Noir & Milena. Частина 3

23 квітня 2014
Редакція
Різкий біль по всьому тілу і важкий подих. Темна кімната, тиша. Прокинувся.

Знову сон! Ну чому? Чому не реальність? Ні... Реальність жорстока. У ній немає щастя, немає сенсу, немає моєї коханої Мілени. Чортівня... Це ж лише сон! Як я міг закохатися уві сні? Хоча... Краще вже так, краще не прокидатися. Хоч десь я відчуваю щастя та спокій.

Коли посвітліло задзвенів будильник і прокинулися мої однокамерники. Я сидів за столом і непоспішно пив каву.

 - Ого! Прокинувся раніше за нас?

 - Уяви собі.

 - То, може, ще й на пари підеш?

 - Я подумаю над цим.

Глузливий сміх. Минув уже місяць відколи я вперше зустрів Мілену, а на парах мене не було уже два тижні. З мене сміються, вважають, що я схибнувся. Ну і нехай. Може, воно й так, але мені байдуже. У мене своє бачення ситуації. Ось уже 2 тижні я слухаю тишу у цих чотирьох стінах і це не може не надихати. Весь цей час думки штормом шумлять у мене в голові, а я досі не можу розібратися в них. Якось це парадоксально... Ніби я живу у двох різних світах. Вона сказала що краде у мене життя. Навпаки! Моє кохання дає мені нове, барвисте, повноцінне життя! У ньому немає безглуздих обмежень, я відчуваю абсолютну свободу! Це неправильно. Хіба?! А що тоді правильно? Мене це вже давно не бентежить. На днях сказали таку фразу: "Ти заручник власної підсвідомості. Зав'язуй із цим, повертайся на землю". Дзуськи! Словами не передати мого обурення... Заручник! Та навіть якщо і так, бачили б ви мою в'язницю!

Треба заспокоїтися. Нема чого відволікатися на ці дрібниці. Я щасливий поруч з Міленою і це головне.

Я вийшов покурити. Коли я курю, дим допомагає мені зробити правильне рішення, допомагає зрозуміти щось. Чесно кажучи, я не знаю як жити без цього. Є лише дві речі, завдяки яким я живу - це цигарки і вірші. Так, вірші! Вони дають спокій моїм думкам, що з неймовірною швидкістю крутяться у моїй голові. У них вся моя сутність, уся моя душа. По суті, крім них я не залишу в цьому світі нічого. Так і живу. Останнім часом натхнення у мене аж зашкалює, я пишу свою лірику майже весь час. І саме коли дописав останній рядок нового творіння подзвонив Грей:

 - Що ти робиш сьогодні ввечері?

 - Та... В принципі, нічого. А що?

 - Давай сьогодні поговоримо.

 - ОК. Коли?

 - О восьмій, зустрінемося біля метро.

Грей єдиний, з ким я можу вільно говорити про творчість. Я би навіть сказав, що мені є чого у нього повчитися. Його проза вражає своєю епічністю, продуманістю, філософськими думками... Та найбільше я люблю твори його сестри. Вони таємничі. В них відчувається крик душі, відчай і при цьому неймовірна сила духу та рішучість. Коли я їх читаю все навколо затихає, а по тілу проходить холод. Я відчуваю усі емоції, кожну деталь, здається, навіть чую її голос.

Ввечері я взяв з собою зошит у якому пишу вірші.

 - Ноіре, у тебе все нормально?

 - Ну... Так... А що?

 - Тебе не було в університеті вже два тижні!

 - А, ти про це... Дрібниця. Я просто трохи зайнятий.

 - Розкажеш?

 - Навіть більше - покажу. Тримай,- я дав йому зошит.

Він погортав його сторінки і вигукнув:

 - Боже! І це за два тижні?!

 - Ні, звісно. Але ти правий: останнім часом натхнення аж розпирає.

 - Скільки їх тут?

 - Я не рахував, але думаю... близько сотні.

 - Нічого собі! І, впевнений, усі - шедеври!

 - Не перебільшуй. Хоча, тобі вирішувати.

 - Хочеш видати збірку?

 - Навряд... Може, колись у майбутньому... Далекому... Та не зараз.

 - Кажу тобі, твої вірші мають друкуватися!

 - Справді так думаєш?

 - Звісно ж!

 - А сам чого не друкуєш свої твори?

 - Хто сказав?- і Грей показав книжку з блискучою обкладинкою.

 - Господи!.. Вітаю!

Потім ми пішли в один паб, і довго читали та обговорювали твори один одного.

 - Слухай, Ноіре, я підкажу тобі як це все зробити. Ти не можеш залишитися нікому не відомим поетом.

Я закурив.

 - Ну... Якщо ти наполягаєш... Але давай не зараз... Краще вже весною.

 - Твоя правда... Слухай, скільки можна курити? Ти лише за сьогоднішній вечір... Тільки те й робиш, що димиш.

 - Тебе це дратує?

 - Не в тому справа. Ти кашляєш як шістдесятирічний дід. Ти взагалі думаєш про власне здоров'я?

 - Я хочу курити - і я курю! Мене поки-що все влаштовує...

 - Поки-що... Чувак, зав'язуй із цим.

 - Слухай, не треба мені оці повчання!

 - Як хочеш.

Грей відкрив останню сторінку і його погляд різко змінився.

 - Що б це означало?

 - Цей вірш...

Я подивився на нього прочитав, але нічого дивного в ньому не побачив.

 - Ну... Це сьогоднішній. Я саме дописував його коли подзвонив.

 - Не в тому справа... Вслухайся.

Грей Прочитав його вголос:
Золота в'язниця

Не можу зрозуміти розум свій -
Любов мені реальність замінила.
Живу я у полоні власних мрій
Бо лиш у них розправить можу крила.

Я скований кайданами бажань,
Барвистим сном мені закрили очі.
Та не лишили мене сподівань
Що стріну я любов цієї ночі.

Мене вже не чекає майбуття,
Немає щастя у моєї долі,
То краще буть невольником життя,
Чи бути вільним у такій неволі?

 
Грей прочитав його з такою інтонацією, ніби це він його написав. І при цьому в його очах читалася така зацікавленість, що я сам загорівся ентузіазмом.

 - Це дуже і дуже цікаво!- сказав він.

 - Ти справді так вважаєш?

 - Не те слово... Щоб ти краще мене зрозумів, я дам тобі дещо прочитати...- і він знайшов у одному зі своїх зошитів аркуш паперу з твором.

 - Це написала моя сестра.
Золота в'язниця

Моє життя нікчемне. Мені не потрібне те, чого хоче кожен, я не думаю про речі, які турбують нормальних людей. Це що ж? Виходить, я ненормальна? Так, скоріше за все.

Чи боляче бути не такою як усі? В моєму випадку не можна однозначно сказати. З одного боку, цей біль нестерпний. Він пече у грудях, вибухає у голові, горить на шкірі; мій біль тече по жилам і змушує кожну клітину тіла нестерпно страждати; він приковує мене до чотирьох голих стін, до стелі та підлоги, біль тримає мене за ребра на гачку безсенсовості мого власного життя. З іншого боку, мені байдуже. Я вже навчилася розвіювати муки самотнього сконання і всі мої глибокі рани - як подряпини. "Як? Чому?" спитає хтось. Річ у тім...Що мене живить моя віра. Я вірю у світ у якому ніколи не буду одна, у якому немає болю, у якому я можу кохати. І ці почуття... Вони настільки дивовижні! Їх ні з чим не порівняти. Я відчуваю таке щастя, про яке "нормальні" люди навіть мріяти не спроможні. З кожним днем я відчуваю власний світ все сильніше і сильніше. Я вірю, що колись настане день, коли болю не буде і розвіється страх.

Мене ув'язнили немов пташку в клітці... Та хіба ваш величезний і нікчемний світ кращий за мою маленьку золоту клітку у якій я можу відчувати щастя? Хіба не це справжня свобода?

 
У мене аж відібрало мову. Я вже нічого не розумів... Здається, що у мене з його сестрою багато спільних думок. Я би навіть сказав що дуже спільних. Це викликало у мене якусь підсвідому тривогу, яку я не міг ніяк пояснити.

 - Грей... Що це значить?

 - Не знаю. В принципі...

 - Як таке може бути?

 - А що тут такого? Багато в кого могло бути подібне становище і подібні думки...

 - Хм... Ти правий. Але щось тут не так.

 - Ти накручуєш. Стався до цього простіше.

 - А чому ти ніколи не знайомив мене зі своєю сестрою?

 - Ну... Розумієш, моя старша сестра не живе зараз з нами.

 - Аа, ясно. А ці твори - вона писала раніше, так?

 - Саме так. Чесно кажучи, це вона надихнула мене на літературну діяльність.

 - Оу... Ну воно й не дивно. Твоя сестра дуже круто пише.

 - Ага.

В цей момент йому хтось подзвонив і невдовзі ми з Греєм попрощалися.

Я повертався до гуртожитку темними провулками і все не міг викинути з голови думки про…

*****

{тієї ж ночі}

Сниться мені, що у мене з'явилися крила, немов у ангела. Я літав серед хмар, падав і знову набирав висоту, розвивав надзвичайну швидкість.

 - А де ж Мілена? Я маю їй це показати.

Наступної миті я відчув дотик її ніжних губ на своїй шиї та відкрив очі.

 - Мілено, я кохаю тебе. Чуєш, як б'ється моє серце? Мені нічого більше в житті не треба - лише бути з тобою поруч.

Вона мовчала. Лише дивилася мені у душу жадібним поглядом. Я чомусь згадав про сестру Грея.

 - Сонце, я хотів би тебе запитати... Якщо це лише сон... Чи існуєш ти в житті? Чи можу я зустрітися з тобою наяву?

Вираз її обличчя одразу змінився. Тепер в її погляді читався лише сум та незрозумілий мені біль.

 - Ти не зрозумієш.

 - Чому?

 - Бо в цьому світі все зовсім не так.

 - Що саме?

 - Це для тебе лише сон... А для мене цей світ - реальність.

 - Кохана... Можливо ти мені не повіриш, можливо я чогось не розумію... Але для мене є лише це життя! Все інше - просто нікчемне існування.

 - Ну що ж... Може й так... Але, все-ж, у тебе все не так. Мене не існує поза межами снів.

Я відчув, що не варто було це питати.

 - Але ти справжня.

Вона не очікувала такої відповіді.

 - Я нікого не любив у житті... А з тобою я готовий прожити вічність. Ніщо не викликало у мене таких яскравих почуттів, такого частого серцебиття як твій палкий поцілунок. Мілено, я кохаю тебе усім своїм єством! Бути поруч із тобою - ось що справжнє блаженство. Не передати словами усіх моїх почуттів...

Вона приклала палець до моїх вуст.

 - Я все відчуваю. Я живу твоїми почуттями. Я кохаю тебе не менше, ніж ти мене. Я не знаю що таке життя, нічого не розумію в тому світі, з якого ти прийшов до мене... Але цілуючи тебе, обіймаючи, тримаючи за руку я відчуваю... Я відчуваю себе живою! Більше за все я хочу бути з тобою там... У світі, де тебе ніхто не підтримує, де ти знаєш лише біль, нудьгу та самотність, я хочу завжди бути поруч із тобою... Але не можу.

Вона опустила голову мені на коліна.

 - Не важливо в якому я світі... Головне, що зараз я з тобою.

Вона палко поцілувала мене в губи і прошепотіла:

 - Дивися.

Я відкрив очі і опинився на узбережжі якогось моря чи океану. Були ранкові сутінки, весь берег, дерева, пірс - все було оповите легким туманом. Сонце ще не почало сходити. Відчувалася приємна прохолода. Надзвичайно легко дихати. Повільними кроками я пішов на край пірсу. Боковим зором я побачив як зліва з-за горизонту пробилися перші промінчики сонця. З кожним кроком туману ставало все менше, а світла все більше. І тут я побачив її... Моя богиня стояла в білій сукні на краю пірсу і дивилася далеко в море. Я підійшов ближче, обняв її за талію. Вона повернулася до мене та посміхнулася.

 - Mer Noire. Це твоє море, коханий.

Я ще не встиг нічого зрозуміти, як з моря до берега прийшов шторм і все вкрила пітьма. Я нічого не бачив, але тримав Мілену за руку. В решті решт все вкрила пітьма, і я лише почув як вона сказала "До зустрічі, коханий" і відпустила мою руку.

В цей момент я прокинувся. Вдихнув повітря на повні легені, усвідомив усе побачене.

 - Нічого собі... Мабуть, сьогодні я таки піду на пари.

Далі буде...
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Що можна дізнатися про себе на основі власних сексуальних фантазій
Наші сексуальні фантазії відображають, принаймні частково, особистісні риси та особливості. Доктор філософії Джастін ЛейМіллер, вивчаючи сексуальні фантазії понад 4000 американців для своєї книги, виявив, основні п'ять факторів особистості. А саме...
Читати більше
УКРАЇНСЬКІ РОБІН ГУДИ
В історії України відомо чимало славетних імен народних месників та благородних розбійників, які намагались відновити соціальну справедливість, грабуючи багатих та роздаючи награбоване бідним. То чиї це імена та що відомо про цих персон?
Читати більше