Галицький адмірал

Ні для кого не є таємницею, що українці відіграли неабияку роль у світовій історії і культурі. Взяти хоча б американський Голівуд, який народився саме завдяки нашим емігрантам. Але українці відзначилися і в інших галузях. От, хоча б чоловік, котрому вдалося отримати звання адмірала, побачити півсвіту, розробити статут медико-санітарної служби флоту, яким зараз користуються інші країни, і заснувати перший шпиталь для воєнно-морських військ.
 

Українці у російському флоті завжди користувались популярністю за свої заслуги. Не став винятком і Ярослав Окуневський – адмірал воєнно-морських сил, щоправда австро-угорських.

Народився майбутній адмірал у 1860 році на Буковині. Батько його був лікарем та священиком, а сім’я – відданою Україні: ще змалечку їх навчали любити рідну землю. У їхньому домі неодноразово гостювали видатні українські культурні діячі: Іван Франко, Леся Українка, Олександр Олесь, Ольга Кобилянська… Напевно, все це вплинуло на долю Ярослава і його сестер.

Коли він вступив до Коломийської гімназії, то на власному досвіді відчув зневажливе ставлення поляків до українського народу, з яким йому ще доведеться зустрітися на своєму життєвому шляху.

У 17-ти річному віці Ярослав вступив на медичний факультет до Віденського університету. Доля склалася так, що у майбутньому йому пощастило бути генеральним штабним лікарем австро-угорського флоту. Його повноваження прирівнювалися до контр-адмірала. Але сталося це перш за все завдяки наполегливості студента. Військове міністерство взяло під опіку майбутнього лікаря, помітивши його успішність у навчанні. Йому запропонували стипендію за умови, що він працюватиме певний час у військово-морському флоті.
 

Цікавий факт, у сім’ї Окуневських було 4 дітей і майже всі вони брали участь у політичному та культурному житті країни. Сестра Ярослава, Ольга, була талановитою піаністкою, навчалася у Миколи Лисенка. Розповідають, що вона акомпанувала на концертах тієї самої Соломії Крушельницької, з якою мала дружні стосунки. Наталія стала активісткою жіночого руху на території Галичини. Теофіл був юристом, а згодом – послом до Галицького сейму та австро-угорського парламенту. Софія Окуневська-Морачевська, двоюрідна сестра нашого героя, стала першою галичанкою, яка здобула вищу освіту і стала першою жінкою-лікарем в Австро-Угорській імперії.
 

Впродовж своєї воєнної кар’єри Окуневський не одноразово виконував важливі завдання: подейкують, що попри обов’язки лікаря, йому частенько доручали розвідницькі операції. Він відвідав багато країн Африки, Індії, Середземномор’я і Близького Сходу. Був у Китаї, Гімалаях, на Цейлоні. Відвідуючи чудернацькі краї у складі місій, Ярослав із захопленням вивчав побут місцевих жителів, їхні традиції та звичаї, що потім оформилися у нариси, публікації та книги.
 

За 30 років служби Ярослав отримав безліч нагород і не тільки австро-угорських. Він став кавалером Ордена лицаря іспанської королеви, кавалером Лицарського хреста Франца Йосифа, Ордена почесного легіону і китайського ордена Подвійного Дракона. Окрім того, він був одним із двох офіцерів, які отримали найвище звання флоту – генерал-майор морської медичної служби. Досить непогано для вихідця з Галичини, погодьтеся :)

І повірте, він цього справді вартував. Він досконально володів військовими та медичними знаннями, розбирався в навігації і географії, володів англійською, французькою, італійською та німецькою.

Досить цікавими є написані Ярославом книги, зокрема "Листи з чужини". Серед написаного ним зустрічаються розповіді про те, як наші земляки брали участь у бойових діях, про власні пригоди та подорожі у незвідані для галичанина краї. Були там і нариси та фотографії, які друкувалися в українських періодичних виданнях.

Однак військова слава та постійні подорожі не викорінили з його серця любов до України. Будучи студентом, його обрали головою товариства "Січ" у Відні. А коли він працював лікарем на флоті, постійно перераховував кошти для будівництва і розвитку різноманітних українських закладів і установ: "Рідної школи", сирітських будинків, товариства "Просвіта", львівських та чернівецьких видань. Допомагав студентам з бідних сімей, котрі хотіли здобути освіту. Ярослав і Теофіл придбали разом Народний дім в Городенці, де могли розміститись українські організації. Окуневський витратив чималу суму грошей для створення і підтримки легіону січових стрільців. Коли було засновано ЗУНР 1918 року, Ярослав сприяв створенню Першого гуцульського полку морської піхоти, яка в основному складалась з колишніх австро-угорських моряків.
 

На цьому його служба Україні не закінчилась. У Відні він очолив медичну місію ЗУНР і надіслав кілька вагонів медикаментів та необхідних речей для української галицької армії. Повернувшись на батьківщину він організував і очолив санітарну управу ЗУНР: у його повноваження входило завідування всіма санітарними справами нової української держави. На той час йому було 58 років. Він витратив значні суми на підтримку української галицької армії з власної кишені, користуючись зв’язками, надавав військовим матеріальну допомогу у вигляді медикаментів і військово-медичного обладнання. Але незважаючи на всі намагання, молода ЗУНР довго не протрималась.  

Коли Україну захопили поляки, він залишився тут. Хоча це був, напевно, не легкий період в житті Ярослава: окрім того, що він болісно сприйняв поразку українців, його жінка і доньки залишились в Австрії. Згодом спілкування взагалі припинилося. І незважаючи на блискучу кар’єру, Окуневський закінчив свій професійний шлях у городенківській лікарні, яку збудували він, його брат та лікар Іван Ціпановський. Польща відмовлялась виплачувати йому військову пенсію, через що талановитий лікар доживав віку у бідності. Хоча продовжував по можливості  підтримувати громадські організації, допомагати сиротам, які бажали навчатись, писав публікації на захист співвітчизників. Володимир Дорошенко писав про нього "Д-р Ярослав Окуневський був справжнім європейцем, незвичайно культурною і вихованою людиною. Завжди елеґантно, із смаком одягнений, він був зразком джентельмена".
 

Дуже шкода, що частенько пам’ять про таких людей стирається з історії, наче їх і не було. Адже те, що його спроби побудувати щасливу українську державу не увінчались успіхом ще не означає, що його намагання були марними і він не заслуговує шани. Врешті-решт, він був цікавою людиною, мандрівником і письменником, чиє життя варте того, аби про нього знали.