ЧАЕС: історія, варта уваги

Чорнобильська катастрофа... Це одна з найтрагічніших сторінок не тільки України, а й світу. Катастрофа вважається найбільшою за всю історію ядерної енергетики, як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків людей, так і за економічним збитком. 200 000 евакуйованих із зони забруднення, 130 000 з прилеглих територій, 50 000—100 000 смертей та 246 000 хворих. Вражають цифри?! І це тільки приблизно.

Ми щороку згадуємо і поминаємо жертв і ліквідаторів, та чи знаємо ми всю інформацію? Чи є офіційні джерела достовірними? Що ж там було насправді?!..

"Це було 28 травня. Ото сарай ремонтував, дошки забиваю, а тут кума приїжджає і каже – зараз тобі повістку привезуть", - ось так і розпочалась спільна історія з ЧАЕС одного з ліквідаторів аварії Єріка Миколи Павловича. Одна з 600 000 історій всіх учасників ліквідації.
 

"Завезли в Лубни (Полтавська обл.) на полігон, а вже 1 червня, майже через місяць, відправили до Прип’яті. 5 машин і автобус. 150 чоловік. 2 червня в 3 годині ночі паромщики переправили нас через Дніпро. Наша основна задача – поставити палатки для дивізії, яка приїхала 8 числа.

Поселили в якомусь новому приміщенні, новозбудованому. Отак і ночували – на плитах. Коли розвиднилося, прилетів вертоліт зі словами – "хто вас сюди прислав, це ж "красная зона", їдьте звідси". Відіслали нас ще км на 6 далі. А там Камази з київськими і житомирськими номерами. Найперші. Знову прилетів вертоліт – "їдьте далі". Отак до 8 червня ми ще разів з 10 переїжджали, не менше".

А потім виникла інша проблема – харчування. "Сухпайок нам дали ще 2 числа, на добу. В селі людей майже не було, може де 3 бабки лишились. Все повивозили, живності немає. Раз в тиждень машина приїжджала, місцевим харчі привозила, бо своє, що лишилось в погребах, брати заборонили. Ми до тих, що лишились, - вони нам яєць, картоплі звідти понаносили. Все одно самі не їстимуть. Гроші в нас були. Одна бабка дала сала, а я їй гроші. Вона у відповідь сказала, що з солдата гроші не братиме. Я розгортаю ту газетку, а там сало старе-старе, вже якісь жучкі лазять. Я подякував, а в лісі все позрізав, щоб хлопці не бачили. Так і до картоплі на вогні піджарили.

А потім приїхав один майор чи то з Донецька, чи Дніпропетровська, зараз не згадаю. Питає: "Как вас кормят?". А ми: "Да, никак". Прислав офіцера, він роздав по трохи, бензином заправив, а потім запросив до себе. То наші на ту їжу накинулись! Тож голодні. І після того вже було розпорядження хоча б через день щось привозити. Бо по інакшому ніяк: наприклад, макарони через 2-3 дні все – радіація вже вище норми. Хоча бувало і таке їли.

Бувало забор ставили, інколи вишки будували чи ліс зрізали. Часто були в місцях, що Прип’ять треба перепливати. То приїжав бронетранспортер плаваючий – туди машина, ми, чоловік 30, - і спочатку по ґрунтовці на гусеницях, а потім і через воду. Один раз потонув БТР. То ще й витягали з дна, а деякі і ниряли, щоб зачепити.

Відгороджували зону: розставляли стовпчики, проволоку розтягували, по 80 кг моток, ями копали. Бувало городили біля самого реактора (за 300 м). Ну, там всі по троху городили. Там, де по 2 хв бували, ми не потрапили. З різних сторін були. Але рахувалось, що всі разом. Давали респіратори, протигази, рукавиці. Єдина зміна форми – з сусіднім солдатом. А потім знову навпаки.

Були села в яких людей не було взагалі. То наше завдання – знімати верхній шар ґрунту в дворах. Бульдозери вивертають, грузять і за село вивозять. А тоді вертоліт летить і водою поливає. Хоча коли вимірювали землю - завжди норма. Навіть після дощу. Всі все розуміли...

Радіацію не усічеш. Єдине – голова болить і на губах гіркота. Хоча в знайомого екзема на обличчі була, то тільки як приїхали туди лице стало зовсім чисте. Якби ж меншу дозу (помер від раку горла).

Не було видно радіації... Хоча один жінці писав, залякував, що тут тварини валяються, сам посивів і тд. Але я потім її при зустрічі заспокоював: "Нормально все, я з ним поруч сплю". Бувало, що непритомніли, але, можливо, це співпадіння. За рулем один на блокпості як став, так і з машини випав непритомний. Хоча безпосередньо біля реактора ще коти трохи дивні ходили. Як п’яні.

Поливали все. Всі дороги і траси. Знак "Скорость не менее 80 км" - щоб швидко проїхав. Було 6 мийок по дорозі – 3 до блокпосту і 3 після. На кожній мили і вимірювали. На всіх показувало норму. А ми після 6 самі міряли – було забагато. То ще раз на своїй мийці мили.

Ще були в с. Савичі (Білорусь) і в с. Копачі. (Від автора: Копачі — покинуте село за 4 км від ЧАЕС (найближче до станції), на правому березі річки Прип'ять. Після аварії на станції 26 квітня 1986 село було сильно забруднене, ліквідовано шляхом повного знищення і спеціально засипане землею). Людям не дозволялось туди заходити самостійно. Приїжджав автобус з 30-ма людьми і 4-ма міліціонерами. Ото кожен брав по людині й заводив до їхніх будинків – документи забрати чи ще щось важливе. Люди боялись. Ми вирішили допомогти. Провели одну жіночку, а вона нам з холодильника вино з горілкою дає і питає чи не боїмося. А нам то що та зараза!.. Ми ще не раз самогонку закопану знаходили.

Багато коней було, собак бродило... А раз, як землю перекопували, то в траві квочку знайшли з циплятами. То я ще в кухара просив пшона, щоб підгодувати. А то що з ними далі буде.

Скоро осінь, дітям в школу, а гроші в мене на книжці. То я з ротним домовився на 3 дні, але тільки неофіційно, бо ж так не відпускали. А військова міліція всіх перевіряла чи є офіційний відпуск, то я 30 км до станції пішки через ліс. На станції просив тих, що їдуть по відпустці, з іншого боку поїзду двері відкрити, щоб на патруль не попастись.

Коли дізнались, що я приїхав, то почали жінки приходити, перепитували як там, передачі передавати. 36 передач: 2 рюкзаки і 2 сумки. Поїхав назад, а потім через ліс. То було легко, бо навіть з блокпостами – драбину на проволоку, переплигнув і все. Струм був слабенький.

В зоні відчуження багато ще добра полишалось: ВАЗи, мотори, колеса, запчастини, навіть трактори. Склади всі відкриті, хоча і наполовину порожні. А відоме кладовище транспорту... Коли ми їхали додому там нічого не було – ні колес, ні моторів, ні лобового скла. А деякі приїжджали на своїх "нових" машинах додому. Правда, по 12 слоїв фарби накладали. Та чи вона їм поможе?!»

Основна діагностика зараження - аналіз крові. "Аналіз робили безпосередньо на місцях роботи. А загальний фон через кожну годину вимірювався і записувався в спеціальному календарі. Ще їздили 2 японські машини. Вимірювали. Ми питали, що там показувало, але нам говорилось дивитись в свої дані. Ми знали, що в нас показувало багато, а писалось мало. Коли перевіряли самих людей, був наказ, щоб не було більше 25 рентген. Тому більше нікому і не писалось. Скрізь норма. А як тільки прийшли з Чорнобиля – то нас на Полтаву повезли. І знову всім сказали, що норма, все нормально. При мені медсестри вимірювали одне, а писали інше".

Чи є щось подібне в офіційних джерелах?! Висновок нав’язується сам – могло бути набагато менше жертв. І навіть на даний момент, держава ще обдумує чи залишити пенсії чорнобильцям. Проте ніхто б не хотів пережити те, що побачили ці люди. Особливо ті, яких вже немає.

"Мій знайомий в Лівії працював. То коли в 2-ій годині ночі вибухнула ЧАЕС, в 3-ій вони вже по радіо знали. А в нас і на 1 травня не було офіційної заяви.

...а 4 вересня я вернувся додому, хоча спочатку казали, що їдемо тільки на 25 днів для огородження 30-ти км зони. Ми думали, що це все жарти. Та протривали вони не 25 днів, а довгих 98".