Пес

Доживаючи як не як улюбленцем фортуни з кишеньковою десятигривною, перемелюючи здоровий глузд на келих доброго темного та пачку знаного від давніх часів ЛМ’у напрочуд впевнено крокуєш містом пригнічених тіней ще вдосвіта, щоб покладати надії на надію та, врешті, полишати кохання вікторії (себто Вікторії).

Покинуте збагнення істини смиренно чекає тебе вдома за вахтою, сходами, кухнею, коридором, дверима, очима, гітарною струною, чекає, мов собака, до котрої колись ти прив’язався більш ніж вона до тебе, яку любив і втратив, як то й свою гідність, ти, мокрий песе сплюндрованих вулиць.

Тобі досі кортить заблукати у лабіринтах безкінечності люду освітленому неоном-одинаком, лопотіти від задоволення в обіймах пригодницьких фантазій до того лиш крижаного моменту, доки не згасне віра твоя сліпа у вічність мистецтва, непередбачувану її силу, містифіковану; бо ти ж саме той, песе, той хто і творить справжнє мистецтво, а воно творить тебе. Музика шалених вулиць, танок блукаючих мас, живопис пригніченого світла і стрічка млявого будення. Живи, песе, і не помирай молодим, аж надто сумуватиме за тобою старість.