Мені здається, що час – це якась сакральна, містична, своєрідна і заздалегідь налаштована система, що не знає збою і власника. А ми лише, якщо можна так сказати, пристосуванці, або самобутнє доповнення до неї. Час – це механізм, позбавлений недоліків, поломок. Абсолютно все у цьому житті йде під його диктовку: люди, країни, міста… Гадаю, для кожного з нас теж запланована вирішальна, навіть, астральна дата та година, бо якщо ми – частина певного механізму, то обов'язково, рано чи пізно, мусимо відіграти й свою роль. А потім піти, назавжди. І цей процес вічний.
А бувало колись таке, що ми хотіли вирватися із цього механізму, стати якоюсь, можливо, окремою частиною системи, щоб самим вирішувати: коли почати щось, а коли закінчити; затримати момент, або ж відпустити його у "вільне падіння" до вічного минулого; попередити когось або щось, застерегти тощо? Звісно, бувало. У цьому, до речі, добре проявляється людська сутність: ми думаємо, що є центром, рушійною силою усього, що оточує нас. Таким чином ми виявляємо свій одвічний егоїзм та своєрідну непошану до природи, її сил та почуттів. Ми прагнемо повного контролю, цілковитої влади, забуваючи, що самі лише діти, народженні природою, цілим світом. Те саме із часом. Ми кинули йому віковічний виклик, безперечно, заздалегідь абсурдний і програний. А час лише непомітно посміхнувся стрілками годинника і далі продовжив свій неквапливо-спішний безперервний шлях.
Слова більш значущі, ніж може здатись, а підтекст набагато глибший, ніж видно з першого погляду. Подумайте над цим.
Автор - Хорт
