В'ячеслав Гук. Крим

21 вересня 2017
В'ячеслав Гук

***
Старе кримське подвір’я десь високо в поснулих горах,
яке жвавою ртуттю вщерть заповнили білі і чорні вівці, —
крізь сон було чутно, як в колодязі тихо вода говорить,
підкорившись, наче влітку нічні мотилі москітній сітці;
і поступово тьмянів розмитий обрис гірського потоку —
ніч прислухалась уважно до кожного покрику й кроку;

напередодні анексії вона дорікала йому щодо від’їзду,
він запам’ятав, як завмер у дворі і як капелюх мокнув
під весняним дощем, який тіло вчувало, як біль порізу,
вона повідомила, що вже посіяла ранній кріп і моркву
і що має щиру надію, що він таки знайде у собі покору,
але за нею він бачив дорогу, що пнулася стрімко вгору;

можливо, обмеженість її поглядів його надто вражала,
хоч ні разу не пошкодував, що колись одружився з нею,
те кохання складало його особистий світ, за душу брало,
наче рваний марлевий бинт, наскрізь просочений ржею,
а зерно, що зріло в нім дотепер, почало таки проростати,
мов життя, що завжди визначається фінішем або стартом;

він стояв у дверях, натягаючи на плечі пальто, спочинку
тоді чекало все його єство й одну відповідь на питання,
коли виходив надвір — рипнули двері, впустивши жінку,
тяжкі потоки зливи розмивали обриси всесвіту і кохання,
цілісний і як чоловік, і як особистість — він все пробачив,
та не міг чути, як дружина, зачинившись в кімнаті, плаче;

бо його тверді слова відповідали рішучим діям і вчинкам,
і здавалося, що на голих гілках мерехтіло розлоге листя,
пахло свіжим вапном, рясний дощ на калюжах бринькав
та поводився так переконливо, ніби наново жити вчився,
сон змагав диких пташок, що звили гнізда на битій цеглі,
поперемінно проводячи вбогий час то в полі, то в церкві;

в долині, повитій темрявою, бовванів сільський цвинтар,
де навіки полягли спочити скошені програною війною,
віночок із сухих трав почепив на двері біблійний митар,
що вчора пив на веранді запарену каву, зможений млою,
і самотня заблудла вівця біліла, мов зотліле старе вітрило,
між кущів глоду, а прощання ставало тяжким розривом,

чітко визначаючи марність крихкого людського щастя,
що йому, наче повітря, просто було життєво необхідне,
він мав невтоленну жадобу любові, як святого причастя,
на самоті спостерігав, як ніжний ранок у долах бліднув,
коли дорогою додому зі служби визначав досить точно,
де глід червонів під льодом, де ржавіла вода проточна.

В’ячеслав Гук

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Автора Категорію Публікацію

2364

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Скопіюйте цей код на ваш сайт, або блог:

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com