Насправді гусарські полки не були, власне кажучи, російськими. Гусари комплектувалися з рекрутів, які набиралися головним чином в Україні. У гусарських полках служило чимало сербів, молдаван, албанців, угорців, переселених царським урядом у середині XVIII століття на землі Південної України, у так звані Нову Сербію і Слов'яносербію, але основну масу становили саме українці. Так, наприклад, російський військовий діяч П. К. Бенкендорф у своїй "Краткой истории лейб-гвардии гусарского Его Величества полка" зазначає:
"В 1762 году, в день вступления на престол Императрицы Екатерины II, гусарских полков было уже числом 12, и все они поселялись на юге России, т. е. в Украйне и Малороссии".
Перші гусари, як особливий рід кавалерії, з'явилися в ХV столітті в Угорщині. Там так називали кінних воїнів угорського дворянського ополчення, яке поділялося на роти по 20-25 вершників. Угорською huszar означає "один з двадцяти", звідси і назва. Наслідуючи угорцям, багато держав Європи - Польща, Австрія, Пруссія, Франція - ввели в своїх арміях гусарські частини. В Росії окремі іррегулярні формування гусарських частин почали створюватися ще в XVII столітті за зразком польських гусар. Однак до складу регулярної армії вони були включені тільки в другій половині XVIII століття.
У 1765 році, після ліквідації українського Слобідського козацького війська, було утворено п'ять поселенських гусарських полків із колишніх слобідських полків: Охтирський, Ізюмський, Сумський, Острогозький і Харківський. Ось як описує перетворення
козаків на гусарів український письменник
Г. Ф. Квітка-Основ'яненко:
"Таких бравых молодцов зачем оставлять казаками? Переименовали и переодели их в гусары… Одно и то же – одна удаль, одна думка: бить неверных без пощады, своих не выдавать и в случае нужды, неравного боя с неприятелем помогать соседям по домашней жизни… В походе веселы, куражны, исправны, храбры, неприятеля гонят. Домой идут веселы, иначе, всем довольны, хозяйство их процветает, с девчатами женихаются, и как по походам намоскалились, то слабеньких и одурачивают. Девчатам прибавилось забот: все песни были про казаченьков; теперь те же молодцы, да перевернуты в гусары, не ладятся песни, давай сочинять новые. Много и скоро явилось новых; вот сколько помню:
Гусар коня напував,
Дзюба воду брала,
Він її поцілував,
Вона й заплакала…
или
Гусарине чорновусий,
Чому в тебе кафтан куций?
Гусарине відчепися
І на мене не дивися".
1796 року одночасно з утворенням в Петербурзі лейб-гвардії Гусарського полку в Південній Україні були сформовані ще п'ять гусарських полків: Єлисаветградський, Павлоградський, Маріупольський, Олександрійський і Ольвіопольський. Перші три полки були створені на базі місцевих пікінерних полків, які в свою чергу ще в 1764 році були сформовані з Новослобідського, Бахмутського, а також частково Полтавського і Миргородського козачих полків.
Таким чином, увесь особовий склад цих полків становили українці. Олександрійський і Ольвіопольський полки були утворені з іноземних поселенців - вихідців з Балкан: сербів, болгар, далматинців, македонців. Однак, оскільки для їх повного укомплектування іммігрантів не вистачало, то вони поповнювалися в основному вихідцями з місцевого українського населення, колишніми городовими і запорізькими козаками.
До початку 1812 року в Росії було дванадцять гусарських полків - одинадцять армійських (Охтирський, Ізюмський, Сумський, Єлисаветградський, Маріупольський, Павлоградський, Лубенський, Олександрійський, Ольвіопольський, Гродненський і Білоруський) і один гвардійський - лейб-гвардії Гусарський. Таким чином, дев'ять полків з дванадцяти були сформовані в Україні, два - в Білорусії (за активної участі українських підрозділів) і лише один (гвардійський) - власне в Росії.
