Нещодавно моя приятелька видала свою першу монографію "сТИхіЯ жіночого письма: саморепрезентація в українській модерністичній прозі кінця ХІХ-початку ХХ століття (Леся Українка, Ольга Кобилянська, Уляна Кравченко)". Я пила цю книжку малими ковтками, як добру каву, і розмалювала кожну сторінку олівцевими експресіями у стилі "читацька графіка як вияв здивування".
Зазвичай слово "монографія" асоціюється із сухим академізмом й виключно науковою парадигмою. Але ця робота живе не лише в науковому контексті. Її дім – такий собі театр-простір вільного модерного слова, де жіноче письмо, як об’єкт скрупульозного споглядання-дослідження-аналізу, подається з різних ракурсів. Щось схоже на поліфонію голосів із царини літератури, філософії, літературознавства, міфології, психоаналізу, біології. Авторка шукає різні можливості й способи проілюструвати ідею жіночого письма як шлях реалізації власної свободи, як саморепрезентацію у процесі себе-розповідності, як бунт у собі, як поклик і виклик собі й іншим.
Роксолана Жаркова, досліджуючи феномен жіночого письма, не просто долає стереотипи, характерні для українського академічного літературознавства, а й наносить пунктиром-орієнтиром ті проблеми, котрі потребують глибокого аналізу й модерних – у європейському ключі, у більш глобальному вимірі – досліджень. Ця її "спромужність" – спроба мужності увійти на територію письма жінки – відкриває нові перспективи в сучасному літературознавчому дискурсі. "Пере-прочитання" й "пере-інтерпретація" модерної прози Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Уляни Кравченко, як проект саме феміністичної ревізії, дає змогу глибше пізнати природу та рецепцію жіночого письма.
Авторка монографії робить спробу введення в академічний дискурс таких модерних понять, як "стихія жіночого письма", "письмо-інтерліньяж", "письмо-тандем", "письмо-стигма", "письмо-еліпсис", "жіноче письмо бунту", удосконалюючи таким чином інструментарій літературознавчого аналізу.
Монографія "сТИхіЯ" жіночого письма: саморепрезентація в українській модерністичній прозі кінця ХІХ – початку ХХ століття (Леся Українка, Ольга Кобилянська, Уляна Кравченко)" написана глибоко науково й водночас поетично. Такий симбіоз, припускаю, є свідченням "бунту творчині" (Роксолана – авторка численних модерних поетичних і прозових текстів), яка ламає стереотипи сухого академізму й робить спробу вивільнення літературознавчого простору від прокрустових лож традиційності і застарілих методів аналізу. Роксоланина жінка-авторка, презентована крізь призму письма, – це усамітнена бунтарка, котра шукає відмежований від патріархального материка острів своєї свободи, котра потребує своєї мови, котра самоутверджується у творчості-себе-розповідності.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
