Михайло Марченко

Історик Михайло Іванович Марченко, перший український ректор Львівського університету, дід журналіста-дисидента Валерія Марченка.

Він народився 19 вересня 1902 р. у с. Гатному Київської губернії, у сім’ї казенних селян. Коли Мишкові було 7 років, померла мати і старші брати взяли на себе опіку за малими. Михайло у 1918 р. закінчив двокласну земську школу й працював на своїй латочці землі разом із старшим братом Степаном (розстріляним гітлерівцями у Бабиному Яру).
 
wikipedia.org

В лютому 1919 р. М. І. Марченко був обраний секретарем ревкому та комбіду в с. Гатному. А далі був комсомол, навчання в артилерійській школі, армія, ВКП(б)-КП(б)У. У 1929 році М. І. Марченка виключили з партії, потім поновили — за необґрунтованістю звинувачень. Спочатку Михайло вибирав безкоштовне навчання, а потім – тільки історія України, Інститут червоної професури. Вiн навчався на iсторичному факультетi, залишився в аспiрантурi. До 1935 року жив у Харковi, коли столицею зробили Київ, переїхав на Червоноармiйську вулицю столиці. Згодом переселилися на улюблене місце: вул. Десятинну, біля Михайлівського собору. Там мали кімнату з казенними меблями в гуртожитку Інституту червоної професури.

Як усі хазяйські діти, Михайло Іванович одружився рано: сільська роботяща дівчина виявилася хоч і малописьменною, але мудрою по життю. Вміла з нічого борщ варити, перелицьовувати й шити. Пишалася, що її синьоокий чоловік завжди чепурний, пiдтягнутий кандидат наук, доктор наук, найелегантнiший професор в унiверситетi. Виховали Марченки трьох дочок – всi кандидати наук; сина – журналiста.

Марченко мав добре дозоване почуття гумору, був трагічним оптимістом, бо хіба можна було викладати iсторiю України, не маючи цих рис? Викладав так, що i сам одержував задоволення, і не брехав. Оглоблiн дуже шанував Марченка. У 1940 роцi вiн захистив дисертацію "Боротьба Польщі і Росії за Україну". (Уявляєте, яка тема – після розстрільних рокiв?). Пізніше його онук, відомий дисидент Валерій Марченко, згадуватиме, що книжка "Боротьба Росії та Польщі за Україну" "навчила багатьох любити Батьківщину" і додасть: "Я, наприклад, один із них".

Добродії (директор Інституту історії Бiлоус i парторг Петровський) професорові Марченку на все життя прилiпили тавро – нацiоналiст і сигналізували "куди треба". Чому? По-перше, на лекціях з історії української культури у Київському університеті імені Тараса Шевченка професор Михайло Іванович Марченко називав багато імен українців, славетних митців, і обурювався, що російські історіографи чомусь вважають українців своїми. По-друге, завжди, навіть на вулицi Марченко спілкувався українською. Його приятелями були i Максим Рильський, i Сосюра, і актори з театру Франка. Вони зустрiчалися у погрiбку "Закарпатська троянда", що навпроти Оперного театру, щоб за чарочкою вина погомоніти вiдверто.

Максим Рильський дуже любив професора за енциклопедичну пам’ять. Вся iсторiя України була в його головi.

І от М. І. Марченко – "червоний професор" у Львові. Перше, що він зробив: почав збирати власну бібліотеку – книжки з історії, "Антирадянський п’ятитомник" К.Левицького, "Українсько-московська війна", "Моя боротьба" А.Гітлера.

"Зараз після приходу Червоної армії київський професор Марченко, призначений совєтською владою ректором Львівського університету, почав доповнювати університет новими силами, – свідчив викладач ЛДУ. – Було з чого радіти: наново в цьому університеті повстали катедри української мови, літератури, історії, всі студенти мусили вивчати українську мову. Львівський університет розрісся втроє. Величезна кількість одержувала щомісячні стипендії, безплатне мешкання, дешевий харч, і молодь просто вдиралася ліктями до святині науки. Змінилась і сама "вивіска" на університеті. Тепер вона була українською мовою "Львівський український державний університет", тоді як за статутом університету, слід було називати – "Львівський державний університет". Цей факт і було закинуто Марченку як "перекручення національної політики".

"Вперше я побачила ректора М. Марченка під час його зустрічі з студентами філологічного факультету. Ще зовсім молодий (приблизно 35 років віку), русявий, синьоокий, елегантно одягнений. Делегація польських студентів домагалася викладів польської історії і літератури польською мовою. На це Марченко дослівно відповів: "якщо бажаєте викладів польською мовою, переїдьте – будь ласка – до Варшавського університету. Тут є український університет і виклади відбуватимуться українською мовою…" До того вся документація університету і викладання велося польською мовою.

У ніч з 22-го на 23-е червня 1941 р. М. Марченка арештували. О третій ночі вивели з хати і гнали етапом за Харкiв, потiм у товарняках вiдправили до Сибiру. Вiн перебував у Новосибiрськiй тюрмi аж до зими 1944 року. Ніякого суду не було, був тільки донос київських колег – і довгі роки в’язниці, коли професор у камері читав лекції українською мовою.

– А чому ні? – дивувався Марченко, – Це історія України, а українська мова – державна.

Нарешті Михайла Марченка за відсутністю складу злочину відпустили на волю: у благенькому одязі, без копійки, без документів (вони ще не прибули) вигнали на сибірський мороз. Людина нелегкої долі, високої культури й освіченості, М.І.Марченко не пропав. Він викладав, заробив на дорогу додому. І знову українська історія. Старий професор виховував українців і дочекався світлої миті.
 
Його рідний онук Валерій по батькові Умрилов запитав: "Ну, який із мене Умрилов? Можна я візьму твоє прізвище?" Не прізвище матері (по другому чоловікові Ніна Смужаниця), а дідове… Так він увійшов в історію – Валерій Марченко. У червні 1973 р. Валерія арештували. Професор одразу став старим і немічним, безпорадним і самотнім, бо зі страху знайомі почали відвертатися, тікати.
 
uahistory.com
 
77-літнього пенсіонера по-звірячому побили на вулиці: довгі місяці хвороби, лікарні; активізувалась хвороба Паркінсона. Інтелект було знищено. Понад три роки мучився енциклопедист, не впізнаючи навіть рідних; інколи важко народжував якесь слово. Наприклад, відчуваючи руки Валерія, промовляв: "Радість!"

22 січня 1983 р. у Києві помер 80-річний М. Марченко. І дід, і онук Марченки знайшли вічний спокій у рідному с. Гатному.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

8 занедбаних місць на планеті, від яких стає моторошно
У світі багато занедбаних місць, і кожне з них має свою історію. Якісь місця вселяють страх, якісь – почуття захоплення. У статті ми зібрали для вас наймоторошніші місця на Землі, від яких перехоплює подих.
Читати більше
XVII СТ. : ПОЛОНІЗАЦІЯ, ВІДРОДЖЕННЯ, ПОЧАТОК РУСИФІКАЦІЇ
Особлива важливість цієї епохи для долі українства та його питомої мови не підлягає жодним сумнівам, хоча в різні її періоди в різних куточках української ойкумени відбувалися відмінні навзаєм, не раз "протилежні за знаком" процеси.
Читати більше
Як слов'янки прикраси носили
Яскравим та виразним наповненням до українського народного одягу виступали прикраси. Вони виконували захисну функцію амулетів, талісманів, оберегів, які супроводжували людей упродовж життя. Основним призначенням ювелірних виробів було доповнення до костюма. Звідси і їхня художня виразність, багатство форм і технічних прийомів, які збереглися і зараз.
Читати більше