Фальсифіковане майбутнє. Частина перша

Послухай мене, я тобі скажу річ, у якій впевнений не менше, ніж у продажності дрібних, середніх і взагалі будь-яких чиновників: такі події зазвичай відбуваються, якщо старанно на них нариватися. І, благо, не аби з ким, а, в переважній більшості, з рідкісними відчайдухами... Перепрошую, хотів сказати: ідіотами.

Розумієш? Вони потім ще розказують безліч яскравих історій, часто вживаючи слово "доля", і цим сильно розбавляють рутинність дешевою інтригою та авантюрою. Доля?! Сухий прорахунок, чорт забирай, нічого більше! Я знав кілька таких хлопців. Кожен з них думав, що розумніший за всіх, був впевнений, що має козир в рукаві на будь-який випадок життя. Кожен грав ризиковано, проте сильно і (наголошую) ефектно. Вперше зустрівшись з таким думаєш: "Так не можна. Ганебне фіаско - лише питання часу", потім дивуєшся: "Як він досі тримається?", а через певний час уже звикаєш і всім розказуєш: "Він з тих, хто ніколи не програє".

Що ж, десь так воно й було, але, врешті-решт, кожен знаходив своє розбите корито. І такі ж перспективні юнаки були: мали талант, амбіції, впевненість, цілеспрямованість. На таких хотілося поставити все, здавалося б - безпрограшний варіант. Втім, якби я працював виключно з такими, в кращому випадку відбував би зараз десь строк або сидів би у інвалідному кріслі з паралізованою нижньою частиною тіла.

***

Все зазвичай так і відбувається: невідомо-хто невідомо-де зустрівся із невідомо-ким і невідомо-як вийшло так, що був це зовсім не той, хто мав би бути (бо той, хто мав бути, уже зовсім не був, і не був він ну зовсім не так, як мав не бути, та і взагалі, це було зовсім на нього не схоже, оминаючи той факт, що на нього мало що було схоже). Якщо коротко: з нашим Героєм в самому центрі міста при нез'ясованих обставинах сталася Жінка. Причому, не просто жінка, а, чорт забирай, справжня Героїня! Мабуть, він просто запитав, чи є в неї запальничка чи щось типу того і, як кажуть, понеслась: пересіклися випадково і більше ніколи в житті один одного не бачили.

— Я перепрошую, у вас, часом, немає...?

— Тікай. Тікай звідси поки можеш, ще не все втрачено.

***

"— Даруйте, що?!

— Придурок, облиш ці свої фокуси! Рятуйся!

— Еее... Мабуть, ви мене з кимось переплутали... Я піду?..

— Ну звісно! Вибач, будь ласка, я іноді втрачаю контроль і роблю дивні речі. Просто не звертай увагу... О, точно! Тримай запальничку.

— Дякую...

— Залиш собі, вона мені не потрібна, - сказала Жінка і мерщій побігла геть."

— Серйозно? Отак просто втекла?

— А скажи..? Сам в шоці був. Досі не можу зрозуміти, але це було навіть весело. Та і запальничка шикарна.

— Тут не посперечаєшся. Дай потягати.

— Ну тримай. Тільки з поверненням!

— Шухер!..

В цю саму мить директор застукав нас за курінням в шкільному туалеті.

— Після уроків обидва зайдіть до мого кабінету.

Я прочитав на обличчі кращого друга вираз "Ми серйозно влипли", на що скорчив гримасу "Не сци, я щось придумаю".

Така вже була в мене роль - брати на себе ініціативу в надзвичайних ситуаціях. Не згадаю навіть, коли ця фішка з'явилася. Серйозно, не можу згадати! Ще кілька років тому був замкнутим у собі ботаніком, займався незрозуміло чим і взагалі не розумів навіщо живу. Що ж зараз? По суті, той же ботан, тільки життя наповнили сенсом алкоголь, цигарки та боротьба із системою. Мабуть, це все гормони.

Останній урок я пропустив і, перед тим як зайти до директора, вирішив піти до шкільного саду. Ще взимку у мене виникла нав'язлива ідея покурити серед цвіту вишень. Мабуть, я хотів собі показати, що курити можна не тільки взимку, коли все жахливо, а й навесні, в оточенні такої краси. В чому сенс?Важко пояснити. Просто я неймовірно довго чекав на цю весну.

Раптом помітив, що не один.

— Чувак, ходімо зі мною.

— Що сталося? Хіба уроки вже закінчились? Чи Дрек настільки нетерплячий? Я вже не питаю про те, як ти мене тут знайшов.

— Не в цьому справа. Мерщій, ходімо.

— Дай хоч докурю!

— Блін, та викинь ти вже цю сигарету!

— Ну добре, якщо справа настільки термінова...

— Ти зараз сам усе зрозумієш... Тільки цей... Не роби нічого дурного, нам ще до директора.

— Ти можеш уже сказати, що сталося?

І тут я побачив.

— Вона зустрічається з цим придурком...

Мабуть, я хотів щось сказати у відповідь, але слова застрягли у горлі. Даю гарантію, у мене був просто мега тупий вираз обличчя. В голові крутилося щось типу: "Вона вміє цілуватися??? Ну, це логічно, вона ж дівчина... Але все одно... Щось не сходиться. Ні, це не вона, не може бути.... Блін! Це таки..."

Сказати, що мій світ, мої мрії раптом жорстоко розбилися об скелі реальності - все одно що нічого не сказати. Саме та мить, після якої вже, мабуть, наколи не дізнаєшся, що таке щастя. Та мить, коли весна, метелики та вишневий цвіт змінюються на пустоту, біль, безвихідь та розмови у директорському кабінеті. І все якось так жахливо! І залишається лише одне запитання: куди подівся перехідний етап між Нірваною та вічними грузняками?.. Це тепер батьки дізнаються, що я курю... І мене виженуть зі школи, скоріше за все... Чорт забирай, як же пофіг! Вона зустрічається з цим придурком!..

***

Останні кілька місяців щось було не так. Причому, я, скоріше за все, знав, що саме, але боявся собі у цьому зізнатися. Ми проводили разом весь вільний час, я навіть забив на навчання заради неї, але все одно: враження, що якась деталь оминає увагу досі не може зникнути.

— Я люблю тебе.

— Я теж... Теж люблю тебе... Дуже сильно.

Ну ось, знову. Навіть у таких словах бачу лише брехню. Я не вірю жодному її слову. Що не так? Невже моя душа знецінилася для неї? Невже всі настільки романтичні та до сліз сентиментальні історії приречені на такий банальний фінал? Ні... Я не вірю. Це параноя. Не може бути, щоб я так тупо втратив справжнє кохання, я не знаю як жити без неї, я не можу інакше!

Маршрутка, метро, п'ять хвилин пішки. Хочу лишитися з нею! Ні... Не хочу. Не хочу більше чути цієї брехні. Хочу додому і спати.

Викуривши сигарету перед сном, дзвоню їй побажати солодких снів. "На добраніч, Сонце! ^_^", а у відповідь "Зараз, на жаль, відсутній зв'язок з вашим абонентом. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше." Оце тобі раз!

Пишу смс її однокімнатниці:

— Вона вже вдома?

— Я думала, вона з тобою...

От тобі й параноя.

Всю ніч очікування смски "Абонент знову в мережі. Зателефонуйте!".

— Ти де?

— Вдома... Де ж іще?

— Я дзвонив твоїм однокімнатницям. Де ти???

— Ти що, контролюєш мене?

— ДЕ ТИ???

— Гуляю...

— На вулиці мінус двадцять п'ять!

— Я в кафешці.

— О третій ночі?

— Це цілодобова...

— Ти одна?

— Так, я одна.

— Ти розумієш, що може статися з дівчинкою, яка гуляє одна вночі у великому місті?..

— Я не...

Чую чоловічий голос.

— Хто це?

— Де? Немає тут нікого... 

— Скажи мені правду!..

— Слухай, скільки можна? Лягай спати.

— Я не можу заснути!

— Тобто, це я винна?

— А як я можу заснути, якщо ти шляєшся з кимось, поки я не бачу?

— За кого ти мене маєш? Я не шляюся!

— Що за кафешка? Я зараз приїду за тобою.

— Ні!

— Кажи швидко, що за кафешка!

— Я не повинна тобі нічого розказувати!

— Або він, або я. Обирай.

— Козел!

Я хотів ще посперечатися з цим, але гудки кинутої слухавки примусово закінчили діалог.

До самого ранку я не міг заспокоїтися. Всю ніч читав "Легкий спосіб кинути курити", хоч кидати не збирався. У мене перед очима пролітали кадри апокаліпсису: землетруси, виверження вулканів. Зруйновані сади та міста, мертві люди, палаюче небо розривається на шматки, ніби полотно: мій прекрасний світ, сповнений мрій та любові, доживає свої останні години. Ще зовсім трохи і він зустріне свій постапокаліптичний світанок. Прощальний світанок.

Я прокинувся від смски:

— Я вже вдома.

— З ким ти була?

— Це не важливо...

— Для мене все важливо.

— Розумієш, я відчула, що маю бути з ним у цю ніч!.. Це важко пояснити...

— Можеш не намагатись.

— Вибач!..

— Скажи мені правду: якби повернути час назад, ти пішла б з ним?

— Перестань...

— Я запитаю ще раз...

— Я не зобов'язана відповідати!

— Ти зовсім тупа, чи як? Можеш дати відповідь на просте запитання?

— Якщо повернути час назад?... І в мене був вибір - йти чи не йти...

— Можеш хоч раз в житті відповісти чесно? Що тобі каже твоє серце?

— Так.

— Що так?

— Пішла б.

Я навіть трохи пошкодував, що задав це питання. Раптова правда завжди трохи збиває з пантелику, особливо якщо вона така болісна.

— Знаєш що?

Мовчанка.

— Забудь про мене. Зітри мій номер і видали з друзів. Серйозно, забудь про мене навіки. Я більше не буду цього терпіти.

Дзвонить:

— Вибач... - чутно було, як вона плаче.

— Пішла нахер!

— Будь ласка...

— Заткнись! Котися до біса і не смій більше якось нагадувати мені про своє існування. Прощавай.

***

Бодун - це така дивна штука, коли бісить все і відразу. Мозок проявляє мінімум активності, жахливо болить усе тіло, голод роз'їдає шлунок, але їсти взагалі не хочеться. Непереборна лінь не дозволяє встати з ліжка, але при цьому ще зайвих десять хвилин перебування в ньому здаються просто нестерпними.

Поруч лежить Вона: королева вчорашнього вечора, моя дама серця і найзаповітніше бажання. Чорт забирай...

— То як... Ми тепер зустрічаємось?

— Еее... Що?

— Після всього що було...

— Слухай, мені не потрібні стосунки. Я не хочу брехати, що люблю тебе, вдавати, що мені цікаво те, що ти розказуєш...

— Ну, я подумала...

— Ти помилялась. Якщо хочеш, можемо розійтися просто тут і зараз.

— Ну добре...

Не встиг я навіть розвернутись, як вона вже скинула футболку і засунула руку мені в штани...

Є проблема. Вона надійно сховалась у моїх обіймах і ні при яких обставинах не хоче звідти тікати. Ще й посміхається. Супер. Доведеться відгризти собі руку - лиш би втекти не розбудивши цю сплячу красуню.

Повільно вилажу з ліжка. Ювелірно відточені рухи, не зважаючи на похмілля, дають шанси на успіх.

— Ти куди?.. - питає мене, не відкриваючи очей.

— Я зараз прийду...

Чорт забирай. Знову невдача. Благо, випила вона вчора більше за мене і зараз не розуміє, що відбувається. Поспіхом одягаюся - і тікати! Мерщій тікати, поки ніхто нічого не помітив!

Щойно я вилізу з її гуртожитку - місія виконана! Ми обоє будемо робити вигляд, що нічого не було, а все, що буде про це нагадувати, - ледь помітні швидкоплинні зустрічі поглядами.

Якщо чесно, мені це вже набридло. Треба зав'язувати. Такі одноразові стосунки без почуттів роз'їдають мене зсередини.

Я намагався любити усіх цих дівчат, чесно! Як міг, намагався знайти у собі хоча б натяк на почуття, натяк на те, що я нормальний. Але все безрезультатно. Я хочу кохати! Врятуйте мене хтось!
На жаль, єдиний, хто мене рятував - це алкоголь.

Щойно вип'ю - знову виникає враження, що я не бездушний і все добре. Що зникли всі проблеми (які, до речі, потягнулися вслід за алкоголізмом), що варто лише трошки потерпіти і все буде як колись.

Я розпрощався з усім: викинув старий одяг, перестав слухати музику, що так подобалася, перестав спілкуватися з близькими друзями і переїхав у інше місто. Від моїх колишніх принципів нічого не залишилося: романтик-однолюб, з мріями та духовними цінностями цінує тепер лише секс та гроші.

Раптом приходить смс від невідомого номера:

— Давай зустрінемося.

Я здогадувався, хто це може бути і я був до цього готовий.

— Залюбки.

Дощ ллє неначе з відра, при інших обставинах я би просто не погодився на зустріч. Але зараз я як ніколи переповнений рішучістю. І алкоголем.

— Привіт.

— Я, здається, дав зрозуміти: я не хочу, щоб ти якось нагадувала мені про своє існування.

— Вибач... Я визнаю провину. Якби можна було б повернути час назад, я б...

— Це більше не важливо. Сталося те, що сталося.

— Я просто хочу сказати, що дуже шкодую.

— Він що, кинув тебе?

— Ні... Я його.

— Кумедно. І ти вирішила зустрітися зі мною, щоб це сказати? Яка мета цієї зустрічі?

— Розумієш... Я не могла спокійно жити весь цей час. Ти потрібен мені.

— Думаєш, я зараз отак все кину і ми знову будемо разом?

— Ну... Ти ж прийшов на зустріч, - вона ледь помітно посміхнулася.

Вмить мої руки опинилися на її шиї, міцно стискаючи її.

— Таааак... Я прийшов на зустріч. У мене теж була мета...

Я почав стискати сильніше.

— Ти зруйнувала мені життя! Думаєш, я готовий просто так вибачити? Чорта з два! Я давно готувався до цієї зустрічі, давно плекав ненависть до тебе. Ненависть і алкоголь - єдині речі, що дозволяли заглушити біль. І зараз ти відчуєш все те, що весь цей час відчував я.

Вона намагалася кричати, але мої руки надто міцно стискали її шию. Я душив її все сильніше і сильніше, аж поки останні життєві сили не залишили її.

— Сука. Ти заслужила. Благо, я знаю куди подіти труп.

***

Неприязнь і симпатія. Дратівливість та захоплення. Гнів проти одержимості. Зрада! Тривога, страх, жах. І ненависть, і розпач...

Мабуть, та штука в голові, яка відповідає за емоції, подібна лампочці - рано чи пізно перегорить. Вона - ніби багаття в будинку: або зробиш із нього камін, або воно спалить все дотла.

— Твій вихід.

Знаєте що таке легкий мандраж перед виходом на сцену? Той самий, коли лоскоче у грудях, а душа, здається, ховається кудись у п'яти? Оце в мене зараз те ж саме. Намагаєшся заспокоїтися - чорта з два! Слава, тріумф, натовпи збожеволівших фанатів - до біса, бля!.. Виходиш з-за куліс і від тебе ще трохи віє цим холодом - тільки б не облажатись! Хороший артист знає, як перетворити цю напругу на блискавку, йому потрібно лише кілька секунд на сцені щоб влаштувати незабутнє шоу.

Цікаво, чи можна облажатися на ешафоті? Або навпаки - не облажатися? І якщо так, то що треба для того чи іншого варіанту?

До кого ще не дійшло - мене ведуть на розстріл.

Мабуть, тоді у мене не було вибору: нізвідки з'явився високий чоловік у чорному і сказав:

— Тепер я бачу, що ти саме той, хто мені потрібен.

— Що за?..

Я не бачив обличчя, він стояв спиною до мене, але голос здавався підозріло знайомим.

— Ти щойно задушив свою колишню. Це ж треба бути таким цинічним!

— Мене посадять?

— Тобі вирішувати.

— Що ви маєте на увазі?

— Я можу прикрити тебе. В обмін на співпрацю.

— Що потрібно робити?

— У тобі вигоріли всі залишки почуттів, ти залишив своє колишнє життя. А тепер ще й задушив колишню дівчину. Саме такі люди потрібні на вакансію найманого вбивці.

— Це якийсь розіграш?

— А я схожий на клоуна?

— Що ж, схоже у мене немає вибору. Я згоден.

— І це правильний вибір.

З того моменту моє життя докорінно змінилося. Я наражав себе на ризик щосекунди, постійно вбивав людей, порушував закон і, що найголовніше, - я відчував, що все роблю правильно. Мені щедро платили. Я був впевнений, що знайшов себе. Що саме це було моєю долею.

Зовсім скоро все закінчиться.

Одягли мішок на голову.

Лічені секунди і куля поставить крапку в історії мого життя.

Здається, настав час усе пояснити.