Різкий біль по всьому тілу і важкий подих. Темна кімната, тиша. Прокинувся.
Знову сон! Ну чому? Чому не реальність? Ні... Реальність жорстока. У ній немає щастя, немає сенсу, немає моєї коханої Мілени. Чортівня... Це ж лише сон! Як я міг закохатися уві сні? Хоча... Краще вже так, краще не прокидатися. Хоч десь я відчуваю щастя та спокій.
Коли посвітліло задзвенів будильник і прокинулися мої однокамерники. Я сидів за столом і непоспішно пив каву.
- Ого! Прокинувся раніше за нас?
- Уяви собі.
- То, може, ще й на пари підеш?
- Я подумаю над цим.
Глузливий сміх. Минув уже місяць відколи я вперше зустрів Мілену, а на парах мене не було уже два тижні. З мене сміються, вважають, що я схибнувся. Ну і нехай. Може, воно й так, але мені байдуже. У мене своє бачення ситуації. Ось уже 2 тижні я слухаю тишу у цих чотирьох стінах і це не може не надихати. Весь цей час думки штормом шумлять у мене в голові, а я досі не можу розібратися в них. Якось це парадоксально... Ніби я живу у двох різних світах. Вона сказала що краде у мене життя. Навпаки! Моє кохання дає мені нове, барвисте, повноцінне життя! У ньому немає безглуздих обмежень, я відчуваю абсолютну свободу! Це неправильно. Хіба?! А що тоді правильно? Мене це вже давно не бентежить. На днях сказали таку фразу: "Ти заручник власної підсвідомості. Зав'язуй із цим, повертайся на землю". Дзуськи! Словами не передати мого обурення... Заручник! Та навіть якщо і так, бачили б ви мою в'язницю!
Треба заспокоїтися. Нема чого відволікатися на ці дрібниці. Я щасливий поруч з Міленою і це головне.
Я вийшов покурити. Коли я курю, дим допомагає мені зробити правильне рішення, допомагає зрозуміти щось. Чесно кажучи, я не знаю як жити без цього. Є лише дві речі, завдяки яким я живу - це цигарки і вірші. Так, вірші! Вони дають спокій моїм думкам, що з неймовірною швидкістю крутяться у моїй голові. У них вся моя сутність, уся моя душа. По суті, крім них я не залишу в цьому світі нічого. Так і живу. Останнім часом натхнення у мене аж зашкалює, я пишу свою лірику майже весь час. І саме коли дописав останній рядок нового творіння подзвонив Грей:
- Що ти робиш сьогодні ввечері?
- Та... В принципі, нічого. А що?
- Давай сьогодні поговоримо.
- ОК. Коли?
- О восьмій, зустрінемося біля метро.
Грей єдиний, з ким я можу вільно говорити про творчість. Я би навіть сказав, що мені є чого у нього повчитися. Його проза вражає своєю епічністю, продуманістю, філософськими думками... Та найбільше я люблю твори його сестри. Вони таємничі. В них відчувається крик душі, відчай і при цьому неймовірна сила духу та рішучість. Коли я їх читаю все навколо затихає, а по тілу проходить холод. Я відчуваю усі емоції, кожну деталь, здається, навіть чую її голос.
Ввечері я взяв з собою зошит у якому пишу вірші.
- Ноіре, у тебе все нормально?
- Ну... Так... А що?
- Тебе не було в університеті вже два тижні!
- А, ти про це... Дрібниця. Я просто трохи зайнятий.
- Розкажеш?
- Навіть більше - покажу. Тримай,- я дав йому зошит.
Він погортав його сторінки і вигукнув:
- Боже! І це за два тижні?!
- Ні, звісно. Але ти правий: останнім часом натхнення аж розпирає.
- Скільки їх тут?
- Я не рахував, але думаю... близько сотні.
- Нічого собі! І, впевнений, усі - шедеври!
- Не перебільшуй. Хоча, тобі вирішувати.
- Хочеш видати збірку?
- Навряд... Може, колись у майбутньому... Далекому... Та не зараз.
- Кажу тобі, твої вірші мають друкуватися!
- Справді так думаєш?
- Звісно ж!
- А сам чого не друкуєш свої твори?
- Хто сказав?- і Грей показав книжку з блискучою обкладинкою.
- Господи!.. Вітаю!
Потім ми пішли в один паб, і довго читали та обговорювали твори один одного.
- Слухай, Ноіре, я підкажу тобі як це все зробити. Ти не можеш залишитися нікому не відомим поетом.
Я закурив.
- Ну... Якщо ти наполягаєш... Але давай не зараз... Краще вже весною.
- Твоя правда... Слухай, скільки можна курити? Ти лише за сьогоднішній вечір... Тільки те й робиш, що димиш.
- Тебе це дратує?
- Не в тому справа. Ти кашляєш як шістдесятирічний дід. Ти взагалі думаєш про власне здоров'я?
- Я хочу курити - і я курю! Мене поки-що все влаштовує...
- Поки-що... Чувак, зав'язуй із цим.
- Слухай, не треба мені оці повчання!
- Як хочеш.
Грей відкрив останню сторінку і його погляд різко змінився.
- Що б це означало?
- Цей вірш...
Я подивився на нього прочитав, але нічого дивного в ньому не побачив.
- Ну... Це сьогоднішній. Я саме дописував його коли подзвонив.
- Не в тому справа... Вслухайся.
Грей Прочитав його вголос:
Золота в'язниця
Не можу зрозуміти розум свій -
Любов мені реальність замінила.
Живу я у полоні власних мрій
Бо лиш у них розправить можу крила.
Я скований кайданами бажань,
Барвистим сном мені закрили очі.
Та не лишили мене сподівань
Що стріну я любов цієї ночі.
Мене вже не чекає майбуття,
Немає щастя у моєї долі,
То краще буть невольником життя,
Чи бути вільним у такій неволі?
Грей прочитав його з такою інтонацією, ніби це він його написав. І при цьому в його очах читалася така зацікавленість, що я сам загорівся ентузіазмом.
- Це дуже і дуже цікаво!- сказав він.
- Ти справді так вважаєш?
- Не те слово... Щоб ти краще мене зрозумів, я дам тобі дещо прочитати...- і він знайшов у одному зі своїх зошитів аркуш паперу з твором.
- Це написала моя сестра.
Золота в'язниця
Моє життя нікчемне. Мені не потрібне те, чого хоче кожен, я не думаю про речі, які турбують нормальних людей. Це що ж? Виходить, я ненормальна? Так, скоріше за все.
Чи боляче бути не такою як усі? В моєму випадку не можна однозначно сказати. З одного боку, цей біль нестерпний. Він пече у грудях, вибухає у голові, горить на шкірі; мій біль тече по жилам і змушує кожну клітину тіла нестерпно страждати; він приковує мене до чотирьох голих стін, до стелі та підлоги, біль тримає мене за ребра на гачку безсенсовості мого власного життя. З іншого боку, мені байдуже. Я вже навчилася розвіювати муки самотнього сконання і всі мої глибокі рани - як подряпини. "Як? Чому?" спитає хтось. Річ у тім...Що мене живить моя віра. Я вірю у світ у якому ніколи не буду одна, у якому немає болю, у якому я можу кохати. І ці почуття... Вони настільки дивовижні! Їх ні з чим не порівняти. Я відчуваю таке щастя, про яке "нормальні" люди навіть мріяти не спроможні. З кожним днем я відчуваю власний світ все сильніше і сильніше. Я вірю, що колись настане день, коли болю не буде і розвіється страх.
Мене ув'язнили немов пташку в клітці... Та хіба ваш величезний і нікчемний світ кращий за мою маленьку золоту клітку у якій я можу відчувати щастя? Хіба не це справжня свобода?
У мене аж відібрало мову. Я вже нічого не розумів... Здається, що у мене з його сестрою багато спільних думок. Я би навіть сказав що дуже спільних. Це викликало у мене якусь підсвідому тривогу, яку я не міг ніяк пояснити.
- Грей... Що це значить?
- Не знаю. В принципі...
- Як таке може бути?
- А що тут такого? Багато в кого могло бути подібне становище і подібні думки...
- Хм... Ти правий. Але щось тут не так.
- Ти накручуєш. Стався до цього простіше.
- А чому ти ніколи не знайомив мене зі своєю сестрою?
- Ну... Розумієш, моя старша сестра не живе зараз з нами.
- Аа, ясно. А ці твори - вона писала раніше, так?
- Саме так. Чесно кажучи, це вона надихнула мене на літературну діяльність.
- Оу... Ну воно й не дивно. Твоя сестра дуже круто пише.
- Ага.
В цей момент йому хтось подзвонив і невдовзі ми з Греєм попрощалися.
Я повертався до гуртожитку темними провулками і все не міг викинути з голови думки про…
*****
{тієї ж ночі}
Сниться мені, що у мене з'явилися крила, немов у ангела. Я літав серед хмар, падав і знову набирав висоту, розвивав надзвичайну швидкість.
- А де ж Мілена? Я маю їй це показати.
Наступної миті я відчув дотик її ніжних губ на своїй шиї та відкрив очі.
- Мілено, я кохаю тебе. Чуєш, як б'ється моє серце? Мені нічого більше в житті не треба - лише бути з тобою поруч.
Вона мовчала. Лише дивилася мені у душу жадібним поглядом. Я чомусь згадав про сестру Грея.
- Сонце, я хотів би тебе запитати... Якщо це лише сон... Чи існуєш ти в житті? Чи можу я зустрітися з тобою наяву?
Вираз її обличчя одразу змінився. Тепер в її погляді читався лише сум та незрозумілий мені біль.
- Ти не зрозумієш.
- Чому?
- Бо в цьому світі все зовсім не так.
- Що саме?
- Це для тебе лише сон... А для мене цей світ - реальність.
- Кохана... Можливо ти мені не повіриш, можливо я чогось не розумію... Але для мене є лише це життя! Все інше - просто нікчемне існування.
- Ну що ж... Може й так... Але, все-ж, у тебе все не так. Мене не існує поза межами снів.
Я відчув, що не варто було це питати.
- Але ти справжня.
Вона не очікувала такої відповіді.
- Я нікого не любив у житті... А з тобою я готовий прожити вічність. Ніщо не викликало у мене таких яскравих почуттів, такого частого серцебиття як твій палкий поцілунок. Мілено, я кохаю тебе усім своїм єством! Бути поруч із тобою - ось що справжнє блаженство. Не передати словами усіх моїх почуттів...
Вона приклала палець до моїх вуст.
- Я все відчуваю. Я живу твоїми почуттями. Я кохаю тебе не менше, ніж ти мене. Я не знаю що таке життя, нічого не розумію в тому світі, з якого ти прийшов до мене... Але цілуючи тебе, обіймаючи, тримаючи за руку я відчуваю... Я відчуваю себе живою! Більше за все я хочу бути з тобою там... У світі, де тебе ніхто не підтримує, де ти знаєш лише біль, нудьгу та самотність, я хочу завжди бути поруч із тобою... Але не можу.
Вона опустила голову мені на коліна.
- Не важливо в якому я світі... Головне, що зараз я з тобою.
Вона палко поцілувала мене в губи і прошепотіла:
- Дивися.
Я відкрив очі і опинився на узбережжі якогось моря чи океану. Були ранкові сутінки, весь берег, дерева, пірс - все було оповите легким туманом. Сонце ще не почало сходити. Відчувалася приємна прохолода. Надзвичайно легко дихати. Повільними кроками я пішов на край пірсу. Боковим зором я побачив як зліва з-за горизонту пробилися перші промінчики сонця. З кожним кроком туману ставало все менше, а світла все більше. І тут я побачив її... Моя богиня стояла в білій сукні на краю пірсу і дивилася далеко в море. Я підійшов ближче, обняв її за талію. Вона повернулася до мене та посміхнулася.
- Mer Noire. Це твоє море, коханий.
Я ще не встиг нічого зрозуміти, як з моря до берега прийшов шторм і все вкрила пітьма. Я нічого не бачив, але тримав Мілену за руку. В решті решт все вкрила пітьма, і я лише почув як вона сказала "До зустрічі, коханий" і відпустила мою руку.
В цей момент я прокинувся. Вдихнув повітря на повні легені, усвідомив усе побачене.
- Нічого собі... Мабуть, сьогодні я таки піду на пари.
Далі буде...
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
