Коли ти починаєш розуміти - те, що колись хотів, до чого прагнув, про що мріяв - ти вже отримав. Коли ти потрапляєш в нове місто, нове отчення - ти не можеш це прийняти як нове, бо це все вже колись було. Коли до тебе ставляться як належне, ти працюєш з цікавими людьми - ти їх не розумієш.
Коли вважаєш, що ти на щось здатен, крім балачок, а тобі всі вказують на твої помилки - ти їх не сприймаєш. Коли ти розумієш, що все, що міг би зробити, вже зроблено для тебе, замість тебе і з найбільшим комфортом для тебе - ти вже не віриш, здатен робити щось путнє, нормальне чи якісне - це вже нікому не потрібне. Коли хтось тобі каже, що ти не встигаєш, - ти не слухаєш, коли тобі натякають на щось, що тобі вже не потрібне - ти не сприймаєш, бо хочеш конкретики і буквальності.
Коли ти плачеш - тобі співчутливо простягають руку допомоги, а ти її просто не бачиш. Коли ти смієшся над тим, що для тебе смішно, - ти виглядаєш клоуном. Тобі кажуть зупинись - ти впираєшся як віслюк. Коли ти розумієш, що все, що відбуваєть в житті - це реальність, тобі стає так гидко, що хочеться просто перестати бути саме там, саме тим, саме тоді, коли ти це розумієш.
І як би це не називалося сучасниками, послідовниками, модниками, оптимістами, песимістами, "віслюками", "акулами", "динозаврами" чи "левами" - це просто життя. Життя звичайного скептика, Фоми, який нікому не вірить, соціопата, який не звик довіряти просто через те, що колись його цьому не вчили і навряд чи вже навчать.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
