Ліберальні ідеї та козаки

Михайло Коцюбинський. Коні не винні.
 
У листі до дружини 2 березня 1912 року Михайло Коцюбинський написав: "Почав я писати оповідання про такого поміщика, який під час аграрних рухів сам говорив селянам, що земля їхня, а потому зрадів, коли прийшло військо його боронити".

Аркадій Петрович Малина відчуває голод, як молодий, і це його радісно хвилює. "Приємно тремтячи освіженим тілом, просуваючи руки в рукави, він почував себе демократом, другом народу, який не має чого боятись. За той час, як він покинув своє міністерство та осівсь на селі, мужики його полюбили. Аякже! Він хрестив і вінчав, дарував спаш, уділяв ради, його кликали "татком". Він з приємністю думав про се…".

Члени сім’ї – за одним великим столом. На кріслах сидять собаки, яких теж годують. Ведуться світські розмови, але все зводиться до невдячних селян, які не цінують свого пана. Проте Аркадій Петрович Малина зауважує: "Мужики мають право на землю. Не ми обробляємо землю, а вони".

Йому заперечують дружина Софія Петрівна, син Антоша, донька Ліда, але ніщо не може поміщику зіпсувати настрій.

Картина змінюється, коли до пана приходять селяни і кажуть, що відбиратимуть у нього землю.

"– Ми не хочемо кривдити пана… щоб усе мирно, по-божому було…
– Борони боже… лишимо й панові трохи земельки… на яку грядку, на цибулю, значить, чи що, щоб закришка була… та на крокет…".

Це вразило поміщика. Одна справа говорити, що віддаш землю, а інша – почути це від людей. Коли селяни пішли, рідні запитують, що ж далі буде.
"– Ах, дайте ви мені спокій! – роздратовано скрикнув Аркадій Петрович. – Зрозумійте, нарешті, що я інакше не можу…

Зібгав серветку, кинув на стіл і вибіг з хати…

…Чув щось важке у собі і не хотів признатись, що то образа. Натурально, вони мають право на землю, він завжди тримався такої думки і завжди її виславляв, але щоб у нього… От тобі й добрі "сусідські" стосунки! Згадав всі поради свої і поміч, кумовання і сільські весілля, на яких він грав ролю весільного батька".
 

Він пішов обдивлятися свої поля, які у нього мали відібрати.

"Щось було сьогодні принадне, особливе в його землі, мов на обличчі небіжки, з якою жив ціле життя, а тепер мусить прощатись навіки. Якісь квітки і зела, невидані перше, тиха ласкавість контурів, запахи трав і землі, теплі, рідні простори…

… – Буду стріляти, коли прийдуть…

Се так несподівано вирвалось вголос, що він не повірив і озирнувся.
Хіба се він?
Але навколо тільки ниви котились з горбка на горбок.

Йому зробилося стидно. Фу, яке свинство!.. Скинув картуз і витер піт з лоба. Невже він дійшов би до того? Очевидячки – ні. Хіба він може піти проти себе, проти усього, у що він вірив, з чим не таївся ні перед ким. Таких, як він, горстка, і що вони значать у великім процесі життя? Кілька засохлих листочків на зеленому святі весни. Натурально, з грядки цибулі вижить не можна, доведеться на старість служити. Дві маленькі кімнатки на передмісті. Стара сама готує їсти. Він ходить з кошичком на базар. Став самовар, Аркадій!.. Справді, чи він вмів би наставить? Треба навчитись. Антоша та Ліда зароблять на хліб, вони молоді…".



Увечері в нього відбулася неприємна розмова з дружиною.

"– Тут не до жартів. Ти повинен до губернатора їхать…

Аркадій Петрович знизав плечима і одвернувся.

– Треба прохати, щоб він зараз прислав козаків.
– Вибачай, Соню, ти говориш дурниці.
– А що ж, чекати, щоб мужики землю забрали?
– Ну й заберуть. Земля до них належить.
– Ти помішався на ліберальних ідеях. Коли ти вже затявся, я їх сама покличу.
– Я не потерплю козаків в себе.
– Без них не обійдешся.
– А я зроблю скандал… Я не знаю, що зроблю… Піду в тюрму… На Сибір піду…
– Аркадій, голубчик…
– … На каторгу піду, а не попущу…
– Зрозумій же, Аркадій…

Але він не хотів розуміти. Розшумівся, як самовар, що ось-ось має збігати. Кричав, весь червоний і мокрий, тупав ногами і так махав руками, наче перед ним була не жінка, а навісні козаки".

Ніщо вже не радує поміщика. Гнітить думка, що селяни таки відберуть у нього землю.

"Аркадій Петрович подався у поле, якось так, без мети. Набігла хмара. "А сіно возять!" – згадав з тривогою він. Великі краплі впали вже на картуз, на руки і на лице. Жито запахло. Думав, що треба вертатись, – і не вертався. І раптом теплі небесні води густо злетіли на ниви в тінях сизої хмари, але сонце зараз десь близько засвітило веселку, і дощ перестав. Важкі краплини загойдалися на колоссях, легенька пара знялася над нивами. Аркадій Петрович теж почав парувати. Але він не зрадів: йому більше вже хотілося хмар і дощу, ніж сонця. Чорт бери сіно, нехай пропадає!..".

Але козаки таки приїхали. Син Антон попросив допомоги в губернатора. Цю звістку поміщикові принесла донька. Пан ще комизиться, що не допустить їх. Але Ліда каже, що коні, на яких приїхали козаки, не винні.

"– Що ти сказала? – спинився проти неї Аркадій Петрович, піднявши брови.
– Я кажу, тату, що коні не винні…
– Їх би можна поставить на ніч під намет коло стайні, – обізвався Антоша.
– І дати оброку… не збідніли б од того… – додала Софія Петрівна.
– Залишіть, прошу, свої ради при собі! Мені їх не треба… – носився по хаті Аркадій Петрович, хапаючи голову в руки. – Я і сам знаю, що коні не винні, – спинився він коло дочки. – Се ти правду сказала. Коні тут ні при чім… ну, і що ж з того? 

Але він був уже непевний, вже наче зів’яв. Кров одступила на місце, вуси зіллялись з лицем, очі втратили твердість холодного льоду, там вже світилось щось покірне і винувате, коли підняв їх на сина.

Завагався на хвилину і несподівано запитав:

– А стане ж у нас оброку?
– Я розстараюся вже… І сіно маємо свіже.

Не чекаючи далі, Антоша зник в сінях.

– Навести козаків!.. – знизав плечима Аркадій Петрович, знов заходивши по хаті. – Я… й козаки!.. Хто б сьому повірив?

В його рухах вже не було таких гострих, як перше, ліній.

Гнів зірвався, мов морська хвиля, що встала зразу в зеленій люті, а далі слизнула і з легким шипінням поповзла піною по пісочку".

Він думав, що наступний день буде страшним. Але нічого страшного не відбувалося.

"Він дивився на сонце, на свої ниви, на масу ніг, кінських й козацьких, що однаково сильно тупали в землю, вбирав у себе гамір пташок, фиркання коней, грубі лайки войовників і раптом почув, що він голоден.

– Савка! – гукнув він на цілу хату. – Принеси каву!.. – І шуснув назад у постіль, щоб ще хоч трохи поніжить старече тіло".
 
Анатолій ВЛАСЮК
26 травня 2017 року
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Який матрац обрати при болю в спині
Турбота про власне здоров’я завжди має бути в пріоритеті, особливо, якщо справа стосується стану спини. Для відновлення сил та здорового стану хребта й м’язів дуже важливо правильно відпочивати, користуючись усіма перевагами сучасних якісних матраців.
Читати більше
З чого почати навчання гри на гітарі
Вивчення нового музичного інструменту розширює кругозір та допомагає відкрити в собі нові таланти. Бажання освоїти гітару на початковому рівні легко реалізувати навіть при самостійній роботі, без звернення до викладачів. Розглянемо первинні етапи, що передують впевненому відтворенню кількох улюблених мелодій.
Читати більше