Михайло Марченко

Історик Михайло Іванович Марченко, перший український ректор Львівського університету, дід журналіста-дисидента Валерія Марченка.

Він народився 19 вересня 1902 р. у с. Гатному Київської губернії, у сім’ї казенних селян. Коли Мишкові було 7 років, померла мати і старші брати взяли на себе опіку за малими. Михайло у 1918 р. закінчив двокласну земську школу й працював на своїй латочці землі разом із старшим братом Степаном (розстріляним гітлерівцями у Бабиному Яру).
 
В лютому 1919 р. М. І. Марченко був обраний секретарем ревкому та комбіду в с. Гатному. А далі був комсомол, навчання в артилерійській школі, армія, ВКП(б)-КП(б)У. У 1929 році М. І. Марченка виключили з партії, потім поновили — за необґрунтованістю звинувачень. Спочатку Михайло вибирав безкоштовне навчання, а потім – тільки історія України, Інститут червоної професури. Вiн навчався на iсторичному факультетi, залишився в аспiрантурi. До 1935 року жив у Харковi, коли столицею зробили Київ, переїхав на Червоноармiйську вулицю столиці. Згодом переселилися на улюблене місце: вул. Десятинну, біля Михайлівського собору. Там мали кімнату з казенними меблями в гуртожитку Інституту червоної професури.

Як усі хазяйські діти, Михайло Іванович одружився рано: сільська роботяща дівчина виявилася хоч і малописьменною, але мудрою по життю. Вміла з нічого борщ варити, перелицьовувати й шити. Пишалася, що її синьоокий чоловік завжди чепурний, пiдтягнутий кандидат наук, доктор наук, найелегантнiший професор в унiверситетi. Виховали Марченки трьох дочок – всi кандидати наук; сина – журналiста.

Марченко мав добре дозоване почуття гумору, був трагічним оптимістом, бо хіба можна було викладати iсторiю України, не маючи цих рис? Викладав так, що i сам одержував задоволення, і не брехав. Оглоблiн дуже шанував Марченка. У 1940 роцi вiн захистив дисертацію "Боротьба Польщі і Росії за Україну". (Уявляєте, яка тема – після розстрільних рокiв?). Пізніше його онук, відомий дисидент Валерій Марченко, згадуватиме, що книжка "Боротьба Росії та Польщі за Україну" "навчила багатьох любити Батьківщину" і додасть: "Я, наприклад, один із них".

Добродії (директор Інституту історії Бiлоус i парторг Петровський) професорові Марченку на все життя прилiпили тавро – нацiоналiст і сигналізували "куди треба". Чому? По-перше, на лекціях з історії української культури у Київському університеті імені Тараса Шевченка професор Михайло Іванович Марченко називав багато імен українців, славетних митців, і обурювався, що російські історіографи чомусь вважають українців своїми. По-друге, завжди, навіть на вулицi Марченко спілкувався українською. Його приятелями були i Максим Рильський, i Сосюра, і актори з театру Франка. Вони зустрiчалися у погрiбку "Закарпатська троянда", що навпроти Оперного театру, щоб за чарочкою вина погомоніти вiдверто.

Максим Рильський дуже любив професора за енциклопедичну пам’ять. Вся iсторiя України була в його головi.

І от М. І. Марченко – "червоний професор" у Львові. Перше, що він зробив: почав збирати власну бібліотеку – книжки з історії, "Антирадянський п’ятитомник" К.Левицького, "Українсько-московська війна", "Моя боротьба" А.Гітлера.

"Зараз після приходу Червоної армії київський професор Марченко, призначений совєтською владою ректором Львівського університету, почав доповнювати університет новими силами, – свідчив викладач ЛДУ. – Було з чого радіти: наново в цьому університеті повстали катедри української мови, літератури, історії, всі студенти мусили вивчати українську мову. Львівський університет розрісся втроє. Величезна кількість одержувала щомісячні стипендії, безплатне мешкання, дешевий харч, і молодь просто вдиралася ліктями до святині науки. Змінилась і сама "вивіска" на університеті. Тепер вона була українською мовою "Львівський український державний університет", тоді як за статутом університету, слід було називати – "Львівський державний університет". Цей факт і було закинуто Марченку як "перекручення національної політики".

"Вперше я побачила ректора М. Марченка під час його зустрічі з студентами філологічного факультету. Ще зовсім молодий (приблизно 35 років віку), русявий, синьоокий, елегантно одягнений. Делегація польських студентів домагалася викладів польської історії і літератури польською мовою. На це Марченко дослівно відповів: "якщо бажаєте викладів польською мовою, переїдьте – будь ласка – до Варшавського університету. Тут є український університет і виклади відбуватимуться українською мовою…" До того вся документація університету і викладання велося польською мовою.

У ніч з 22-го на 23-е червня 1941 р. М. Марченка арештували. О третій ночі вивели з хати і гнали етапом за Харкiв, потiм у товарняках вiдправили до Сибiру. Вiн перебував у Новосибiрськiй тюрмi аж до зими 1944 року. Ніякого суду не було, був тільки донос київських колег – і довгі роки в’язниці, коли професор у камері читав лекції українською мовою.

– А чому ні? – дивувався Марченко, – Це історія України, а українська мова – державна.

Нарешті Михайла Марченка за відсутністю складу злочину відпустили на волю: у благенькому одязі, без копійки, без документів (вони ще не прибули) вигнали на сибірський мороз. Людина нелегкої долі, високої культури й освіченості, М.І.Марченко не пропав. Він викладав, заробив на дорогу додому. І знову українська історія. Старий професор виховував українців і дочекався світлої миті.
 
Його рідний онук Валерій по батькові Умрилов запитав: "Ну, який із мене Умрилов? Можна я візьму твоє прізвище?" Не прізвище матері (по другому чоловікові Ніна Смужаниця), а дідове… Так він увійшов в історію – Валерій Марченко. У червні 1973 р. Валерія арештували. Професор одразу став старим і немічним, безпорадним і самотнім, бо зі страху знайомі почали відвертатися, тікати.
  77-літнього пенсіонера по-звірячому побили на вулиці: довгі місяці хвороби, лікарні; активізувалась хвороба Паркінсона. Інтелект було знищено. Понад три роки мучився енциклопедист, не впізнаючи навіть рідних; інколи важко народжував якесь слово. Наприклад, відчуваючи руки Валерія, промовляв: "Радість!"

22 січня 1983 р. у Києві помер 80-річний М. Марченко. І дід, і онук Марченки знайшли вічний спокій у рідному с. Гатному.