Noir & Milena. Частина 3

23 квітня 2014
Редакція
Різкий біль по всьому тілу і важкий подих. Темна кімната, тиша. Прокинувся.

Знову сон! Ну чому? Чому не реальність? Ні... Реальність жорстока. У ній немає щастя, немає сенсу, немає моєї коханої Мілени. Чортівня... Це ж лише сон! Як я міг закохатися уві сні? Хоча... Краще вже так, краще не прокидатися. Хоч десь я відчуваю щастя та спокій.

Коли посвітліло задзвенів будильник і прокинулися мої однокамерники. Я сидів за столом і непоспішно пив каву.

 - Ого! Прокинувся раніше за нас?

 - Уяви собі.

 - То, може, ще й на пари підеш?

 - Я подумаю над цим.

Глузливий сміх. Минув уже місяць відколи я вперше зустрів Мілену, а на парах мене не було уже два тижні. З мене сміються, вважають, що я схибнувся. Ну і нехай. Може, воно й так, але мені байдуже. У мене своє бачення ситуації. Ось уже 2 тижні я слухаю тишу у цих чотирьох стінах і це не може не надихати. Весь цей час думки штормом шумлять у мене в голові, а я досі не можу розібратися в них. Якось це парадоксально... Ніби я живу у двох різних світах. Вона сказала що краде у мене життя. Навпаки! Моє кохання дає мені нове, барвисте, повноцінне життя! У ньому немає безглуздих обмежень, я відчуваю абсолютну свободу! Це неправильно. Хіба?! А що тоді правильно? Мене це вже давно не бентежить. На днях сказали таку фразу: "Ти заручник власної підсвідомості. Зав'язуй із цим, повертайся на землю". Дзуськи! Словами не передати мого обурення... Заручник! Та навіть якщо і так, бачили б ви мою в'язницю!

Треба заспокоїтися. Нема чого відволікатися на ці дрібниці. Я щасливий поруч з Міленою і це головне.

Я вийшов покурити. Коли я курю, дим допомагає мені зробити правильне рішення, допомагає зрозуміти щось. Чесно кажучи, я не знаю як жити без цього. Є лише дві речі, завдяки яким я живу - це цигарки і вірші. Так, вірші! Вони дають спокій моїм думкам, що з неймовірною швидкістю крутяться у моїй голові. У них вся моя сутність, уся моя душа. По суті, крім них я не залишу в цьому світі нічого. Так і живу. Останнім часом натхнення у мене аж зашкалює, я пишу свою лірику майже весь час. І саме коли дописав останній рядок нового творіння подзвонив Грей:

 - Що ти робиш сьогодні ввечері?

 - Та... В принципі, нічого. А що?

 - Давай сьогодні поговоримо.

 - ОК. Коли?

 - О восьмій, зустрінемося біля метро.

Грей єдиний, з ким я можу вільно говорити про творчість. Я би навіть сказав, що мені є чого у нього повчитися. Його проза вражає своєю епічністю, продуманістю, філософськими думками... Та найбільше я люблю твори його сестри. Вони таємничі. В них відчувається крик душі, відчай і при цьому неймовірна сила духу та рішучість. Коли я їх читаю все навколо затихає, а по тілу проходить холод. Я відчуваю усі емоції, кожну деталь, здається, навіть чую її голос.

Ввечері я взяв з собою зошит у якому пишу вірші.

 - Ноіре, у тебе все нормально?

 - Ну... Так... А що?

 - Тебе не було в університеті вже два тижні!

 - А, ти про це... Дрібниця. Я просто трохи зайнятий.

 - Розкажеш?

 - Навіть більше - покажу. Тримай,- я дав йому зошит.

Він погортав його сторінки і вигукнув:

 - Боже! І це за два тижні?!

 - Ні, звісно. Але ти правий: останнім часом натхнення аж розпирає.

 - Скільки їх тут?

 - Я не рахував, але думаю... близько сотні.

 - Нічого собі! І, впевнений, усі - шедеври!

 - Не перебільшуй. Хоча, тобі вирішувати.

 - Хочеш видати збірку?

 - Навряд... Може, колись у майбутньому... Далекому... Та не зараз.

 - Кажу тобі, твої вірші мають друкуватися!

 - Справді так думаєш?

 - Звісно ж!

 - А сам чого не друкуєш свої твори?

 - Хто сказав?- і Грей показав книжку з блискучою обкладинкою.

 - Господи!.. Вітаю!

Потім ми пішли в один паб, і довго читали та обговорювали твори один одного.

 - Слухай, Ноіре, я підкажу тобі як це все зробити. Ти не можеш залишитися нікому не відомим поетом.

Я закурив.

 - Ну... Якщо ти наполягаєш... Але давай не зараз... Краще вже весною.

 - Твоя правда... Слухай, скільки можна курити? Ти лише за сьогоднішній вечір... Тільки те й робиш, що димиш.

 - Тебе це дратує?

 - Не в тому справа. Ти кашляєш як шістдесятирічний дід. Ти взагалі думаєш про власне здоров'я?

 - Я хочу курити - і я курю! Мене поки-що все влаштовує...

 - Поки-що... Чувак, зав'язуй із цим.

 - Слухай, не треба мені оці повчання!

 - Як хочеш.

Грей відкрив останню сторінку і його погляд різко змінився.

 - Що б це означало?

 - Цей вірш...

Я подивився на нього прочитав, але нічого дивного в ньому не побачив.

 - Ну... Це сьогоднішній. Я саме дописував його коли подзвонив.

 - Не в тому справа... Вслухайся.

Грей Прочитав його вголос:
Золота в'язниця

Не можу зрозуміти розум свій -
Любов мені реальність замінила.
Живу я у полоні власних мрій
Бо лиш у них розправить можу крила.

Я скований кайданами бажань,
Барвистим сном мені закрили очі.
Та не лишили мене сподівань
Що стріну я любов цієї ночі.

Мене вже не чекає майбуття,
Немає щастя у моєї долі,
То краще буть невольником життя,
Чи бути вільним у такій неволі?

 
Грей прочитав його з такою інтонацією, ніби це він його написав. І при цьому в його очах читалася така зацікавленість, що я сам загорівся ентузіазмом.

 - Це дуже і дуже цікаво!- сказав він.

 - Ти справді так вважаєш?

 - Не те слово... Щоб ти краще мене зрозумів, я дам тобі дещо прочитати...- і він знайшов у одному зі своїх зошитів аркуш паперу з твором.

 - Це написала моя сестра.
Золота в'язниця

Моє життя нікчемне. Мені не потрібне те, чого хоче кожен, я не думаю про речі, які турбують нормальних людей. Це що ж? Виходить, я ненормальна? Так, скоріше за все.

Чи боляче бути не такою як усі? В моєму випадку не можна однозначно сказати. З одного боку, цей біль нестерпний. Він пече у грудях, вибухає у голові, горить на шкірі; мій біль тече по жилам і змушує кожну клітину тіла нестерпно страждати; він приковує мене до чотирьох голих стін, до стелі та підлоги, біль тримає мене за ребра на гачку безсенсовості мого власного життя. З іншого боку, мені байдуже. Я вже навчилася розвіювати муки самотнього сконання і всі мої глибокі рани - як подряпини. "Як? Чому?" спитає хтось. Річ у тім...Що мене живить моя віра. Я вірю у світ у якому ніколи не буду одна, у якому немає болю, у якому я можу кохати. І ці почуття... Вони настільки дивовижні! Їх ні з чим не порівняти. Я відчуваю таке щастя, про яке "нормальні" люди навіть мріяти не спроможні. З кожним днем я відчуваю власний світ все сильніше і сильніше. Я вірю, що колись настане день, коли болю не буде і розвіється страх.

Мене ув'язнили немов пташку в клітці... Та хіба ваш величезний і нікчемний світ кращий за мою маленьку золоту клітку у якій я можу відчувати щастя? Хіба не це справжня свобода?

 
У мене аж відібрало мову. Я вже нічого не розумів... Здається, що у мене з його сестрою багато спільних думок. Я би навіть сказав що дуже спільних. Це викликало у мене якусь підсвідому тривогу, яку я не міг ніяк пояснити.

 - Грей... Що це значить?

 - Не знаю. В принципі...

 - Як таке може бути?

 - А що тут такого? Багато в кого могло бути подібне становище і подібні думки...

 - Хм... Ти правий. Але щось тут не так.

 - Ти накручуєш. Стався до цього простіше.

 - А чому ти ніколи не знайомив мене зі своєю сестрою?

 - Ну... Розумієш, моя старша сестра не живе зараз з нами.

 - Аа, ясно. А ці твори - вона писала раніше, так?

 - Саме так. Чесно кажучи, це вона надихнула мене на літературну діяльність.

 - Оу... Ну воно й не дивно. Твоя сестра дуже круто пише.

 - Ага.

В цей момент йому хтось подзвонив і невдовзі ми з Греєм попрощалися.

Я повертався до гуртожитку темними провулками і все не міг викинути з голови думки про…

*****

{тієї ж ночі}

Сниться мені, що у мене з'явилися крила, немов у ангела. Я літав серед хмар, падав і знову набирав висоту, розвивав надзвичайну швидкість.

 - А де ж Мілена? Я маю їй це показати.

Наступної миті я відчув дотик її ніжних губ на своїй шиї та відкрив очі.

 - Мілено, я кохаю тебе. Чуєш, як б'ється моє серце? Мені нічого більше в житті не треба - лише бути з тобою поруч.

Вона мовчала. Лише дивилася мені у душу жадібним поглядом. Я чомусь згадав про сестру Грея.

 - Сонце, я хотів би тебе запитати... Якщо це лише сон... Чи існуєш ти в житті? Чи можу я зустрітися з тобою наяву?

Вираз її обличчя одразу змінився. Тепер в її погляді читався лише сум та незрозумілий мені біль.

 - Ти не зрозумієш.

 - Чому?

 - Бо в цьому світі все зовсім не так.

 - Що саме?

 - Це для тебе лише сон... А для мене цей світ - реальність.

 - Кохана... Можливо ти мені не повіриш, можливо я чогось не розумію... Але для мене є лише це життя! Все інше - просто нікчемне існування.

 - Ну що ж... Може й так... Але, все-ж, у тебе все не так. Мене не існує поза межами снів.

Я відчув, що не варто було це питати.

 - Але ти справжня.

Вона не очікувала такої відповіді.

 - Я нікого не любив у житті... А з тобою я готовий прожити вічність. Ніщо не викликало у мене таких яскравих почуттів, такого частого серцебиття як твій палкий поцілунок. Мілено, я кохаю тебе усім своїм єством! Бути поруч із тобою - ось що справжнє блаженство. Не передати словами усіх моїх почуттів...

Вона приклала палець до моїх вуст.

 - Я все відчуваю. Я живу твоїми почуттями. Я кохаю тебе не менше, ніж ти мене. Я не знаю що таке життя, нічого не розумію в тому світі, з якого ти прийшов до мене... Але цілуючи тебе, обіймаючи, тримаючи за руку я відчуваю... Я відчуваю себе живою! Більше за все я хочу бути з тобою там... У світі, де тебе ніхто не підтримує, де ти знаєш лише біль, нудьгу та самотність, я хочу завжди бути поруч із тобою... Але не можу.

Вона опустила голову мені на коліна.

 - Не важливо в якому я світі... Головне, що зараз я з тобою.

Вона палко поцілувала мене в губи і прошепотіла:

 - Дивися.

Я відкрив очі і опинився на узбережжі якогось моря чи океану. Були ранкові сутінки, весь берег, дерева, пірс - все було оповите легким туманом. Сонце ще не почало сходити. Відчувалася приємна прохолода. Надзвичайно легко дихати. Повільними кроками я пішов на край пірсу. Боковим зором я побачив як зліва з-за горизонту пробилися перші промінчики сонця. З кожним кроком туману ставало все менше, а світла все більше. І тут я побачив її... Моя богиня стояла в білій сукні на краю пірсу і дивилася далеко в море. Я підійшов ближче, обняв її за талію. Вона повернулася до мене та посміхнулася.

 - Mer Noire. Це твоє море, коханий.

Я ще не встиг нічого зрозуміти, як з моря до берега прийшов шторм і все вкрила пітьма. Я нічого не бачив, але тримав Мілену за руку. В решті решт все вкрила пітьма, і я лише почув як вона сказала "До зустрічі, коханий" і відпустила мою руку.

В цей момент я прокинувся. Вдихнув повітря на повні легені, усвідомив усе побачене.

 - Нічого собі... Мабуть, сьогодні я таки піду на пари.

Далі буде...
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

8 занедбаних місць на планеті, від яких стає моторошно
У світі багато занедбаних місць, і кожне з них має свою історію. Якісь місця вселяють страх, якісь – почуття захоплення. У статті ми зібрали для вас наймоторошніші місця на Землі, від яких перехоплює подих.
Читати більше
Хто вона: Найкрасивіша українка діаспори
Цього року участь в конкурсі краси Мiss Ukrainian Canada-2018 взяли понад 100 конкурсанток з усієї Канади. Уродженка з міста Дрогобич Львівської області, Юлія Щербан стала володаркою розкішної корони з тризубом.
Читати більше