Локальна Земля імені тебе

Бути дитиною - означає вчитися жити, Дорослим - вчитися вмирати.

-Стівен Кінг

Навіть якщо людині здається, що все її життя - конструктор зібраний нею, то жорстока реальність зовсім інша. Ще із самого народження старше покоління підкидає кубики. Одні вдають, наче це випадково, інші насильно заставляють підбирати те, що за молодості не вдалось "старим". Добре, якщо на певному етапі молодь може подивитись на зібраний нею паровоз, зрозуміти його огидність, та перебудувати деякі елементи заново. Хоча ядро... на жаль, життя не Лінукс. Воно більше схоже на IOS - користуйся тим, що дають. А хочеш більшого плати.
 

Першим ділом світ генерує учнів, для яких школа крім соціалізації більш нічого не несе. Одні з них добре знають певні предмети, але щоб засвоїти все... Все не цікаво. Не цікаво вчать, пояснюють, мотивують. Це породжує першу порожнечу, яку зустрічає на своєму шляху несформований індивід. І тут знову вступає старше покоління! "Вчись щоби бути щасливим. Будь не таким як ті невдахи двійошники. Для чого тобі спілкуватись з кимось - оцінки важливіші". Доволі примітивними аргументами їм вдається переконати дитину в тому, що "ось ця двійка" може зруйнувати життя. Страх, вічна боротьба за уявні переваги, 11 років навчання і...
 

Як з часом виявиться - оцінки фігня. Ти міг/могла і без них стати крутим програмером, дизайнером, СісіММ, керівником, прибиральницею чи будь-ким іншим... Виявляється - все тримається на твоїх амбіціях і бажанні бути кимось, за межами системи. Комусь це вдається, дехто втікає за кордон, інші ж йдуть шукати поштовху в Універах, Академіях, Коледжах. Такий собі заряд впевненості, хоч він ілюзорний, але такий... потрібний. Наче п'ятий елемент, без якого життя завершиться. А для того, щоб закріпити отримані "дари", обов'язково потрібно залитись фундаментом Магістратури. Ніхто ж не каже, що вчитись погано. Погано вчитись, якщо єдина твоя ціль в навчанні - втекти на декілька років з реальності. Щоби потім гордо повернутись і заявити про себе. Наприклад, піти працювати з червоним дипломом у МакДон...
 

І ось ти один на один зі своїм вірним товаришем. Тим, що дозволяє тобі ходити по цій Землі, дихати цим повітрям, спати з цими жінками. Проте, як і ці жінки, життя одного дня закриє за собою двері, залишивши тебе на самоті з пустотою та страхом. Бо, навіть щиро вірячи в Бога, ти за весь час навчишся очікувати тільки найгіршого. Це теж, до речі, один з фундаментальних кубиків, який підкинуть тобі інші люди. Проте перед цим тебе чекають ще деякі пригоди.
 

Так, наприклад, прийдеться шукати собі вірного партнера на довгі роки. Для декого це просто - закохався і все. Сім'я, діти, нові проблеми, нове щастя. А потім як фатум поведе. Хоча більшість довго обирає, декілька разів помиляється, потім ще помиляється, й ось, коли здавалось, що шансів нема - з'являється вона. Людина, яку наче й не любиш, але яка не створює проблем. Тобі з нею добре лише тому, що її можна ігнорувати... роками. Звучить дивно, але для 80% людей любов є не більше, ніж красивим словом... Тим паче якісь теплі почуття. Ти ж не батарея, щоб когось на собі гріти! Особливо при теперішніх цінах на тепло.
 

Повільно твій паровоз доходить до свого фіналу. Скрипить, погано пахне, інколи застрягає, та все ж таки їде. Перевантажений тягарем здобутих кубиків, ти вирішуєш, що ними можна поділитись з молодим поколінням. І по трішки скидаєш все дітям. Дочка повинна знати - почуття то дурниця. Син - всі навколо вороги. Твоя життєва мудрість виривається на волю, і якщо хтось перечить їй... Такі жахи Стівен Кінг не описував. Навіть якщо в дитинстві ти говорив "їм": "Я ніколи не буду таким як ви".

То тепер ти такий!

Зустрівши по дорозі безліч зла, агресії, болю, страждань, зрадливих друзів, підступних ворогів, втрачених надій, вчорашнього не свіжого хліба і т.д., починаєш розуміти, що найбільше тобі хочеться забутись. Випивка, наркотики, проститутки, навіть банальна депресія. Світ щедрий до тебе хоч у чомусь. Є, звісно, щасливі люди, але ж щастя потрібно відшукати. Ти ж часу не мав. Садок, школа, універ, робота, сім'я, смерть.
 

І тільки лежачи та рахуючи години до своєї смерті... Очікуючи чогось не відомого, згадуєш все. Раптом сяйво розвіює пітьму в твоїй голові й ти розумієш, що світ - це не 5 000 метрів між твоїм домом і роботою, а цілих 6371,032 км. простору наповненого життям. Подумати тільки. Та це ж крутіше за GTA 5. Безліч видів всього: їжі, тварин, людей, японських жінок, яких дістали япошки з 3см. членами, дешевих як борщ машин, подій, невідомих територій... А ти жив у вакуумі, який навіть не можеш підтасувати під жодну з цих наведених речей. Локальна Земля імені тебе розміром зі спальний район! Від цього стає аж не по собі!

А тим часом діти збиратимуть свій паровозик. І добре якщо твої кубики десь загубляться в хаосі справжнього щасливого життя!