Ода Скрині-Берегині

Розмалюю тебе, розпишу
В сокровенній оселі тиші.
Для нових поколінь залишу
На майбутню в душі прописку.

Приписалися тут навічно 
Камізелька, хустки лапаті,
Наші метрики… Гріють віко
І кожух, і доха, і пальта
Всі дитячі, і тата, й мами.
А в прискринку – новіші віхи,
Ще й фатальна ота телеграма…
Й свистик-півник, дитяча втіха.

Сукня мамина шлюбна біла,
Мій віночок, також весільний...
(Чо’сь у грудечку заболіло…)…
Стільки сил в ній!.. (Не стало сили…)…
Те багатство яскраве тернове – 
Для квітчання дівчат, для любови.

2.
Підняти віко – треба мати сил!
Відчиниш – стільки там, під ним, краси!
Біліє фіранóк небесна синь.
Старенькі – тож нікому й не дасиш.
Й не викинеш: не здійметься рука.
Як пам’ятник ця скриня всім рокам,
Холодним й ледь теплішим, всяк було...
Ось – хустинки про свято й для жалоб.

Дівочі віна, повні, – до видань – 
Ти мала… Хустку зі столітнім духом,
Таємну книжку ще від прадідуня…
А в спрагу нам була – немов вода.
Жива вода минувшини в тобі:
Обруси "біллю", пара голубів
На рушнику весільному. І ти –
Така ж свята, як образок святий.

Тримала віхтик жита на Ор-Дань.
Ти мала у дубових стінах дар:
Стару світлину, на якій – родак,
Без імени уже… І без ридань...
Нема кого й спитатися… Та ще 
Від споглядання тліє в серці щем…

Була й порожня, як морили люд
В часи червоних виродків-облуд.
Хвалити Бога, злидні не дійшли – 
За скибку хліба скриню не здали.
Був віщим віхтик – на життя! – в Ор-Дань!
Дві ложки із червоною перев’яззю… 
Й солодкий, неземний, дитинства дар.
В тобі не було тільки рабства ретязів.

ПросТи, проБач’ і Ви-бач’ за усе!
За порожнечу нинішніх осель,
За шафи й іноземні лахи в них,
За сміття в душах, за чужинський німб!..

3.
…Час міняє меблі і моду
І вчорашнє відносить в Лету.
Вже в хатах – не скрині й комоди,
А заморські шафи-комплекти.
Хтось виносить із хат перини,
В скриню – й одяг несе принагідно.
Хтось пашню вже тримає в скрині,
Бо ж не викинеш роду віно.

Стигнуть оповіді вечірні:
Запитання за запитанням...
Як же добре, що є ще Скриня
І її берегиня: Мама!
Берегиня для берегині…
В грудях тисне чуттів лавина…
Це – не просто меблі: та скриня –
То єдине мамине віно.

І така на душі розповінь!
Як вона, моє серце – повне!
Повна скриня моя дубова:
Не ганчір’я – повна любови.

(© Любов СЕРДУНИЧ)