм,  другою рукою обхопила дівчину за плечі і трохи підвела її, щоб та могла напитися:

- Пий… Пий, не бійся…

Дівчина жадібно випила і за якусь хвилину відчула запаморочення і дивну сонливість.

- Усе буде гаразд, - мовила жінка, лукаво посміхаючись. Дівчина заплющила очі й міцно заснула.

Здавалось, вона спала лише мить. Коли ж прокинулася, зрозуміла, що її кудись везуть. Вона лежала на соломі, вкритій грубим рядном, у якомусь великому критому візку, поруч лежали ще двоє зв’язаних дівчат. Вони були непритомні або ж просто спали. Візок злегка похитувався, чомусь нудило і страшенно хотілося пити. Все та ж жінка схилилася над нею і чимось напоїла. Дівчина знову заснула.

ГЛАВА 9

Діставшись до містечка, хлопець швидко розшукав бордель. Використавши свої чародійські вміння, він зміг довідатися, куди подався торговець живим товаром. Трохи перепочивши, купив у містечку якусь клячу, бо нічого кращого йому не запропонували, і вирушив навздогін.

Торгівець живим товаром був не в тім’я битий – розумів, що його можуть переслідувати, і вправно плутав сліди. Тому лише під кінець третього дня нашому героєві пощастило напасти на слід великого критого візка.

За якусь годину хлопець наздогнав його. Порівнявшись з візком, він помітив, що візник дрімає, похитуючись у такт стукоту копит, нахилився, вихопив із його рук віжки і рвучко потягнув на себе. Коні різко смикнулися вперед, потім вбік і зупинились. Втративши рівновагу, сонний візник опинився на землі. З візка вистрибнула літня жінка і подалась навтьоки. Юнак відгорнув тент і заглянув усередину. Там на соломі лежали двоє зв’язаних дівчат, вони були непритомними. Але тієї чарівної білявки, яку він сподівався тут знайти, не було.

Хлопець зіскочив на землю, підійшов до торгівця (а це був саме він), який стогнав від болю, бо таки добряче забився. Вхопивши його за барки, трусонув так, що той заскавчав, наче побитий пес:

- Де вона? Куди ти її подів, мерзотнику?!

З переляку мізки торгівця спрацювали миттєво:

- Ти про білявку з коштовною сережкою?.. - забелькотів він і, не чекаючи відповіді, додав: - Вона зовсім квола була, мабуть, хвора, тільки гроші на вітер пустив, сережку й ту віддав…

Хлопець обірвав його лепетання соковитим ляпасом і струснув ще раз:

- Де вона? Говори, бо… - він не встиг закінчити погрозу, бо торговець знову забелькотів:

- Вона в знахарки, що живе край болота, біля зруйнованого замку… Півдня дороги звідси…

Хлопець згадав, що справді бачив під лісом неподалік дороги якісь руїни. Розпитав торгівця ще про дещо і відпустив. Заскочивши на козли візка, розвернув коней і щодуху помчав до зруйнованого замку.

ГЛАВА 10

Скільки разів вона приходила до тями і знову мліла у цьому клятому візку, дівчина не знала, це було наче якесь марево.

На цей раз юнка прийшла до пам’яті на ліжку у незнайомій кімнаті. Вона вже не була зв’язана. У кімнаті приємно пахло польовими травами, що висіли пучками під стелею. Молода жінка, приємна, але трохи дивна на вигляд, помітивши, що дівчина отямилась, подала їй горнятко з пахучим чаєм:

- Пий, люба… Пий.

Напій був теплим та приємним на смак.

- Де я?.. Хто ви? – напившись, запитала дівчина.

- Не говори, люба… Не трать сил… Тобі їх треба берегти…

Жінка присіла на край ліжка і погладила дівчину по голові, та заплющила очі і знову заснула.

- Що вони з тобою зробили… Виродки… - прошепотіла жінка. - Таку красу згубили, іроди…

Раптом знадвору долинув якийсь шум.

«Невже ці нелюди повернулись? Чого їм ще треба?» - обурена жінка рішуче попрямувала до дверей. Відчинивши їх і побачивши у дворі той самий візок, сердито гукнула:

- Чого вам ще треба, негідники?! Чому ви не залишите у спокої це дитя?! Вона помирає…

З візка зіскочив молодий чоловік, і жінка здивовано замовкла.

Хлопець підійшов до неї і стривожено запитав:

- Хто помирає?.. Як помирає?..

- Чого тобі, хлопче? – жінка вже отямилася і рішуче загородила собою двері.

Рішучість жінки протверезила хлопця, і він трохи заспокоївся, підсвідомо розуміючи, що їй краще не перечити.

- У вас сьогодні вранці господар цього візка залишив хвору дівчину... Таку чарівну білявку…

- Ну, залишив… А тобі що до неї?

- У мене нема нікого ріднішого за неї… Дозвольте мені її побачити…

- Ще встигнеш… Я тобі не зовсім довіряю… Та й, врешті, зараз вона спить, і турбувати її не треба, - твердо відмовила жінка і, вказуючи рукою на візок, спитала: - Що там у тебе?

Тут хлопчина згадав про дівчат, що лежали непритомні у візку.

- Там ще двоє дівчат… Сплять чи, може, непритомні… Їм теж, мабуть, потрібна допомога…

- Ходімо подивимось, що я можу для них зробити…

Жінка попрямувала до візка. Хлопець, мить провагавшись, подався за нею.

ГЛАВА 11

Юнак допоміг знахарці піднятися на візок і звільнити дівчат від пут.

- Поки я тут їх оглядатиму, - попросила жінка, взявши одну з дівчат за зап’ястя, - розпряжи коней та пусти пастись… Хай і вони відпочинуть…

Хлопець слухняно виконав прохання знахарки. Присівши на козлах, він вийняв з-за пазухи сережку і, тримаючи її в розкритій долоні, тихо промовив, звертаючись до себе самого:

- Якщо б я не був таким безпечним, то не залишив би її там одну…

З-під тенту позад хлопця виглянула знахарка і сіла поруч із ним, не давши завершити думку.

- Скажіть, що з нею, благаю…

Жінка уважно глянула на хлопця і, відчувши, що коїться в нього на серці, відвела погляд:

- Вона помирає, юначе…

- Як це помирає? Чому помирає? Що ті виродки з нею зробили? - розпачливо вигукнув хлопець.

- Вони, звичайно, виродки, але в цьому не винні. Просто дівчина десь сильно застудилась. Єдина вина цих негідників, що пізно це помітили. Привезли б хоч на день раніше... Може, я й підняла б її на ноги. Проте зараз я нічого вдіяти вже не в силах.

- Це все я винен... Надто легковажним був…

Якусь хвилину вони сиділи мовчки, нарешті жінка тихо спитала:

- Як трапилось, що вона стала бранкою?

- Я загубив річ, що належала їй… Пішов цю річ шукати, залишивши її одну біля лісової дороги, - мовив із жалем хлопець.

Лише зараз жінка помітила сережку на його долоні.

- Ніколи не знаєш, що знайдеш, а що загубиш, хлопче.

Хлопець сховав сережку за пазуху і спитав, киваючи на дівчат у візку:

- А з ними що?

- З ними все буде гаразд… Їх обпоїли якимось сонним зіллям… Просплять ще до ранку, мабуть... І прокинуться дуже голодними, треба подбати про якийсь харч… Ходімо в будинок.

Жінка підвелась. Хлопець зіскочив з візка, допоміг їй злізти, і вони разом подалися до будиночка.

ГЛАВА 12

Дівчина розплющила очі й відразу помітила хлопця, що дрімав, сидячи біля її ліжка.

- Це ти, мій любий дурнику? Чи я вже марю?- ледь чутно прошепотіла.

Хлопець підхопився, схопив руку дівчини:

- Це я, люба… Це я… Пробач, що залишив тебе одну…

- Підведи мене… Я хочу сісти, та сил бракує…

Хлопець обережно обійняв недужу однією рукою за плечі й посадив на постелі. Іншою рукою він підклав їй за спину ще одну подушку, яку завбачливо поклала на стілець поряд з ліжком знахарка. Сівши біля дівчини, юнак узяв її за руку.

Дівчина посміхнулась йому:

- Ні, милий, не вини себе… Це я заснула під тим деревом… Незчулась, як мене схопили…

Дівчина відкинула з лоба волосся, яке заважало їй бачити хлопця. У вусі  блиснула сережка.

Хлопець підхопився, вийняв з-за пазухи другу сережку і простягнув дівчині:

- Ось, люба, ти загубила її на галявині…

Недужа глянула на сережку, потім на хлопця, їх погляди зустрілися.

- А я все думала, де це я її загубила… Ти знайшов її… Хай буде у тебе… Як згадка про мене…

- Не кажи так, люба, все буде добре… - тамуючи сльози, промовив хлопець. - Я зараз… Подам тобі пити…

Безмірний жаль стиснув йому груди. Хлопець підвівся, ховаючи очі, щоб дівчина не зауважила його сліз. Взявши горнятко з відваром, юнак підніс його до губ дівчини, вона зробила кілька ковтків і відхилила горнятко.

- Не плач, милий дурнику… Поклади мене, я втомилася…

Хлопець, обережно притримуючи дівчину, вийняв подушку з-під її плечей:

- Тобі так зручно?.. Моя чарівна Принцесо Ельфів...

- Так, любий… Ти здогадався… Як мило…

Вона посміхнулася йому, заплющила очі й заснула.

…Коли до кімнати увійшла знахарка, хлопчина не помітив. Зауважив її лише тоді, коли вона поклала руку йому на плече.

- Ще день-два… Я більше нічого вдіяти не зможу… - мовила вона. - А ти можеш…

- Я?! Я можу?! Я можу те, що не можеш ти?! – вигукнув здивовано юнак.

- Так, можеш… Я знаю, хто ти… Ти можеш… - знахарка прискіпливо глянула на хлопця. - Я ж відьма… Ти не знав?

Хлопець збентежено глянув на жінку, взяв руку дівчини й поцілував.

- Я повернусь, кохана… - прошепотів він і вийняв із підсумка на поясі призму часу. Повагавшись хвилину, зупинив час.

Цією призмою користувалися в процесі навчання – для правки помилок при написанні казки. Хлопець не використовував її ще з тих часів, як закінчив Академію Казок. У справжній казці - це табу.

ГЛАВА 13

Портал закрився за спиною хлопця, і він опинився в центральному коридорі Академії Казок. Мабуть, було пізно, бо в коридорі ні душі. Тьмяно мерехтіли ліхтарі, в повітрі пахло озоном.

Хлопець пройшов коридором і зупинився біля великих дверей кабінету Старого Мудреця (так ласкаво називали між собою учні Старійшого Архімага академії). Двері не були щільно зачинені, і у шпаринку в коридор проривалась смужка дивовижного сяйва.

«Старий Мудрець завжди в роботі…» - подумав хлопець і відразу почув гучний голос:

- Заходь! Заходь, я чекав на тебе.

Юнак увійшов до кабінету. Чимало часу колись провів він тут, гризучи граніт магічної науки. За великим столом, хаотично заставленим різноманітними магічними та казковими речами, сидів сивобородий маг і пильно дивився на хлопця.

- У мене був Великий Магістр Часу… Я знав, що ти прийдеш. Ти втрутився в часовий плин… Ти хочеш переписати казку? Врятувати когось від неминучої смерті? – маг зробив паузу і за мить продовжив: – Колись і я був у подібній ситуації… Повір мені, це неможливо... Ти мій найкращий учень, і коли я вирішив навчити тебе творити казки в реальному часі та просторі, я попередив тебе про наслідки, та, схоже, ти був настільки захоплений, що не надав цьому належної уваги.

Мудрець замовк, продовжуючи пильно дивитися на хлопця.

- Бачу, що все значно гірше… Чи я ще не все знаю?

Хлопець опустив очі:

- Так, учителю… Я закохався... Та вона помирає… Помирає через мою безпечність… Скажіть, що можна вдіяти… Чи є хоч мізерний шанс врятувати її?.. Я готовий на все.

Мудрець замислився на мить, дивлячись кудись у простір. Здавалося, його погляд проникав крізь стіни.

- Ти усвідомлюєш, що наслідки твоїх дій можуть стати для тебе фатальними?.. За її життя тобі доведеться заплатити своїм. Тобі доведеться відмовитися від вічності й стати смертним… Так, переписавши казку, ти врятуєш її, та можеш більше ніколи не зустріти… Шанс, що ваші шляхи перетнуться знову, просто нікчемний.

Маг глянув хлопчині просто в вічі, та цього разу той не опустив очей.

- Хай буде, що буде. Який із мене казкар, якщо я не можу врятувати своє власне кохання? Ту єдину рідну душу, що зараз може неминуче згаснути назавжди… Чи варта того вічність?

- Добре, хлопче, слухай уважно… - мудрець узяв з великої книжкової полиці об’ємний і, судячи з вигляду, дуже древній манускрипт: - Щось подібне зробив лише один казкар за всю історію існування Академії Казок, і це було дуже-дуже давно. Саме він і написав цей манускрипт… Тут є усе, що тобі потрібно… Уважно прочитай його і знайди свій шлях... Але пам’ятай, що часу в тебе обмаль.

- Дякую, вчителю… Я зроблю все… Навіть неможливе... Інакше чого я вартий? – промовив хлопець, беручи з рук Мудреця важкий манускрипт.

- Щасти тобі… Я так шкодую, що колись мені забракло твоєї рішучості, - сказав йому навздогін Старий Мудрець, та хлопець цього не почув, бо вже прямував коридором до своєї лабораторії казок…

ЕПІЛОГ

Казкар замовк, узяв зі столика кришталевий келих, підніс його до губів.

У кімнаті панувала тиша. У каміні догоряв вогонь, а за вікном уже вгамувалась заметіль. Наступав тихий морозний ранок.

- Уже світає, і мені пора йти… Це була наша остання зустріч… І моя остання казка…

- Постривай, казкарю… А чим же все скінчилось?.. Ти ж не закінчив казку, – стримала старця дівчина.

Сивий чоловік глянув на неї – у його погляді було стільки тепла, що дівчина зніяковіла, – допив келих до дна і поставив його на столик:

- Мені чомусь здається, що Принцеса сама завершить цю казку.

Після цих слів казкар розчинився у повітрі, наче вранішній туман.

Принцеса засмучено дивилася на стілець, де щойно сидів її гість: «Дивний якийсь цей казкар: зненацька з’явився якось одного зимового вечора у цьому мисливському будиночку… Зненацька й щез… Усе було мов сон… Та й ця остання казка щось мені до щему в серці знайоме нагадує – наче те все сталося зі мною…»

Принцеса підвелася й підійшла до вікна. Світало, перші промені вранішнього сонця золотили крони дерев, густо обсипаних снігом. Раптом сонячний зайчик стрибнув у вікно, Принцеса від несподіванки заплющила очі. Промінь сонця, увірвавшись до кімнати, впав на столик, освітивши порожній кришталевий келих. Поряд із келихом на столику щось вигравало всіма барвами веселки. Дівчина підійшла до столика, простягнула руку і завмерла. Іншою рукою вона мимохіть доторкнулася до свого лівого вушка, її повіки затремтіли і по щоках побігли гарячі сльози:

- Ну чому… Чому ти знову покинув мене?.. Мій божевільний дурнику… - прошепотіли пересохлі губи дівчини.

***

Поступово емоції вляглися. Діамантова сережка переливалася всіма барвами веселки на дівочій долоні. Сльози висохли, обличчя дівчини на мить осяяла тиха усмішка і відразу згасла: «Як мило… Дивний казкар… Розповів цю історію лише для того, щоб подарувати мені другу сережку… Це всього лиш казка».

Дівчина підійшла до дзеркала, що висіло на стіні біля вікна. Вправним рухом заклала пасмо волосся за вушко і глянула на своє відображення:

«Дива та й годі… Коштовних прикрас у мене чимало, та я не пам’ятаю, щоб хоч раз одягала інші сережки, крім тієї єдиної, яку ношу з дитинства… А вушко проколоте… Ніколи б не подумала, що в неї є пара…» - і дівчина почепила другу сережку. Сережка яскраво блиснула, відбиваючись у дзеркалі, і на мить осліпила дівчину яскравим спалахом сонячного світла... Принцеса заплющила очі. І тут же відчула грайливий літній вітерець, що промайнув повз та, проникаючи під одяг, огорнув тіло п’янким ароматом польових квітів, який так приємно лоскотав їй ніздрі…