Історія на склі: як формувалося мистецтво вітража

В Україну європейське мистецтво вітражу прийшло разом з культурою католицької Європи. Тому більша частина автентичних історичних вітражів розташована на Західній Україні, яка довший час перебувала у складі європейських держав – Речі Посполитої і Австро-Угорської імперії. Вже 1259 року запис в Галицько-Волинському літописі розповідає, що король Данило Галицький збудував в Хелмі (Холмі) церкву Святого Іоанна Златовуста і прикрасив її вікна "склом римським", тобто вітражем.

Якшо повернутись до появи вітражу в Україні, то згадки про нього є ще з часів Київської Русі. Згадування про церкви Холма, Галича, Перемишля. У період ХVІІІ-ХІХ ст. наявність вітражних майстерень в Україні підтверджується наявністю музейних експонатів. Узагалі перші згадки про виготовлення віконного скла датується 1565 роком.

Під час археологічних розкопок поблизу стародавнього Галича археологам пощастило знайти залишки вітражів у руїнах зведеної в XIII столітті церкви. Храм цей знаходився в заснованому Данилом Галицьким місті Холм (нинішній польський Хелм, а тоді — центр Холмської Русі).

У XVII столітті майстернями з виробництва скла — гутами — прославилася Чернігівщина. Там їх нараховувалося більше сотні, а виготовляли в гутах листове скло, інгредієнти якого — сода, крейда і пісок — відомі кожному школяреві.
Відомий історіограф мистецтва Анрі де Моран вважає, що до Реформації найзлішими недругами вітражів були люди, котрі завжди забували, що прекрасний живопис на склі створювався їм у повчання: значення зображених сцен було завжди зрозуміле, до того ж часто забезпечувався пояснювальними написами. А ще вітражі створювалися, щоб радувати погляд химерною грою світла, що ллється крізь багатоколірне скло.

Здавалося, чого простіше: наріж кольорових скелець, з'єднай їх за допомогою свинцю, встав у віконний отвір і радій життю. Але вітраж, як і будь-яке мистецтво, має не тільки власну історію, а й свої таємниці.

1071 року в монастирі Монтекасина техніка вітражів збагатилася важливою новинкою, що дожила до наших днів. Дерев'яні рами, в яких монтувалося скло, замінили свинцевою арматурою, що допускала більшу різноманітність контурів і розмірів малюнка.

Німецький чернець Теофіл у "Трактаті про різні ремесла" описав спосіб виготовлення вітражів зі скла, що складається з двох частин букової золи й однієї частини добре промитого піску. У XII столітті використали золу папороті. Вже тоді в палітрі майстрів були синій, червоний, зелений, пурпуровий і жовтий кольори.
Художні особливості українського скла 16-17 ст., безперечно, залежали від загальноєвропейських тенденцій розвитку цієї галузі. На зміну венеціанським склоробам законодавцями моди стали майстри Богемії та Німеччини . Проте вироби українських осередків відрізняються від західноєвропейських виробів особливим стриманим образним рішенням, своєрідними національними надбаннями.

Колористичну гаму українського скла створювали забарвлені маси, зокрема, так звані кольори білої і зеленої води, золотисто-жовтий і жовто-зелений, різноманітні фіолетові і коричневі відтінки аж до чорного.
На західноукраїнських землях задокументовано діяльність гут (1550-1570рр.) в околицях Старого Галича, Белза і Потелича, а на початок 17 ст. у селі Підгірці на Львівщині. З середини 17 ст. існувало близько двадцяти гут на території Київщини, Полтавщини, Чернігівщини та три гути на Закарпатті. У найбільшому краї гутництва — на Чернігівщині — працювали понад сто двадцять скловарних майстерень. З початку це були невеликі мануфактури, і лише в наступному столітті помітна тенденція до їхнього збільшення. Впродовж століть для українського вітража характерний постійний зв'язок з традиціями минулого, в ньому знаходять відображення ті соціально-економічні та культурні зміни, що відбувались у житті народу в процесі його історичного розвитку.

В архітектурі Львова, як і загалом по всій Україні, потяг до створення нового стилю помітний лише на початку 20 ст. У Львові цей стиль мав віденське забарвлення так званої сецесії , ознаки якої мали більшість будинків цього часу. Пишного розквіту набули стилізаторські і функціональні тенденції, на вікнах — характерні сецесійні елементи.

Серед представників українського модерну - знані архітектори - Т. Обмінській, А. Захаревич,
О. Лушпинській, В. Садловській, Є. Червінській, М. Улям, Ф. Левицький. Ініціатором пов'язання принципів модерну з формами української народної архітектури був архітектор І. Левинський, який впроваджував у декоративне оздоблення фасадів народну орнаментику, переважно гуцульську

Деякі вітражисти цього часу в Європі та в Україні почали експерементувати з різнофактурним прозорим безколірним склом. Приклад такого типу вітража можна побачити у Львові в приміщенні Управління Внутрішніх Справ, виконаному 1910 року. Вітражні полотна, зібрані з кусків прозорого різнофактурного скла, гранчастого та шліфованого, своєю сухою графічністю відповідають архітектурній стриманості будівлі - ліпному декору стін, рисунку кованих балюстрад. Не сперечаються з виглядом з вікна. Незважаючи на сукупність виражальних засобів, вітраж не має аналогів серед зразків львівського вітражного мистецтва.

У такий спосіб можна прослідкувати, що до початку 1920 року сформувалося два шляхи розвитку - консервативний і прогресивний. При цьому в рамках обох течій мали місце регіональні тенденції та характерні худохні традиції.

Окремою сторінкою в розвитку вітражного виробництва в Україні є 60-80 роки. Вітражне мистецтво почало частіше використовуватись в інтер'єрах. Характерною ознакою часу була притаманна монументальність та доволі вузький тематичний спекрт. Митці зазнавали всіляких утисків , постійне нав'язування тем, різноманітні заборони не дали розкритися багатьом художникам та вітражистам. Проте прослідковується і певний прогрес у галузі вітража. Це в освновному завдяки новим можливостям і відкриттям в галузі технології. Почали створювати нові для цього часу вітражні об'ємно-просторові композиції, застосовуючи різноманітні техніки кладки та спаювання скла. Вітражисти досягали об'ємності в своєму виробі, і твір можливо було розглядати вже як своєрідний скульптурний твір.

У творчості художників, що працювали в архітектурі 60-70 років можна помітити дві крайні тенденції, що іноді змінюють одна одну, а іноді існують одночасно. Одна з них полягає в тому, що художник, створюючи свій твір, підпорядковується стилістиці такого архітектурного об'єкта, хоче розчинитися з ним, співати "в унісон" з будь-якою архітектурою.

Особливу увагу варто звернути на нашого українського художника-вітражиста В. Задорожного. Його вітражні стіни-полотна, пройняті глибоко національним колоритом і традиціями, не можуть не привернути до себе уваги. Застосовуючи стриману невелику палітру, яка в основному складалась з основних кольорів — синього і червоного, із вкрапленнями білого і жовтого, його твори "Наша пісня, наша слава" в Кременчуцькому будинку культури (1072 р.) і "Намисто" в Будинку культури с. Калита (1975 р.), нагадуючи легке ажурне мереживо, містять в собі велике тематичне навантаження, створене на ґрунті місцевих традицій, глибоко пронизане духом і символами України .

Немало художників-вітражистів втілюють свої нові ідеї та задуми. Серед них вирізняється постать Валерія Шаленка , родом із Сокаля. Художник навчався у Львівському інституті декоративного та ужиткового мистецтва на кафедрі скла, та по закінченні навчання захопився вітражами, так як це мистецтво не є настільки поширеним явищем у Львові та й взагалі в Україні, як би хотілося. Його твори відрізняються цікавою тематикою та неординарним підходом.

Можна зробити висновок, що вітражне мистецтво в Україні пройшло непростий шлях, але розвивалось і було поширеним видом мистецтва.

Вітражне мистецтво передає в собі постійний зв'язок з минулим, традиціями, символами, змінами, які відбулися в житті суспільства та культрури. Зараз вітражне мистецтво не є поширеним, але його потрібно розвивати як окремий вид мистецтва, який хоч має складний технологічний прцес виготовлення і водночас чарує своєю прозорістю життя.

via

Світлини з інтернету.