Цей день

Полум’я свічки затремтіло і згасло. Двері відчинилися і до хати увійшло троє великих чоловіків, але коли вони наблизилися до тата, то раптом наче зменшилися – стали дрібними і мізерними. Тато підняв на них свої сині очі і вони щось сказали йому російською, але дуже тихо, ніби боялися своїх слів.
 
Тато встав і підійшов до мами, яка вже тремтіла всім тілом і її русі коси липли до обличчя від води, солоної, наче морської, хоча вони ніколи не знали моря...Я маму токою не знав. 

Один з чоловіків знову щось сказав, цього разу вже голосніше...татові у спину. Тоді я помітив рушницю на його плечі і почав плакати. Тато повернувся на голос того з рушницею: 

-    Не лякай дітей!

Тато кудись збирався, але брав не багато речей, тому я себе заспокоїв, що це не на довго – тато часто кудись отак ходив, тільки завжди сам... а ці люди... Хто вони? Чому мама плаче? 

Тато підійшов до мене, чомусь сказав залізти на піч, наче я мав вже спати, а потім вони його взяли під руки. Тато ішов нашою маленькою хатою дуже довго, його широчезна спина похилилася, руки були схрещені за нею якось неприродньо... я дивився йому у слід і раптом зрозумів, що дуже хочу ще раз побачити його очі... Я вже знову майже плакав і раптом тато оглянувся, він подивився точно на мене і лагідно посміхнувся...

Я чекав його цілу ніч, а коли почало світати я взяв свою торбинку, з якою восени мав піти до школи у перший клас, і пішов зустрічати тата... Я йшов йому на зустріч тією стежкою, якою ніхто окрім нас не ходив, а потім стежка закінчилася...