Остання казка

22 червня 2016
Олег Іващишин

(присвячується Чолавин Т.М.)

ПРОЛОГ

У чудовий літній день, під вечір, польовою дорогою, що вилась серед лугів, оминаючи болото, верхи на породистому скакуні, їхала молода дівчина. Кінь її був, мабуть, з найкращої стайні королівства. Одяг хоча і вишуканий, та виглядав доволі скромно, що само по собі свідчило про душевну гармонію та неабиякий розум. Лице дівчини було милим, погляд замріяним. Волосся, зібране назад та скручене в кулачок, відкривало для стороннього погляду чарівні вушка. В одному з яких вигравала на сонці, усіма барвами веселки, коштовна сережка.


Війна, що спустошувала ці землі, давно скінчилась. Королівська сторожа переловила та винищила всіх, чи майже всіх, розбійників. Та все ж подорожувати одній, уночі, в цих краях було доволі небезпечно.

Дівчина помітила вдалині руїни замку, та звернула з дороги в надії влаштуватись десь серед них для ночівлі. Та на півдороги її кінь, несподівано, повернув у бік болота. Дівчина хотіла було завернути його, та помітила на галявині край болота невеличкий охайний будиночок.

В’їхавши на подвір’я, вона зіскочила з коня, зачепила його вуздечкою за плота та попростувала до будинку.

Двері будинку розчинились, і назустріч їй вийшла молода жінка. Привітавшись з нею, дівчина чемно спитала:

- Чи не могла б я десь тут заночувати?

Жінка уважно глянула на неї, побачила у вусі коштовну сережку, привітно посміхнулась та злегка вклонилась:

- Звичайно ж можете. Я чекала Вас.

"Приємна на вигляд… Але якась дивна," - подумала дівчина про жінку, та мовила:

- Ви знаєте мене?

- Авжеж, хто в цих краях не знає Вас, - лукаво мовила жінка та знову вклонилась.

- Та годі вже, досить з мене кепкувати! Я хочу лиш заночувати… - дівчина зашарілась, - от бачите, як Ви мене збентежили… Я вже віршами заговорила.

- Заходьте ж… А я поки коня розсідлаю, - мовила жінка та відступила від дверей, звільняючи дорогу.

Дівчина увійшла в хатину. В середині приємно пахло польовими травами, що висіли пучками на мотузках підчеплених до стелі. Кімната була чистою, посеред неї стояло акуратно застелене ліжко.

"Мабуть знахарка якась… Доволі мила… Але ж ми тут у двох не вмістимось…" - подумала дівчина, дивлячись на ліжко. Поки вона оглядала кімнату, повернулась господиня, вловивши стурбований погляд дівчини, мовила:

- Не турбуйтесь, сьогодні повний місяць, і я на всю ніч йду різне зілля збирати, отож до світанку мене не буде… За безпеку будьте спокійні, сюди вночі сам чорт не поткнеться.

До півночі вони мило спілкувались. Потім жінка пішла збирати зілля, а дівчина вляглась спати та міцно проспала аж до ранку, коли промінчик сонця, проникнувши в вікно, розбудив її.

Господиня заходилась готувати сніданок, в кімнаті смачно пахло. Дівчина швидко одяглася, вони разом поснідали та жінка допомогла їй осідлати коня. Коли вони попрощались, раптом жінка спитала:

- А чи любите Ви казки?

Дівчина здивовано глянула на неї, та жінка, не чекаючи відповіді, продовжила:

- В Чарівному Лісі є мисливський будиночок… В цьому будиночку, довгими зимовими вечорами, з’являється дивний казкар та розповідає чарівних казок. Завітайте якось туди, може він розповість Вам вашу казку… Ваша Чарівність, Принцесо Ельфів.

Жінка вклонилась, повернулась і увійшла в будиночок. Дівчина збентежено дивилась їй в слід:

"Дива тай годі…" - подумала дівчина, почекала якусь хвилину, скочила на коня, та помчала геть.

Принцесу (а це була саме вона) схвилювало почуте, бо нагадало їй про дитинство та няню - літню жінку, яка ласкаво називала її "Ваша Чарівність" та розповідала казок. Однією з них була казка про Чарівний Ліс, який знаходився десь на західному краю королівства. Діялись в ньому різні дива. Кожному, хто входив в нього, ліс давав свою стежину. Хто мав нечисте сумління, довго блукали, стежка їх була заплутаною, та коли врешті вибиралися з лісу, поводились наче божевільні: ставали навколішки, цілували землю, нюхали квіти та траву, раділи всьому мов діти. Інші ж, з чистим сумлінням, знаходили стежину в країну мрій, та лиш комусь одному, могло пощастити знайти стежку у справжню казку.

Так поринувши в спогади, дівчина не помітила, як кінь виніс її на роздоріжжя та зупинився.

Вона поглянула навколо, замислилась на мить та рушила дорогою на захід.

***

Чарівний Ліс поринув у зимовий сон. Навколо кружляла заметіль, лише у маленькому мисливському будиночку, що стояв посеред лісу, вирувало життя. Всередині нього було тепло та затишно, в повітрі витав тонкий аромат кави, в каміні, потріскуючи, горів вогонь, кидаючи примарні відблиски на стіну та стелю.

Поряд з каміном у кутку стояв столик і два м’яких крісла. Посеред столика, на мереживній серветці, що наче велика сніжинка, яка опустилася з морозного нічного неба, у дивовижному підсвічнику, тьмяним вогником мерехтіла воскова свічка. Поруч стояла срібна таця з фруктами, два кришталевих келихи та пляшка шляхетного трунку.

У кріслі, що навпроти каміну, сиділа підібгавши під себе ноги, елегантно вдягнена молода красуня. Її прекрасне довге волосся, що у відблисках полум’я містично переливалось різними барвами, розсипалося по напівоголених плечах. Тримаючи в руці горнятко з кавою, наче в очікуванні дива, вона мрійливо вдивлялась, крізь мерехтливе полум’я свічки в напівтемряву, що оповила крісло по той бік столика. Відблиск вогника витанцьовував в її очах…

Раптом вогонь в каміні пригас, і кімната заглибилася в темряву. Лише вогник свічки ледь жеврів у пітьмі. За якусь мить вогонь спалахнув знову, розганяючи темряву у закутки кімнати.

"Нарешті…" - подумала дівчина та, роздуваючи щоки, відвернула вбік голову. По той бік столика, навпроти неї, у кріслі сидів чоловік, літа вже встигли розфарбувати його скроні у срібні кольори, та в очах у нього ще палав вогник юності.

- Доброго вечора, Ваша Чарівність Принцесо Ельфів. Пробачте, що втомив Вас очікуванням… Мені немає виправдань, - промовив, винувато посміхаючись, гість.

Принцеса поставила горнятко на столик, глянула на лагідний вираз обличчя співбесідника та посміхнулась у відповідь. В її очах засяяли іскорки такого знайомого ще з дитинства почуття.

- Мені, звичайно, приємно це чути, але я вся тремчу в очікуванні казки, тож не витрачайте часу на зайві церемонії…

Чоловік вмостився зручніше у кріслі, на мить замислився й промовив:

- Багато казок я розповів Вам, моя Принцесо, цими довгими зимовими вечорами… Але сьогодні, я розповім Вам особливу казку, казку яку я створив для Вас..

Принцеса мимоволі поправила рукою волосся з лівого боку обличчя, заклавши його за миле вушко, яке прикрашала дивної краси інкрустована діамантами сережка, і приготувалась слухати.

Казкар ледь помітно посміхнувся та мовив:

- Отож, почнемо… Часи то були непевні. В країні ельфів точилась війна, палили ліси та руйнували замки…

ГЛАВА 1

Світало, перші промені сонця фарбували вершки дерев у золотисто-багряні кольори. По вузькій звіриній стежці, що вилась серед лісу поміж кущі ожини, неквапливим кроком йшов молодий чоловік, закутаний в довгий полотняний плащ з великим каптуром. Плащ час від часу зачіпався за кущі, і хлопчині доводилось звільняти його з цупких колючих обіймів. Та ось ліс порідшав, і подорожній вийшов на галявину, яка була всипана різнобарвними польовими квітами, аромат яких п’янко лоскотав у ніздрях. Посеред неї височів могутній дуб, у його підніжжя, на густій траві, неначе щось лежало. Хлопчина на мить зупинився, вдивляючись, та обережним кроком рушив у бік дуба. Наблизившись до місця, він завмер мов зачарований. На густій траві під дубом, скрутившись калачиком і підклавши руки під чарівну голівку, мирно спала молода дівчина. ЇЇ коротка спідничка ледь вкривала стегна. Довгі стрункі ноги в шовкових панчохах та чобітках із замші ледь не торкались колінами підборіддя. Між спідничкою та панчохами виднівся клаптик оголеного тіла. Все виглядало так звабливо та водночас невинно, що молодий чоловік завмер не в силі відвести ледь збентежений погляд. Минула так мабуть хвилина-друга.

"Яке миле та безпечне дівча.." - подумав він.

Промінчик вранішнього сонця, пробиваючись крізь листя дуба, торкнувся обличчя дівчини. Відчувши крізь сон лагідне тепло, що приємно лоскотало щоку, вона розплющила очі, та вгледівши хлопця, миттєво схопилась на ноги, вихопивши з-за пояса мисливського ножа, завмерла в войовничій позі. Хлопець відступив на крок:

- Агов, постривай, я не завдам тобі шкоди…

- Ти хто такий? Чого витріщаєшся? – не міняючи пози, емоційно промовила дівчина.

- Я?.. Я чарівник, що створив цю казкову країну.

- Що ти верзеш, убогий? Ти мене за білявку маєш?... Хоча, врешті так воно і є, але не суди про розум за кольором волосся!

- Хоч вір, хоч не вір, я сказав, що сказав.

- Ти вже мене вкрай заплутав… Мабуть, ти й насправді якийсь мудрець.

- Скажи-но, миле дівча, що ти тут робиш саме-самісіньке, далеко від дому?

- Ніяке я тобі не миле дівча, бовдуре… Я… – дівчина запнулась та випрямилась, випинаючи вперед груди, - та врешті, знати тобі це буде зайвим!

Хлопець на мить втратив дар мови… Дівчачі груди, що мимоволі проглядались крізь тонке полотно вишуканої блузи, над широким шкіряним поясом чи може корсетом, що облягав талію та частину грудної клітки, виглядали так спокусливо, мов два спілих соковитих персики в жаркій пустелі.

Помітивши погляд хлопця, та зрозумівши причину його збентеження, дівчина зашарілась. Затуливши груди навхрест руками, вона розпачливо вигукнула:

- Йди геть! Збоченець…

- Ніякий я не збоченець… Але якщо ти справді хочеш, то я піду…

Дівчина невдоволено хмикнула, сховала ножа у піхви на поясі, розвернулась та, направившись в бік лісу, кинула через плече:

- І не смій плентатись за мною, божевільний дурню!

Підійшовши до краю галявини, вона на мить зупинилась та озирнулась. Побачивши, що хлопець не зрушив з місця, заглибилась у ліс.

ГЛАВА 2

Хлопчина дивився у слід дівчині, і хоч відстань між ними в момент, коли вона оглянулась, була чимала, все ж йому вдалось піймати її збентежений погляд. Коли дівча розчинилось поміж дерев, він наче прокинувся від сну, зрушив з місця та підійшов до дуба. Трава ще зберігала відбиток тіла дівчини, хлопець присів поряд та поклав руку на прим’яту траву. Приємне тепло лоскотало його долоню, це вирувала енергетика, залишена тут загадковою незнайомкою.

"Це ж я створив цю казку… Чому я її не знаю… Невже це те, про що попереджав мене Старий Мудрець… Отож це не останній жарт долі Творця Казок… Яке приємне тепло, воно неначе зігріває душу… О ні, ні… Я ж не закохався за мить, що була неначе легенький подих вітру… Та все ж щось надзвичайне є у цій злегка пихатій дівчині…" - розмірковуючи так, він приліг на траву, та раптом щось боляче покололо його в щоку. Хлопець різко підвів голову, розгорнув рукою прим’яту траву та помітив серед неї дивовижної краси сережку, підняв її та став розглядати. В промінні вранішнього сонця коштовні камінці сережки вигравали всіма барвами веселки: "Це ж мабуть діаманти?.. Саме так і є – діаманти… Господи, який же я бовдур… Дівча таки було праве - я дійсно бовдур… Я мав здогадатись про це раніше… Ця вишукана блузка… Ці шовкові панчохи… Я таки бовдур." Хлопець схопився на ноги, заховав сережку за пазуху, та швидким кроком рушив навздогін дівчині.

ГЛАВА 3

Тим часом, заглибившись у ліс, дівчина попрямувала між дерев, не вибираючи дороги, однак вправно оминаючи колючі кущі та різноманітні перешкоди, неначе йшла стежкою, видимою тільки їй.

Коли слух дівчини вловив далекий шум води, минуло вже за полудень. У лісі було нестерпно душно, тому, почувши цей звук, вона неймовірно зраділа і прискорила крок. Незабаром ліс розступився, і дівчина вийшла на невеличку, дивовижної краси галявину: струмок, що вився серед лісу, в цьому місці спадав по камінні невеликої скелі невимовної краси водограєм, утворюючи тихе озерце, яке поволі переходило вже у річку. Побачивши цю красу та відчувши свіжість, якою віяло від водограю, дівчина підбігла до води, та, не роздумуючи ні миті, роздяглася. (Тут слід зазначити, що її врода була настільки чаруючою та знаходилась в такій гармонії з навколишньою природою, що описати це зміг би тільки поет. Як шкода, що цього так ніхто і не побачив.) Розпустивши волосся та акуратно склавши речі на великому плескатому камені, що одним краєм врізався у воду, утворюючи такий собі напівострівець, взяла у руку ножа, що було доволі розумно з її боку, так як час був непевним, а ліс незнайомим, та пірнула у воду. Відпливши трохи від берега, вона перевернулась на спину, та розкинувши руки і заплющивши очі, застигла похитуючись у набігаючих хвильках, насолоджуючись освіжаючою прохолодою води. Минуло так трохи часу, здавалось дівчина заснула, та перше враження було оманливим, бо коли з лісу на галявину вискочила зграя собак, вона миттєво ожила і, зробивши неймовірний кульбіт, пірнула в глибину. Пропливши під водою до водограю, вона знайшла невелику нішу у скелі та випірнула, піднявши голову над рівнем води. Водограй приховував її від сторонніх поглядів, проте вона могла все бачити крізь проміжки у струменях спадаючої води.

Собаки бігали вздовж берега, гавкаючи в бік водограю, за якусь хвилину на галявину вийшло троє чоловіків, щоб зрозуміти, хто вони, великого розуму не потрібно – це були розбійники, яких в цей час в лісах швендялось чимало. Один з розбійників, взрівши на камені акуратно складений одяг, підійшов до нього. Взявши в руки спідню білизну, він повернувся вбік інших двох та, розмахуючи нею, заволав:

- Я нюхом чув, що здобич буде славною, одяг коштовний, тож і ягідка має бути солодкою.

Двоє інших зареготали:

- Одяг, звичайно, здобич славна, та щось ягідки не видно…

- Ану цить! – прикрикнув один з бандитів на собак, собаки заскавчали та змовкли.

Настала тиша, тільки монотонний шум водограю порушував її. Бандити декілька хвилин вслухались в цей шум води, нарешті той, що тримав у руках білизну, промовив, звертаючись до інших:

- Мабуть, вона втекла давно, або ж втонула, хай її чорт…

- Або ж вона русалка, що не краще… - перебив його інший.

- Ти що верзеш, дурню, сплюнь… Мабуть, втонула все ж… Нас тут два дні не було, невідомо скільки ці речі тут лежать… Погода ж була тиха… Речі коштовні бери, та вертаймо до містечка. За таку білизну та інші цяцьки не одна дівка буде нашою, – мовив третій.

Бандити зібрали речі у торбу та, свиснувши собакам, подались геть.

Весь цей час дівчина, знаходячись в своїй схованці, спостерігала за тим, що відбувалось. Очі бачили, та вуха не чули, заважав шум води. Коли бандити подались геть, вона вирішила, що слід дочекатись темноти, щоб непомітно вислизнути з води, бо ж не виключено, що бандити влаштували засідку, а там як прийдеться. Хоч вода і була не надто холодною, та все ж: "Господи, як холодно, я ж тут замерзну поки стемніє…Ще й одяг забрали… От халепа…"

ГЛАВА 4

Увійшовши в ліс, хлопець згаяв чимало часу, поки натрапив на слід дівчини. Скориставшись магічними здібностями, що було не зовсім розумно, бо могло мати незворотні наслідки, він призвав дух примарного вовка і пустив його по сліду, ледь поспіваючи за ним. Коли вже доволі знесилений швидким бігом та ненаситною жагою демона, хлопець відпустив його і присів перепочити, закривши очі, щоб зосередитись , десь зовсім поруч він почув гавкіт собак, та вже був не в силах йти далі. Так минула десь година часу, поки хлопець розплющив очі та підвівся на тверді ноги. Огледівши все навколо, він попрямував туди, звідки годину тому линув гавкіт собак. Дуже скоро його слух вловив шум спадаючої води, а ще за якусь хвилину, він вийшов на ту саму чудову галявинку з озерцем біля водограю. На піщаному березі біля самої води було безліч слідів собак та відбитки декількох пар чобіт, серед них були й відбитки дівочих чобіток:

"В мене таке передчуття, що тут сталось щось дуже-дуже негідне… Я спізнився…" - з цими думками хлопець вже зібрався переслідувати негідників з собаками, розвернувся в напрямку лісу та раптом завмер, почувши як змінився шум води у нього за плечима…

Тихий, але дуже знайомий голос промовив:

- Ти знову покинеш мене, дурнику…

Хлопець повернувся на голос та остовпів. Перед ним відкрилась приголомшуюча картина: з води виходила геть гола та вкрай знесилена дівчина, схрестивши руки на грудях та обнявши долонями плечі, вона ледь щось шепотіла посинілими губами. Миттєво отямившись, він зірвав з себе плащ, та кинувся їй назустріч. Ледь він встиг накинути його на плечі дівчини, як вона знесилено припала до його грудей. Загорнувши у плащ, хлопець підняв її на руки та виніс на берег. Дівчина прихилила голову йому на плече та ледь чутно прошепотіла:

- Ти не повіриш… Наскільки я рада тебе бачити, бовдуре…- та втратила свідомість.

Піднісши знепритомнілу дівчину до великого плескатого каменя, що одним краєм врізався у воду, хлопець як міг зручніше вмостив її на нагрітій за день палючим сонцем поверхні. Дістав з підсумка, що висів у нього збоку на поясі, якусь пляшечку, підніс її до носа дівчини, та чмихнула і розплющила очі, вуста її тремтіли, а зуби відбивали барабанний дріб. Хлопчина стурбовано посміхнувся та дістав з підсумка іншу, трохи більшу пляшку, підніс її до тремтячих вуст дівчини й сказав голосом, не терплячим заперечень: - Ковтай!

Дівчина глянула йому в очі, затримала погляд на якусь мить, та ковтнула з пляшки. Зненацька їй перехопило подих, вона зайшлась кашлем та хапала повітря ротом наче риба на березі…

- Затримай дихання на мить… Тепер видихай… А зараз вдихай… Дихай… Дихай… Все буде гаразд, - благально промовив хлопчина.

Дихання дівчини вирівнялось, вона відчула як легке тепло, виходячи десь з-під грудей, розлилось по її тілу, в голові запаморочилось, стало так добре і безтурботно… Вона заснула. Тим часом хлопець, змочивши їй руки та ноги рідиною з пляшки, заходився їх розтирати. Коли він закінчив цю процедуру, сонце вже ховалось за верхами дерев, сутеніло. Він зібрав свої речі, поставив навколо каменя магічний бар’єр, приліг на теплий камінь поряд з дівчиною та, вслухаючись в її розмірене дихання, заснув і сам.

ГЛАВА 5

Хлопчина прокинуся від того, що його лоскотало щось у щоку. Розплющив очі та все зрозумів. Дівча, що лежало поряд, міцно пригорнулось до нього, поклавши свою чарівну голівку йому на груди, обхопивши їх рукою. Легесенький вітерець грався у волоссі дівчини та лоскотав хлопчині щоку.

Хлопець лежав, боячись поворухнутись, щоб не розбудити це миле дівча, яке, так солодко посапуючи, спало у нього на грудях. Від дівчини йшло таке сильне та водночас ніжне тепло, що проникало аж до самого серця хлопця. Так минула десь година, поки лагідний промінчик вранішнього сонця торкнувся щоки дівчини, й вона розплющила очі. Помітивши, що вона обіймає хлопця, дівчина миттєво відскочила вбік, мало не звалившись при цьому з каменя:

- Що це ти собі дозволяєш, бовдуре, - гнівно мовила вона і, помітивши своє оголене тіло, зашарілась, швидко загорнулась в плащ та присіла на край каменя. Хлопець вдоволено посміхнувся, розуміючи, що, мабуть, з дівчиною все гаразд, та присів поряд з нею.

- Ти, що стежив за мною вчора, збоченцю?

Хлопець весело розсміявся, пригорнувши дівчину, поцілував її в щоку. Від такої несподіванки їй перехопило подих, вона хотіла щось сказати, та тільки наче риба хапала ротом повітря. Це нагадало хлопцю вчорашнє лікування, і він розсміявся ще дужче. Дівчина образилась і повернулась до нього спиною. За мить хлопчина опанував свої емоції:

- Ну годі… Годі вже щоки роздувати, я зовсім не з тебе сміявся, просто я радий, що з тобою все гаразд… Давай краще змайструємо тобі якийсь одяг… - і підтягнувши до себе торбу, в якій лежали його речі, почав викладати їх на камінь поряд з собою. Дівчина спостерігала за цим, скоса поглядаючи через плече, та коли хлопець дістав з торби сорочку з білого тонкого полотна, вона коротко мовила:

- Це…

Хлопець простягнув їй сорочку, дівчина різко вихопила її у нього з рук:

- Відвернись… І не повертайся допоки не скажу…

Хлопчина слухняно відвернувся та почав вкладати речі назад у торбу. За його спиною час від часу чулись звуки, наче хтось рве полотно. Нарешті все стихло навіть шурхіт.

- Повертайся… Вже можна, - вдоволеним голосом мовила дівчина.

Хлопець хотів було щось сказати, повернувся, та так і завмер, роззявивши рота: його чудова сорочка перетворилась на щось, що нагадувало туніку підперезану, скрученими у мотузку, відірваними рукавами. Дівчина стояла, вперши руки в боки навпроти сонця, тонка тканина сорочки, чи то вже туніки, просвічувалась, а місцями здавалось, що її зовсім нема.

- Чого рота роззявив, дурнику? Скажи ж бодай щось…

Хлопець, наче прокинувшись від сну, бовкнув перше, що спало йому на думку:

- Яка ти спокуслива… - і тут же виправив себе, - я мав на увазі неймовірно красива… Та все ж накинь на себе плащ, бо змерзнеш…

Дівчина похапцем загорнулась в плащ, та сіла поряд хлопця, втупивши погляд в землю. Інтуїтивно хлопець пригорнув її до своїх грудей. Так вони просиділи може з хвилину.

- Хочу їсти.. Я така голодна, що з’їла б слона… Ще й ножа вчора втопила… - тихо сказала дівчина.

- Як це втопила? Де? Я гадав його в тебе поцупили разом з одягом, - здивовано промовив хлопець.

- Ти що, знову мене за дурепу маєш? Щоб я зовсім гола, та ще й ніж на березі залишила, - обурилась дівчина, - я так змерзла, ховаючись за водограєм, що він вислизнув мені з руки…

- Не хвилюйся, я зараз його знайду, та за одно рибину яку впіймаю, а ти поки збери трохи хмизу для багаття, його тут вдосталь.

Хлопець випустив дівчину з обіймів, підвівся та почав роздягатись підходячи до води. Дівчина крадькома спостерігала за ним: "А в нього таки гарна статура… і ноги рівні… і…" - від цих думок рум’янець покрив її щоки. Вона підвелась з каменя, підійшла до найближчих кущів та заходилась збирати хмиз. Хлопець тим часом увійшов у воду та пірнув у прозору глибину.

Дівчина вже зібрала достатньо хмизу, склавши його у купу неподалік. Знову присіла на камені, обійнявши коліна руками, й уважно спостерігала за тим, як хлопчина пірнав біля водограю. Коли він пірнув в черговий раз:

"Щось довго його не видно… щоб не втонув бува…" - подумала вона стурбовано. Та за якусь мить хлопчина випірнув з води біля самого каменя, з чималою рибиною в одній руці та ножем у другій.

- Тримай! – гукнув він та кинув рибу у бік дівчини. Рибина впала на камінь і ковзнула їй до ніг. Та підскочила мов ошпарена:

- Ти здурів, чи що? Так мене лякати… В мене мало серце з грудей не вистрибнуло…

- Пробач, я не подумав, що ти можеш злякатись рибини…

- Ти таки невиправний бовдур… Не рибини я злякалась… Просто це було надто несподівано для мене.

Хлопчина вибрався з води, одягнувся, підійшов до дівчини, що стояла ображена, з надутими щоками, і дивилась кудись в бік відсутнім поглядом.

- Ось твій ніж… Візьми… Ти зараз така мила, що хочеться тебе розцілувати…

- Ще чого? Ти краще багаття розпали… - дівчина зробила паузу, посміхнулась та більш лагідним голосом додала, - а я поки рибу почищу...

Хлопцю відлягло від серця, він посміхнувся у відповідь, вхопив оберемок хмизу та заходився розпалювати багаття. Коли нарешті йому вдалось роздмухати вогонь, і той спалахнув у повну силу, щось штрикнуло його у спину. Він повернув голову: позаду стояла дівчина, тримаючи у руці довгого прутика, на якому була нанизана почищена вже рибина, та звабливо посміхаючись, штрикала ним його в плечі.

- Бери ж… Швидше… Ну чого ж ти такий млявий… Я вже помираю з голоду, - мовила вона, всівшись поруч хлопця, пхнула прут з рибиною йому в руки, та поклала голову на його плече. Вони сиділи мовчки та голодними очима спостерігали, як підрум’янюється риба на вогні.

- Давай вже її сюди… Вона готова… Вже не сила терпіти, - врешті озвалась дівчина та кинула на хлопця благальний погляд.

- Гаразд… Зажди хвилинку… Вона ж гаряча… - мовив хлопчина, кладучи рибину на великий листок водяної лілії , що дбайливо заготував заздалегідь.

Чи була та рибина смачною невідомо, та вона так швидко зникала у роті дівчини, залишаючи по собі тільки кістки, що хлопчині дісталась лиш голова та шматок хвоста.

Коли трапеза була закінчена, хлопець підвівся та почав збирати речі.

- Якщо ми хочемо до вечора бодай вибратись з лісу, то нам потрібно вже йти, - мовив він та глянув на дівчину і лише зараз він помітив, що вона боса: - от халепа я ж зовсім не подумав про твоє взуття.

- А я думала, що ти понесеш мене на руках, – грайливо мовила дівчина.

- Ну, звичайно, ж понесу, - підіграв хлопець і підхопив дівчину на руки, - але хоч ти й легка як пір’їна, якщо я весь час нестиму тебе, далеко ми не зайдемо.

- Авжеж, - погодилась дівчина та поклала йому голову на плече.

Хлопець замислився на хвилину, поставив дівчину на камінь та взяв ножа:

- Ти ж не збираєшся завдати мені шкоди? – лукаво мовила дівчина.

- Ні… Тільки вкоротити свій плащ, - і надтявши ножем поли плаща з обох сторін,

швидким вправним рухом вкоротив їх.

- Вау, - мовила дівчина, оглядаючи себе з усіх боків, - так навіть краще.

- Сідай сюди, - і хлопець показав на край каменя.

Коли дівчина вмостилась зручніше, він обмотав її делікатні ступні та литки в обривки плаща та зафіксував це все мотузкою. Тканина плаща була доволі цупкою, тому хлопець сподівався, що це хоч якось захистить ніжну шкіру дівчини.

- А тепер спробуй пройтись, - мовив він.

Дівчина опустила ноги на землю, піднялась з каменя та, зробивши декілька кроків зупинилась.

- Ну як? - спитав хлопець.

Дівчина різко розвернулась, підбігла до нього, поцілувала в губи, та, знітившись, зразу відскочила в бік. Хлопець зробив вигляд, що нічого особливого не трапилось, хоча в душі літали метелики, підняв торбу та глянув на збентежену дівчину:

- Та годі вже, ти зараз така чарівна, що я, мабуть, таки понесу тебе на руках…

- Це не виключено… Проте я здатна йти сама, - і дівчина попрямувала в бік лісу, хлопець подався за нею.

Заглибившись у ліс, вони натрапили на звірину стежку і вирішили рухатись по ній.

Невимушено спілкуючись, дівчина розповіла про те: як на замок, в котрому вона жила з батьком, напали; як батько наказав вивести її з замку підземним ходом; як вони потрапили в засідку та їй вдалось втекти; як заблукала в лісі та, вибравшись на галявину, втомлена заснула під дубом. Хлопець слухав її розповідь та час від часу брав її на руки, переносячи через хащі, допоки вони не дістались лісової дороги. Тут вони зупинились перепочити. Хлопець допоміг дівчині зручно вмоститись під деревом, та заходився поправляти обмотки на ногах дівчини.

- Я чомусь так втомилась… Мабуть, забагато тріскотіла, - мовила, посміхаючись, дівчина та поправила волосся, закладаючи його за ліве вухо.

Хлопець, зауваживши цей рух, підвів погляд та помітив сережку у вусі дівчини. Запхав руку за пазуху та завмер:

- От я бовдур…

- Що трапилось?- налякано спитала дівчина.

- Загубив на галявині біля водограю, щось дуже коштовне, - мовив хлопець, - зачекай мене тут я миттю збігаю… я швидко… туди й назад…

Поклав торбу з речами біля дівчини, поцілував її в щоку й швидким кроком заглибився в ліс.

ГЛАВА 6

Дівчина дивилась у слід зникаючій серед дерев постаті. Та коли хлопець зовсім зник у густому лісі, вона зручніше вмостилась під деревом, обпершись на його стовбур, закрила очі та поринула у мрії.

Втомлена дорогою дівчина незчулась, як задрімала… Зненацька хтось схопив її та затулив рота, вона пробувала пручатись, та чиїсь руки міцно стискали її, обхопивши ззаду. Тим часом хтось інший спутав їй ноги мотузкою, та заходився в'язати руки. Ще трохи попручавшись, дівчина обезсиліла та втратила свідомість.

Двоє авантюристів, що саме схопили дівчину, поклали її на землю та стали оглядати.

- Ти глянь, яка солодка цяця цього разу нам трапилась, - пробурмотав один з них, відкинувши волосся з обличчя дівчини, та вже збирався обмацати їй груди.

- Не лапай! – гримнув на нього інший, взрівши коштовну сережку у її вусі: - схоже ця красуня голубої крові, а якщо ще й незаймана, то нам добре за неї заплатять. Ти там не придушив її бува?

Цей авантюрист вочевидь був ватажком, бо той, що пробував облапати дівчину, миттю відступив. Ватажок схилився до лиця дівчини та, відчувши її дихання, розпорядився:

- Зав’яжи їй рота… Стискай не сильно, а то ще задихнеться по дорозі, та вантаж на коня… Та торбу не забудь на радощах забрати.

Коли все було зроблено, ватажок заскочив у сідло, позаду звисаючого поперек коня тіла дівчини. Інший осідлав свого і вони рушили по лісовій дорозі геть.

ГЛАВА 7

Минуло доволі часу поки хлопчина, знайшовши загублену сережку, повернувся на місце, де залишив дівчину.

"Що знову?… Та де ж вона… Місце те… Он дерево… Вона ж не могла нікуди піти та ще й з такою важкою торбою… Тут щось не те… Трава витоптана наче тут битва була… Сліди коней?" Під кінець хлопець усвідомив, що дівчину викрали якісь негідники. Він вийшов на дорогу, уважно розглянув сліди копит і зрозумів, що негідники, які викрали дівчину, повернули в той бік звідки й приїхали.

"Мабуть, десь там у них табір… А може містечко чи село за лісом…" - так розмірковуючи, хлопець йшов по сліду лісовою дорогою.

Він, звичайно, міг скористатись можливостями примарного вовка, та все було не так просто. Кожен казкар міг приручити лише одного демона. Хоч примарний вовк і не був надто могутнім демоном, але хлопець обрав його ще на першому курсі Академії Казок. Цього демона учні називали поміж собою "не сховатись, не збрехати", саме за його вміння знайти все, що знайти можливо. Напавши на слід, він не втрачав його навіть у негоду, та якщо зустрітись з ним поглядом, то обманути неможливо - розкажеш все, що знаєш. Тому навіть казкар, викликавши примарного вовка, ніколи не дивився йому в очі. Та був у нього й суттєвий недолік – ненаситна жага, він потребував надто багато життєвої енергії, тому викликати його можна було тільки в разі великої потреби.

Хлопець йшов дорогою вже добру годину, вечоріло, як раптом попереду з’явились силуети двох вершників. Вони рухались йому назустріч, горланячи пісень.

"Мабуть, добряче хильнули… Бо надто безпечні… Щось мені підказує, що саме вони мені й потрібні…" - подумав хлопець й звернув з дороги у ліс. Сховавшись за кущем ожини, він дочекався поки вершники під’їдуть ближче, викликав примарного вовка, та вийшов їм навперейми.

Від несподіванки вершники змовкли та зупинили коней.

- Це що за дурень? – мовив один з вершників, звертаючись до іншого.

З кущів на дорогу вийшов примарний вовк та всівся поперед хлопця опустивши голову.

- О, дивись, та у нього ще й чудна собачка є… - ледь вимовляючи слова, пробелькотів той.

Хлопець упізнав торбу, що була зачеплена за луку сідла одного з вершників, і мовив, звертаючись до демона:

- Роби свою справу.

Вовк підняв голову догори та завив так, що кров заклякла в жилах. Коні з жаху встали дибки, скинувши вершників на землю разом з усім добром, та кинулись врозтіч, не розбираючи дороги.

Демон підійшов до лежачих на дорозі негідників, обрав того, що був ще при тямі, та заглянув йому в вічі. Очі вовка світились пекельним вогнем, негідник закляк.

Хлопчина підійшов ближче та спитав :

- Де та дівчина, у якої ви забрали це? – і вказав на торбу, що лежала поруч з негідником.

- У містечку за лісом, ми продали її…

- Кому?

- Торговцю живим товаром…

- Де його шукати?

- У місцевому борделі… Він там сьогодні був…

- Ти продав її в бордель, покидьку?…

Хлопець побілів від злості, та заніс ногу, щоб розплющити лице негідника, та той вчасно пробелькотав:

- Ні...Ні, він купив її для гарему якогось вельможі…

- Живи, мерзотнику… - мовив хлопчина, підняв з землі торбу, закинув її через плече і пішов геть.

Відійшовши на безпечну відстань, він відпустив демона та знесилено присів за деревом край дороги. Поки він розбирався з негідниками, наступили сутінки, наближалась ніч.

Так сидячи з заплющеними очима, він подумки заспокоював себе: "Якщо її купили для гарему вельможі, то в найближчий час їй ніщо не загрожує, окрім хіба хамства…"

Хлопчина незчувся, як заснув. Коли він розплющив очі, знову були сутінки, тільки цього разу вранішні. Помітивши це, схопився на ноги, вийшов на дорогу та швидким кроком подався у бік містечка.

ГЛАВА 8

Коли дівчина прийшла до тями – вечоріло, дуже хотілось пити. Вона лежала в якійсь кімнаті на ліжку з зав’язаним ротом, та спутаними ногами і руками. У маленьке віконце, майже під самою стелею, проникав промінь сонця, розганяючи пануючу темряву по кутках. Дівчина не встигла роздивитись навколо, як двері кімнати відчинились, і увійшла якась жінка. Помітивши, що бранка прокинулась, вона підійшла, присіла на край ліжка та розв’язала їй рота:

- Мовчи, - сказала жінка та приклала палець до губ дівчини. Губи були сухими та спраглими.

Жінка нахилилась, взяла зі столика поруч з ліжком стакан, та піднявши голову дівчині, піднесла його до губ:

- Пий… Пий, не бійся…

Дівчина жадібно випила, і за якусь хвилину відчула, як паморочиться в голові і хочеться спати.

- Все буде добре, - мовила жінка та лукаво посміхнулась. Дівчина заплющила очі та заснула.

Коли знову вона їх розплющила, здавалось, пройшла лиш мить. Та цього разу вона вже лежала на соломі в якомусь великому критому возі, поруч лежали ще двоє зв’язаних дівчат. Вони були непритомними або ж просто спали. Віз злегка похитувався, чомусь нудило і страшно хотілося пити. Все та ж жінка схилилась над нею, підняла їй голову та напоїла. Дівчина знову заснула.

ГЛАВА 9

Діставшись до містечка, хлопець розшукав бордель, це було зовсім не важко, бо про нього тут знала кожна собака. Використавши вже відомі нам вміння, він отримав потрібну йому інформацію, куди і в який бік подався торговець живим товаром. Перепочивши трохи, купив у містечку якусь клячу, бо нічого кращого там не знайшов, та вирушив на пошуки.

Торгівець живим товаром був ще тим пройдисвітом, та вправно плутав сліди. Тому хлопець, лише в кінці третього дня, помітив в далині на дорозі його великий критий віз.

За якусь годину хлопець наздогнав її. Порівнявшись з нею, помітив, що візник дрімає, плавно розгойдуючись у такт, нагнувся, вихопив у нього віжки з рук та рвучко потягнув на себе. Коні спочатку різко смикнулись вперед, потім вбік та зупинились. Від таких швидких маневрів, візник прокинувся, та, пробуючи бодай за щось схопитись, злетів на землю, боляче забившись.

Хлопець зіскочив зі своєї клячі просто на козли, та помітив, як з заду возу вискочила якась літня жінка і подалась навтьоки. Він відгорнув тент та заглянув у середину. Там на соломі лежали двоє зв’язаних дівчат, вони були непритомними, але тієї, яку він сподівався тут знайти, не було.

Хлопець скочив на землю, підійшов до стогнучого від болю торгівця, бо це був саме той, хто йому потрібен. Вхопивши його за барки, трусонув так, що той заскавчав від болю, наче побитий пес.

- Де вона? Куди ти її подів, мерзотнику!? – вигукнув розлючений хлопець.

З переляку мізки торгівця спрацювали миттєво:

- Ти про білявку з коштовною сережкою?... - забелькотів він, та не чекаючи відповіді продовжив, - вона зовсім квола була, мабуть, хвора, тільки гроші на вітер пустив, сережку й ту віддав…

Хлопець обірвав його соковитим ляпасом і струхнув ще раз:

- Де вона? Говори, бо… - він не встиг закінчити погрозу, бо торговець знову забелькотів:

- Вона в знахарки, що живе край болота біля зруйнованого замку… півдня дороги звідси…

Хлопець згадав, що справді бачив неподалік дороги якісь руїни, поставив ще декілька питань та відпустив торгівця. Заскочив на козли возу, розвернув коней та помчав їх чимдуж в потрібному напрямку.

ГЛАВА 10

Скільки раз вона приходила до тями у цьому клятому возі, дівчина збагнути не могла, це було наче якесь марево.

Нарешті розплющивши очі, дівчина помітила, що вона знову лежить у ліжку посеред кімнати. Руки та ноги у неї були вільні, в кімнаті приємно пахло польовими травами, що висіли пучками на мотузках, підчеплених до стелі. В кімнаті поралась якась молода жінка приємної, але трохи дивної зовнішності. Помітивши, що дівчина отямилась, вона підійшла, мило посміхнулась, взяла зі столу горнятко та, піднявши голову дівчині, піднесла його до губ:

- Пий, моя люба… Пий, - ласкаво, наче мати промовила жінка.

Напій був теплим та приємним на смак, дівчина жадібно випила його.

- Де я?... Хто Ви? – ледь чутно прошепотіла вона.

- Не говори, люба… Не трать сил… Тобі їх потрібно берегти…

Жінка присіла на край ліжка і погладила дівчину по голові, та заплющила очі і заснула.

- Що вони з тобою зробили… Виродки… - прошепотіла жінка, - таку красу згубили, іроди…

На вулиці почувся якийсь шум.

"Невже, ці нелюди повернулись? Чого їм ще треба!" - обурено подумала жінка, встала та рішуче подалась до дверей. Рвучко розчинила їх і вийшла з будиночка у двір, помітивши, що в двір в’їзжає той же віз, сердито гукнула:

- Ну чого вам це треба, негідники!? Чому ви не залишите у спокої це дитя!? Вона помирає…

Та помітивши, що з воза зіскочив молодий чоловік, а не той противний торговець, запнулась.

Хлопець підійшов до жінки, його лице було стурбованим, голос зривався:

- Хто помирає?.. Як помирає?..

- Чого тобі, хлопче? – мовила спокійно жінка, та рішуче загородила собою двері будиночка.

Рішучість жінки зупинила пориви хлопця, і він трохи заспокоївся, підсвідомо розуміючи, що їй краще не перечити.

- У Вас сьогодні зранку господар цьоговозу залишив хвору дівчину, таку чарівну білявку…

- Ну залишив… Той що тобі до неї?

- В мене немає нікого ріднішого за неї… Дозвольте мені її побачити…

- Ще встигнеш… Я тобі не зовсім довіряю… Та й врешті, зараз вона спить, і турбувати її не потрібно, - тоном не терплячим заперечень мовила жінка, та, вказуючи рукою в бік возу, спитала:

- Що там у тебе?

Тут хлопчина згадав про дівчат у возі:

- Там ще двоє дівчат… Сплять чи, може, непритомні… Їм теж, мабуть, потрібна допомога…

- Що ж, ходи подивимось, що я можу для них зробити…

Жінка попрямувала до возу. Хлопець, мить провагавшись, подався за нею.

ГЛАВА 11

Хлопчина допоміг знахарці піднятись у віз та звільнити дівчат від пут.

- Допоки я тут їх оглядатиму, - промовила жінка, взявши одну з дівчат за зап’ястя, - розпряжи коней та пусти пастись… Вони то в чому винні?

Хлопець слухняно виконав прохання знахарки та присів на козлах возу.

Вийняв з-за пазухи сережку та, тримаючи її в розгорнутій долоні, тихо промовив, звертаючись до себе самого:

- Якщо б я не був таким безпечним, то не залишив би її там одну…

З під тенту, позад хлопця, виглянула знахарка та сіла поруч з ним, не давши завершити думку:

- Скажіть, що з нею, благаю…

Жінка глянула прискіпливо на хлопця, відчувши, що коїться в нього на серці, відвела погляд:

- Вона помирає, юначе…

- Як це помирає? Чому помирає? Що ті виродки з нею зробили? - скоромовкою проговорив хлопець.

- Вони, звичайно, виродки, але в цьому не винні. Просто дівчина десь сильно застудилась. Єдина вина цих негідників, що пізно це помітили. Привезли б хоч на день раніше, може б я й підняла її на ноги. Проте зараз, я нічого зробити вже не в силах.

- Це все я винен... Надто легковажним був…

Якусь хвилину вони сиділи мовчки, нарешті жінка тихо спитала:

- Як трапилось, що вона стала бранкою?

- Я загубив річ, що належала їй… Пішов цю річ шукати, та залишив її одну біля лісової дороги, - мовив з жалем хлопець.

Лише зараз жінка помітила сережку на його долоні:

- Ніколи не знаєш, що знайдеш, а що загубиш, хлопче.

Хлопець сховав сережку за пазуху та спитав, киваючи в бік дівчат у возі:

- А з ними що?

- З ними все буде гаразд… Їх обпоїли якимсь сонним зіллям… Просплять ще до ранку, мабуть, та прокинуться дуже голодними… Треба подбати про якийсь харч… Ходімо в будинок.

Жінка підвелась. Хлопець зіскочив з возу, допоміг їй злізти, та вони разом подались до будиночка.

ГЛАВА 12

Дівчина прокинулась, відкрила очі, обвела поглядом кімнату та помітила хлопця, що дрімав, сидячи біля її ліжка.

- Це ти, мій любий дурнику? Чи я вже марю?- ледь чутно промовила дівчина.

Хлопець підхопився, схопив руку дівчини:

- Це я люба… Це я… Пробач, що залишив тебе саму…

- Підніми мене… Я хочу сісти, та сил бракує…

Хлопець миттєво підвівся, нахилився над дівчиною, обережно обійняв її однією рукою за плечі, та підняв. Іншою підклав їй за спину ще одну подушку, яку завбачливо поклала на стілець, поряд з ліжком, знахарка. Примостивши таким чином дівчину, він знову сів на стілець та взяв її за руку.

Дівчина посміхнулась йому:

- Ні милий, не вини себе… Це я заснула під тим деревом… Незчулась, як мене схопили…

Дівчина повернула голову в бік, щоб краще бачити хлопця, та поправила вільною рукою волосся, закладаючи його за вухо. У вусі барвисто блиснула сережка.

Хлопець підхопився, вийняв з за пазухи другу сережку, та простягнув дівчині:

- Ось люба, я знайшов її для тебе…

Дівчина глянула на сережку, потім підняла погляд на хлопця та ще раз посміхнулась.

- А я думала, де це я її посіяла… Ти її знайшов… Хай буде у тебе… Як згадка про мене…

- Не кажи так люба, все буде добре… - промовив лагідно хлопець, - я зараз… Подам тобі пити…

Комок підступив йому до горла. Хлопець встав та відвернувся, щоб дівчина не зауважила. По щоці сповзла скупа чоловіча сльоза та капнула на стіл. Хлопець взяв, зі столу, горнятко з відваром та підніс дівчині до губ, вона зробила декілька ковтків та, піднявши руку, відхилила горнятко.

- Не плач, милий дурнику… - ласкаво мовила дівчина, - я втомилась, поклади мене назад…

Хлопець, обережно притримуючи дівчину, вийняв одну подушку з-за її плечей. Потім ніжно опустив на ліжко.

- Тобі так зручно?.. Моя чарівна Принцесо Ельфів?

- Так любий… Ти здогадався… Як мило…

Вона посміхнулась йому, заплющила очі та за хвилину заснула.

Коли в кімнату увійшла знахарка, хлопчина не помітив. Зауважив лише тоді, коли відчув, що хтось поклав руку йому на плече.

- У неї є ще день-два, більше я нічого зробити не зможу… - мовила жінка, помовчала хвилинку, та додала, - А ти можеш.

- Що можу я, коли це тобі не під силу?

- Я знаю, хто ти… Ти можеш, - знахарка прискіпливо глянула на хлопця, - я ж відьма… Ти не знав?

Хлопець збентежено глянув на жінку, взяв руку дівчини та поцілував.

- Я повернусь, кохана… - прошепотів він та вийняв з підсумка на поясі призму часу. Замислився на хвилину, та зупинив час.

Призмою користувались в процесі навчання, для правки помилок при написанні казки.

Хлопець не використовував її ще з тих часів, як закінчив Академію Казок. У справжній казці - це табу.

ГЛАВА 13

Портал закрився за спиною хлопця, і він опинився в центральному коридорі Академії Казок. Час, мабуть, був пізнім, бо в коридорі було пусто, ні душі, тьмяно мерехтіли ліхтарі, в повітрі пахло озоном.

Хлопець пройшов коридором та зупинився біля великих дверей кабінету Старого Мудреця, так ласкаво називали між собою учні Старійшого Архімага академії. Крізь злегка прочинені двері в коридор проривалась смужка дивовижного сяйва.

"Старий Мудрець завжди в ділах…" - та завершити свою думку хлопець не встиг, його обірвав владний голос:

- Заходь! Заходь, я чекав тебе.

Хлопчина розчинив двері та увійшов в кабінет. Чимало часу колись провів він тут, гризучи граніт магічної науки казок. За великим столом, хаотично заставленим різноманітними магічними та казковими речами, сидів сивобородий маг, він прискіпливо глянув на хлопця й промовив:

- У мене був Великий Магістр Часу… Я знав, що ти прийдеш. Ти втрутився в плин часу… Ти хочеш переписати казку? Врятувати когось від неминучої смерті? – тут він зробив паузу, збираючись думками, та продовжив:

- Колись і я був на твоєму місці… Повір мені, це неможливо... Ти мій найкращий учень, і коли я вирішив навчити тебе творити казки в реальному часі та просторі, я попередив тебе про наслідки, та, схоже, ти був настільки захоплений, що не надав цьому належної уваги.

Мудрець замовк, знову зосереджено глянув на хлопця:

- Та, мабуть, все значно гірше… Я не все ще знаю?

Хлопець опустив очі:

- Так вчителю… Я закохався... Та вона помирає… Помирає через мою безпечність… Скажіть, що можна вдіяти… Є хоч мізерний шанс врятувати її?.. Я готовий піти на все.

Мудрець замислився на мить, дивлячись кудись у простір, неначе зір його проникав крізь стіни:

- Ти усвідомлюєш, що наслідки від цього для тебе можуть стати фатальними… На це може піти все твоє життя… Тобі доведеться відмовитись від вічності, та стати смертним… Так, переписавши казку, ти врятуєш її, та можеш більше ніколи не зустріти… Шанс, що ваші шляхи перетнуться знову, просто нікчемний.

Промовивши це, він глянув хлопчині просто в вічі, та цього разу той не опустив очей і рішуче сказав:

- Хай буде, що буде. Чого я вартий, якщо не можу врятувати власне кохання, ту єдину рідну душу, що зараз може неминуче згаснути назавжди… Чи варта така вічність?

- Добре, хлопче, слухай уважно… - Мудрець підійшов до великої книжкової полиці та взяв у руки якийсь доволі древній, з вигляду, манускрипт:

- Цим скористався лише один казкар за всю історію існування Академії Казок і це було в незапам’ятну давнину, саме він і написав цей манускрипт… Тут є усе, що тобі потрібно, досліди уважно та знайди свій шлях... Приступай негайно, бо часу в тебе обмаль.

- Дякую, вчителю… Я зроблю все… Навіть неможливе... Інакше який з мене казкар, – мовив хлопець, взяв з рук Мудреця манускрипт та попрямував до дверей.

- Щасти тобі… Я так шкодую, що колись мені забракло твоєї рішучості, - сказав йому у слід Старий Мудрець. Та хлопець цього не почув, бо вже прямував коридором до своєї лабораторії казок.

ЕПІЛОГ

Казкар замовк, взяв зі столика кришталевий келих, підніс його до губ та зробив ковток.

В кімнаті панувала тиша, лише в каміні, злегка потріскуючи, догорав вогонь, за вікном вже вгамувалась заметіль, та наступав тихий морозний ранок.

- Вже світає, і мені пора йти… Це була наша остання зустріч… І моя остання казка…

- Постривай, казкарю… А як же все скінчилось?.. Ти ж не закінчив казку, – промовила сповненим емоцій голосом дівчина.

Чоловік глянув на неї, в його погляді було стільки тепла, що дівчина відчула себе ніяково, допив келих до дна, поставив його на столик:

- Мені чомусь здається, що Принцеса сама завершить цю казку, - мовивши це, казкар розчинився у повітрі наче вранішній туман.

Принцеса провела засмученим поглядом зникаючого казкаря: "Дивний якийсь цей казкар, зненацька з’явився якось одного зимового вечора у цьому мисливському будиночку… Зненацька й щез… Все було мов сон… Та й ця остання казка, щось мені до щему в серці нагадує, наче то було зі мною…"

Принцеса опустила стрункі ноги в коштовних шовкових панчохах на підлогу, підвелася та підійшла до вікна. За вікном світало, перші промені вранішнього сонця, пробивались крізь крони дерев, густо обсипаних снігом. Один з таких променів потрапив у вікно, Принцеса зажмурилась та відвернулась. Промінь, увірвавшись в кімнату, впав на столик, освітивши порожній кришталевий келих. Поряд з келихом на столику, щось вигравало всіма барвами веселки. Помітивши ці барви, дівчина підійшла до столика, взяла цю річ у руку і завмерла. Повільно підняла іншу руку та доторкнулась до свого лівого вушка, за мить її повіки затремтіли і по щоках побігли гарячі сльози:

- Ну чому… Чому ти знову покинув мене… Мій божевільний дурнику… - прошепотіли пересохлі губи дівчини.
 

***

Принцеса стояла розглядаючи сережку, що переливалась всіма барвами у руці, емоції потроху стихали, сльози висохли і ледь помітна посмішка на мить промайнула її обличчям та згасла:

"Як мило… Дивний казкар… Розповів цю історію, лише для того, щоб подарувати мені другу сережку… Це всього лиш казка."

Дівчина повернулась та підійшла до дзеркала, що висіло на стіні біля вікна. Вправним рухом заклала волосся за праве вушко і глянула на своє відображення:

"Дива та й годі… Коштовних прикрас в мене багато та, я не пам’ятаю щоб хоч колись одягала інші сережки, окрім тієї єдиної, яку ношу з дитинства… А вушко проколоте… Ніколи б не подумала, що в неї є пара…" - з цими думками вона почепила другу сережку. Сережка яскраво блиснула, відбиваючись у дзеркалі, і на мить осліпила дівчину яскравим спалахом сонячного світла... Принцеса заплющила очі. І в цю ж мить відчула грайливий літній вітерець, що промайнув повз та, проникаючи під одяг, огорнув тіло п’янким ароматом польових квітів, який так приємно лоскотав їй ніздрі…

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Казимир Малевич та його "Чорний квадрат"
В 1916 році Малевич з однодумцями готують виставку. Називають її "Нуль-десять", проте на 39 картинах не зображено жодного предмета. "Чорний квадрат" художник чіпляє на покуті, де зазвичай кріпили ікони...
Читати більше