Млини-на-дзвінці

Стояло колись давно серед долини зеленої одне село. Село те було, як і будь-яке інше в нашім краї: хатки біленькі під солом’яними стріхами, навколо хаток – тини з лози плетені в’ються, на тинах глечики глиняні висять, позад хаток – городи доглянуті, садочки веселі, левади запашні. Правда ж, ніби село як село, та як гляне який подорожній на нього з пагорба над долиною – аж серце йому затьохкає, застогне солодко, таке воно миле й затишне! А над долиною, над солом’яними стріхами – блакить прозора-неозора з хмарками білими, а довкола долини – пагорби лісисті зелені, а долиною – річечка тече-звивається, на сонечку виблискує, а на річечці – місток і млин. А за селом по долині – гаї, луки та пасовища, корівки гуляють, а їх пастух доглядає. Ой, краса, ой, радість, дивився б і дивився, милувався б та милувався!

– Ой, мило, ой, як же ж мило! – озивався сам до себе розчулений подорожній і ледве не біг із пагорба вниз до села. Звалося те село Млини, річка була Дзвінка, а все разом – Млини-на-Дзвінці.
 
Насправді ж млин у селі був один – стояв він трохи осторонь, на річці, що весело обертала його колесо. Млин той побудували так, що мірошник і жив у ньому: то ж як подивиться хто з одного берега, то побачить млин, а як з другого – побачить хату над водою. Там-то й мешкав старий мірошник– сивий, огрядний і напрочуд відлюдкуватий. Ніколи він у село не ходив, селяни самі до нього возили збіжжя. Та й то – мірошник ні з ким навіть не вітався, робив свою справу мовчки, але робив добре. Борошно, розповідають, виробляв пречудове: паляниці з того борошна виходили такі смачні, що як скуштуєш, уминатимеш за обидві щоки до останньої крихти, а тоді ще проситимеш. А  найстаріші селяни пам’ятали цього мірошника від часів власного дитинства – і тоді він був сивий, огрядний і відлюдкуватий, і відтоді геть не змінився.
 
Та не лише відлюдкуватість і вік мірошника бентежили селян. Вже давно вони помітили, що колесо млина обертається вдень і вночі, влітку та взимку, ніколи не зупиняється. Крутиться собі колесо, порипує, ніби на млині робота йде, навіть тоді, коли ніхто на млин збіжжя не завозив, а на Дзвінці стояла крига. То ж час від часу виникали різні балачки, плітки й тихі розмови про старого мірошника та його загадковий млин. Втім, скаржитися селянам на мірошника підстав не було, то ж розмови ті й балачки потроху собі точилися, а далі цього не йшло.
 
І от якось у Млини-на-Дзвінці прибув із великого міста урядник. Чому й навіщо прибув – невідомо, адже в селі життя було спокійне й тихе, ніхто того урядника не кликав, не запрошував. Так чи не так, але урядник явився; повештався селом, всюди пхаючи свого гачкуватого носа, й нарешті добрався до млина. Мірошник визирнув із дверей, побачив, що людина без діла прийшла, та й сховався собі. Урядник довго спостерігав за млином, а тоді пішов у село й заходився розпитувати людей про млин і мірошника. Так він почув дещо про відлюдкуватого млинаря – а що саме, хтозна? Адже пліткувати людям не заборониш, а тут хтось і цікавиться тими плітками! – щось таки селяни й розповіли урядникові про млин і про мірошника.
 
Наступного ранку знову прийшов урядник до млина – та мірошник на нього й оком не кліпнув: зрозуміло ж, людина пуста, навіть не знає, нащо на млин ходять, адже в урядника збіжжя нема! Та урядник погрюкав у двері й покликав мірошника. Той вийшов, двері за собою щільно причинив, став і дивиться мовчки на урядника (а мірошник, як ви знаєте, був не з говірких). А урядник і каже йому:
- Чого це в тебе колесо обертається вдень і вночі, що ти там таке мелеш? Ану, пусти мене подивитися на твій млин! Іменем цісаря!
 
Мірошник аж затрусився:
- Я нікого не чіпаю, чесно роблю свою справу, а тобі до неї – зась! – сказав так, зайшов у млин і дверима за собою грюкнув.
 
Урядник розлютився: він звик, щоб люди корилися усім його вимогам і забаганкам! І він заходився гупати кулаками в двері та погрожувати мірошнику – і холодною, і кийками, і засланням бозна-куди. Та мірошник дверей не відчинив і уряднику з-за дверей нічого не відповів. Урядник погупав, покричав, втомився, тоді обійшов млин – аж дивиться, а колесо – рип! рип! рип! – все одно обертається! Не злякався, щось знову меле клятий мірошник! І тоді урядник рішуче покрокував у село.
 
У селі він зібрав людей і почав їм втовкмачувати, що мірошник лихі таємні справи на своєму млині робить. Спочатку мало хто його слухав: хоча й пліткували про відлюдкуватого мірошника, але самі пліткарі першими знали, що нема за ним нічого, крім тих пліток. Втім, декого урядник таки підбурив, і згодилися вони йти до млина, силоміць довідатися, чого це колесо млина постійно обертається – вдень і вночі, влітку та взимку, тоді навіть, коли ніхто на млин збіжжя не завозив, а на річці стояв лід. Інші селяни йти за урядником відмовилися, але й тих, хто за ним до млина пішов, не утримували й не відмовляли: адже урядник яка не яка, а таки влада! "Іменем цісаря!"
 
Привів урядник своїх поплічників до млина, заходилися вони у двері та віконниці стукати-гупати, мірошника кликати-лаяти, але мірошник сидів тихо та з млина не виходив і не озивався. Тоді притягли вони з села сокиру – і сокирою тією почали рубати двері.
 
Тут мірошник визирнув у малесеньке віконечко під стріхою та заволав відчайдушно:
- Люди, я вам ніколи лихого не робив, працював чесно, чому мені віри не ймете, а чужій людині повірили?
 
Та вже його ніхто й не слухав – розпалилися люди руйнівною роботою, рубають двері, розхитують, так їм кортить подивитися, чого ж те кляте колесо обертається, які таємниці мірошник приховує!

Вдруге тоді заволав мірошник:
- Люди, не розумієте, що робите! Правду кажу, велика біда буде! Страшне лихо, біда! Чорне горе! Зупиніться! Не чіпайте млина! Благаю!
 
Не слухають, рубають двері, ламають. І втретє заволав мірошник до людей:
- Люди, не чіпайте млина, лихо буде, і селу, і вам, і діточкам вашим!
 
А саме тут натовп двері розчахнув і сунув до млина. Бачать вони: дійсно, обертається чорне колесо млина, порипує, а води річкової навіть не торкається! Урядник аж підскочив на місці:
- Казав я, лихі, темні справи тут коїть цей клятий мірошник! Він відьмак і чаклун – он, у нього колесо саме обертається! Хапайте його мерщій, доки не втік! Іменем цісаря!
 
А мірошник вже й сам тут – плаче, трясеться, голосить:
- Ой, біда! Ой, біда! Не вберіг! Горе мені, нещасному, всім нам горе!
 
Та його й слухати не стали; вбили кілок міцний під колесо так, аби воно зупинилося – і колесо стало, востаннє рипнувши голосно та болісно. А старого мірошника, який все побивався, ридав, як мала дитина, та про біду-лихо згадував, потягнули в місто на слідство та розправу. А звідти до Млинів-на-Дзвінці вже ніхто не повернувся – ані мірошник, ані урядник, ані його посіпаки.
 
А в Млинах-на-Дзвінці й справді біда якась сталася: все ніби лишалося таке, як завжди, та от тільки щось не так. І хатки біленькі під солом’яними стріхами стоять, і навколо хаток – тини з лози плетені в’ються, на тинах глечики глиняні висять, за хатками – городи доглянуті, садочки веселі, левади запашні. Але щось не так у селі! – тривога й неспокій сірими тінями ширяли над стріхами, клубочилися в кожному кутку, а люди всім серцем відчували, що з їх Млинами рідними-любими, та й з ними самими сталося щось жахливе й невиправне.
 
Щоправда, нічого страшного не відбувалося – хіба що на млин тепер доводилося їздити в сусіднє село, а так – все, як і раніше, за часів старого мірошника та його чаклунського млина. І люди з часом звикли до тривоги над стріхами та головами, перестали помічати біду, що чаїлася у кожному куточку Млинів-на-Дзвінці та визирала з усіх щілин. І так минали дні, тижні, місяці, промайнув рік, другий та третій, аж доки помітили селяни, що ніхто з них більше не змінював свого віку. Діти лишалися дітьми, молоді – молодими, старі – старими, і ніхто від старості або хвороби не помирав. І так минуло ще кілька років, аж доки збагнули селяни, що тепер їм вже не потрібні були їжа та питво: виявилося, що пили та їли вони за звичкою, а насправді ж не відчували ані голоду, ані спраги. Також їх більше не пік мороз і не обпалювала спека – геть не обходила їх погода. І поступово люди покинули всі свої звичні справи, до яких вони цілком збайдужіли, як і до самих себе, і до інших, і до життя та світу загалом. Вешталися вони рідним селом, як привиди, очікуючи лише на смерть, яка десь забарилася та геть забула про них – і отак рік, три, десять, сто…
 
І дотепер ще, коли з лісистих пагорбів, що оточують долину Дзвінки, випадковий подорожній побачить те село, відчує він одразу, що сталася тут страшна й невиправна біда. І стискається тоді йому серце, і насуваються на нього непоборний смуток і гнітюча тривога, і повертає він тоді, й шукає будь-якої іншої дороги, аби тільки не йти через це найстрашніше в цілому світі місце – Млини-на-Дзвінці.

2015-2017

Малюнок: Петро Левченко. Водяний млин, 1910-і роки. Сумський обласний художній музей

Запрошую читачів пригощатися моїми казками, виданими в форматі електронних книжок:
ШІСТЬ КАЗОК - казки українською на будь-який вік про равликів, каштани, драконів, хлопчиків, про цікаві та небезпечні речі.