А тепер осінь. І п’ється втома
Ковтками сивих ранкових туманів.
Ти там, десь далеко… лише не вдома.
А вітер спліта павутиння романів.
Кленові листки, вогняні паралітики,
Тріпочуть безсило в конвульсіях болю.
Без піару, нектару і чаду політики
Твоїм "рідна" обняти себе дозволю.
А тепер осінь. Вчимося без літа.
Вчуся без тебе у безвісті тиші.
Ти? Шш...Здалося. Куди подіти
Всі листи, які доня для тата пише?!
Холод вселився десь під грудиною.
А поряд з тобою куля промчала.
Озвався росою на віях, єдиною…
І ніч біліла. І осінь мовчала.
І рвалася хрипом струна голосінь,
Маковий пульс проривав всю планету…
Хтось Вічний дарує мільйони спасінь
Іншим…нас – знову під вістря багнету.
Достоту, дощенту розстріляли слова,
Вуст застигають пристиглі шипшини.
– Рідна, живий… – Коханий, жива…
Пахне листя прив’яле, як палені шини…
Ця ласка очей крізь стіну барикад!
З облоги всміхнися мені, як у квітні.
Цілують наш змоклий до ниточки сад
Мої молитви, наче сни непомітні…
Спитаєш мене в божевіллі атак,
Нечутно прогнавши печаль журавлину.
Ключем в небесах я виведу "ТАК",
У простір осінній до тебе полину…
Роксолана ЖАРКОВА
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
