ana nomaren - казка

(Моя бідна маленька квіточка... ) Я носила її на плечах, мов шаль, і раділа з її легкості.
(Моє бідне істліле сонечко... Вибач, що не вберегла...)

Пам'ятаю ті холодні весняні дні, коли вона опустила свою сіру голівку, я тримала її долоньками, аби не впала долілиць.
(За що така народилася?)

Дощ забув про сопілочку, а Вона несміливими маленькими ручками підносила її до губ і видихала з усесенької сили. "Нехай, - казала, - буду грати ще голосніше!"

Я слідкувала, як з кожним днем вона ставала все важчою і важчою, немов дитинка, що засинає. Страшно було й оглянутися, побачити, що ж то я несу на своїх плечах.

Одного разу вона в садку сиділа із грудкою землі в руках. І так мудро на мене дивилась
Землі живої, отої, що коріння годує.
«Вона знає», - подумала я.
Біля ніжок лежав цвіт яблуні. Мить, і небо здригнулось вогняним рухом ошалілої, взяла гілочку згрубілими пальчиками, міцно притисла до ґрунту, зверху поклала листя і притоптала.

Прийшов травень і віти вкрились пуп’янками.
Її очі блискали:
- Дощику, дощику, зварим тобі борщику… От побачиш, моя яблунька скоро вродить, - танцювала між трав і гриміла між ними піснею. А потім змовкла. Лиш сопілка сміялась над нами обома. 
Мені за шиворіт випав сніг. Плечі вгинались, мов від каменю.

Не знаю, може ви й осудите. Може назвете слабкою і бездушною.
Я тримала в руках жменю сухої і рихлої. Дощ не йшов, та й слава Богу. 
Кажуть, що першими мають кидати рідні… А я кидала і першою і останньою, бо нікого ближчого і водночас більш чужого в неї не було.
(Бувай, сонцесяйна) Упала остання грудка…

…мудрий вітер шепотів між листям: 
- Такі довго не живуть…

© Ana Nomaren