Кобза та балалайка, або Харківська трагедія

Шановний читачу, тема кобзи піднята недаремно. І сьогодні вона в період війни на сході України актуальна! 
Кобза — етнічний український музичний інструмент. Це був вірний супутник кобзарів та лірників.

Кобза бере за серце, ніжно грає,
Вона, мов спів красуні України,
Неначе вітер степом повиває,
Це етнос нашої країни.

Хто такі кобзарі? Із самого початку це були покалічені в битвах козаки, які не просто грали та співали пісень, а були хранителями історичної пам'яті України. Ось що про них писав ще в XIX ст. німецький учений Г. Трігген: «В Україні від села до села і від хати до хати ходять похилі віком дідусі-кобзарі і співають пісні про минулу славу, про зруйновану могутність хоробрих козаків, пісні, у яких правдиво... змальована історія, звичаї цього народу, пісні великої історичної вартості... У жодного слов’янського народу національний історичний епос так своєрідно не розвинувся, як в українців... 
Але кобзарі не завжди були сліпі та покалічені. На народних картинах козака Мамая зображено молодим, здоровим і зрячим.

На полотні він виконує пісню в супроводі кобзи, але в будь-яку хвилину готовий стати до бою.
Слава кобзарів була всесвітньою, це був символ українського народного духу нації.
І як завелося ще із середніх віків, на арені московитів виникає жалюгідна пародія на кобзу — балалайка.
Але призначення їх було зовсім не до порівняння.
Кобза — це інтелігентний інструмент, а кобзарі були особливою кастою в Україні. Ними могли стати люди, які пройшли навчання й посвяту, тобто вони були професійними виконавцями. Балалайка —  це інструмент для ярмарок та закладів, у яких влаштовували пиятику.
Українські кобзарі почали згуртовуватись та створювати кобзарські братства. До початку кривавої революції 1917 року українське кобзарство було досить популярним в Україні та Європі.
А в період більшовицької чуми виникає питання про знищення кобзарів України, бо балалайка для вбивць та пияцтва  —миліша.
Це вбивство, зроблене московитами, увійшло в історію як «Харківська трагедія», відбулось воно 30 грудня 1930 року.
По всій Україні офіційно було оголошено, що кобзарів з усіх областей запрошують до Харкова на Всеукраїнський кобзарський з’їзд.
Кобзарі, бандуристи, лірники приїхали на конгрес з усієї України, з маленьких забутих сіл. Кілька сотень були присутні на конгресі. 
Кобзарі заповнили один з кращих харківських театрів. У кожного в руках інструмент, кожен одягнений у святкову вишиванку.
З’їзд відкрився спільним виконанням Шевченкового «Реве та стогне Дніпр широкий …». Уявіть, весь зал (а зібралися майстри найвищого ґатунку) натхненно співає!
Потім були вітання від уряду України, доповіді про стан кобзарства, шляхи подальшого його розвитку.
А тим часом на всіх виходах із залу з’явилися молоді в цивільному, але з явно військовою виправкою. Незабаром ряд за рядом почали піднімати делегатів і під суворим наглядом виводити у двір, а там вже вантажівки. Кобзарів, а це були в основному люди похилого віку, щільно укладали в машини і, прикривши брезентом, кудись везли. Ніхто ні на які питання не відповідав.
Низка автівок мчала по нічних вулицях Харкова в бік залізниці, до товарної станції. Там, у віддаленому глухому куті, уже стояв ешелон – десяток «телячих» вагонів. Уже через годину всі делегати недавнього з’їзду були в вагонах.
Зануривши в ешелони, їх підвезли до околиць ст. Козача Лопань.
Пізно ввечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Поскладавши незрячих кобзарів в одну шеренгу, загін особливого відділу НКВС УРСР почав розстріл… Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд…
У грудні 1933 на пленумі Всеукраїнського комітету профспілки працівників мистецтв, комуністична верхівка назвала українські народні музичні інструменти «класово ворожими».
Ось так трагічно склалася доля українських кобзарів. Така була кривава боротьба балалайки московитів та української кобзи.

Слава кобзарям України!

Зображення — pinterest.com

[adSlot9]