Читати більше
Блукаючи Збаражем
Моя подруга, яка живе в Тернополі ось уже двадцять п'ять років з хвостиком, жодного разу не була в місті Збаражі, яке знаходиться кілометрів за 20. Тому одного чудового дня ми вирішили це виправити.
Автобуси з Тернополя на Збараж їздять, як дурні. Кожні 15-20 хвилин. З обох автостанцій. Але ми - два лосі - обрали саме той, який зупиняється не в центрі міста, а на окраїні.
Саме там нас ощасливили двома новинами. Перша - вчора був день міста і, звісно ж, крутий концерт. А друга - перти нам до замку через всеньке місто. А оскільки маршрутка (котра їздить раз в годину!) вже від'їхала, нам залишилось:
а) йти пішки годину часу,
б) чекати на маршрутку годину часу.
Ми обрали перший варіант. Півроку тому я вже побувала в Збаражі й тому трішки орієнтувалась. Перший мій орієнтир - це генделик "Юлія", а другий - вивіска "Біттернет" на слупі. Як виявилось, їх було замало. Але язик до Києва доведе. І, погулявши вуличками цього славетного міста, ми таки вийшли в центр і надибали костел.
Це костел бернардинів, побудований у 1627 році. Був знищений турками, але у 1746-1755рр. - відновлений. Костел вже давно потребує реставрації і ззовні, і зсередини. Але це не применшує його величі.
Дорогою ми надибали ще декілька цікавих місць. Наприклад, таких веселих козаків...
... і чудовий краєвид.
Години через півтори після приїзду ми опинились біля омріяного замку. Вхід не контролював ніхто. Охоронець десь блукав, а дві тітки в касі були зайняті важливою розмовою. Та ми виявили шляхетність і заплатили за вхід. Тітки цього не оцінили і захотіли здерти з нас 10 грн. за дозвіл фотографуватись. Але наша шляхетність так далеко не розповсюджувалась. Касирка вручила нам два "лєві" квитки і сказала нікому їх не показувати. Ми вирушили на оглядини.
Відсутність дозволу на фотографування нас не турбувала. Мені, як любительці адреналіну, найбільше сподобалось підземелля. Хоча і я, дійшовши до кінця темного коридору з однією лямпочкою на стелі і почувши підозрілий шурхіт, дала на каблук. Кімната тортур також справила враження.
Пора додому. Ми знайшли відомий танк і автостанцію біля нього.
А також касирку, яка скубала брови і не звертала на нас уваги. Але ми, незважаючи на всі перешкоди, все ж опинились в автобусі. Їхали дуууже тісно. На щастя, з одного боку біля мене була Ксю, а з іншого - молодий і симпатичний хлопець. На наступній зупинці відбулося диво. В напхану по зав'язку маршрутку, впхалось ще шестеро-семеро не надто худеньких людей з торбами а-ля Louis Vuitton.
Пройшло двадцять хвилин і ми вдома, в рідному Тернополі.
Умови використання матеріалів сайту
Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку
Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com
Читати більше
Читати більше
Читати більше