ЛИСТИ ІВАНА ФРАНКА ДО КЛИМЕНТИНИ ПОПОВИЧ. Четвертий уривок 

ЛИСТИ ІВАНА ФРАНКА ДО КЛИМЕНТИНИ ПОПОВИЧ

(Продовження. Початок читайте у першому-третьому уривках)

Четвертий уривок

14 січня 1885 року Іван Франко, офіційно звертаючись до Климентини Попович: “Дорога товаришко!” – пише: “Відібрали Ви мені посліднім своїм листом охоту до дальшого кореспондування, і хоч сором мені, що се так сталось, то все-таки годі було досі зібратися, щоб написати до Вас. А прецінь за весь той час я так і чув, що Ваша до мене доброта не змінилася, і бачив майже на кождім кроці, що Ви духом мені близькі”.

І все-таки він написав їй цього листа, хоча залишає за нею право відповідати йому чи ні.

Франко запитує у Климентини про її здоров’я і запевняє її, що воно йому “так само дороге, як було в самих початках нашого знакомства”.

Відтак він переходить до літературних справ:

“Чи пишете дещо, працюєте для літератури? Може, й знаєте, що я з початком липня зачинаю видавати свій літературно-науковий орган? До того часу треба кождому з нас (думаю і о Вас) приготовитись, з чим тільки можна.

Видаю тепер збірничок віршів панни Шнайдер окремою книжечкою (в “Русько-українській бібліотеці”, т. 5). Дуже жаль, що Ваших поезій досі на томик не можна назбирати і що взагалі Ви працю літературну досі трактували не так серйозно, як би сього вимагав Ваш талант. Але я надіюсь, що “вино буде, як перекисне квас”, і що Ви, коб тільки поздоровшали, зробите ще не одне гарне і красне”.

Наприкінці січня 1885 року Іван Франко дякує Климентині Попович за моральну підтримку: “… співчуття Ваше дуже дороге для мене в сю пору загального острацизму, киненого на мене. Та ні, не загального! Найкраща і найчесніша частина нашої молодежі, і навіть старших, суть за мною, і се не дає мені упадати духом і показує угризки та риття нашої староукраїнофільської кліки в тим смішнішім світлі”.

Він повідомляє, що їде до Києва у справі видання газети і сподівається, що “та поїздка може мати великий вплив на цілу мою будучність”.

Франка вразив тон останнього листа від Климентини: “… очевидно, Ви ще дуже далекі від того, щоб бачити в мені справді товариша і говорити зі мною попросту. Я понимаю, що воно Вам і не легко приходить, але надіюсь, що з часом піде. Пощо Ви говорите, що особистих зносин між нами ніяких бути не може? Я, противно, надіюсь, що Ви не схочете й надалі погордити моїм знакомством і що хто знає, з якої ще криниці прийдеться чоловікові воду пити”.

Насамкінець він пише про працю Климентини на ниві літератури: “А поки що я все-таки бажав би, щоб Ви якмога працювали над собою, виробляли свій літературний талант і підготовлювались до ширшої діяльності. Ваш вірш, котрий Ви мені переслали, в початку дуже гарний, але кінець слабий, неясний. Переробивши його, можна зладити незлу штуку. Присилайте з ласки своєї всі свої праці, які у Вас назбирались від минувшого літа, може бути, що я міг би з них вибрати так, як з віршів Юлії, на томичок “Русько-української бібліотеки”. Найліпше було б, якби Ви трібували сил своїх в дрібних поетичних оповіданнях вроді того, котре Ви давніше передали мені і котре я переробив. Кілька таких штучок, виданих вкупі, могли б зробити Вам ім’я в літературі, але треба робити, робити й робити”.

У листі від 17 березня 1885 року Іван Франко намагається підтримати Климентину Попович у її літературних починаннях: “Мені здається, що Ви зовсім без потреби вдаєтесь в розпуку; талант у Вас є, але нема тільки любові до  д і л а; при кождім вірші Ви думаєте поперед всього не о тім, щоб зглибити і серцем огріти саму річ, але о тім, що на те скаже сей або той, хто буде се читати. Але я маю надію, що се мине, що Ви перебудете той критичний момент і праці Ваші можуть статися гарним вкладом в нашу літературу… Без потреби також Ви церемонитеся з Вашими прозовими утворами: один був слабий, для чого другий не має бути ліпший? Сміло лиш їх присилайте до мене!”.

Франко й сам потребує підтримки, але радить Климентині як виходити з ситуації, коли, здається, всі забули про тебе: “Ви просите, щоб я як-небудь додав Вам сили, надії. Що ж я можу Вам сказати, коли й сам я тепер в такім положенні, що бажав би, щоб хто мене покріпив та піддержав. Конечно, ані Вам, ані мені упадати і рук опускати не можна, може бути, що колись і для нас блисне сонце, завітає весна. А стежку рятунку я все-таки бачу лиш одну – роботу. Я суджу по собі: коли б не робота, я давно був би пропав серед тих противностей, які мені ласкава доля насилала і насилає. Вам, може, така рада видасться докором або пустою фразою, але вірте, що я бажаю Вам всього найліпшого і що помимо всього я зачисляю Вас до людей, стоячих найближче мого серця”.

У листі від 24 березня 1885 року Іван Франко жорстко критикує Климентину Попович: “Новелка Ваша справді до друку не годиться, вона занадто сентиментальна і романтична та й без жизненної правди. Чому Ви не берете собі предметів з того життя, котре бачите і знаєте, а тільки видумуєте щось таке, чого ані не бачили, ані знати не можете?”.

І як раніше він радив їй взятися писати прозу, то тепер каже: “Вам я раджу покинути натепер прозу, котра Вам не удається, а писати вірші”.

26 травня 1885 року Іван Франко просить Климентину Попович не турбуватися про його здоров’я: “Не лякайтесь о мене, що має висіти, те не втоне. Здоров’я моє на селі відразу поправилось – роблю величезні коммоції, ходжу, двигаю, рубаю дрова і чуюся здоровим. Своєю дорогою, що не пишу нічого, аж самому встидно, а читати також нема що”.

25 серпня 1885 року він запитує: “Чи Ви не думаєте ще перед кінцем вакацій бути у Львові?!”.

Анатолій ВЛАСЮК

17 травня 2018