Васіль Биков. У тумані.
Чи не кожна історія білоруського письменника про війну є трагічною. І навіть якщо вона закінчується смертю літературних героїв, усе ж віє чимось світлим і оптимістичним.
Сущеню звинувачують у зраді та співпраці з ворогом. Командир партизанського загону висилає двох бійців убити його. Якщо Войтік не сумнівається у справедливості смертного вироку, то Буров дає Сущені шанс довести свою невинуватість.
З’ясовується, що після аварії на залізничній колії гітлерівці вбили всіх причетних до цього. Сущеню ж відпустили, хоча він теж брав участь у підготовці цієї акції. Можна було лише здогадуватись, яким був справжній намір фашистів. У селі всі відвернулися від Сущені, вважаючи його зрадником і провокатором.
Буров відтягує час і не поспішає розстріляти Сущеню. Йому хочеться вірити, що той став жертвою хитромудрої гри німців. Але він повинен виконати наказ командира. Врешті-решт Сущеню забирають з собою. Нещасний, здається, змирився з долею і не чинить жодного спротиву.
Подальший розвиток подій призводить до того, що Буров і Войтік гинуть у бою з фашистами, а Сущеня залишається живим. До ворога він іти не хоче, але й серед партизанів йому нічого робити. Чи повірять йому, що він не зрадник? І як він доведе, що не причетний до смерті Бурова і Войтіка? Сущеня кладе поруч трупи двох партизанів, стріляє в себе і падає біля них.
Васіль Биков не йде за усталеними нормами соціалістичного реалізму, коли на війні у радянської людини буцімто був вибір: або ти зі своїми, або з ворогом. Трагедія Сущені й полягала в тому, що він не мав вибору.
У найкращих повістях Васіля Бикова про війну нема пафосу, того, що називали ідейністю. Його літературні герої послуговуються, насамперед, людською мораллю – або її відсутністю. І коли нема змоги зробити вибір, від самого початку накреслений сталінською Системою, воліють покінчити життя самогубством.
І все-таки Сущеня залишив за собою право вибору – морального. У нього були дружина, син Грішутка, велика родина. Він не хотів, щоби найменша тінь підозри за його буцімто зраду падала на них. Останнє, що він міг зробити, – це застрелитись, сподіваючись, що його труп знайдуть з тілами партизанів.
Васіль Биков не закінчує повість на оптимістичній ноті. Партизани, які йшли на завдання, оминають тіла Бурова, Войтіка і Сущені.
Звичайно, у всьому можна звинувачувати війну, обставини, невезіння. Але паростки морального вибору не гинуть у просторі й часі. Люди в інших ситуаціях роблять його, хоча про це може ніхто не дізнатися.
Анатолій ВЛАСЮК
23 грудня 2017 року
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
