Мотоекспедиція "Дніпром до Байкалу" — поїхали!

Якщо ти захоплений чимось, то тобі нічого не залишається, як втілити свій задум. Нам спала така думка, коли ми познайомилися із Петром Буяком і Юлею Плисюк, — парою, яка задумала здійснити мотоекспедицію “Дніпром до Байкалу”. Їх не зупинило питання засобів та коштів. Власноруч відреставрували мотоцикл “Дніпро-11”, знайшли партнерів подорожі та підготували українські гостинці для іноземців. 

Стартувала мандрівка 3 червня, і на сьогодні більше половини шляху — подолано. Нам вдалося зв’язатися з нашими друзями, і вони з радістю поділилися одним днем зі свого життя й зізналися, чи готові покинути все і повернутися додому.

Про ранкові турботи

Прокинулись ми рівно о сьомій. Під час подорожі у нас суворий розклад дня, щоб встигнути все заплановане. Хоча, звісно, повалятися зранку любимо, тож деколи робимо собі “вихідний”. Але зазвичай таки встаємо рано.

Починається ранок зі сніданку. Завичай, це вівсянка із згущеним молоком. Та, на жаль, нещодавно у нас вийшов з ладу “шмєль” (пальник радянського виробництва), — то ж тепер на сніданок “сухом’ятка”. 

Також до обов’язкових ранкових справ входять: щоденний короткий техогляд мотоциклу, складання палатки та пакування усіх речей на нього. От саме це ми терпіти не можемо, ну, але що поробиш.
 

Сміливі верблюди, доброзичливі монголи та перша прогулянка на не залізних конях

Сьогоднішній день у нас був дуже насиченим і цікавим! Ми ночували за містечком Алтай і рушили до Баянхогору. Це саме серце тієї кочової, “провінційної” Монголії. Ми весь час були в дорозі (близько 9 годин) і проїхали десь 200 кілометрів (на дорогах Монголії це дійсно подвиг).

Нам трапився дуже цікавий пам’ятник. На жаль, ми ще не знайшли людини, яка нам могла б розповісти, що це:). Але ми обов’язково дізнаємося. 

Далі — нам вперше пощастило дуже близько підійти і сфотографувати стадо верблюдів. Це тварини хоч і повільні, але дуже полохливі і до себе близько не підпускають. А сьогодні — удача! 

А потім вже близько до вечора ми зупинилися біля однієї юрти, щоб запитати правильну дорогу. Нас одразу ж запросили на цай (так, це не опечатка, в Монголії п’ють цай — гарячий підсолений напій із молока, води, деколи чорного чаю). Ми розговорилися і напросилися покататися на конях. 

Без проблем! Ми обоє вперше каталися на конях самостійно і це було незабутнє враження. Монгольські коні по-українські ж не розуміють! Звісно, потім і ми покатали монголів на нашому залізному коні — “Дніпрі”.

Про вдалу ночівлю

Сьогоднішнє місце ночівлі для нас — також велика удача. Зовсім недалеко від дороги ми помітили невеличку річечку. То ж сьогодні “банний день” — є нагода і речі випрати, і самим від дорожнього піску відмитися. Чому це удача? Бо ріки в Монголії — велика рідкість! Ми бачили дуже багато русел, де колись була вода, але зараз вони усі пересохли.

А на тому боці ріки— теж юрта, а навколо неї — стада баранів, козлів, корів, коней. Тож краєвиди і звуки навколо — просто неймовірні!

Ніколи і нізащо! Єдина наша слабкість — бажання прийняти душ і поїсти маминого борщу:). Але передчасно завершити нашу подорож — нізащо, ще стільки всього цікавого попереду!

Не будемо обманювати — так, втомились. Ще в Казахстані цього не відчувалось зовсім, але Монголія випробовує усі наші сили по повній. Проблема не тільки в тому, що важко обходитися під час мандрівки без цивілізації, але й природні умови, якість доріг, навіть якість продуктів харчування — не надто сприятливі для нас.

Що за ці дні вам найбільше запам’яталося? 

Те, що не просто запам’яталося, а тепер постійно з нами — це аромат монгольської їжі. Він дуууже специфічний, спочатку цікавий, а згодом, відверто кажучи, не надто приємний. Він переслідує тепер нас усюди і це те, що ми, мабуть, уже не забудемо.

Без жодного перебільшення нас вражає все довкола! Вчора — це краєвиди і те, як швидко тут змінюється погода. Сьогодні — жахлива дорога і та спритність, з якою монголи їдуть по ній утрьох на маленькому китайському мотоциклі. Ще раніше — доброзичливість і гостинність монголів, які ніколи не залишать в біді і завжди щось тобі запропонують. Ось і зараз, із юрти до нашої палатки вийшла дівчина, а в руках у неї пакунок — їхній домашній твердий сир. Із тим же цікавим ароматом, зате дуже поживний і корисний.

Якби мали змогу повернути час назад, чи наважилися знову на щось подібне, чи все ж частково або повністю змінили своє рішення?

Ми не шкодуємо про жоден день нашої мандрівки. Цих два місяці — це просто якась неймовірна пригода, гостросюжетний фільм із нами в якості головних героїв, от тільки сценарій змінюється без нашого відома.

Блог про мотоекспедицію ви можете переглянути тут