Кружляло жовте листя у танку.
Дощ коси заплітав нечемним хмарам.
Я вимріяв тебе саме таку.
І знав: піддамся твоїм чарам.
Я з радістю здавався у полон.
Мав поцілунки в нагороду.
Здавалося, що це все сон.
Не лізь в кохання, як не знаєш броду.
І перш ніж в нього увійти,
Подумай, чи ти зможеш вийти.
Шумлять знеможені вітри.
Не зупинились вчасно – вийте!
А дощ по плечах безпощадно б’є.
Оце тобі, дітваку, та й за щирість.
За щастя хай тепер досхочу п’є –
Не сподівався потім щоб на милість.
Кохання дуже швидко відійшло.
Ти з іншим вже цілуєшся, небого.
Мене, наївного, так покарало зло,
Хоча у серце щиро прийняв Бога.
Але Йому все видно із небес.
Мабуть, не ту я покохав завзято.
Десь виє уночі бездомний пес.
Невинному теж відібрали свято.
Купається ніч місячна в вогнях,
Що йдуть від зір, давно уже померлих.
Намітив сам собі в безсмертя шлях.
А роки вже давно минуле стерли.
Анатолій ВЛАСЮК
2 жовтня 2017 року
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
