Ліберальні ідеї та козаки

Михайло Коцюбинський. Коні не винні.
 
У листі до дружини 2 березня 1912 року Михайло Коцюбинський написав: "Почав я писати оповідання про такого поміщика, який під час аграрних рухів сам говорив селянам, що земля їхня, а потому зрадів, коли прийшло військо його боронити".

Аркадій Петрович Малина відчуває голод, як молодий, і це його радісно хвилює. "Приємно тремтячи освіженим тілом, просуваючи руки в рукави, він почував себе демократом, другом народу, який не має чого боятись. За той час, як він покинув своє міністерство та осівсь на селі, мужики його полюбили. Аякже! Він хрестив і вінчав, дарував спаш, уділяв ради, його кликали "татком". Він з приємністю думав про се…".

Члени сім’ї – за одним великим столом. На кріслах сидять собаки, яких теж годують. Ведуться світські розмови, але все зводиться до невдячних селян, які не цінують свого пана. Проте Аркадій Петрович Малина зауважує: "Мужики мають право на землю. Не ми обробляємо землю, а вони".

Йому заперечують дружина Софія Петрівна, син Антоша, донька Ліда, але ніщо не може поміщику зіпсувати настрій.

Картина змінюється, коли до пана приходять селяни і кажуть, що відбиратимуть у нього землю.

"– Ми не хочемо кривдити пана… щоб усе мирно, по-божому було…
– Борони боже… лишимо й панові трохи земельки… на яку грядку, на цибулю, значить, чи що, щоб закришка була… та на крокет…".

Це вразило поміщика. Одна справа говорити, що віддаш землю, а інша – почути це від людей. Коли селяни пішли, рідні запитують, що ж далі буде.
"– Ах, дайте ви мені спокій! – роздратовано скрикнув Аркадій Петрович. – Зрозумійте, нарешті, що я інакше не можу…

Зібгав серветку, кинув на стіл і вибіг з хати…

…Чув щось важке у собі і не хотів признатись, що то образа. Натурально, вони мають право на землю, він завжди тримався такої думки і завжди її виславляв, але щоб у нього… От тобі й добрі "сусідські" стосунки! Згадав всі поради свої і поміч, кумовання і сільські весілля, на яких він грав ролю весільного батька".
 
Він пішов обдивлятися свої поля, які у нього мали відібрати.

"Щось було сьогодні принадне, особливе в його землі, мов на обличчі небіжки, з якою жив ціле життя, а тепер мусить прощатись навіки. Якісь квітки і зела, невидані перше, тиха ласкавість контурів, запахи трав і землі, теплі, рідні простори…

… – Буду стріляти, коли прийдуть…

Се так несподівано вирвалось вголос, що він не повірив і озирнувся.
Хіба се він?
Але навколо тільки ниви котились з горбка на горбок.

Йому зробилося стидно. Фу, яке свинство!.. Скинув картуз і витер піт з лоба. Невже він дійшов би до того? Очевидячки – ні. Хіба він може піти проти себе, проти усього, у що він вірив, з чим не таївся ні перед ким. Таких, як він, горстка, і що вони значать у великім процесі життя? Кілька засохлих листочків на зеленому святі весни. Натурально, з грядки цибулі вижить не можна, доведеться на старість служити. Дві маленькі кімнатки на передмісті. Стара сама готує їсти. Він ходить з кошичком на базар. Став самовар, Аркадій!.. Справді, чи він вмів би наставить? Треба навчитись. Антоша та Ліда зароблять на хліб, вони молоді…".

Увечері в нього відбулася неприємна розмова з дружиною.

"– Тут не до жартів. Ти повинен до губернатора їхать…

Аркадій Петрович знизав плечима і одвернувся.

– Треба прохати, щоб він зараз прислав козаків.
– Вибачай, Соню, ти говориш дурниці.
– А що ж, чекати, щоб мужики землю забрали?
– Ну й заберуть. Земля до них належить.
– Ти помішався на ліберальних ідеях. Коли ти вже затявся, я їх сама покличу.
– Я не потерплю козаків в себе.
– Без них не обійдешся.
– А я зроблю скандал… Я не знаю, що зроблю… Піду в тюрму… На Сибір піду…
– Аркадій, голубчик…
– … На каторгу піду, а не попущу…
– Зрозумій же, Аркадій…

Але він не хотів розуміти. Розшумівся, як самовар, що ось-ось має збігати. Кричав, весь червоний і мокрий, тупав ногами і так махав руками, наче перед ним була не жінка, а навісні козаки".

Ніщо вже не радує поміщика. Гнітить думка, що селяни таки відберуть у нього землю.

"Аркадій Петрович подався у поле, якось так, без мети. Набігла хмара. "А сіно возять!" – згадав з тривогою він. Великі краплі впали вже на картуз, на руки і на лице. Жито запахло. Думав, що треба вертатись, – і не вертався. І раптом теплі небесні води густо злетіли на ниви в тінях сизої хмари, але сонце зараз десь близько засвітило веселку, і дощ перестав. Важкі краплини загойдалися на колоссях, легенька пара знялася над нивами. Аркадій Петрович теж почав парувати. Але він не зрадів: йому більше вже хотілося хмар і дощу, ніж сонця. Чорт бери сіно, нехай пропадає!..".

Але козаки таки приїхали. Син Антон попросив допомоги в губернатора. Цю звістку поміщикові принесла донька. Пан ще комизиться, що не допустить їх. Але Ліда каже, що коні, на яких приїхали козаки, не винні.

"– Що ти сказала? – спинився проти неї Аркадій Петрович, піднявши брови.
– Я кажу, тату, що коні не винні…
– Їх би можна поставить на ніч під намет коло стайні, – обізвався Антоша.
– І дати оброку… не збідніли б од того… – додала Софія Петрівна.
– Залишіть, прошу, свої ради при собі! Мені їх не треба… – носився по хаті Аркадій Петрович, хапаючи голову в руки. – Я і сам знаю, що коні не винні, – спинився він коло дочки. – Се ти правду сказала. Коні тут ні при чім… ну, і що ж з того? 

Але він був уже непевний, вже наче зів’яв. Кров одступила на місце, вуси зіллялись з лицем, очі втратили твердість холодного льоду, там вже світилось щось покірне і винувате, коли підняв їх на сина.

Завагався на хвилину і несподівано запитав:

– А стане ж у нас оброку?
– Я розстараюся вже… І сіно маємо свіже.

Не чекаючи далі, Антоша зник в сінях.

– Навести козаків!.. – знизав плечима Аркадій Петрович, знов заходивши по хаті. – Я… й козаки!.. Хто б сьому повірив?

В його рухах вже не було таких гострих, як перше, ліній.

Гнів зірвався, мов морська хвиля, що встала зразу в зеленій люті, а далі слизнула і з легким шипінням поповзла піною по пісочку".

Він думав, що наступний день буде страшним. Але нічого страшного не відбувалося.

"Він дивився на сонце, на свої ниви, на масу ніг, кінських й козацьких, що однаково сильно тупали в землю, вбирав у себе гамір пташок, фиркання коней, грубі лайки войовників і раптом почув, що він голоден.

– Савка! – гукнув він на цілу хату. – Принеси каву!.. – І шуснув назад у постіль, щоб ще хоч трохи поніжить старече тіло".
 
Анатолій ВЛАСЮК
26 травня 2017 року